Цифровий арсенал: Як подкасти підтримують книжкову галузь

авторка Надія Петруньок - 31.05.2024 в Книжки

Майже пів мільярда людей у світі слухають подкасти. За даними американської компанії зі стратегічного СЕО-планування Backlinko, слухачі проводять в улюблених застосунках по 7 годин на тиждень. Із 2019 року цифри охочих приділяти час подкастам зросли мало не вдвічі. Торік у цій сфері крутилося понад 23 мільярди доларів, а до кінця десятиліття очікується, що цифра може сягнути рекордних 100 мільярдів. Більшість людей — 73% аудиторії — вмикають подкасти на мобільному. Для майже третини осіб це чудовий спосіб розважити себе в подорожі. Приблизно 60% слухають подкасти, не відволікаючись від буденних справ. 

Україна не залишається поза трендами й активно формує власну подкастингову культуру. Одна з найдинамічніших галузей, де українськомовні подкасти стрімко розвиваються, — література.

Про що найчастіше записують та слухають?

Топи популярних тем для подкастів у світі відрізняються. Наприклад, у США та Великій Британії (як, скажімо, і в багатьох інших країнах, зокрема, Австралії) найпопулярнішими є розваги, новини, розслідування та подкасти про бізнес. В Україні новинні подкасти також мають свою аудиторію — як і, наприклад, освітні та історичні. Але записують найбільше не про це. Відповідно до дослідження MEGOGO AUDIO, проведеного серед авторів подкастів у 2023 році, на кожну зі згаданих тем створюють аудіо понад 20% з них. Утім, найбільше випусків присвячені літературі, музиці, кіно та театру. За даними опитування, культурно-мистецька тематика цікавить 38.4% подкастерів. А от на розваги й дозвілля, приміром, припадає менш як 11%. Бізнесу, згідно з інфографікою згаданого дослідження, приділяє увагу майже 17% авторів. Більшість подкастерів — 60,1% — зауважили, що працюють в аудіоформаті.

Подкасти "Наразі без назви", "Кохання з другого погляду"

Українцям пропонують слухати подкасти у форматі Read and Drink; дізнаватися більше про класику (наприклад, за допомогою подкастів письменника Мирослава Лаюка «Кохання з другого погляду» або ж «Палітурка» від The Ukrainians Media та Українського ПЕН); дискутувати про літературу та культуру загалом за допомогою «Наразі без назви» Анастасії Євдокимової й Богдани Неборак; бути в курсі всіх найцікавіших (навколо)літературних подій, дізнаватися більше про письменників та книжки разом із «Високою полицею» Богдани Романцової та її гостей. Детальніше про цей подкаст далі.

«Дуже зручний тип медіа»

Усе більше звукового контенту про книжки в Україні виходить за межі озвучування текстів під обкладинкою. На відміну від аудіокниг, які слугують альтернативою читанню, подкасти підсвічують найцікавіше і дають голос тим, кому є що сказати про прочитане. Не дивно, що книжкові подкасти в такому попиті серед літературознавців. Серед них — Богдана Романцова:

«Це дуже зручний тип медіа. Мені подобається, що він динамічний, що ми можемо слухати подкасти на ходу і що це відчуття горизонтальної взаємодії із ведучими. Немає відчуття, що тебе вчать, є відчуття, що з тобою говорять. Тому я це дуже ціную».

Подкаст "Висока полиця"

Подкаст «Висока полиця» Богдана почала створювати наприкінці 2023 року на запрошення медіа «Сенсор». Цей подкаст — її перший досвід у жанрі. Для Богдани він насамперед про спілкування, творчість і пізнання.

«Для мене це можливість говорити з різними гостями, можливість імпровізувати, аби це була не просто монологічна оповідь, підготовлена лекція, як у мене зазвичай, а щоб це була взаємодія, і я сама могла дізнаватися щось нове про літературу.»

Серед книжок, які опинилися на «високій полиці» Богдани Романцової й про які можна послухати в однойменному подкасті, ви знайдете «Життя попереду» Ромена Ґарі, «Володіти» Антонії Баєтт, «Голуби злітають» Мелінди Надь Абоньї, «Американських богів» Ніла Ґеймана, «Дорогу» Кормака Маккарті, «До слова» Дмитра Скочка. 

Богдана не лише авторка, а й слухачка чималої кількості подкастів. Декілька з них — на історичну та природничу тематику — вона підтримує гривнею. Запевняє — існує багато форм взаємодії з аудиторією, які роблять для слухачів або глядачів подкастів цікавими платні версії контенту.

«Є така система, як бонусні випуски для благодійників, більш ранній доступ, і, можливо, насамперед — розширені випуски для тих, хто донатить, якісь додаткові супровідні матеріали. Не лише сам подкаст, а й навколо: ілюстрації, додаткові статті й усе таке. Це може приваблювати. І я завжди дивлюся, чи ведучий подкасту збирає гроші на ЗСУ, тобто чи ці гроші йдуть на благодійність. Мені це важливо.»

Чимало подкастерів розміщують свої записи одразу на кількох майданчиках, щоб охопити якомога більшу аудиторію. Крім традиційних YouTube, Spotify, SoundCloud або Apple Podcasts, їх можна послухати й у спеціалізованому українському застосунку LitCom, що присвячений обговоренню книжок. Тут є можливість увімкнути й випуски вже згаданої «Високої полиці», а заразом і поділитися враженнями, оскільки LitCom — це повноцінна соцмережа. Є у додатку, зокрема, й подкасти від «Лабораторії», «Духу і Літери» та інших українських видавництв. І це не дивно, адже говорити про книжки в аудіо- та відеоформаті цікаво все більшій кількості гравців ринку. 

Подкасти допомагають видавництвам залучати нову аудиторію

У видавництві «Дух і Літера» зізнаються: для просування книжкової продукції переважно використовують соцмережі Meta (Facebook, Instagram) та YouTube. Втім, останнім часом додався ще один пріоритет — подкаст видавництва. Про цей проєкт нам розповіла PR-менеджерка видавництва Ріна Ісаєва.

«Подкаст допомагає видавництву більше контактувати з нашою цільовою аудиторією в новий спосіб, а також залучати нових людей для ознайомлення з нашими книгами. Подкаст видавництва «Дух і Літера» представлений на таких платформах: LitCom, YouTube, Spotify, Apple Podcasts, SoundCloud.»

Подкасти "Дух і Літера", "Ранкова полиця"

Кар’єру в подкастингу нещодавно розпочало й одне з найбільших українських видавництв — «Ранок». Про це нам розповіла директорка з управління репутацією та PR-комунікаціями Ганна Макаренко.

«Нещодавно ми запустили власний відеоподкаст на платформі Youtube. Це BookTalk “Ранкова полиця”, де спілкуємося з письменниками й письменницями, книжковими блогерами та іншими партнерами видавництва на актуальні (довкола)книжкові теми. Поки що подкаст має 8 випусків, але кожен набрав по кілька тисяч переглядів. Це підтверджує, що такий формат цікавий читацькій спільноті, тому ми плануємо розвивати його й надалі.»

На момент цієї публікації випусків уже 9. У плейлисті «Ранкової полиці» ви знайдете подкасти-інтерв’ю з Андрієм Кокотюхою, Ольгою Купріян, Юлією Вротною, Танею Гуд, Ганною Булгаковою, Лілією Литвин, Тетяною Рубан, Тетяною Гонченко та Юлітою Ран.

Маєте чим поділитися після прочитання книжки? Вмикайте диктофон

Авторами подкастів про літературу стають не лише ті, для кого читання або книгодрукування — професія. Для багатьох це чудовий спосіб поділитися рекомендацією, підтримати чи навпаки покритикувати авторський задум, зрештою — розповісти власну історію. Лише у згаданому застосунку LitCom таких аудіо, за офіційною інформацією, вже понад 3200, за півтора року додаток​​ завантажили 40 тисяч користувачів. Літкасти тут дуже різні за стилем, тематикою і тривалістю. Єдиний критерій якості — цікавість, що провокує обговорення.

Про те, як розвивається сеґмент літкастів у застосунку, нам розповіла засновниця і СЕО LitCom Ольга Ольхова-Сухомлин. 

«Однією з перших функцій, яку ми реалізували на етапі релізу LitCom, — це можливість ділитися власним аудіоконтентом. Книжковий подкастинг розвивається надзвичайно стрімко, саме тому ми зрозуміли, що соцмережа, яка об’єднує книголюбів, неодмінно має мати всі інструменти для поширення літературних подкастів. До букблогерів, видавців, авторів активно приєдналася велика аудиторія, користувачі теж сміливо почали пробувати себе в ролі подкастерів. 

Сервіс LitCOM

Що цікаво: якщо професіонали з книжкової індустрії переважно роблять подкасти на (довкола)літературні теми, обговорюють літпроцес, знайомлять з історичним контекстом створення того чи іншого твору, то книголюби, звичайні читачі, у своїх літкастах часто просто діляться враженнями про текст, рекомендують, чи варто читати, висловлюють враження про авторський стиль письменника або якість перекладу. Фактично наші користувачі самостійно відчули й підтримали філософію LitCom як мережі “книжкових сомельє”, де кожен може виступити порадником або ж озвучити запит “що почитати”.»

Створювати та слухати подкасти в профільному застосунку, такому, як LitCom, зручно, адже для цього розробники створили цілу екосистему, додає Ольга Ольхова-Сухомлин.

«Нам ішлося про найширшу палітру функцій читацького сервісу: у LitCom є аудіозакладинки (слухаєш літкаст, робиш мітку і записуєш свої думки, рефлексії, які спровокував чийсь подкаст), можливість поділитися власним контентом в інших соцмережах, а також сформувати власні плейлисти з улюблених літкастів тощо.» 

У найближчих планах LitCom — ще більше зручних фічів для користувачів.

«Нині ми активно працюємо над удосконаленням пошуку, аби користувачі легко могли знайти максимум інформації про будь-яку книгу на LitCom — від літкасту до допису-відгуку. У процесі вдосконалення й функція читацького щоденника, тестування прямої монетизації власного аудіоконтенту через соцмережу. Власне, ми максимально займаємося тим, щоб книжкове ком’юніті мало свій особливий майданчик —  позбавлений географічних обмежень, надлишку некнижкових тематик тощо — на якому б рекомендували, обговорювали, критикували, формували свій читацький запит користувачі.»

Подкасти стають усе більш зручним інструментом для комунікації між читачами, видавцями, літературними оглядачами й розповсюджувачами книжок. Напишіть, кого любите слухати ви.

Проєкт «Сноби»: добірка книжок від гостей подкасту про мистецтво і пам’ять

авторка Софія Богуславець - 31.05.2024 в Книжки

У межах рубрики «художники» проєкту про сучасне мистецтво «Сноби» митці та мисткині розмовляють про розвиток українського артсвіту. У новому епізоді гостями стали мисткині Лада Вербіна, Анастасія Лелюк та Марія Матяшова. У своїх творчих практиках вони звертаються до тем пам’яті, збереження ідентичності, спогадів та архівації минулого.

Мисткині поділилися добіркою книжок, які поглиблюють знання й розуміння основних концептів їхньої творчості, а також надихають на експерименти та відкривають нове бачення цих тем у мистецтві.

8 книжок художниці Лади Вербіної

Для себе я виокремила кілька добірок книжок, зокрема, це збірники чи праці, присвячені моєму рідному краю.

Історія Поділля та Південно-Східної Волині

«Історія Поділля та Південно-східної Волині», Іон Винокур, Сергій Трубчанінов, Центр Поділлє­знавства

Ця книжка — додатковий посібник для середньої школи. Головна його особливість для мене в тому, що всі історичні періоди та події описуються в контексті вибраної області: як усі процеси відбувалися саме на цій території та вказані теперішні назви сіл та обласних центрів, щоб можна було б простежити все це тепер. Мені здається, було би чудово, якби подібні примірники випускалися для кожної області в додатку з загальним підручником, якщо це для шкіл.

Два півники

«Два півники», «Веселка»

Книжка українських народних дитячих пісеньок та казок асоціюється в мене передусім із дитинством і тим, що в цей час закладається у виховання. Наприклад, через ілюстрацію (художник книжки Володимир Голозубів) розвивається інтерес до мистецтва, а далі — інтерес до своєї спадщини.

Також я виділю книжки, які допомагають розвернути вектор погляду з загального на самих себе. Усі речі, які складають наше бачення культури, потрібно не тільки переосмислювати, а й заново (пере)відкривати, знаходити сенси, котрі раніше не були підсвічені. Тому варто мати певні орієнтири, на що саме звернути увагу. Такими для мене стали, зокрема, книжки про деколонізацію культури та свідомості.

Віра Агеєва За лаштунками імперії

«За лаштунками імперії. Есеї про українсько-російські культурні відносини», Віра Агеєва, «Віхола»

Літературознавиця досліджує питання колективної пам’яті та ідентичності у контексті української культури, котра формувалася як спротив імперії.

Культурна експансія

«Культурна експансія», Євген Лір, Ростислав Семків, Богдан-Олег Горобчук, Остап Українець, Денис Яшний, Діана Клочко, Катерина Липа, Ірина Пустиннікова, Кирило Чуйко, Анжеліка Рудницька, Андрій Забіяка, Олена Чиченіна, Володимир Половський, Євген Ніколаєв, «Твоя підпільна гуманітарка»

Антологія, що вміщує есеї-дослідження про російський вплив на українське культурне середовище. Це спроба окреслити межі цієї насильницької окупації. Водночас автори й авторки у своїх творах міркують про спроби деколонізувати нашу культуру та самосвідомість.

Агатангел Кримський Андрій Лаговський

«Андрій Лаговський», Агатангел Кримський, «Віхола»

Цей роман став для мене недавнім відкриттям, що, врешті, перетворився на неймовірний скарб на моїй книжковій полиці. Твір належить до канону української літератури і спонукає передусім до дослідження самих себе, розуміння своєї ідентичності. Також це й про діалог різних культур.

Агатангел Кримський Націоналізм. Сексуальність. Орієнталізм

«Націоналізм, сексуальність, орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського», Соломія Павличко, «Основи»

Хочеться, щоб про постать Агатангела Кримського знали також багато, як і про інших українських видатних діячів та діячок. Тож ця книжка, зокрема, розповідає про внесок цього письменника й перекладача в культуру та науку України.

І, мабуть, найбільш популярні, але й не менш важливі є книжки про мистецтво та мистецькі практики, що актуальні й для українського середовища. А ще вони будуть цікаві тим, хто хоче дізнатися більше про цю тему.

«Як ми бачимо» та «Про погляд», Джон Берджер, ist publishing

У своїх книжках автор досліджує різні підходи того, як можна бачити й розуміти візуальне мистецтво.

Доротея Ріхтер Художники й куратори

««Художники й куратори — конкуренти, співавтори чи колеги?», Доротея Ріхтер, ist publishing

Книжка містить три есеї, в яких авторка осмислює тему кураторства та загалом роль куратора в мистецькому середовищі й процесі.

8 книжок мультидисциплінарної художниці й урбаністки Анастасії Лелюк

Моя добірка насправді вельми різноманітна й, на диво, в ній мало книжок, що розповідають суто про мистецтво — про це я читаю здебільшого різні статті та публікації. Та все ж хочу поділитися добіркою тих текстів, які вважаю цікавими.

Оксана Мусієнко Українське кіно

«Українське кіно: тексти і контекст», Оксана Мусієнко, «Глобус-Прес»

Це книжка-дослідження як історії українського кіно в контексті нашої країни і світового процесу, так і окремих видатних постатей цього мистецького середовища.

Пол Коннертон Як суспільства пам'ятають

«Як суспільства памʼятають», Пол Коннертон, «Ніка-Центр»

Ідеться про соціальну пам’ять, яка відіграє одну з провідних ролей нашого сприйняття теперішнього крізь призму подій чи об’єктів із минулого.

Зараз я часто звертаюся до тем, пов’язаних із моєю спеціальністю, — це урбаністика та повоєнна відбудова.

Quelle villes pour le 21 siècle

"Quelle villes pour le 21 siècle?” Françoise Lieberherr-Gardiol et German Solinis, Infolio

Це книжка, що розглядає розвиток сучасних міст у різних країнах із позиції антропології, соціології та архітектури. Зокрема, йдеться про досвід Індії, Бразилії й Китаю у ХХІ столітті.

Праця, виснаження та успіх

«Праця, виснаження та успіх: промислові мономіста Донбасу» за редакцією Володимира Кулікова й Ірини Склокіної, видавець Богдан Шумилович

Мономісто — це населений пункт, що утворюється умовно навколо провідного підприємства. Ця книжка-розвідка семи дослідників розглядає й аналізує Донбас із цієї позиції.

А також моя поличка вміщує книжки та журнали, які частіше за все я знаходжу під час мандрівок. Переважно це різні локальні видання музеїв чи книгарень, де продаються книжки з етнографії, монографії та інституційної періодики.

«Етнокультурна спадщина Полісся», упорядник Віктор Ковальчук, «Перспектива»

Це серія видань, яка досліджує культурне середовище регіону. Кожен випуск містить матеріали та розвідки науковців, краєзнавців, фольклористів, мистецтвознавців про Полісся.

