Місяць: Вересень 2024

Дайджест культурних подій (з 30 вересня до 6 жовтня)

авторка Ксенія Ідрічан - 30.09.2024 в Події

30 вересня, понеділок

Княгиня з «високого замку»

Київ, Музей шістдесятництва
Графік роботи: з вівторка до неділі з 10:00 до 18:00

Виставка до 100-річчя з дня народження художниці-шістдесятниці Людмили Семикіної. На експозиції представлені моделі одягу та аксесуари, створені мисткинею, ескізи та унікальні текстильні композиції. Частина експонатів — із колекції Музею шістдесятництва, а більшість надав син художниці, Сетрак Бароянц. Деякі роботи виставлені вперше.

Більше про виставку у фейсбуці, інстаграмі та на сайті.

Український театральний костюм ХХ-ХХІ ст.

Львів, артпростір Дзиґа
Графік роботи: з 12:00 до 22:00

Унікальна експозиція, що розповідає історію театрального костюму в Україні через роботи видатних митців різних поколінь. Від рідкісних фотографій костюмів авангардистів Вадима Меллера та Анатоля Петрицького до оригінальних ескізів Мирона Кипріяна та Євгена Лисика. На виставці також представлено легендарний костюм Астронавта із вистави «Фауст і Смерть», ескізи Алли Горської та роботи художниць-сценографок, що формують обличчя сучасного українського театру.

Більше про подію у фейсбуці та інстаграмі.

Ніч у Червоному. Шістдесятники

Київ, Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Початок реєстрації: 30 вересня о 19:00
Графік роботи: 2, 4 і 5 жовтня з 18:00 до 21:30

Творче об’єднання «Ніч в Університеті» запрошує відвідати фінальну програму «Ніч у Червоному. Шістдесятники». Події відбудуться 2, 4 і 5 жовтня у Червоному корпусі Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Програма присвячена шістдесятникам — поколінню інтелігенції, яке відіграло важливу роль у боротьбі за Україну. Відвідувачі дізнаються про історію факультету журналістики, творчі клуби, публічні протести та про значущі фігури шістдесятництва — Аллу Горську, Василя Стуса, Леся Танюка та інших. Вхід на події безкоштовний, однак необхідна попередня реєстрація, яка розпочнеться 30 вересня о 19:00 через спеціальні гугл-форми. Кількість місць обмежена. 

Більше про подію у фейсбуці, інстаграмі та телеграмі.

Культурний Вікенд

Київ, онлайн на платформі «Культурні понеділки»
Завершення реєстрації: 5 жовтня
Тривалість події: з 11 до 13 жовтня

Громадська організація «Простір 500» за підтримки Goethe-Institut відкривають open call на Ідеятон культурно-урбаністичних проєктів «Культурний Вікенд». Захід присвячений розробці ідей для паблік-арт інтервенцій на перетині візуального мистецтва, урбаністики, перформансу, театру, музики та дизайну. Тема цього року — трансформація міста під час війни, переосмислення стосунків між містом та містянами, нові норми в урбаністиці та ідентичності. Найкращі концепти отримають стипендії на реалізацію проєктів із загальним фондом 180 000 гривень. Щоб стати учасником, потрібно подати заявку до 5 жовтня. Кількість місць обмежена.

Деталі в інстаграмі, фейсбуці та на сайті.

1 жовтня, вівторок

Liber

Барселона, Recinto Gran Via
Тривалість події: з 1 до 3 жовтня

Україна вперше візьме участь у Міжнародному книжковому ярмарку Liber. Національний стенд представить 13 українських видавництв, серед яких Vivat, «Фоліо» та «Видавництво Старого Лева». Під час панельної дискусії «Чи може література щось змінити?», що відбудеться 1 жовтня, виступлять: політолог Ґієм Колом Пʼєйя, письменник і мандрівник Міґель Ґутьєррес Ґарітано, журналіст Давид де Йонґ та письменниця Ірена Карпа. Модераторкою стане виконавча директорка PEN Ukraine Тетяна Терен.

Більше про міжнародну подію на сайті.

Витоки

Київ, Музей української діаспори
Графік роботи: з середи до неділі з 11:00 до 18:00

Проєкт художниці Тетяни Русецької, що відкриває глибокий діалог між сучасним українським мистецтвом і народною творчістю. Експозиція включає колажі, картини на склі та полотна, натхненні українськими орнаментами та іконами. Особливе місце займає образ козака Мамая, який у роботах Русецької стає символом зв’язку між минулим і сучасним.

Більше про виставку у фейсбуці, інстаграмі та на сайті.

Подорож століттями

Львів, Музей Марії Заньковецької
Графік роботи: з вівторка до неділі з 10:00 до 17:00

У Музеї Марії Заньковецької вперше відкрилася виставка старовинних українських народних строїв із приватної колекції Наталії Котелкової. Протягом понад десяти років колекціонерка досліджує і зберігає перлини нематеріальної культурної спадщини України. В експозиції представлені унікальні вишивані строї ХІХ-ХХ століть.

Детальніше про подію у фейсбуці.

2 жовтня, середа

Моє

Київ, Я Галерея
Графік роботи: вівторок, п'ятниця, субота, неділя — з 10:00 до 19:00

Олексій Абрамов, яскравий представник Нової львівської скульптури, відкриває першу персональну виставку в Києві. У ній митець зосереджується на вираженні тіла й характеру через скульптуру. Виставка відображає нашу травмованість, але також приховані надії, заворожуючи глядача своєю глибиною.

Детальніше про виставку в інстаграм та фейсбуці.

Діагноз: кохання

Дніпро, Мала сцена Дніпровського академічного театру драми та комедії
Початок: 18:00

Романтична мелодрама на дві