Практична філософія

«Практична філософія», «Центр практичної філософії»

Науковий фаховий журнал, присвячений розвідкам про концепції видатних постатей філософії та актуальність їхніх ідей сьогодні.

«Формування фонду сакрального мистецтва у Волинському краєзнавчому музеї (1929–2012 роки)» Євгенія Ковальчук, «Волинські старожитності»

Монографія, в якій авторка досліджує музейний фонд із кількох позицій: його структури, історії, власне, робіт та діячів, що долучилися до формування колекції. 

Особистісне начало у філософській культурі Київської Русі

«Особистісне начало у філософській культурі Київської Русі», Тетяна Целік, «ПАРАПАН»

Монографія — це наукове історико-філософське дослідження. У своїй праці Целік розглядає, зокрема, літературні твори періоду Київської Русі як методу вивчення особистості авторів.

3 книжки мисткині й перформерки Марії Матяшової

Для себе я виокремлюю книжки, що розглядають пам’ять як опору.

Олівія Ленг Самотнє місто

“The Lonely City: Adventures in the Art of Being Alone”, Olivia Laing, Picador

Олівія Ленг рефлексує про самотність через діалог із творчістю культових митців другої половини ХХ століття. У книжці вона майстерно сплітає особисті переживання з розвідкою життя та творчості художників Едварда Гоппера, Енді Воргола, Клауса Номі, Генрі Дарджера та Девіда Войнаровича. У їхніх творах та біографіях авторка шукає (по)розуміння, відгадки: чим насправді є самотність. 

Книжка ілюструє, як культурна пам’ять може слугувати опорою, аби впоратися з власним досвідом та сплести реальність докупи. Я дуже чекаю на український переклад цієї книги.

Також моя книжкова полиця містить книжки про мистецтво.

Аліса Ложкіна Перманентна революція

«Перманентна революція. Мистецтво України ХХ – початку ХХІ століття», Аліса Ложкіна, ArtHuss

Кураторка й арткритикиня Аліса Ложкіна прослідковує, як українське мистецтво змінювалося й розвивалося від модернізму до тепер. Вона розглядає твори у контексті суспільно-політичних трансформацій, котрі зазнали їх автори.

Працюючи над текстом, Ложкіна охоплює безліч музейних колекцій, приватних зібрань, архівів художників та їхніх родин. Збираючи мистецькі твори, як мозаїку, в єдиний наратив, вона відновлює й оприявнює тяглість мистецької традиції. Ця книжка точно заповнить прогалини в знанні історії українського мистецтва й відкриє кілька нових і важливих українських імен.

Ніжно люблю книжки українських авторів та авторок, які винаходять нову чутливість до нашої мови.

Катерина Калитко Земля загублених

«Земля загублених або Маленькі страшні казки», Катерини Калитко, «Видавництво Старого Лева»

Катерина Калитко — письменниця й поетка, що вражає мене своєю чутливістю: до світу та до мови, якою вона його свідчить. «Земля загублених» — це збірка оповідань, кожне з яких розгортається на тлі війни й римується з досвідом інакшості, витісненості. Любити людей і бути дбайливо уважною до найпотаємніших вирів їхньої душі — здібність, яку авторка втілює у витончено дібраному слові. 

«Земля загублених» повертає мені мою «сприйнятливість» та дарує багато непересічних українських слів, які зберігаю собі, аби не забути.

9 премій, що визначають високу полицю: підбиваємо підсумки подкасту «Висока полиця»

авторка Марина Губіна - 30.05.2024 в Книжки

Перший сезон подкасту «Висока полиця» добіг кінця. За 18 епізодів Богдана Романцова та її гості встигли познайомити слухачів та слухачок ближче із девʼятьма літературними преміями України та світу, розібратися, за якими критеріями вони визначають лауреатів та лауреаток, і придивитись уважніше до 9 з них. Підсумовуючи сезон, згадаймо особливості, а часом і головні скандали, кожної з нагород сезону. 

Нобелівська премія з літератури

Нобелівська премія 
з літератури

Почнімо з найстаршої нагороди — Нобелівської премії, яка до того ж відома своїм найбільшим призовим фондом, а тому має негласний статус найважливішої у своїх галузях, зокрема й літератури. Першого лауреата оголосили ще у 1901 році, ним став французький поет Арман Сюллі-Прюдом. 

Характерно, що від самого початку з рішенням Нобелівської академії багато хто не погоджувався, було чимало повʼязаних з цим скандалів. Не обійшлося без них і в 1998 році, коли нагороду отримав португальський автор Жузе Сарамаґу. Тоді Католицька церква, з якою в письменника був конфлікт ще з виходу роману «Євангеліє від Ісуса Христа», рішучо засудила вибір академії, а португальці почали прихильно ставитися до Сарамаґу вже після його смерті.

Слухати епізод про Нобелівську премію з літератури з критиком Євгеном Стасіневичем — Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom.

Слухати епізод про роман Жузе Сарамаґу «Євангеліє від Ісуса Христа» з критиком Євгеном Стасіневичем —  Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom, Abuk.

Гонкурівська премія

подкаст Висока полиця Гонкурівська премія

За кілька років після Нобеля — у 1903 році — була заснована Гонкурівська премія. Напевне, єдина літературна нагорода у світі, судді якої ухвалюють рішення із ножами в руках, бо обговорення от вже понад століття відбувається в ресторані Drouant у другому окрузі Парижа.

За правилами, премію одному авторові чи авторці можуть присуджувати лише раз, проте це обмеження вдалося майстерно оминути Ромену Ґаррі в 1975 році. Тоді Гонкура вручили такому собі Емілю Ажару за роман «Життя попереду». Лише за 5 років стало відомо, що насправді ніякого Ажара не існувало, весь цей час ним прикидався племінник Ромена Ґаррі, і це лише псевдонім та чи не найбільша містифікація в житті самого письменника. А там є з чим позмагатися…

Слухати епізод про Гонкурівську премію з Людмилою Дмитрук з каналу «Вишневий цвіт»  — Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom, Abuk.

Слухати епізод про роман Еміля Ажара «Життя попереду» з блогеркою Людмилою Дмитрук —  Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom, Abuk.

Пулітцерівська премія

Пулітцерівська премія

Вже у наступному десятилітті в 1917 році в США заснували наступну літературну нагороду — Пулітцерівську премію. Вона тісно повʼязана з Колумбійським університетом, якому Джозеф Пулітцер і заповів розпоряджатися своїми статками, тому серед критеріїв вибору кандидата завжди присутні: етичність, відсутність порнографії та «американськість», тобто текст має бути про американське життя. Невідповідність якомусь з цих критеріїв часто ставала формальним приводом неприсудження нагороди очевидним фаворитам. 

Так, наприклад, сталося з Ернестом Гемінґвеєм, коли вийшов «По кому подзвін», або ж з Томасом Пінчоном, коли той написав «Веселку тяжіння». Закономірно, що премія, зіперта на академічну спільноту, протиставляє себе виборам масової читацької думки, проте часом вони все ж збігаються. Так сталося з романом «Дорога» Кормака Маккарті, коли в один рік на нього звернула увагу Опра Вінфрі у своєму читацькому клубі та Пулітцерівський комітет.

Слухати епізод про Пулітцерівську премію з перекладачем Максимом Нестелєєвим — Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom, Abuk

Слухати епізод про роман «Дорога» Кормака Маккарті з перекладачем Максимом Нестелєєвим Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom, Abuk.

Премії Гʼюґо та «Небʼюла»

подкаст Висока полиця Премії Г'юго та "Неб'юла"

У 1953 році було засновано премію Гʼюґо, яку називають найвпливовішою нагородою у жанрі фантастики. За лауреата цього разу голосувати може не лише професійне журі, а й усі зареєстровані учасники Всесвітнього науково-фантастичного конвенту WorldCon, в межах якого і було засновано нагороду. Тому цю премію часто називають «читацькою». На противагу (або ж у компанію) їй Американське товариство письменників-фантастів створило свою премію «Небʼюла», її лауреата вже визначають професійні члени товариства. 

Таким чином читачам і читачкам фантастики та фентезі пощастило, мабуть, найбільше, бо щороку можна почути одразу дві позиції щодо найкращих книжок жанру: читацьку та професійну. Хоча не раз траплялося таке, що обидві нагороди присуджували одному тексту. Серед таких книжок є «Дюна» Френка Герберта, «Нейромант» Вільяма Ґібсона та «Американські боги» Ніла Ґеймана. 

Слухати епізод про премії Гʼюґо та «Небʼюла» з письменником Володимиром Аренєвим — Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom, Abuk.

Слухати епізод про роман «Американські боги» Ніла Ґеймана з письменником Володимиром Аренєвим Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom, Abuk.

Шевченківська премія

Шевченківська премія

У 1962 році перших лауреатів оголосила Шевченківська премія — в літературі ними стали Павло Тичина і Олесь Гончар. Попри тривалу роботу в радянські часи та цензурні обмеження, нагороді все-таки вдавалося підсвітити митців, які, зокрема, формують зараз літературний канон минулого століття. Премію отримували Микола Бажан, Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко, Валерій Шевчук.

А після відновлення незалежності України нагородами відзначили посмертно і тих, хто не міг стати лауреатом в радянські часи, до прикладу, Василя Стуса, Івана Багряного, Василя Симоненка, Івана Світличного. Та умови доби все одно постійно відчувалися, часом доходило до майже абсурдних збігів. Так, у 1965 році нагороду присудили Ірині Вільде за роман «Сестри Річинські», а роком раніше — Нікітє Хрущову.

Слухати епізод про Шевченківську премію з літературознавицею Вірою Агеєвою — Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom, Abuk.

Слухати епізод про Миколу Бажана з літературознавицею Вірою Агеєвою — Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom, Abuk.

Букерівська премія

подкаст Висока полиця Букерівська премія

Кількома роками пізніше — у 1969 році — була створена британська Букерівська премія до певної міри як відповідь французькому Гонкуру. Спершу нагорода брала до уваги тексти, написані авторами з країн Співдружності націй (більшість з яких раніше належала Британській імперії), Ірландії та Південної Америки. Проте у 2014 році організатори відмовилися від цієї в дечому досі імперської перспективи і змінили правила. З того часу нагороду може отримати будь-який текст, написаний англійською мовою, навіть якщо це роман написаний американцем про Америку, який раніше претендував би переважно на Пулітцера.

Букерівські тексти часом називають ідеальними книжками для книжкових клубів: в них проговорюються важливі, зокрема культурні, теми, є чимало персонажів та літературних прийомів, щоб було про що поміркувати. Одним з таких текстів безперечно є Possession А. С. Баєтт, який, до речі, зовсім скоро можна буде прочитати українською у перекладі гості «Високої полиці» Ярослави Стріхи.

Слухати епізод про Букерівську премію з перекладачкою Ярославою Стріхою — Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom, Abuk.

Слухати епізод про роман Possession А. С. Баєтт з перекладачкою Ярославою Стріхою — Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom, Abuk.

Премія Сервантеса

подкаст Висока полиця Премія Сервантеса

Найважливіша нагорода іспаномовного світу — Премія Сервантеса — присуджується з 1976 року. Подібно до Нобеля, її також вручають за повний доробок письменника, тому більшість лауреатів — це вже літні письменники, без яких важко уявити розвиток іспанської мови і яких важко було б підважити. Натомість і тут не обійшлося без обурень. Наприклад, Габрієль Гарсія Маркес не отримав премію Сервантеса, хоча навіть був лауреатом Нобеля. Чому так? Бо після Нобелівки письменник заявив, що більше жодної літературної нагороди йому не треба. Тому журі премії так і не наважилося відзначити Маркеса за його життя, а посмертно нагорода, на жаль, не присуджується.

У дечому зворотна ситуація відбулася з лауреатом Сервантеса та центральною постаттю західного літературного канону — Хорхе Луїсом Борхесом.  Попри загальну визнаність Нобелівський комітет так і не присудив письменнику нагороду, хоча його кілька разів номінували. Кажуть, що причиною стало звання почесного доктора, яке Борхес отримав у Чилі часів правління Августо Піночета.

Слухати епізод про Премію Сервантеса з літературознавцем Олександром Пронкевичем — Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom, Abuk.

Слухати епізод про збірку «Алеф» Хорхе Луїса Борхеса з літературознавцем Олександром Пронкевичем — Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom, Abuk.

Літературний конкурс «Смолоскип»

подкаст Висока полиця Літературний конкурс «Смолоскип»

З 1993 року літературний конкурс «Смолоскип» щороку поповнює український літпроцес новими іменами. З лауреатства «Смолоскипа» розпочинали ті, без кого зараз важко уявити культурний простір: Сергій Жадан, Анатолій Дністровий, Олена Гусейнова, Софія Андрухович, Любов Якимчук, Мирослав Лаюк. Серед усіх згаданих премій цей конкурс має наймолодших лауреатів, бо подавати свої поетичні тексти можна лише авторам до 35 років, а есеїстику — до 40. Також тут ідеться про рукописи, які ще не були ніде опубліковані.

Лауреати I та II премій конкурсу (тексти який оціненій найвище) якраз і отримують можливість видати власний текст, а фрагменти рукописів призерів нижчих категорій можуть публікуватися в антологіях видавництва. Більшість переможців «Смолоскипу» не зупиняються на одній виданій книжці, наприклад, лауреат 2021 року Дмитро Скочко після виходу його переможного роману «До слова» вже видав і наступний текст — «Сміття».

Слухати епізод про літературний конкурс «Смолоскип» з літературознавцем Ростиславом Семківим — Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom, Abuk.

Слухати епізод про роман «До слова» Дмитра Скочка  з літературознавцем Ростиславом Семківим — Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom, Abuk.

Німецька книжкова премія

подкаст Висока полиця Німецька книжкова премія

І врешті, вже у 2000-х була заснована Німецька книжкова премія в межах Франкфуртського книжкового ярмарку — однієї з найбільших видавничих подій року у світі. Нагорода щорічно присуджується автору чи авторці за текст німецькою мовою. Особливістю цієї нагороди є велика медійна увага не лише до переможця, але й до авторів, що пройшли у довгі та короткі списки. У них беруть інтервʼю, їх кличуть на дискусії, їхні книжки обговорюють на читацьких клубах. Останні роки у фокус премії потрапляють тексти про кроскультурний досвід, проблеми ідентичності та кризи адаптації.

Цю тенденцію можна вести від 2010 року, коли лауреаткою вперше стала письменниця зі Швейцарії — Мелінда Надь Абоньї за текст «Голуби злітають». За наступне десятиліття книжок, які описують досвід міщанства, написаних авторами-мігрантами, зібралося чимало, тому і тут не без драми, деякі літературні критики висловлюють певне занепокоєння стилем тих текстів. Мовляв, за деякими з них помітно, що письменник чи письменниця не володіють мовою вповні, що може негативно повпливати на якість і інших німецьких текстів.

Слухати епізод про Німецьку книжкову премію з перекладачкою Роксоляною Свято —  Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom, Abuk.

Слухати епізод про роман Мелінди Надь Абоньї «Голуби злітають» з перекладачкою Роксоляною Свято — Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom, Abuk.

авторка
Марина Губіна

Пам’ять і людяність. Великий гайд про тайванське кіно на Docudays UA

кінокритик Ігор Кромф - 30.05.2024 в Кіно

У межах фестивалю документального кіно Docudays UA цього року створена спеціальна секція «Призма суспільства: Тайванська документалістика у фокусі». У ній шість різних документальних фільмів з країни, яка здається такою далекою, але насправді досить близька українцям. 

Про те, як живе тайванський кінематограф, яке місце в ньому займає документалістика та що турбує місцевих документалістів розбирався кінокритик Ігор Кромф. 

Тайвань — інший Китай?

Перш ніж розповідати про тайванський кінематограф, варто згадати що це взагалі за така країна Тайвань. 

У 1950 році китайські націоналісти з партії Ґоміньдан програли громадянську війну китайським комуністами та евакуювались на острів Тайвань, а також освоїли низку трішки менших сусідніх островів. Евакуйовані представники Ґоміньдану не проголошували нової держави, а постановили, що Тайвань і прилеглі острови є Китайською Республікою, юрисдикція якої поширювалась на материковий Китай протягом 1912–1949 років. Китайська Республіка ніколи не відмовлялася від прав на територію материкового Китаю та заявляла про себе як про єдину легітимну китайську владу. І до 1970-х років більшість міжнародних організацій саме такою її і визнавали. Наприклад, до 1971 року саме представник Китайської Республіки засідав від імені китайців в ООН. 

Влада Китайської Республіки на Тайвані існувала у химерному форматі напівпрезидентського авторитарного режиму.

До 1975 року країною керував незмінний лідер Ґоміньдану Чан Кайші. Авторитарний стиль управління поєднувався з активним розвитком економіки, що зробило Тайвань одним з «азійських тигрів». Після смерті Чана Кайші до влади прийшов його син Цзянь Цзін-го, який розпочав курс на демократизацію Тайваню. Однак повністю авторитарний змінився на демократичний лише у 1987 році, коли нарешті було скасовано воєнний стан, що тривав з 1950 року, а також проведено перші відкриті вільні демократичні вибори. У 1991 році були внесені зміни в Конституцію, які, зокрема, проголошували завершення громадянської війни та курс на отримання незалежності. 

Наразі Тайвань напіввизнана країна. Його незалежність визнає більшість членів ЄС, США, Канада, Мексика, більшість країн Південної Америки, Росія, Індія, Саудівська Аравія, Японія, Південна Корея, В’єтнам та ще низка держав.

Україна офіційно не визнає незалежність Тайваню, дотримуючись політики одного Китаю. (Це така вимога КНР, за якою для встановлення дипломатичних відносин з Китайською Народною Республікою (КНР) держава повинна розірвати офіційні відносини з Республікою Китай (РК), і навпаки.)

Китайська Народна Республіка неодноразово відкрито заявляла про те, що Тайвань має стати невіддільною частиною КНР та принципово не визнає його незалежність.

Тайванське кіно: колоніальні впливи, мовна політика, антикомуністична пропаганда та землетрус у Тайбеї

Історія кінематографу на Тайвані почалась не набагато пізніше, ніж у решті світу. Перший повнометражний фільм тут зняли у 1901 році. Протягом довгого періоду місцевий кінематограф перебував під впливом спершу японської колоніальної політики, а згодом залежав від материкового Китаю, де особливого розвитку кіно зазнало у Шанхаї. 

Після евакуації представників Ґоміньдану на Тайвань настав період «діалектичного кіно», який відображав складнощі пристосування до нового життя та конфлікти між острівними китайцями та «материковими», які прибували на Тайвань, втікаючи від комунізму. Назва «діалектичного кіно» пояснювала ключову проблему цього пристосування велику різницю в діалектах китайської мови, якою послуговувались «материкові» та «острівні» китайці. Найбільш відомий фільм на цю тему «Нащадки Жовтого імператора».

Мовна різноманість (насамперед між мандаринським діалектом «материкових» китайців та тайванським хоккієном) була больовою точкою тайванського кінематографу досить тривалий час. Лише у 1969 році мандаринською було зняти більше фільмів, ніж хоккієном. Поступове витіснення місцевого діалекту з кіно тривало до 1980-х років.

У період 1960–70-х тайванський кінематограф дуже залежав від політичної цензури, яка була обов’язковим елементом авторитарного режиму. Тамтешні культурні функціонери визначали кінематограф як один із найбільш пріоритетних видів мистецтва для своєї культурної політики.

Цензура Китайської республіки до 1983 року вводила обмеження на фільми, які, зокрема, «принижують національну гордість», а також «пропагують безглузду єресь». Саме в цей період розпочинається активний розвиток антикомуністичної пропаганди в кіно, а також створення ринку розважальних тайванських фільмів. Одним із найважливіших режисерів того періоду був Ху Цзінь Цюань, який запустив цілу хвилю фільмів про кунг-фу, фактично давши життя цьому напряму як окремому жанру. А також варто згадати письменницю Цюн Яо (Чень Чже), чиї твори стали основою для близько 50 тайванських фільмів та фактично створили канон тайванської мелодрами, де почасти порушувались соціально сумнівні теми романтичних стосунків, наприклад учителя та учениці.

У 1980-х роках тайванський кінематограф зіткнувся з кількома викликами: по-перше розпочався поступовий (з 1983-го) демонтаж цензурних обмежень, по-друге, поширеність домашніх відеомагнітофонів зробила кіноперегляди дуже затребуваним дозвіллям, а по-третє, тайванський ринок раптом став заповнений гонконзьким кіно, де саме набирали обертів процеси становлення власної нової хвилі. 

Ці передумови спричинили появу вже тайванської нової хвилі, режисери якої опирались на італійський неореалізм та творчість режисера Бай Цзін Юй, який сам іще в 1960-х надихався фільмами засновників цього напряму. Основою сюжетів цього періоду стало побутове та реалістичне життя Тайваню, що контрастувало з мелодрамами та кунг-фу-бойовиками попередніх епох. 

постери фільмів «Дорослішання», «Місто скорботи», «Тайбеська історія»

Постери фільмів «Дорослішання», «Місто скорботи», «Тайбеська історія»

Серед найбільш видатних фільмів того періоду можна відзначити «Дорослішання» Чень Кунь-хоу, що розповідає про досвід звичайного тайванського хлопчика та його перспективи дорослого життя. 

А також «Місто скорботи» Хоу Сяосяня, який зобразив досвід японського колоніалізму на острові. 

А також кіносоратника Хоу Сяосяня Едварда Яна і його «Тайбеську історію», яка розповідає про розрив стосунків бізнесмена та програмістки, чим ілюструє конфлікт трьох поколінь на тлі економічного розвитку Тайваню.

Документалістика Тайваню: дослідження пам’яті та фіксація людяності

Документальне кіно у сучасному його розумінні на Тайвані почало формуватись після скасування цензури та початку процесу демократизації у 1987 році. Окремо буму на документалістику сприяла доступність домашніх відеокамер. 

Першим документальним фільмом, який отримав визнання не лише на профільних кінофестивалях та у фахових колах, а й серед масового глядача, стало «Життя» 2004 року, в якому йшлося про наслідки масштабного землетрусу 21 вересня 1999 року. Режисер Ву Іфен записав історії чотирьох родин, які втратили близьких внаслідок цієї катастрофи. 

Така фіксація на родинних зв’язках це одна з ключових особливостей тайванської документалістики. 

Більшість документальних картин з Тайваню досліджують серйозні соціальні чи політичні проблеми через призму родинних стосунків. Часто це автобіографічні історії, в центрі сюжету яких — родина самого режисера.

У секції «Призма суспільства: Тайванська документалістика у фокусі» представлено шість фільмів.

«Свята родина» (реж. Елвіс А-Лян Лу)

Покази відбудуться:

1 червня о 15:10 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «КІНОМАН»

3 червня о 16:00 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «АНШЛАГ»

Ця зворушлива стрічка розповідає про те, як режисер повертається додому в сільську місцевість, де живуть його батьки та старший брат. Родина режисера це дуже побожні даоси. Попри скромність свого фінансового становища, вони весь час вкладаються у розбудову власного домашнього храму, присвяченого даоським богам. 

Елвіс А-Лян Лу знімає сімейний портрет (типовий для тайванської документалістики жанр), однак за великою кількістю соціальних проблем, як-от забобони, залежність від азартних ігор та загальна бідність, режисер намагається зафіксувати історію сімейного примирення, яке було неможливе через сепарацію сина та звичку не проговорювати свої проблеми вголос всередині родини.

Камера А-Лян Лу стає посередником між самим режисером та його родиною, і саме елемент знімання кіно стає тим інструментом, якому вдається переломити тривалий «холодний конфлікт» між режисером та його родиною. Стрічка «Свята родина» це історія на універсальну тему поколіннєвої прірви і того, що любов до рідних часто потребує внутрішніх компромісів, однак розказана через призму тайванських соціокультурних особливостей. 

«Коли вони були підлітками» (реж. Ю-Ень Лінь)

Покази відбудуться:

4 червня о 15:10 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «КІНОМАН»

6 червня о 12:30 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «ГЕГЕМОН»

Своєрідну тему родини та родинних зв’язків продовжує короткий метр Ю-Ень Ліня «Коли вони були підлітками». У 2021-му ця стрічка отримала приз «Золотий урожай» нагороду, яку щорічно вручають на Тайвані за найкращий короткий метр. Поєднуючи фоторепортерську роботу з документалістикою, Ю-Ен Лінь розповідає історію про 19-річного Тудоу, який, осиротівши в дитинстві, був змушений подорослішати раніше та годувати сам себе, почасти погоджуючись на напівлегальні оборудки. 

Значна частина сюжету цієї драматичної історії подається через кадри важкої роботи, як-от перевезення ритуальних паперів чи весняних пестицидів або ж миття автомобілів. Сцени сімейної близькості та відчуття братерства Ю-Ень Лінь дуже тонко показує у кадрах вечірнього відпочинку. Однак безпросвітні злидні сільського населення Тайваню це те, що руйнує родинні зв’язки та змушує героїв відчужуватись одне від одного. 

«Ще довгі милі мушу йти» (реж. Цай Цун-Луна) та «Улов» (реж. Шу Че-Ча)

Покази фільму «Ще довгі милі мушу йти» відбудуться:

1 червня о 10:00 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «ГЕГЕМОН»

2 червня о 15:10 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «КІНОМАН»

Тема важкої праці та бідності як головної соціальної проблеми Тайваню знаходить своє відображення і в роботах «Ще довгі милі мушу йти» Цай Цун-Луна та «Улов» Шу Че-Ча. Однак вони розглядають ці теми в контексті ще одного важливого для Тайваню соціального питання трудової міграції. 

«Ще довгі милі мушу йти» фільм, який викликав резонанс у тайванському суспільстві. Стрічка заснована на реальній історії в’єтнамського нелегального мігранта Нґуєна Куока Фі, якого при спробі затримання застрелили дев’ятьма пострілами. Цай Цун-Лун намагається розібратись у передумовах і причинах цього інциденту. Режисер розповідає про відбір та підготовку поліцейських, а також віддає більшу частину фільму історії про жахливе становище нелегальних мігрантів на Тайвані. 

Переплітаючи у своєму документальному дослідженні репортажі центральних тайванський телеканалів і фахові коментарі юристів, правоохоронців, чиновників та брокерів, які виступають посередниками між мігрантами та наймачами, режисер намагається показати кілька точок зору на ситуації, яку в тайванській пресі назвали «Інцидент дев’яти пострілів», не лишаючи остаточної власної відповіді, але нагадуючи завдяки фінальним титрам, що невирішеність бюрократичних проблем і бідність врешті-решт призводить до трагічних наслідків. 

Фільм «Ще довгі милі мушу йти» переміг на кінофестивалі «Золотий кінь» головній кіноподії Тайваню у 2022 році. Це був перший фільм на мігрантську тематику, що отримав таку високу нагороду та зміг стати платформою для обговорення проблеми адаптації мігрантів на Тайвані та захисту їхніх прав. 

Покази фільму «Улов» відбудуться:

4 червня о 15:10 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «КІНОМАН»

6 червня о 12:30 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «ГЕГЕМОН»

Своєю чергою «Улов» Шу Че-Ча стає своєрідною документальною версією «Землі кочівників» Хлої Чжао, але про тайванські реалії. У центрі сюжету тут місцеві рибалки, які живуть кочове життя, яке можна було визначити як «сезонна міграція». Адже щороку між листопадом та лютим вони освоюють узбережжя річки Ланьян на північному сході острова для вилову сезонного вугра. З оскароносним фільмом Чжао «Улов» схожий тим, що розповідає у дуже медитативній та поетичній формі про суворе життя кочівників, які заробляють на хліб важкою працею та об’єднані своєрідним сквотерським братерством. Саме цей дух братерства дає змогу відчувати рибалками себе не самотніми, при тому, що викликів у їхньому житті чимало: від пронизливих вітрів з океану до місцевого криміналітету, який тероризує рибальські табори. 

Робота Шу Че-Ча це якраз красива ілюстрація іншої важливої ознаки тайванської документалістики фіксування людяності навіть попри складні соціальні умови. 

«Виступ у церкві» (реж. Шу Ча-вей) та «Смак дикого помідора» Кек-Хуат Лау

Ще два фільми у секції «Призма суспільства: Тайванська документалістика у фокусі» стосуються сфери пам’яті та переосмислення власної історії, зокрема в контексті колоніалізму, що дуже резонує з українською сучасністю. 

Документальна роботу Шу Ча-вея «Виступ у церкві» це складний мультидисциплінарний документальний перформанс, у якому режисер уміло поєднує звукові та візуальні прийоми й розповідає через призму археологічних розкопок церкви XVII століття на півночі Тайваню історію всієї Південно-Східної Азії.

Покази фільму «Виступ у церкві» відбудуться:

5 червня о 15:10 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «КІНОМАН»

6 червня о 15:00 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «ГЕГЕМОН»

Також вартує уваги фільм Кек-Хуат Лау «Смак дикого помідора». Це дуже детальне та складне документальне кіно, яке розповідає про так званий «Інцидент 28 лютого». Йдеться про події 28 лютого 1947 року, коли війська президента Китайської Республіки та незмінного керівника Ґоміньдану жорстко придушили антиурядове повстання, що вилилось у кількамісячну різанину та репресії, жертвами яких стали, за різним оцінками, від 18 до 28 тисяч людей. 

Покази фільму «Смак дикого помідора» відбудуться:

2 червня о 15:00 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «ГЕГЕМОН»

3 червня о 14:40 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «КІНОМАН»

Справа в тому, що говорити про Чана Кайші як негативного персонажа на Тайвані досі складно. Будь-яка критика його режиму викликає великий суспільний спротив і є певною мірою табуйованою. Кек-Хуат Лау переконаний, що демократичне суспільство неможливе без правдивого проговорення власних трагічних сторінок історії. Пам’ять потрібно досліджувати шар за шаром не для того, щоб стерти минуле, а щоб загоїти історичні рани Тайваню.

Кек-Хуат Лау наголошує, що історичний наратив це завжди версія, яку подають згори, тоді як він ставить собі завдання зберегти історії людей, яких цей історичний наратив не помічає.

У центрі сюжету стрічки історії людей, які були так чи інакше пов’язані з «Інцидентом 28 лютого». Тут і солдати, які брали участь у придушенні, і родичі жертв, і, що важливо, волонтери Музею Чана Кайші, які повинні були б зберігати пам’ять про ці події, однак подають її крізь свою оптику.

Дикі помідори стають тут печальним символом не лише так званого «білого терору» (репресії Ґоміньдану проти інакодумців), але й втраченої пам’яті, яка однаково зрештою проростає на руїнах того, що «забуває» офіційний історичний наратив. 

Переглянувши секцію тайванського кіно, можна зрозуміти, що, попри велику географічну відстань і культурну різницю між Україною і Тайванем, теми, які хвилюють документалістів обох країн, спільні: людяність у нелюдських умовах, крихкість пам’яті та важливість її збереження для розбудови успішного майбутнього, а також поколіннєва проблема, яка набирає нових форм та варіацій.

Ілюстрації - кадри з фільмів

кінокритик
Ігор Кромф

Перефарбувати літкласику: навіщо українцям грати в літературні ігри?

авторка Марина Ніколайчук - 29.05.2024 в Культура

Співведучі літературного подкасту «Перефарбований лис» Валентина Мержиєвська та Марія Діденко торік вигадали цікавий формат популяризації читання — літературні ігри. У ньому відомі механіки певної гри, як то  «D&D» чи «Мафії», накладаються на сюжети української літератури. Ця ідея народилася під час підготовки до епізоду подкасту про Михайля Семенка та футуристів, які відомі своїми іграми з формами та значеннями. Тоді авторок захопила свобода, якою були просякнуті ці творчі пошуки, і вони вирішили створити щось подібне зараз на літературному підґрунті.

Потреба в спільноті

Зі сторони може здаватися дивним, що українці в часи війни за власне виживання збираються разом і, приміром, вишивають, співають в хорах, танцюють народні танці в публічних місцях, ходять на екскурсії і мандрують компаніями. Але мета цих дій — збиратися і бути разом у певній спільній справі. Якщо при цьому ще й створюється щось цінне — вишивана власноруч серветка, нова навичка, інсайт про Україну або про самих себе — значущість збільшується. Так запускаються механізми психологічної регуляції. Зцілює саме відчуття належності до спільноти і розуміння, що ти не один у своїх переживаннях.

Журналіст Себастьян Юнґер працював у гарячих точках та досліджував теми травми (зокрема, ПТСР) братерства і спільнот, які допомагають нам переживати надскладні часи. Про відчуття потрібності та практики його культивування в різних суспільствах він написав книжку «Плем’я. Про повернення з війни і належність до спільнот».

обкладинка книги "Плем'я" Себастьян Юнгер

«Ми маємо еволюційно вироблену потребу бути частиною групи, — пише Юнґер. — Афіліативні соціальні взаємодії знижують рівень стресу. Групове співробітництво сприяє підвищенню такого гормону, як окситоцин, який створює атмосферу довіри й одностайності. Окситоцин підіймає настрій, стимулює відчуття добробуту й будить у людях відданість групі».

Саме цей «гормон прилучення» спонукає нас до соціальних зв’язків, робить зустрічі з приємними людьми цілющими — і виробляється під час цих спіткань сам. 

Читання як вид комунікації

Читання книжок також стало одним зі способів переживати нинішні часи. А наступний крок — їх обговорення.

«Насмілюся сказати, що справжня насолода від читання полягає у комунікації: спілкуванні з персонажами книги, уявних дискусіях із автором, обговоренні з близькими, діалогах із собою. В літературній грі, врештірешт! Коли книга стає більше ніж книгою, коли відкриває приховані сенси — а ми, читачі, знаходимо своїх по духу і перебуваємо з ними», — пише освітянка, письменниця і співзасновниця літературного подкасту «ПереФарбований Лис» Валентина Мержиєвська.

Разом із психологинею Марією Діденко вона вже третій рік «на весь інтернет» ділиться власним досвідом читання українських класичних і сучасних книжок. А з розвитком «ПереФарбованого Лису» народилася і студія навкололітературних ігор.

З тексту в гру: «Лисячі ігри»

Навкололітературні або, як їх називають Валентина і Марія, «лисячі ігри», вони фактично винайшли. У своєму подкасті дівчата руйнують власні упередження щодо української літератури і допомагають слухачам позбутись травми примусового читання в школі. Добралися до літератури 1920-х, до віршів футуристів, і замилувалися, як Михайль Семенко грається зі словами. Потроху сформувалася ідея гри як формату для заглиблення у культуру. В грі зручно спостерігати за різними ситуаціями, змінювати психологічні реакції та сюжети і приміряти ролі інших персонажів, щоб зрозуміти їхню мотивацію.

Валентина зізнається, що до того не зустрічала нічого подібного, це і не вистава, і не інсценування, і не читання в ролях і не обговорення як таке. «Це особливий вид проживання літературного твору і занурення в персонажів», — підсумовує вона.

Ігровий потенціал прихований у самих текстах, розповідають Валентина і Марія. Приміром, словесно-рольова гра Dungeons and Dragons дозволяє зануритися у непозбувно бентежний світ «Кайдашевої сім’ї». Ба більше — дає змогу вийти за рамки сюжету, спробувати змінити обридливі чи деструктивні поведінкові моделі, які Іван Нечуй-Левицький списав, здається, не зі свого, а з нашого життя! До речі, Dungeons and Dragons відома підліткам, тож «Кайдашів» можна обговорювати на уроках саме за цією грою.

Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні» Панаса Мирного так і просився стати «Мафією». Головний герой протягом сюжету з «мирного» стає «мафіозо», але чи так все однозначно? Ця гра наочно демонструє, як ми схильні навішувати ярлики і робити поспішні висновки. Тим часом сповнений постправди сучасний світ просто-таки вимагає розбиратися, докопуватися, критично оцінювати те, що здається і так зрозумілим.

Гра за мотивами «Intermezzo» Михайла Коцюбинського дозволяє зупинитися, відключитися, забути про шалений інформпотік і усвідомити себе тут і зараз. Під час дебютної гри гравці зізнавалися, що ледь не вперше з початку війни «випали з реальності» і «побули в ресурсі».
«Антологія української поезії» — незмінна «учасниця» буриме. Люди просто сідають і пишуть власні вірші за римами  відомих поетів. Виходить по-різному, але завжди непередбачувано.

Деколонізований погляд на класику

«Лисячі ігри» обігрують класику, і невипадково: «Адже твори стали класичними через те, що відгукнулись великій кількості людей, тобто мали вплив на більшість, тому що їх багато хто читав або зрезонували через патерни поведінки, властиві нашому суспільству. Тому саме їх важливо переоцінювати і перепрошивати», — пояснює Валентина.

Крім того, навкололітературні ігри не лише розважають і тішать інтелект. Вони про спільне переосмислення досвіду. «Ми починаємо бачити зв’язки й аналогії, ми припиняємо дивитися на українську літературу зверхньо, як це диктувала російська імперія і потім радянський союз. Ніби стара шкіра, з нас злізає відчуття меншовартості та вивчена безпорадність. Ми відчуваємо співпричетність, стаємо частинкою історії країни — і через сюжети, закарбовані в книжках, і через їхніх авторів. І ось ми вже не просто з осудом думаємо про персонажів, а виявляємо активнішу роль і переграємо сюжети», — коментує Валентина. 

Свобода змінювати

Гра — це особливий стан, коли дозволено пробувати. В грі багато творчості, безтурботності, легкості, допитливості і близькості зі своїми бажаннями. А іще свободи, адже примусити до щирої гри неможливо.

гра «Перефарбований лис»

Свобода є основною ідеєю українців. За свободу точиться війна, через і заради особистого переживання свободи відбулася Революція Гідності, цінність свободи ми зараз відчуваємо на вістрі. І намагаємося донести вільному світові, що свобода — основа європейських цінностей — є для нас водночас і ресурсом, і метою спротиву.

Неймовірно, як перетнулася така «дитяча справа», як гра, із таким «дорослим» спротивом заради виживання.

«Ключове це те, що в грі ти можеш щось змінити. Ми дуже тривалий час були в рамках, дуже довго користувалися тим, що є, і не мали право змінювати світ під себе. Але зараз ми безпосередньо цим і займаємося — ми намагаємося відкараскатися від росіян як в історичному та політичному плані, так і в культурному! Так, у свідомості окремих людей це зробити складніше — адже внутрішня робота не так помітна, але в невеличкому колі, в спільноті, ти уже не сам на сам з цією задачею, в тебе є група, яка допоможе, підсвітить, підкаже. І саме заради цього у нас є рефлексія в кінці кожної гри, коли можна обмінятися враженнями і таким чином зробити більш видимим ті переосмислення, які відбуваються», — розгортає ідею Валентина і додає, що гра — це чи не єдина діяльність людини, яку не можна робити з примусу.

Сама ситуація гри дає небачену свободу, адже ти можеш пробувати те, на що в житті не наважуєшся, можеш приміряти на себе різні ролі, можеш навіть змінювати правила гри під себе. «Лисячі ігри» — це повна свобода творчості.

Єдність, підкріплена культурою

Минулого року Валентина і Марія виграли ґрант від Українського інституту книги у категорії «Створення тренду читання як дозвілля, читання для навчання» і восени поїхали в тур містами України. У Вінниці зіграли в альтернативній «Боже, вільній школі» у Veteran Hub’і, а в Харкові — у прекрасному «Літмузеї», де познайомилися із фактично колегами, які теж розробляють літературні ігри — повноцінні настолки з винахідливими механіками!

Співведучі літературного подкасту «Перефарбований лис» Валентина Мержиєвська та Марія Діденко

Співведучі літературного подкасту «Перефарбований лис» Валентина Мержиєвська та Марія Діденко

Валентина каже, що цікаво було поспостерігати, що спільного в українців із різних регіонів.  Приміром, сюжети відгукувалися всім: пошуки Чіпки з «Хіба ревуть воли, як ясла повні» ясні, адже цей досвід людини з підвищеним почуттям справедливості та загубленістю у світі зрозумілий багатьом.

Гасла про те, що Схід і Захід нібито різні, десятиліттями використовували різні політичні сили, щоб приходити до влади, але вони суто маніпулятивні. Валентина запевняє: мандрівний тур довів, що цього регіонального розподілу — немає. А от спільний досвід — є.

«Як тут не згадати Михайла Коцюбинського — жив у Чернігові та Вінниці, а працюючи на Полтавщині, написав «Тіні забутих предків» про Гуцульщину».

Досвід читання об’єднує всю Україну, зшиваючи нас в одне ціле. І шалена цікавість українців до нашої літературної спадщини росте із прагнення дослідити і повернути собі власну ідентичність.

«Лисячі ігри» на Книжковому Арсеналі

Гра — той випадок, коли краще спробувати, аніж переповідати чи дізнаватися від когось. Пограти у «Лисячі ігри» можна буде під час Книжкового Арсеналу

31.05, п’ятниця, 14:30, Майстерні — Навкололітературна гра за «Кайдашевою сім’єю». 

02.06, неділя, 14:30,  Майстерні Буриме за віршами українських поетів.

Фото — з фейсбук-сторінки «Перефарбований лис».

Книжкова весна: як і чому розквітає індустрія

авторка Юлія Юдіна - 29.05.2024 в Книжки

У розпал повномасштабної війни на Хрещатику відкривається триповерхова книгарня, на тексти Павла Тичини й Михайля Семенка пишуть реп-мюзикл, а продажі трилера українського автора Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма» лише за 2023 рік сягнули 44 тисяч екземплярів. Що це: читацький бум, хвиля літературофілії, спрага  «свого»?

Олексій Ерінчак — співзасновник книгарні «Сенс», Анастасія Євдокимова — літературознавиця й головна редакторка медіа «Сенсор» та СЕО студії онлайн-освіти EdEra Ілля Філіпов спробували знайти відповіді та подивитися на книжкову індустрію масштабно. 

На початку травня у форматі дискусії вдалося поговорити про те, чому саме зараз книгарні стали такими популярними, що сьогодні читають українці, чи чекати нам сучасних бібліотек, твори яких українських письменників скуповують за кордоном та які є перспективи у книжкового бізнесу.

Ілля Філіпов: В Україні налічується більш ніж 420 книгарень. Зараз ми сидимо на Хрещатику у забитому залі, а на нижніх поверхах ще купа людей читають та купують книги. З чим, на вашу думку, пов'язаний такий бум індустрії? Що відбулося? Чи насправді зараз триває книжковий бум, з погляду бізнесу?

Олексій Ерінчак: Не зовсім. Так, відкриваються великі книгарні, деякі — з активним піаром. Так, розширюються мережі. Так, з’являються нові незалежні гравці. Однак до справжнього буму нам ще далеко. Якщо порівнювати співвідношення кількості книгарень до кількості населення, наприклад, в Україні та в Польщі, то нам ще далеко до їхніх показників. Також книгарня все ще не є високомаржинальним бізнесом, з продажу книжок не буде багато чистого прибутку, тож багато підприємців обирають, до прикладу, відкрити кав’ярню, яка швидше окупить себе.

Але прогрес все ж таки незаперечний. Завдяки тому, що російська книга пішла з ринку, суттєво знизився тиск на українські видання. Видавці почали більше перекладати та випускати, а увага до українських авторів та авторок зросла. Прогрес почався з 2014 року після Майдану, потім сповільнився, а зараз знову активно рухається. Сьогодні «Сенс» опублікував найкращі 10 продажів. З них аж дев’ять — це українські автори, і це прекрасно.

«Сенс» потужно відкрився на Хрещатику, щоб книжки стали помітними, щоб це надихало інших, щоб люди з інших регіонів вкладалися в цю індустрію. Велика книгарня на Хрещатику — це щось, чого в індустрії давно хотіли й чекали. Ми просто це зробили.

Ілля: А як щодо думки читачів?

Анастасія Євдокимова: Щомісяця більшає кількість нових виданих книжок. «Сенсор» намагався їх порахувати, але відмовився від цієї ідеї, бо точний підрахунок неможливий. В середньому це 120-150 нових назв на місяць. Це дуже багато, але є ще й старі назви.

Олексій Ерінчак Анастасія Євдокимова Ілля Філіпов

Звідки такий попит? Відповідь проста — дофамін. Комусь подобається купувати книжки і мати цей атрибут удома. Комусь подобається ідея розгортати книжку, якої до тебе ніхто ще не торкався, нюхати, гортати сторінку за сторінкою і займатися іншими видами розпусти.  Хтось затятий колекціонер і хоче мати на полиці всю поетичну антологію від «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Комусь подобається, що за кілька миттєвостей можна опинитись, наприклад, в Антарктиді. Мало хто був в Антарктиді, а от письменник Маркіян Прохасько був і написав книжку про станцію Академіка Вернадського («Мрія про Антарктиду» — ред.). Ти можеш поринути в цей світ і дізнатися, як українські науковці перевертають пінгвінів — це ж фантастика.

До того ж фільм, наприклад, триває в середньому півтори-дві години, а з книжкою ти проведеш мінімум півтори доби. Це глибше і довше занурення та історія, яка тебе манить. Це причина, чому такими популярними напередодні ковіду стали великі романи і чому розквітла серіальна індустрія. Люди хочуть занурюватися в історії глибоко і бути з персонажами подовше. І отримувати дофамін, звісно ж, якого так бракує в сьогоднішніх умовах.

Олексій: Повномасштабне вторгнення забирає у нас хороші емоції і не дозволяє нам регулярно їх поповнювати. Тому книжка стає одним зі способів їх отримати. Втекти, відключитися від реальності та тривог. Тож читання поруч з іншими культурними продуктами допомагає нам легше проживати травматичний досвід.

Ілля: Чи вливають популярні культурні події на продажі пов’язаних з ними книжок?

Олексій: Несуттєво. Наприклад, популярна вистава «Конотопська відьма» в Театрі ім. Івана Франка не збільшила значно продажі книжок Григорія Квітки-Основ’яненка. Але додатково привернула увагу до всього українського з ідеєю: українське може бути ще й таким.

Те саме стосується альбому «Ти [романтика]» від гурту МУР про Розстріляне відродження. Михайль Семенко, Микола Хвильовий, Василь Стус були популярними і до виходу альбому завдяки підвищеному інтересу до шістдесятників та 1920-х. «Ти [романтика]» — це радше наслідок, а не стартова точка цієї цікавості.

Анастасія: Однак музика, звісно, розширює читацьку аудиторію. А інколи навіть йде попереду. Наприклад, багато хто спочатку слухав музику «Собак в космосі» (у 2014 році гурт змінив назву на сучасну — «Жадан і Собаки» — ред.), а вже потім дізнався про те, що Сергій Жадан — ще й поет і письменник.

Олексій Ерінчак Анастасія Євдокимова Ілля Філіпов

Ілля: Які маркетингові інструменти найкраще просувають книжки?

Анастасія: Один з таких інструментів — TikTok, зокрема його книжковий сегмент — BookTok. Він розвивається в Україні, але ще не працює на повну потужність як маркетинговий інструмент. У нього, втім, потужний потенціал.

Олексій: Поки що найкраще працюють поради відомих людей в комбінації з книжковою презентацією, правильною викладкою і так далі. Люди довіряють людям, і про це потрібно пам’ятати. Також видавництвам варто трохи змінити фокус із промоції самого видавництва або власного інтернет-магазину на промоцію конкретних книжок. 

Більшість людей  запам’ятовують книжку і радять книжку. Вони не кажуть: «Купуй все у “Видавництва Старого Лева”». Ні, вони кажуть: «“Я бачу, вас цікавить пітьма” — купуй, мені зайшло».

Ілля: Як справи з бібліотеками? Чи дістався туди активний інтерес читачів? Згідно з дослідженнями, 83% людей в Україні ніколи або майже ніколи не беруть книжки у бібліотеках. Натомість у Франції, наприклад, 73% людей регулярно ходять у бібліотеки й активно користується цим форматом читання. В чому причини такої розбіжності?

Олексій: Бібліотеки потрібні, й розвивати їх потрібно, але для цього має бути інтерес із боку громади та місцевого самоврядування. Бібліотека — це місце зустрічі, отримання знань, роботи, презентацій. Це місце, де розвивається людський капітал. А хто найбільше отримує від розвитку людського капіталу на території?  Громада. Тому що відкриваються бізнеси, платяться зарплати, і громада отримує гроші в бюджет. Якщо ми говоримо про розвиток бібліотек, то треба відштовхуватись від того, що громада має хотіти, щоб у неї була крута бібліотека. 

В Україні 8 000 бібліотек, з яких близько 30% з амбарними замками і зарплатою 0,25 ставки у керівника. Ця людина очевидно не зацікавлена в тому, щоб туди ходили відвідувачі Тому розвиток бібліотек — це в першу чергу не про наповнення фондів, доступність книжок, безбар’єрність, а про те що мають бути бібліотекарі та громади, які зацікавлені в цій бібліотеці.

Сенс глядачі

Анастасія: Все це має враховуватись під час розмов про відбудову, які поки що не ведуться повноцінно: не лише про відновлення зруйнованого, але й про загальне покращення міського простору. Шкільні бібліотеки, наприклад, не поповнюється державою взагалі й ніколи не поповнювались. Шкільні бібліотеки зараз знаходяться під патронатом Міністерства освіти, всі інші — під патронатом Міністерства культури. І ці два міністерства поки не можуть подружити між собою бібліотеки.

Ілля: Поміркуймо про обстріли друкарень і їхній вплив на книжковий бізнес.

Олексій: Більша частина друкарських потужностей знаходиться в Харкові й навколо нього. Коли в «Сенс» тільки-но приїжджає партія поетичної збірки «Так ніхто не кохав» від «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», вона одразу закінчується саме через те, що друкарні не можуть надрукувати більше, щоб покрити попит. Сьогодні великі черги в друкарнях.

І це незабаром стане величезною проблемою, оскільки друкарня — це складний механізм, який майже нереально перевезти й налаштувати в іншому місці. Також для масштабного переїзду потрібні кошти, а вільних оборотних грошей на такі цілі зараз немає, тож розв’язання питання затягується.

Ілля: А як щодо сплеску інтересу до української класики: і у видавців, і у читачів?

Анастасія: Після початку повномасштабного вторгнення відбувся неймовірний сплеск інтересу до класичних текстів. І видавництва швидко це зрозуміли. Тепер всі колекціонують щось різне. Хтось збирає класику від видавництва «Віхола», хтось збирав Pabulum, хтось — «Віват». А хтось — все потроху, бо їм цікавіший власне текст під обкладинкою. У кожного видавництва своя концепція, наприклад, лише 1920-ті роки або ж навпаки — широкий зріз канону. Хтось прагне залучити відомих літературознавців з передмовою, хтось — зробити глибоку післямову.

Олексій Ерінчак Анастасія Євдокимова Ілля Філіпов

Класика популярна, бо це нібито найпростіший спосіб, щоби зрозуміти, хто ми такі. Степан Радченко з роману Валерʼяна Підмогильного «Місто» 1928 року приходив на Хрещатик, сідав у кавʼярні за столиком, брав тістечко і каву та читав газету. У «Сенсі» теж є газета, теж є столик на Хрещатику, теж є кава і тістечко, і можна все це реалізувати. Так само 100 років назад Києвом ходив і герой Володимира Винниченка із «Записок кирпатого Мефістофеля». Яків Михайлюк любив прогулюватись містом, мав багато роботи, часто користувався тодішнім таксі, тобто бричкою. А також надсилав людям повідомлення, мовляв: «Вибачте, запізнююсь, але я вже мчу». Щоправда, він писав не в месенджері, а паперову записочку, бо так 100 років назад спілкувались. Але принципи ті ж самі.

Місто і містяни за ці 100 років мало змінились. І це робить нас в наших же очах європейцями, модерною нацією. Ми враз розуміємо те, що українці давно жили в містах і розмовляли українською на вулицях своїх міст.

Олексій: Також українська класика — це, мабуть, єдина зараз ніша, де видавництва конкурують між собою. Ми спостерігаємо цікаві ходи з обкладинками, кольорами, форматами. Там, де є конкуренція, завжди буде цікавий маркетинг і підходи. 

Ілля: Що почитати травмованим шкільними уроками людям, щоб відродити для себе інтерес до класики та по-іншому на неї подивитися?

Анастасія: Всі ми маємо різні захоплення, інтереси, потреби. І нам всім потрібна якась інша класика. Але якщо вже радити, по-перше, це вже згадані «Записки кирпатого Мефістофеля» — легкий і класний текст. 

По-друге, я радила б підступитися до класики 1920-х, бо вона дає відчуття столітньої давнини. До того ж на все, що зʼявлялося після, Радянський Союз наклав свій неприємний слід. А 1920-ті лишаються найбезпечнішою територією. Наприклад, «Жанна батальйонерка» Гео Шкурупія. Він писав про Київ у часи Першої світової війни. Тоді люди так само збирались і тусувались, але водночас розуміли, що вони тилове місто і недалеко від них війна та мобілізація. Те, що ми зараз переживаємо як становлення політичної української нації, іншими вже пережито. І ми не з нуля нею стаємо, це вже зафіксовано в книжках завдяки людям, які писали, а потім через це поплатилися життям.

По-третє, «Невеличка драма» Валерʼяна Підмогильного. За сюжетом персонажка живе на вулиці Жилянській, і в неї багато залицяльників. Хтось бачить в ній дружину, хтось — партнерку, хтось — компаньйонку, хтось — сексуальний обʼєкт. Постає питання: а що ж вона сама бачить і чи можливе взагалі кохання? А на тлі сюжетних перипетій ще й українізація. Тож це може бути дуже цікаве читання.

Олексій: А ще спробуйте перечитати «Кайдашеву сімʼю» Івана Нечуя-Левицького. Всі кажуть, що там якась двіжуха навколо груші. Я читав книжку і чекав грушу, а вона там зʼявляється тільки на останніх двох сторінках.

книгарня "Сенс" глядачі

Ілля: Що українці читають найбільше?

Олексій: Зараз популярне те, що допомагає людям на трохи відключитися від всього зовнішнього. Наприклад, на сьогодні за 2024 рік продано вже 24 000 примірників «Я бачу, вас цікавить пітьма» Ілларіона Павлюка, за 2023 рік — 44 000. Макс Кідрук їздить турами і за кордоном, і Україною, збираючи повні зали. Також уже понад рік тримає популярність роман «Танці з кістками» Андрія Семʼянківа, на який хтось із читачів відгукнувся так: «Досі ригаю, але 10 з 10». Але при цьому не факт, що якщо «Пітьму» або «Танці з кістками» видадуть за кордоном, то вони там стануть бестселерами, бо ці книжки, напевно, «занадто про нас».

Ілля: Що з сучукрліту претендує на звання майбутньої класики?

Анастасія: Історія літератури покаже, вона вміє відсіювати все зайве. Наприклад, з позиції сьогоднішнього дня «Ворошиловград» — важливий роман Сергія Жадана, який описує український схід з позиції 2010 року. «Фелікс Австрія» Софії Андрухович  — також важливий текст. Зараз ми можемо оцінювати цінні для нас факти, події та, відповідно,  книжки, але невідомо, що з цього залишиться з нами надовго. 

Олексій: Попри нові назви, у нас не так багато книжок, як хотілося б, але багато постів у фейсбуці, які живуть два дні. Потрібно, щоб українці якомога більше писали зараз, пропонували видавництвам видавати свої тексти. Бо кількість завжди переростає в якість.

Якщо ми хочемо розвивати українську культуру, то має бути все: від найнеякіснішого, найпопсовішого і нецікавого до найглибшого і незрозумілого нікому сьогодні. Створюйте, друзі.

Ілля: Яке майбутнє ринку української книжки?

Олексій: Книжки — це бізнес. Бізнес потребує оборотних грошей. Якби зараз видавці мали купу грошей, вони б збільшували кількість назв у два-три рази щороку найближчі пʼять років. У нас не так багато активних видавництв, а відповідно до розмірів нашої країни їх легко може бути 500. Активних авторів також небагато, але це все не тільки про гроші. Фактори війни, браку кадрів, загального тиску також сповільнюють можливість культури розвиватися. 

Якщо будуть нелінійні рішення, ринок зможе розвиватися за принципом «всім добре, і мені добре» і збільшити обсяги. Якщо не будуть, то, можливо, скоро ми побачимо спад динаміки через брак коштів, людей, друкарських можливостей.

Ілля: Що ми маємо робити для популяризації української літератури за кордоном?

Анастасія: Впізнаваність впливає на гроші, які заходять в країну, а гроші, відповідно, стимулюють творчі можливості. Важливо популяризувати українських авторів за кордоном, а для цього потрібно вирощувати перекладачів і перекладачок. Наразі курси україністики в великих університетах за кордоном переважно є частиною словʼянської філології, тому проблема кадрів глибока та складна і потребує комплексних шляхів розвʼязання.

Олексій: Культурна дипломатія в Україні ані суспільством, ані державою не підтримувалась практично ніколи. Ми не впевнені в собі, тому нам треба цього вчитися. Вчитися продавати себе, вчитися маркетингу. Бо успіх — це не лише якісний продукт, а ще й вправний маркетинг. У нас вже є чудові продукти, але також треба вчитися їх продавати. Не варто боятися спілкуватися з закордонними агенціями, віддавати частинку своїх прав тим, хто може їх професійно продати. Бо увага і попит на українське спаде, а нам потрібно максимально обʼєднатися з європейськими країнами. Тому державі варто ставити культуру у список пріоритетів, щоб можна було говорити про культурну дипломатію.

Книжкова весна: як і чому розквітає індустрія

Ілля: Хоча російські книжки вже майже не купують, 33% українців, за даними досліджень, усе ще користуються російською в побуті. Які мотиви мовити українською у вас?

Олексій: Бо в Україні немає майбутнього у російської мови. Вона ніколи не буде тут розвиватися і поважатися. Діти будуть вчитися українською в університетах, на роботі буде українська, все буде українською. Навіщо тоді вчити російську? Щоб що? 

Анастасія: Це просто твоє рішення, яке ти приймаєш. Ти це робиш, тому що навколо тебе успішні люди, які розмовляють українською. Тому що ти вчишся в закладі, який має проукраїнську позицію. Тому що далі ти плануєш йти в національний університет, а ще ходиш в національний театр. Ти опікуєшся чимось національним або підпадаєш під його впливи. 

Мотиви говорити українською можуть бути абсолютно різними, головне віднайти свою істинну мотивацію та мати підтримку на цьому шляху. Українська література точно може стати у пригоді та наповнити ваш власний словник сенсами.

Читайте, досліджуйтеся та промотуйте українську й українське!

Дискусія «Книжкова весна: як і чому розквітає індустрія» в «Сенсі на Хрещатику» відбулася в рамках безкоштовного курсу від EdEra «Мовити.Мотиви», який допомагає заглибитися в український контекст, поринути в історію та культуру України, дослідити свою українськість та стати носієм та амбасадором української мови.

Фото — EdEra та Вадим Лазарук.

авторка
Юлія Юдіна

Огляд фільмів про «блакитні шоломи». До Міжнародного дня миротворців ООН

авторка Олеся Лелека - 29.05.2024 в Кіно

Щороку 29 травня світ відзначає Міжнародний день миротворців ООН. В Україні ця дата офіційно з’явилася в календарі у 2003 році.

Символом миротворців ООН є блакитні шоломи, що носять учасники місій. Блакитний колір обрали задля того, аби миротворців раптом не переплутали з якоюсь із воюючих сторін, а також, аби вони могли розпізнавати одне одного.

Україна приєдналась до участі в міжнародних операціях із підтримання миру та безпеки у 1992 році.  Відтоді у них взяли участь понад 45 тисяч українських військовослужбовців.

Миротворча діяльність задумувалася як дієвий механізм врегулювання міжнародних та внутрішньодержавних конфліктів. Однак миротворців ООН дуже часто критикують через неспішне реагування на кризи та досить низьку ефективність у їхньому врегулюванні. Як приклад може слугувати найперша місія ООН на Близькому Сході, що розпочалась у 1948 році і триває дотепер. Окрім цього, чимало місій провалили.

Чи справді обставини настільки невтішні, чи справді миротворців ООН більше не можна назвати ефективними у збереженні міжнародної безпеки та миру? Запрошуємо до перегляду списку фільмів, що розкриють відповідь на це запитання.

Рукостискання з дияволом (Shake hands with the devil) — режисер Роджер Споттісвуд, 2007

Рейтинг на Rotten Tomatoes — 55% «свіжості» на основі 11 рецензій, рейтинг на IMDb — 7,6 з 10.

Стрічка розповідає про те, як у жовтні 1993 року генерала Ромео Даллера відправили командувати миротворчими силами ООН у Руанді. Його завданням стала допомога країні у підтримці крихкого миру між силами Руандійського патріотичного фронту та Руандійських збройних сил. 

Після смерті президента Руанди Жувеналя Габ’ярімани, літак якого розбився в ніч з 6 на 7 квітня 1994 року, екстремістські гілки уряду хуту за допомогою, зокрема, угруповання «Інтерахамве» («Ті, що нападають разом») розпочали систематичне знищення тутсі та поміркованих хуту Руанди. 

Фільм демонструє спроби генерала Ромео Даллера зупинити геноцид в Руанді, попри цілковиту байдужість його начальства.

Миротворці. У горах Сванетії (Peacekeepers. In the Mountains of Svaneti) — режисер Мирослав Гай, 2019

Український документальний фільм висвітлює долю миротворців, що прибули 1993 року до Грузії, де на той момент точилася війна з абхазами. Саме тоді п’ятнадцять гелікоптерів з українського боку лише за добу дісталися місця призначення. Миротворча місія стала свідком жахливих подій. 

Українські пілоти врятували від етнічних чисток 7634 людини та доставили 487 тонн вантажу.

Миротворці. Перша місія (Peacekeepers. First mission) — режисерка Валентина Охлопкова, 2022

У кінострічці йдеться про участь українських військових у миротворчих операціях Сил ООН у зонах конфліктів та території колишньої Югославії. Миротворці виконують чимало завдань для стабілізації ситуації в країні. 

Югославська війна вважається однією з найстрашніших та найкровопролитніших війн в історії Європи. 1992 року саме туди й відправили перших миротворців з України. Вони мали принести в країну мир і порятунок, але зненацька зіткнулися з іншим ворогом.

Облога Жадовілля (The Siege of Jadotville) — режисер Річі Сміт, 2016

Рейтинг на Rotten Tomatoes — 64% «свіжості» на основі 11 рецензій, рейтинг на IMDb — 7,2 з 10.

Фільм «Облога Жадовілля» знятий за однойменною книжкою Деклана Павера і розповідає про міжнародні втручання у політичну кризу, яка охопила Конго після проголошення незалежності від Бельгії у 1960 році. 

Знайдена свобода стала для ексколонії початком громадянської війни. Перед миротворцями з Ірландії поставили завдання встановити контроль над провінцією Катанга, ліквідувавши всі осередки внутрішніх сутичок. Для більшості військових це відрядження стало першим досвідом війни. 

Загін, на чолі якого стоїть Пет Куінлан, потрапив в оточення майже трьох тисяч бельгійських військових, які виконують безпосередні накази лідера Катанги Моїза Капенди Чомбе і не мають наміру віддавати свою провінцію Заходу. Ірландські солдати опинилися у пеклі й були приречені на смерть.

Миротворці (Peacekeepers) — режисер Пол Ковен, 2005

Рейтинг на IMDb — 6,9 з 10.

Цей документальний фільм знятий за мотивами місії Організації Об’єднаних Націй у Демократичній Республіці Конго у 2002–2004 роках. Стрічка є особистим і драматичним портретом боротьби за порятунок «держави, що не відбулася». 

Кінострічка спостерігає за рішучими й часто відчайдушними маневрами, спрямованими на запобігання миротворцями ООН «руандійській» катастрофі цього разу в Демократичній Республіці Конго.

авторка
Олеся Лелека

Плани команди «Сенсор» на Книжковий Арсенал 2024

авторка Марина Губіна - 29.05.2024 в Книжки, Події

Книжковий Арсенал стартує вже за кілька днів, тож саме час складати плани, позначати події, на які точно хочеться потрапити і обирати, які книжки зі списку на читання найбільше потрібні. Команда «Сенсора» теж в очікуванні фестивалю, тому ми підготували переліки дискусій, які найбільше хочемо почути та книжок, без яких не підемо з Арсеналу.

Анастасія Євдокимова, головна редакторка

Мені цікаві професійні події, які дають відповіді на мої журналістські запитання до себе і до світу, до колег. Про те, як працювати з досвідами війни, як себе осмислювати у ній.

«Веселка на Салтівці» (31 травня, 19:30, Вулична сцена)
Свого часу Книжковий Арсенал отримав престижну європейську нагороду як міждисциплінарна подія, тут і література, і перформанс, і театр, і кіно й важливо цінувати ці унікальні проєкти. Як-от музична моновистава від харківського театру «Нафта». А оскільки цьогоріч режисер Артем Вусик отримав премію Курбаса, то побачити його виставу по-особливому цікаво.

«Жінки про жінок: що ми відчуваємо сьогодні?» (2 червня, 10:30, Головна сцена)
Найкращий варіант того, як почати ранок неділі — зустрітися на public talk від Vogue Ukraine. Я читаю цей журнал 10 років й мені подобається як він змінюється,  але водночас стабільним залишається спосіб оповіді про героїв й героїнь матеріалів: створити світ особистості й наповнити його. Тому розумію, що розмова буде наповненою інсайтами класних спікерок. 

«Як ми назвемо цю війну?» (2 червня, 14:30, Головна сцена)
Слідкую за тим, що робить Ukraїner, дивлюсь їхні інтервʼю з інтелектуалами й інтелектуалами, знаю, що ми на одній хвилі, тому розумію, що під час дискусії і Оксана Забужко, і Євген Глібовицький зможуть концентровано і максимально чітко сформулювати своє бачення, власні відповіді, окреслити свій спосіб думання про це «називання війни». 

«Живі. Зрозуміти українську літературу» Олександр Михед, Павло Михед, «Видавництво Старого Лева»

Я була слухачкою подкасту «Станція 451», тому знала, що результатом розмов літературознавців Михеда-батька і Михеда-сина має бути книжка. Мені здається надзвичайно цінним, коли професори (а особливо рівня гоголезнавця Павла Михеда) виходять до аудиторії у розмовному форматі, коли просто намагаються науково-популярно пояснити складні речі, коли діляться щирими, не обтяженими науковими конструктами враженнями.

«Те, що вони несли» Тім ОʼБраєн, «Темпора»

Бачила багато фільмів про вʼєтнамську війну, тож радо почитаю і напівбіографічну прозу. А ще це оповідання. Короткої перекладної прози в Україні виходить не аж так багато, тому цікаво почитати. 

«Свято цапа» Маріо Варгас Льоса, «Фабула»

Обожнюю диктаторські романи й те, як латиноамериканським авторам вдається працювати з цим жанром, виписувати світ диктатора, закручувати інтриги його оточення. Донедавна український гугл на запит «Свято цапа» видавав лиш новину, що Тимошенко подарувала цей роман Януковичу. На щастя, часи змінилися і текст усе ж попереду.

Алла Рибіцька, контент-менеджерка

Загалом, «Долаючи розрив…» — це не лише назва літературної програми Олени Гусейнової, але й тема, яку ми регулярно обговорюємо в близьких колах. Чи будуємо ми хоч якусь тяглість та спадковість, а також ЯК саме вона формується, зважаючи на те, хто з живих нам її продовжує.

«Найбільш задокументована війна? Репортажні книжки як спроба подолати фрагментарність фіксації» (31 травня, 17:00, Літературна сцена)
Дуже люблю репортаж. Вважаю, що нам дуже бракує цієї літератури і хороших репортажистів зокрема. Тому з цікавістю послухаю подію з такими спікерками як Марічка Паплаускайте, Мирослав Лаюк, Богдан Логвиненко, Євгенія Нестерович, Ангеліна Карякіна. 

«Цивільні. Життя на межі. Херсон Харків Ізюм Чернігів» (1 червня, 13:30, Головна сцена)
Хочу послухати, бо є друзі в прифронтових містах, які діляться болями і тривогами; бо важлива думка тих, які тримають життя буквально одразу за лінією фронту. 

«Фронтир чи центр? Роль України у світі» (1 червня, 18:00, Головна сцена)
Цікаво буде послухати Ботакоз Кассімбекову, яку я читаю в соцмережах, і вже не вперше почую супержурналіста Девіда Патрікаракоса.

«Потяг прибуває за розкладом» Марічка Паплаускайте, «Лабораторія»

Дуже люблю УЗ (Укрзалізницю), особливо за все те, що ці люди робили і продовжують робити під час повномасштабки. У моїй сім’ї багато залізничників, тому хочу книжку і собі, і на подарунки.

«Сестри Річинські» Ірина Вільде, «Віхола»

Бо роман актуальний, цікавий. І не маю цих томів на своїх полицях.

«Атоми і попіл» Сергій Плохій, «Наш Формат»

Із минулого року якось особливо гостро стала усвідомлюватись вся історія з ядерною бомбою, з Чорнобилем, із захопленням Енергодару. Тому книжку Плохія чекала і візьму собі на потребу прочитати лінійну історію.

Софія Богуславець, випускова редакторка

Я хотіла би дізнатися більше про письмо і як воно працює: як говорити про різні актуальні теми, як відкрити для себе щось нове. Таким поштовхом стануть для мене дискусії та обговорення на Книжковому Арсеналі:

«Періодика як компактний жанр документування та рефлексії» (31 травня, 13:00, Видавнича сцена)
Я давня шанувальниця журналу «Локальна історія», а ця дискусія для мене привід послухати як редактора цього видання, так і зануритися в інші аспекти цього жанру і послухати дизайнерок Настю Жеребецьку, Анну Карнаух, а також одну з чудових репортерок Марічку Паплаускайте.

«Кримськотатарська історія: виклики письма» (2 червня, 11:30, Літературна сцена)
Мене цікавить, як відкривати для себе півострів із текстової площини. Цьогоріч я вже познайомилася з творами однієї з антологій проєкту «Кримський інжир», тож ця подія стане наступним моїм кроком знайомства як і з літературним, так і справжнім Кримом.

«Як писати про війну: письмо і образ ветерана» (2 червня, 17:30, Літературна сцена)
Для мене це нагода послухати людей, які мали реальний досвід та готові поділитися ним.

«Бунт речей» Жузе Сарамаґу, «Вавилонська бібліотека»

Про те, як розповісти про диктатора, але при цьому метафорично описувати стілець, про те, як одна збірка може вміщувати кілька сатиричних оповідей, — так, так, я беру цю книжку!

«Про погляд» Джон Берджер, ist publishing

Я вже читала «Як ми бачимо» цього ж автора, і він надихнув мене на цікаві довколамистецькі думки. Тож і від цієї книжки очікую чогось такого.

«Доктор Серафікус» В. Домонтович, Vivat

Ще один твір Домонтовича, який довго був у моєму списку бажанок, а цьогорічне заплановане видання з доповненим фрагментом стало знаком для мене, що таки варто придбати на Книжковому Арсеналі.

Марина Губіна, випускова редакторка

Цьогоріч мене турбує тема налагоджування звʼязків: як міжлюдських, так і культурних. Тому планую відвідати події, повʼязані із цим. Тим паче, що цього року це корелює з основною темою фестивалю і обрати лише 3 основні події було непросто…

«Долаючи розрив: тяглість, яка стається» (30 травня, 18:30, Літературна сцена)
Дискусія про перерваність звʼязків між літературними та мистецькими поколіннями крізь репресії та як певну тяглість все ж вдалося відновити. Очікую дуже цікавого діалогу, бо спікери:  Євгеній Стасіневич, Ярина Цимбал, Радомир Мокрик та Анна Ютченко, — спонукають до цього.

«Тут і там. Тепер і тоді. Мислити про тимчасово окупованих» (2 червня, 15:30, Головна сцена)
Також хочу послухати розмову директорки Мистецького Арсеналу Олесі Островської-Лютої та історикині Олени Стяжкіної про цінність проговорювання досвідів окупованих територій. Мені бракує помітних дискусій на ці теми та комплексного висвітлення реалій окупації, тому обовʼязково скористаюся можливістю послухати спікерок. 

«Не тільки у букіністів: (пере)видання іноземної класики» (2 червня, 19:00, Головна сцена)
А в останній день Арсеналу відвідаю дискусію про видавничі стратегії знайомств українських читачів з класичними текстами. Зараз наш книжковий ринок активно анонсує нові переклади класики або ж сучасні перевидання старих перекладів, тому буде дуже цікаво послухати думки видавців та їхні плани.

«Переосмислення забутого XX століття» Тоні Джадт, «Наш Формат»

Новий переклад Тоні Джадта означає, що книга автоматично зʼявляється у моєму списку на читання. Мені дуже подобається, як він осмислює історію, а XX століття має ще чимало непроговорених сторінок. Якісь з них, сподіваюся, мені відкриються.

«Книга для дітей» А. С. Баєтт, «Темпора»

Після епізоду подкасту «Висока полиця» про А. Є. Баєтт та її роман “Possession” планую і сама познайомитися з текстами авторки.

«Набої для розстрілу» Гелій Снєгірьов, «Комора»

Перевидання розвідки про сфабрикованість справи СВУ. Вона була написана ще в 1970-х зі свідченням очевидців перебігу справи, тому обовʼязково мушу придбати її та прочитати.

Андрій Мартиненко, літературний редактор

Презентація книги «Артбук про Київ» від видавництва «Стилет і Стилос» (30 травня, 18:00, Лекторій)
Я дуже люблю Київ. Окрім того, що це просто моє рідне місто, я відчуваю, що воно вросло в мене усіма своїми ландшафтами, красою і подекуди навіть певною незугарністю. І тому щиро радію, коли з’являється якесь видання чи й загалом мистецький твір, що вхоплює його красу. Тож сподіваюся, що й цей артбук стане одним із них.

Дискусія «Українська класика і міжнародні книжкові ринки: Валер’ян Підмогильний, Майк Йогансен, Леся Українка» (31 травня, 12:00, Видавнича сцена).
Зараз українська культура (і окремо література) отримала шанс на те, щоб її голос у всій своїй виразності був почутий світом, як ніколи до того. Щоправда, це відбувається не з найкращих причин. А втім, за цей шанс слід хапатися, і буде цікаво почути про те, зокрема через які кейси це відбувається.

«Жінки та влада. Розмова про жіночі голоси та лідерство» (31 травня, 16:00, Вулична сцена).
Creative women publishing робить унікальну справу: чи не найпослідовніше і найповніше на українському видавничому ринку вони дають картину жіночого досвіду — передовсім соціального і політичного —  у нашому все ще надто чоловічому світі. Тому кожна їхня книжка і кожна така дискусія, як на мене, обов’язкові до читання і відвідування відповідно.

«Історія американських традицій. Від "Мейфлауера" до Сінко де Майо» Джек Девід Еллер, «Ніка-Центр», «Видавництво Аннети Антоненко»

Культура США (особливо — популярна) у сучасному світі — без сумнівів, найбільш значуща з точки зору впливу і відомості. Тож її знання і розуміння дають ключі до розуміння цього-таки світу. А крім того, вона ще й просто надзвичайно цікава з антропологічної точки зору. Тож побачивши анонс цієї книжки, я просто не зміг оминути її.

«Сутінки світу», Вернер Герцог, «Лабораторія»

Вернер Герцоґ — один із тих режисерів, чиї кілька переглянутих робіт свого часу лишили в мене ні з чим не порівнювані кінематографічні враження (чого тільки варте відчуття того, що ти дивишся фільм, наче знятий у XVI столітті!). Тож можливість відкрити для себе ще й його літературну творчість неймовірно надихає.

«Українська мова. Подорож із Бад-Емса до Страсбурга», Орися Демська-Кульчицька, Vivat

З огляду на останні трагічні події у Харкові, окремо хочеться підтримати видавництво Vivat. І, певно, книжка Орисі Демської першою спадає мені на думку — через певний смисловий перегук: від того, як Росія намагалася знищити нашу культуру і мову указами й заборонами, до того, як вона намагається це зробити вже ракетами.

Наталія Колегіна, авторка

Книжковий Арсенал я відвідую щороку з 2019-го! Щоразу це безліч подій для мого інтелектуального насичення, драйву та естетичного задоволення. Але найголовніше — це завжди купа зустрічей з гарними людьми: редакторками, товаришками з мого книгоблогерського минулого та активного літклубного теперішнього. Я вже у передчутті!

«Межа всередині нас» (30 травня, 18:00, Головна сцена)
У четвер піду на дискусію, бо має бути глибока розмова про внутрішню межу під час війни, я таке люблю! 

Follow the Plants (31 травня, 16:00, Літературний сад)
У п’ятницю подивлюся перформанс Алевтини Кахідзе — для естетки всередині мене. 

«Спротив та єдність. Письменники пояснюють, як не втратити майбутнє» (1 червня, 16:30, Лекторій)
А в суботу піду на прем’єру документалки,  щоб не згубити зв’язок із реальністю.

«Орландо» Вірджинія Вулф, «Ще одну сторінку»

Упродовж всього фестивалю буду нескінченно блукати поміж книжок, гортати, нюхати й мріяти купити й прочитати цілі гори книг. Точно куплю Вірджинію Вулф (люблю цю письменницю-феміністку).

«Бунт речей» Жузе Сарамаґу, «Вавилонська бібліотека»

Якось прочитала «Сліпоту» Сарамаґу за нічну поїздку потягом — дуже захопливий роман.

«Дівчина, жінка, інакша» Бернардін Еварісто, «Фабула»

Це не новинка, але торік під час інтерв’ю Євгеній Стасіневич порадив цю книжку — для занурення в різноманітні досвіди, і здається, час настав!

авторка
Марина Губіна

Мистецтво і людство — про фільми позаконкурсної програми Docudays UA

авторка Софія Богуславець - 28.05.2024 в Кіно

З 31 травня до 9 червня у Києві відбудеться 21 Міжнародний кінофестиваль Docudays UA, який традиційно представляє українські та світові документальні стрічки про права й можливості кожної людини. 

Документальні фільми — це візуальний інструмент, завдяки якому можна говорити про актуальні питання й виклики людства. Цьогоріч фестиваль пропонує відвідувачам ознайомитися зі стрічками позаконкурсної програми «DOCU/АРТ». Це фільми, які крізь призму мистецтва та історій окремих митців і мисткинь розповідають про долі країн та її громадян зокрема. 

У межах програми відбудуться покази трьох документальних стрічок: «Нейтан-ізм» (реж. Ілан Ґолод), «Плівки Кіма» (реж. Девід Редмон, Ешлі Сабін) та «За зачиненими дверима» (реж. Жуан Педро Бім).

«Нейтан-ізм» (Nathan-ism), режисер Ілан Ґолод, США, 2023, тривалість — 79 хвилин

Покази відбудуться:
1 червня о 16:00 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «АНШЛАГ»
6 червня о 15:10 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «КІНОМАН»

Рейтинг на Rotten Tomatoes — 93% «свіжості» на основі 14 рецензій, рейтинг на IMDb — 8,6 з 10. Стрічка отримала «Нагороду музею “Яд Вашем”» на фестивалі Docaviv та «Нагороду Альберта та Джудіт Ґолдберґів за єврейське мистецтво та культуру» на Єврейському кінофестивалі у Сан-Франциско.

Фільм розповідає про Нейтана Хілу — художника-аутсайдера єврейського походження, що згадує своє серйозне завдання, котре йому доручили як молодому солдатові. Після завершення Другої світової війни Нейтан мав охороняти нацистських воєнних злочинців під час Нюрнберзького процесу. 

Ця подія стала для нього поштовхом творити. Серед різних мистецьких напрямів, течій та інших -ізмів Нейтан вибирає власний шлях — мистецтво Нейтан-ізму, завдяки якому ділиться своєю історією як свідок тих подій і мемуарист. 

Зокрема, у своїх роботах — візуальних мемуарах — він зображує спогади про службу й завдання. Серед нацистських воєнних злочинців Нейтан виокремлює особистого архітектора Гітлера Альберта Шпеера, котрому не винесли смертного вироку як решті обвинуваченим, та економічного керівника Третього Рейху Германа Ґерінга, що уникнув кари, скоївши самогубство. 

Нейтан Хілу. Кадр із фільму «Нейтан-ізм» Ілана Ґолода

Кадр із фільму «Нейтан-ізм» Ілана Ґолода

З одного боку, фільм розповідає про творчість одного художника, його шлях від перших робіт-мемуарів до ролі його мистецтва для сьогодення. З другого боку, це історія про пам’ять і про одну з найтрагічніших подій як для євреїв, так і для всього людства.

Стрічка містить відео розмови з Нейтаном, знімання процесу створення його візуальних мемуарів. У фільмі також є інтерв’ю-дослідження з фахівцями культури і правових відносин, зокрема з радником Управління спеціальних розслідувань Міністерства юстиції США Елі Розенбаумом, кураторкою музею при Hebrew Union College (Єврейського інституту релігії) Лаурою Крюґер, дослідницею архівів Лорі Бердак Міллер, які трактують розповіді Нейтана та намагаються з’ясувати, якою ж насправді є історія особисто художника і людства того часу.

Нейтан Хілу. Кадр із фільму «Нейтан-ізм» Ілана Ґолода

Нейтан Хілу. Кадр із фільму «Нейтан-ізм» Ілана Ґолода

Окремими цікавими візуальними наповненнями стали анімаційні вставки, виконані у стилі художника. Це канва для особистої історії, що уражена травмою. Через візуальні рішення — зображення маркером чи олівцями — глядач може побачити події, які не були задокументовані реально. На противагу анімаційним вставкам фільм усе ж містить реальні кадри й записи безпосередньо з Нюрнберзького процесу. 

Режисер фільму Ілан Ґолод визначає свою стрічку як міждисциплінарну роботу — дослідження на перетині мистецтва і пам’яті. Це історія, де правда переплітається з травмою:

Режисер фільму «Нейтан-ізм» Ілан Ґолод

Режисер фільму «Нейтан-ізм» Ілан Ґолод

«Візуальні мемуари Нейтана Хілу яскраво ілюструють, як життя і світогляд однієї особи можуть зазнати глибоких і незворотних трансформацій, коли ця людина зіткнулася з ворожим середовищем — світом, де скоювали воєнні злочини. Формальні обов’язки та етичні дилеми, що стали “атрибутами” його нової ролі охоронця армії США на Нюрнберзькому процесі, залишили слід у його свідомості, надихнувши на мистецькі пошуки протягом усього його життя.

Кожен штрих маркером чи олівцем Нейтана є його свідченням життя на маргінесі та його потребою ділитися своєю правдою зі світом, який надто часто заплющував очі на уроки минулого».

Одна з героїнь фільму, журналістка, що пише про мистецтво, Жанні Розенфельд згадує: «Часом у бажанні переконати когось ми змушуємо цих людей засумніватися». Історію часто розповідають із різних перспектив, а візуальним мемуарам Нейтана хочеться вірити й вважати за одну єдину хоча й неймовірну, та все ж правду. Проте не варто відкидати й того, що реальність завжди суб’єктивна і залежить від того, хто її розповідає, та що він чи вона пережили. Цю правду також треба приймати, адже вона народжена болем і подіями, які знають і пам’ятають усі, проте якими не всі готові поділитися.

«Плівки Кіма» (Kim’s Video), режисери Девід Редмон, Ешлі Сабін, Велика Британія, Франція, США, 2023, тривалість — 86 хвилин

Покази відбудуться:
1 червня о 19:00 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «АНШЛАГ»
2 червня о 19:00 у кінотеатрі КІНО42
6 червня о 20:10 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «КІНОМАН»

Рейтинг на Rotten Tomatoes — 70% «свіжості» на основі 61 рецензії, рейтинг на IMDb — 7,2 з 10. Стрічка здобула безліч нагород, зокрема за найкраще документальне кіно на міжнародних кінофестивалях у Сантьяго, Фредеріксбурзі (США, Вірджинія), Каталонії, отримала відзнаку Festival Villa Del Cine в Колумбії та Archivio Aperto в Італії і стала глядацьким переможцем на кінофестивалі Scumdance. 

Це історія режисера Девіда Редмона: про його зацікавлення в кіно й аж до прагнення зʼясувати долю однієї з найбільших колекцій фільмів нью-йоркської крамниці відеопрокату «Плівки Кіма». Водночас ця стрічка — про кіно, любов і шану до якого передають через використання кадрів з відомих і маловідомих світових фільмів.

«Плівки Кіма» — осередок для поціновувачів кіно, який згодом перетворився на окреме мистецьке явище, що існувало в Нью-Йорку: йдеться і про місце, де зберігалося понад 55 тисяч копій рідкісних фільмів, і про окрему спільноту — такий собі клуб за інтересами, що продовжує берегти любов до кіно та самої крамнички й до сьогодні.

Фільм «Плівки Кіма» містить фрагменти-розмови з учасниками клубу крамнички відеопрокату, фільмування подій, які документуються тут і зараз, та умовно історичні записи. Це своєрідний калейдоскоп різних елементів, що складаються в одну картинку. Доповнюють її сцени з уже відзнятих світових фільмів.

Умовно у документальному фільмі «Плівки Кіма» можна виділити кілька сюжетних ліній: власне розповідь про відеоколекцію та про головного героя Девіда. Ще змалечку щось тягнуло його до світу фільмів: хтось називає це захопленням, хтось одержимістю, а сам Девід вирішує — це «привиди кіно», які нашіптують, супроводжують і ведуть його. Вони ж привели героя до нью-йоркської крамниці «Плівки Кіма», вони ж спонукають його взятися за розслідування і з’ясувати, що сталося з кіноколекцією.

Режисери фільму «Плівки Кіма» Девід Редмон та Ешлі Сабін; постер фільму «Плівки Кіма».

«Привиди кіно» спершу візуалізуються через сцени з різних фільмів, які використовують автори у своїй документальній стрічці. Так, наприклад, через епізод розмови маленької дівчинки з телевізором (із фільму «Полтергейст» 1982 року Тоуба Гупера) нас, глядачів, знайомлять із Девідом і такою буквальною одержимістю фільмами. А згадуючи про чорну комедію «Змішана кров» Пола Моррісі, режисери розповідають нам про один із районів Нью-Йорка — Нижній Іст-Сайд, де й з’явилася вперше крамниця відеопрокату Кіма.

«Привиди кіно справді керували розповіддю. Девід прислухався до них і продовжував знімати на камеру в моменти, які зазвичай не фіксуються. Найперше ми зрозуміли — це фільм про фільми. Тож це усвідомлення вплинуло і на спосіб оповіді — він колажний. Для нас важливо було використати фрагменти як із відомих, так і маловідомих фільмів, хоча через юридичні аспекти ми не могли використати ще більше, аніж це зробили.  

Також ми розуміли, що не всі знають про «Плівки Кіма» чи Нижній Іст-Сайд Нью-Йорка, тому нам довелося змалювати цю картину в першій частині фільму. Це був складний монтаж, оскільки ми не хотіли робити наче ще одну кінострічку, в якій би йшлося про ностальгію за минулим. Тож ми зосередилися на тому, аби пояснити контекст та середовище у різні періоди, зокрема з 1980-х до 2000-х», — розповідає режисерка Ешлі Сабін.

Якщо у першій частині фільму йдеться про героя Девіда, історію крамнички та перед глядачами постає головне питання — де зараз колекція і що з нею? — то друга частина зосереджується на житті одного з містечок Сицилії. Саме сюди свого часу перевезли відеокопії «Плівок Кіма» і сюди «привиди кіно» буквально заводять головного персонажа. Девід дізнається більше не тільки про долю колекції, а й тутешній устрій та навіть політичні махінації. І робить нелегке рішення (не без допомоги «привидів кіно»): врятувати «Плівки Кіма». Третя частина фільму стає кульмінацією — «привиди кіно» втілюються насправді (через акторів у масках відомих кінопостатей) та допомагають Девідові.

Плівкові фото до фільму «Плівки Кіма» Девіда Редмона та Ешлі Сабін

Документальний фільм «Плівки Кіма» нагадує калейдоскоп не тільки через свою колажність, а й тому, що він стає фільмом у фільмі про фільми. Класична зав’язка з поставленим конфліктом, розвиток подій до фантастичної (і не зовсім) кульмінації та врешті розв’язки — «Плівки Кіма» побудовані, наче традиційна художня історія. Водночас стрічка виконує і свою документальну роль: вона висвітлює окреме явище, що існувало в Нью-Йорку, і завдяки цьому дарує одній із найбільших відеоколекцій друге життя — метафорично й буквально.

«За зачиненими дверима» (Behind Closed Doors), режисер Жуан Педро Бім, Бразилія, 2023, тривалість 66 хвилин

Покази відбудуться:
4 червня о 19:00 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «АНШЛАГ»
6 червня о 17:20 у кінотеатрі «Жовтень» у залі «КІНОМАН»

Рейтинг на IMDb — 6,2 з 10. Покази стрічки вже відбулися на фестивалях документального кіно в Сан-Паулу (Бразилія), Нью-Йорку, Колумбії (США, Міссурі), Амстердамі (Нідерланди), Анголі.

Документальний фільм поєднує кадри пропагандистських відеороликів 1960-х та аудіозаписи, які певний час залишалися засекреченими. Це записи засідання військової влади Бразилії, що у 1968 році ухвалила «Інституційний Акт №5» — закон, через який країна пережила чи не найбільш жорстокий період військової диктатури.

«За зачиненими дверима» відкриває новий для українців контекст. Йдеться про історію Бразилії, з якою не всі можуть бути ознайомлені, але фільм плавно та поступово вводить глядача в період військової диктатури з 1964 до 1985 років, особливо зосереджуючись на піку антидемократичного режиму — саме на прийнятті Акту. 

режисер «За зачиненими дверима» Жуан Педро Бім

Режисер «За зачиненими дверима» Жуан Педро Бім

«Військова диктатура — усталена тема в бразильській документалістиці. Я належу до покоління митців, які, не маючи безпосереднього контакту з тим періодом, намагалися дослідити його як таке репрезентативне минуле, що породило деякі сьогоднішні соціальні розбіжності. Я думаю, що це покоління рухається в напрямку дослідження документів, пошуку того, як ми до цього дійшли, — як цей монстр міг продовжувати рости під нашими ліжками. Ми прагнемо, з одного боку, розповісти про історію періоду через кінопропаганду, а з другого, — знайти коріння ультраправого дискурсу, який став тим, з чим нам доводиться жити щодня», — ділиться режисер Жуан Педро Бім.

Автор називає свою документальну кінострічку вдалим результатом роботи з архівом. Сам фільм — цікаве поєднання візуального ряду з аудіозаписами закритого засідання. Глядач бачить нарізку з серії різних пропагандистських роликів. Саме те, що вони пропагандистські, можна легко зрозуміти, адже нам знайомий такий спосіб наративу: показувати викривлену реальність, апелювати до вибору як кращого, бо це «задля світлого майбутнього молодого покоління», та робити не такі вже й важливі (хіба що для документів) підрахунки і розголошувати про досягнення «простого народу», який працює на благо країни. Так само і в документальній стрічці — тут ідеться про мир, котрий полягає в захисті, тобто начебто у підтримці військової влади. 

Фільм досліджує мистецтво — мистецтво пропаганди і те, якими важелями впливу вона схиляла до прийняття тих чи тих рішень, які думки засіювала і яку роль урешті відіграла надалі.

У цьому плані «За зачиненими дверима» обігрує прийоми військової влади Бразилії 1970-х — автор кінострічки працює з кінематографічним монтажем, до якого свого часу зверталися при створенні пропагандистських роликів.

Кадр із фільму «За зачиненими дверима» Жуана Педро Біма

Кадр із фільму «За зачиненими дверима» Жуана Педро Біма

Щодо аудіоряду, то у фільмі звучать голоси різних міністрів — згадані, наприклад, міністр фінансів Антоніо Нетто чи міністр агрокультури Іво Арзуа Перейра, — які на фоні піднесеного відео виголошують не менш урочисті промови на підтримку диктатури й підписання закону. Тематично своїми виступами вони ділять сам фільм на певні розділи: залежно від головної думки таких промов «За зачиненими дверима» знайомить глядача з роликами про історію Бразилії ще за часів колонізаторів, про важливість бути відданим державі, про життя поза заселеними фавелами (бразильськими нетрями).

Уся ця легкість у певний момент перегляду фільму напружує й урешті шокує, адже йдеться про «Інституційний Акт №5», за яким права громадян Бразилії обмежується, а конституція втрачає свою чинність. Будь-які акції протесту жорстоко придушувалися, а уряд формував так звані «батальйони смерті», що мали боротися з жебраками та безпритульними. У державі утверджувалася тоталітарна військова диктатура. І те, з якою легкістю урядовці приймали рішення на користь Акту, викликає жах. Це почуття підсилює й музика — підкреслено урочиста, безтурботна.

Кадр із фільму «За зачиненими дверима» Жуана Педро Біма; постер до фільму «За зачиненими дверима».

«Тепер, коли ми досліджуємо цей період історії нашої країни, то виявляємо, що й досі існує безліч підпільних рухів, що зміцнювали владу військових, а тепер сіють особливий дух ностальгії за диктатурою в суспільстві. Це досягло апогею в 2018 році, коли на вуличних демонстраціях закликали до військового втручання, коли голова збройних сил погрожував верховному суду і коли колишній капітан Жаїр Болсонару переміг на виборах, очоливши ультраправу коаліцію, що захищала спадщину диктаторського режиму. Того року ми почали знімати фільм, і з того часу Болсонару здійснив щонайменше три спроби державного перевороту. Іронічно, але сьогодні проти нього ведеться кримінальне розслідування через запис зустрічі, на якій він обговорював переворот зі своїми міністрами.

Урешті й на жаль, я вважаю, що новий підйом ультраправих й автократичних лідерів може призвести до того, що стрічку “За зачиненими дверима” будуть сприймати не стільки як історичний фільм про Бразилію, скільки як реальний приклад того, як діють авторитарні режими — у таємних змовах, а також в ефективних кампаніях зі зв’язків із громадськістю», — розповідає режисер Жуан Педро Бім.

«Київські файли»: розмова кінокритика Ігоря Кромфа з істориком Едуардом Андрющенком

автор Едуард Андрющенко - 27.05.2024 в Кіно

З 31 травня до 9 червня у Києві відбуватиметься Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Зокрема, у межах цьогорічної теми центральної  позаконкурсної програми «10 років триденної війни, яка триває три сторіччя» пройде показ фільму нідерландського режисера Вальтера Стокмана «Київські файли» (англ. The Kyiv Files).

Стрічка працює з темою памʼяті, проговорює досвіди радянських часів, коли особисте життя кожної людини було просякнуте тривогою та недовірою через постійну можливість бути вистеженим і покараним. Фільм складається з документальних історій трьох героїв, яким випала нагода побачити архівні справи, відкриті КҐБ на них самих, та подивитися на себе крізь моторошну оптику радянських спецслужб.    

Матеріал для стрічки Вальтер Стокман шукав у розсекречених архівах КҐБ в Києві, звідси і її назва. У цьому режисеру допомагав зокрема й історик Едуард Андрющенко — автор книги «Архіви КҐБ: невигадані історії». Історик разом із кінокритиком Ігорем Кромфом подивилися фінальну версію фільму, обговорили процес його створення та поділилися враженнями про стрічку.

Покази фільму відбудуться у кінотеатрі «Жовтень» 3 червня о 17.30 та 4 червня о 19.00.

Банер позаконкурсної програми «10 років триденної війни, яка триває три сторіччя» Docudays UA

Ігор Кромф: Це не перший фільм Вальтера Стокмана, який я дивився. Він в цілому досить відомий нідерландський документаліст. Але раніше, наскільки знаю, більше працював з темою музики, однак згодом перейшов до більш соціальних питань. Мабуть, найбільш разюча його робота — досить старенький документальний фільм «ASH — самогубство по всьому світу» (англ. ASH worldwide suicide), який розповідає про записки самогубців, що публікувалися в інтернеті. І от він починає займатись питаннями пам’яті, на прикладі розсекречених архівів КҐБ. Ця робота точково може бути продовження його попереднього документального фільму «Лінива качка» (англ. Lazy Duck), який є документальною судовою драмою.

Він розвиває три абсолютно різні історії: одна з них із туристами з Нідерландів, яких завербувала розвідка їхньої країни, ця історія дійсно повʼязана зі шпигунством; інша — про переслідування Лісових — подружжя дисидентів, за якими вели постійне стеження після повернення з таборів; і третя — про французьку пані, і на її прикладі показано, як насправді КҐБ вербує людей.

Та мене найбільше привабило не так те, наскільки ці сюжетні лінії були цікаві, скільки те, що наприкінці з’являється справжній каґебіст, який розповідає про те, як працює це вербування, як вони самі працювали. Тому що історій про переслідування КҐБ є багато, а от саме контексту, який би давали самі працівники системи, — недостатньо, принаймні в Україні. От цей момент у документальному кіно мені дуже сподобався, тому що можна почути і того, хто, скажімо так, пішов із престолу.

Тут взагалі варто розуміти, що документалістика про діяльність спецслужб — це завжди така дуже рамкова історія, де до кінця складно знайти правду. Тому що самі спікери — це або історики, які працюють з наявними даними, які є в доступі; або це власне колишні чи нинішні співробітники таких структур, які неохоче діляться інформацією чи взагалі розповідають лише те, що їм, на їхню думку, може бути вигідним. 

Едуард Андрющенко: Я вперше почув про цього режисера, мабуть, наприкінці 2018 або вже у 2019 році. Тоді в мене ще був невеликий досвід роботи з архівами, я просто почав робити деякі цікаві знахідки. Натомість керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху  (заступник директора Архіву СБУ (2014-2016) Володимир Бірчак, який зараз воює і який набагато досвідченіший за мене у темі архівів та знає чимало справ) тоді мені розповів про голландського режисера, в якого була ідея зняти фільм. Стрічка мала складатися з реальних архівних історій: документів, спогадів та самих героїв, які б на камеру щось розповідали.

Вальтер Стокман у своїх інтерв’ю казав, що зацікавився цією темою одразу, як прочитав новину про те, що архіви КҐБ в Україні розсекречують (напевно, він має на увазі 2015 рік і закон про декомунізацію). А ще, думаю, він надихався фільмом «Життя інших» (реж. Флоріан Генкель фон Доннерсмарк) і щось у такому ж дусі хотів зробити, але саме з реальними історіями — про контроль з боку КҐБ, прослуховування і вербування та про сприйняття цих усіх речей самими каґебістами, завербованими об’єктами стеження. Ми з ним тоді звʼязалися і наша співпраця тривала кілька років.

Стокман довго шукав, повертався до теми, трішки відволікався від неї. Це все було дуже непросто для нього. Я думаю, він сам у якийсь момент, напевно, розчарувався — тобто пошуки в архівах виявилися складнішими, ніж йому могло спершу здаватися.

Стокман одразу озвучив власні критерії та бачення. По-перше, ця історія мала якось бути повʼязаною із закордоном: звичайно, там могли бути радянські громадяни, а неодмінно й іноземні втікачі, шпигуни або ж туристи.

Другий важливий критерій, який «відсіював» одразу безліч історій, — це те, що потенційні герої мали бути ще живими, принаймні один з учасників. Тому ми не зосереджувалися на справах сталінських часів, натомість  більше шукали матеріали 1960–80-х. Також було важливо, щоб це була не повністю політична історія. Тобто вона могла бути з якимось політичним відтінком, але щоб людські стосунки все одно превалювали. Умовно кажучи, якщо людина тікає за кордон, то Стокману у ролі героя був цікавіший не дисидент, який думав тільки про те, як йому писати політичні маніфести, а, скажімо, митець. Тобто творча людина, яка не могла повністю себе реалізувати. Проте є велика проблема, що таких матеріалів, які от його потенційно цікавили, тобто оперативні свідчення: прослушка, зйомки прихованою камерою, фото, відео — цього залишилося вкрай мало. Це, напевно, основний момент, який не всім відомий і який розчаровує багатьох, хто приходить в архів. Він ще більше ускладнив роботу.

кадр з фільму «Київські файли» Вальтера Стокмана

Тут я ще зроблю невеликий екскурс, щоб було зрозуміло. Кримінальні справи зазвичай доволі прямолінійні: людину арештували, вона дає якісь там показання, потім формують протоколи допитів, далі — вирок. А от оперативні справи завжди більш непередбачувані, вони мають у собі елемент несподіванки. Тобто, коли за людиною спостерігають, то все, що відбувається у її житті, всі методи та види роботи спецслужб зберігаються у справах. У брежнєвські часи були умовні три категорії: справи оперативної перевірки, спостереження і розробка. Це певна градація: перевірка — найлегший варіант, коли про людину вперше щось почули і хочуть взагалі дізнатися, чи цікава вона. Якщо так — у гру вступають наступні категорії стеження. Такі справи масово знищували, особливо наприкінці 1980-х років.

Уся система валилася й існувала реальна небезпека, що оці всі документи — і про агентуру, і про стеження за людьми — стануть доступними. У Німеччині так, власне, і сталося: у Східному Берліні деякі архіви Штазі оприлюднили, навіть коли ще формально існувала НДР. На хвилі цього в КҐБ почали масово знищувати саме такі оперативні справи, і на дисидентів, і на звичайних людей, і також інформацію про агентів. Тому те, що збереглося, — це крихти порівняно з тим, що було.

Про більшість, наприклад, дисидентів,  митців чи письменників дуже-дуже мало документів до нас дійшло. Якщо цікавить, наприклад, література або кіно, то ситуація така сама. Я можу сказати, що майже дивом збереглася справа Олександра Довженка. Проте у ній там чотири томи, здається, і це 1930–40-ві роки, ще до того, як він переїхав у Москву. Про справу Довженка повсякчас виходять книжки, от Юрій Шаповал нещодавно випустив нову — двотомник «Олександр Довженко» (2022). Є ще написані історії за матеріалами доносів колег на Довженка. І це, мабуть, найцікавіша оптика — писати з позиції агента.

З «літературних» ще є справи на Миколу Бажана, Андрія Малишка та Остапа Вишню. З пізнішого періоду шукати можна, до прикладу, на Ліну Костенко. Там тільки коротенькі документи, але, я сподіваюся, це буде цікаво та корисно. А от цілих справ не збереглося, а поготів з фото, прослушками та діалогами — це дійсно велике розчарування. Я, як і будь-який дослідник архівів, часом сиджу і думаю про те, що могло бути ще стільки цікавого матеріалу для таких класних досліджень та книжок, — але ну що поробиш, працюємо з тим, що є.

А Вальтер, наприклад, дуже розраховував, що там буде реальний відеоматеріал, чи що залишилося хоч трошки фотографій — як от у справі Лісових, із якою йому пощастило. Є, звичайно, навчальні фільми КҐБ, які свого часу показували курсантам, і там зафіксовані справжні операції. Проте виникає наступна проблема: ці матеріали неможливо оцифрувати, тож їх просто нема на чому дивитися.

кадр з фільму «Київські файли» Вальтера Стокмана

Наскільки я знаю, полякам чи чехам, наприклад, в цьому плані пощастило більше. У Чехії робили цілі виставки, фотоальбоми, присвячені матеріалам спецслужб, наприклад, «Прага в об’єктиві комуністичних спецслужб». Там були фото, зроблені прихованою камерою, на яких зображені дисиденти (люблю роздивлятися обличчя цих людей і намагатися вгадати: помітили вони стеження чи ні), зокрема майбутній президент, і, звісно ж, архітектура старого міста — можна знайти дуже ефектні аматорські знімки. Крім того, на таких знімках я люблю роздивлятися обличчя тих людей і пробую вгадати, чи помітили вони стеження в той момент, чи ні.

Часто мені фактично наосліп доводилося шукати матеріали, маючи тематичну рамку від Вальтера. Коли я намагався цей запит ретранслювати архівістам, вони пояснювали, що це не так просто працює — немає такої картотеки, за якою чітко можна відсіяти справи, котрі стосуються іноземців. Тому справи доводилося шукати дуже опосередкованими способами. Бувало таке, що знаходив якусь справу, в якій сам не зацікавлювався і розумів, що це якраз для нашого Вальтера. Писав йому певний синопсис, і він забирав матеріали собі

Остання проблема, на якій Вальтер неодноразово наголошував, це те, що не всі герої погоджувалися на співпрацю і спілкування. Він вважає, що це наслідки тоталітаризму. У багатьох пострадянських людей лишається підсвідома травма, небажання ворушити минуле. Був навіть один герой, чия історія підходила Вальтеру за багатьма критеріями, там було що розказати, але він відмовився. Десь у 1970-ті це був успішний молодий чоловік, киянин, з перспективами непоганої карʼєри, але він цілком легально поїхав у Нідерланди і лишився там. Зрештою виявилось, що він зараз у Штатах, Вальтер навіть літав до нього у Флориду, але чоловік не пішов з ним на контакт

Була ще одна історія, кадри з якої присутні у фільмі (коли дівчина розгортає червону тканину). Герой цієї історії також не захотів потрапити у фільм, але про нього трошки розповім, не називаючи прізвища. Він вийшов 1 травня чи 7 листопада на демонстрацію з якимось саморобним транспарантом. Червона тканина — це якраз зразок саме такої тканини, з якої він виготовив той транспарант, і там були якісь соціальні гасла про м’ясо, доступність продуктів, забезпечення робітників, щось у такому дусі. Його заарештували та засудили, хоч він за поглядами, що тоді, що зараз — переконаний комуніст. Він сидів у таборах із дисидентами, здається, навіть із Чорноволом, але постійно дискутував з ними, бо він був зовсім не за націоналізм та демократичні цінності. Його цікавило тільки втілення марксистських ідей в життя і соцзабезпечення працівників. І зараз він лишився на таких самих позиціях. У розмові телефоном, коли ми намагалися домовитися про його участь у стрічці, він одразу сказав, що не хоче зʼявлятися у фільмі, але продовжив ще хвилин 40 розповідати, чому взагалі не згоден із тими дисидентами. 

Тож я насправді часто бачу в архівних історіях, що не завжди все пояснюється простою схемою, в якій герої борються за справедливість проти злочинного режиму. Так само не всі жертви режиму були, наприклад, за незалежну Україну. Цей герой витратив чимало часу, щоб пояснити, що він якраз був би не проти, якби зберігся «совок». Це трошки додає обʼєму картині того, чим був радянський режим.

Ігор: Ну якщо ми говоримо про цю історію з голландцями, яка починає фільм, то тут власне не доводиться говорити про жертв режиму, бо вони реально здійснювали шпигунську діяльність в СРСР. 

Едуард: До речі, не я її знайшов для режисера. Але почну з іншого боку: як загалом виглядають шпигунські справи в архіві КҐБ. Їх небагато, якщо не говорити про 1930-ті роки, коли була параноя і тисячі шпигунів яких завгодно країн. Реальні шпигуни починаються з хрущовських часів, їх ловили і судили — як іноземців, так і радянських громадян. Хоч таких справ дуже мало, але вони завжди цікаві. Я їх дуже люблю, але навіть вони виглядають не такими захопливими в житті, як фільми про Джеймса Бонда. От у мене в книзі «Архіви КҐБ: невигадані історії», наприклад, така лише одна — про північнокорейського шпигуна.

З цими ж голландцями, наприклад, була доволі типова історія. Тобто це виглядало так, ніби звичайні  туристи приїхали на власній машині. Їх пускали в країну, для них були кемпінги, — насправді на території України було багато кемпінгів для іноземців, — у готелях вони, звісно, також жили і проїжджали звичний туристичний маршрут: через Львів до Києва, а далі, як варіанти, Одеса і Крим. За ними при змозі завжди слідкували, потім намагалися до них відправити агентів, аби стежити уважніше. Особливо за тим, що вони фотографують. У деяких випадках КҐБ сильно нервували, коли знімали, наприклад, черги чи сміття на вулицях. Це зрозуміло, бо такі речі були частиною пропаганди, але формально не можна причепитися, бо фото на вулицях не заборонені, тому вони просто фіксували це. А от коли фотографували щось схоже на військові об’єкти або мости, залізницю, лінії електропередач — це все вже могло свідчити, що скоріш за все фото іноземці передадуть своїм розвідкам.

кадр з фільму «Київські файли» Вальтера Стокмана

Ігор: Ну але ж їх не могли затримати просто за фотографії красивого мосту через річку?

Едуард Андрющенко: Так, але якщо це, наприклад, робиться системно або те, що іноземці фотографували — не зовсім звичайні краєвиди, особливо якщо для фото використовували компактні фотоапарати.

Ігор: У фільмі ж, власне, і відбита історія, що каґебістиспеціально поставили танкову колону, щоб перевірити, чи туристи її сфотографують. Я собі змоделював таку ситуацію. От, умовно кажучи, я їду на машині в якійсь там Німеччині чи Франції як турист, а навпроти їде колона умовно якоїсь техніки, я б її точно сфотографував — просто тому, що це прикольний кадр. 

Едуард: У випадку з голландцями, вони відфотографували такий цілий альбом, і мені випала нагода переглядати його скани. У матеріалах, якщо не помиляюся, бачив, що в цих туристів вилучили заховану спецтехніку, вони ще мали різні схованки — тобто це був такий традиційний набір і спосіб роботи шпигуна. Зазвичай це все вилучалося, коли таких шпигунів ловили. 

Їх могли посадити, могли просто депортувати з країни, перед цим змусивши дати якусь пресконференцію. У випадку голландців їх якраз таким чином виставили, проте, на жаль, герой матеріалу вже помер і не вдалося його познімати та про все розпитати.

Ігор: Але Вальтер Стокман говорить із сином цього героя, який насправді непогано розповідає про все.

Едуард:  У цьому фільмі найбільше мене здивувала історія нашої куртизанки — а саме те, що режисерові вдалося таке розшукати. Цю історію відкрив теж наш Володимир Бірчак і, скажімо так, я від багатьох колег чув, що десь хтось бачив цю справу навіть у читальному залі. Це цікавий випадок, бо коли я вперше прийшов в архів, вона лежала на столі, — але це ж була чужа справа, її не можна чіпати, не можна навіть відкривати. Та я все ж прочитав назву «Куртизанка» і подумав собі, що, напевно, це щось круте, бо назва інтригує, але водночас засумнівався, бо часто в житті буває так, що за цікавою назвою там якась нудна фігня. 

У тому разі виявилося, що це все-таки крута історія, в якій француженку підозрюють у шпигунстві. До неї відправляють молодого красивого агента-українця, який закручує з нею роман. Звісно, що родзинка цієї справи — це власне фото сексу. Ніхто нічого подібного за всі роки роботи в архіві не бачив. Тому всі були шоковані, що такі матеріали існують, і їх вочевидь більше, просто інші ще не знайдені, бо, знову ж таки, приходячи в архів, ти не можеш попросити всі збережені оперативні справи, де є фото сексу. Це все випадково викривається, а Володимиру просто пощастило це знайти.

Ігор: Мені взагалі було цікаво, коли я цю сюжетну лінію дивився: чи справді герой Богдан, який був агентом КҐБ, любив її, чи ні? Хоча б трішки. Чи все ж таки це було суто службове завдання? 

Едуард Андрющенко: Я чув безліч розповідей, проте не про агентів, а про кадрових каґебістів, у яких було завдання саме познайомитися з іноземкою і зайнятися з нею сексом. Ці розповіді доволі цинічні і, звичайно, ні про яку любов там і не йшлося. 

Не знаю, як у цьому випадку. Було б феєрично, якби раптом Богдан і ця куртизанка зустрілися — шкода навіть трішки, що це не вдалося б докрутити, адже Богдан би не погодився. Та й загалом важко зрозуміти, які емоції відчуває жінка — вона намагається все в собі тримати. Хоча сцена, звичайно ж, дуже крута і, мені здається, не в останню чергу через майстерність режисера. 

Ігор Кромф: Мені взагалі здається, що ключовий момент усіх цих історій настає тоді, коли люди розкривають свої справи і власне дивляться, розмірковують про них. Це такий важливий режисерський хід. Найбільше це проявляється в сюжетній лінії Лісових, коли, наприклад, героїня дивиться план квартири, який намалював каґебіст, і намагається згадати, як насправді виглядало приміщення і хто саме мешкав по сусідству — а ми пригадуємо, що то був сексот.

Едуард: А ти ж зрозумів хто був автором тих малюнків, що демонструються на початку фільму, де, зокрема, ця червона тканина? Оце фішка, звісно…

Ігор: Так, міністр освіти (йдеться про Оксена Лісового — ред.). Я так розумію, що на час зйомок він ще не обіймав посаду.

Едуард: Коли я знайшов цю справу, то насамперед, звісно, це була для мене історія подружжя дисидентів. Я тільки потім нагуглив, що їхній син, який очолює МАН, а згодом Міністерство освіти, і син, який потім згадується в документах, — це одна людина. А на момент зйомок він був ще військовим.

Ігор: Мені дуже подобається момент в цій історії, коли жінка дивиться свої фотографії з донькою і каже: «Це ж ми там гуляли, а вони нас фоткали, і як вони близько — хто б це міг так близько до нас підійти?» Це прямо дуже потужно, коли люди через роки розуміють, що в якісь конкретні моменти, котрі вони пам’ятають, за ними ще хтось стежив.

Едуард: У мене бувало, що я надсилав людям текстові документи, що про них доповідали або які там розмови прослуховували, але в моїй практиці був лише один випадок, коли ще й фотографії показував — про нього я теж згадував у своїй книжці.

Це історія про одного з перших у Києві тренерів з карате, за яким стежили, коли загалом почали саджати каратистів. Він теж якихось людей розпізнавав, якихось — ні, але найбільше його розсмішило те, що якась жінка, яку він взагалі не міг згадати, в документі названа його дружиною. Він тоді казав: «Ну, з нею в мене шлюбу точно не було».

Ігор: У мене ще питання: а де знайшли співробітника КҐБ, який з’являється у фільмі? 

Едуард: Я ще звернув увагу, що цю сцену знімали в синьому залі Будинку кіно…

Ігор: Так. Просто є багато контенту, в якому колишні каґебісти розповідають щось про свою структуру. Є навіть окреме інтерв’ю з чоловіком, який працював в резидентурі в Мексиці й, зокрема, спілкувався з убивцею Кеннеді — Лі Гарві Освальдом. 

У нас дуже мало такого, щоб українські каґебісти щось розповідали про роботу цих органів. Й от поява у фільмі цього каґебіста насправді була чимось дуже незвичним. Мені було цікаво, звідки він узагалі взявся, що він приховує… Він загалом у КҐБ займався вербуванням, розробкою того, як цей процес відбувається, і це справді було цікаво.

Едуард Андрющенко: Вальтер про нього дізнався з архіву новин 1990-х у Нідерландах. Наразі про нього відомо те, що він колишній співробітник КҐБ, який після розпаду СРСР очолив українську розвідку. Тобто в різні періоди він був по обидва боки.

Ігор: Із таких відомих каґебістів в Україні я знаю тільки покійного першого голову СБУ та прем’єр-міністра Євгена Марчука, який в радянський час служив у 5-му управлінні КҐБ, яке займалось переслідуванням дисидентів. 

Едуард: Так, усі хотіли проінтерв’ювати Марчука, але, здається, нікому його не вдалося розговорити на тему КҐБ, хоча він нікому не відмовляв у розмові. Про нього навіть згадують деякі дисиденти. Наприклад, Іван Дзюба описує, як один раз він його вів по коридору, говорив українською мовою і назвав Федорчука — голову КҐБ — прищем. Це було сміливо. А саме про КҐБ він не говорив, хоча це міг би бути один із найцікавіших співрозмовників на цю тему. 

У мене був, правда, ще один випадок, коли я загуглив прізвище слідчого — звісно, стовідсотковий метч був би, якби знайти тих, хто конкретно займався справами, які мене цікавили. До речі, чи не в справі Лісової фігурує майор Бузина — батько публіциста, колишнього члена вже розпущеної партії «Російський блок» Леся Бузини. Я зробив запит, але відповіли, що він уже виходив на пенсію з СБУ, у 90-х, напевно, а його справи вже з нерадянським грифом, тому, відповідно, їх не можуть надати. Хоча, думаю, якщо зробити запит удруге, можливо, щось би й вдалося знайти у цій справі.

Ще один випадок був, коли я гуглив ім’я та прізвище слідчого, а він виявився професором юридичного факультету КНУ, тому я через кафедру дістав його телефон. Деталями він в розмові не ділився, але загалом відповів коротенько на ті запитання, які мене цікавили. До речі, він же й згаданий в історії, яку я пропонував Вальтеру. Це про red bikini girl (дівчину в червоному бікіні), Ліліану Гасинську, яка втекла з круїзного теплохода в Австралію, потім стала відомою і знялася у відвертій фотосесії для австралійського випуску журналу «Пентхаус». Ця історія в принципі підходила Вальтеру, але сама героїня на зв’язок не вийшла. Тому я просто написав про неї статтю, без  спогадів і коментарів.

Ігор: Мене ще один момент зацікавив. Він на початку знімає в будинку для літніх людей в Івано-Франківську. І там є цікаві моменти, наскільки я зрозумів, в одному будинку для літніх живуть якісь дисиденти чи взагалі певні підпільники, їхня історія, на жаль, не розкрита. І при цьому живе співробітниця КҐБ — ця жінка просто заявляє, що вона та її чоловік працювали в КҐБ.

кадр з фільму «Київські файли» Вальтера Стокмана

Едуард: У цьому будинку для літніх людей була історія, яку можна було б розповісти, але не вдалося знайти відповідні справи. Вальтера зацікавили самі люди похилого віку, які пережили часи жорсткого державного контролю і були певними символами пострадянського травмованого покоління.

Ігор: Сама історія достатньо цікаво документально скомпонована. Наприклад, ці літні люди показують фотографії себе молодих із цих справ КҐБ. І це цікавий кіношний ефект, він показує суперечність історії. Та й загалом цей фільм — дуже ґрунтовна робота про пам’ять.

Едуард: Так, зі своєї позиції скажу, що робота з пошуком була колосальною — це і відбір, і відсіювання цих справ.

Ігор: Тобто вас як консультантів було двоє — ти і Володимир Бірчак?

Едуард: Якщо ми говоримо про архів, то так. 

Сам режисер ще багато спілкувався з директором архіву, який теж згадується в титрах. Були ще фіксери, які відповідали за фільмування в читальному залі. Були ще люди, що шукали героїв і зв’язувалися з ними. Тобто насправді безліч роботи залишається поза кадром.

Ігор: І це вагома робота. А як тобі, до речі, назва? Чому це «Київські файли», якщо, наприклад, історія з куртизанкою — це львівська справа?

Едуард: Так, але ця справа лежить у Києві, в архіві СБУ — в галузевому, не в обласному управлінні.

Ігор: Тобто назва відсилає не до міста, а саме до місця, де лежать файли.

Едуард Андрющенко: Так. Бо географічно у справі Лісових, наприклад, узагалі більшість матеріалів із табору. У цих документах навіть згадується Стус, який, по суті, був умовно «співтабірником», і Лісовий навіть із ним взаємодіяв. Але всіма цими історіями займалися саме в Києві.  

Ігор: А як тобі власне вже готовий фільм? 

Едуард: Мені він сподобався як глядачеві, так і як експертові. Деякі кадри, які не стосуються історії, але доповнюють її контекстуально, видаються ще й такими цікавими знахідками. А ще подумалося про історію з Лісовим:  на неї  було б цікаво поглянути з перспективи сучасності, коли вже він став би міністром і ці дитячі малюнки висіли б у нього в кабінеті. 

Ігор: Погоджуся, це була б хороша сцена.

Ілюстрації — кадри з фільму «Київські файли»

кінокритик
Ігор Кромф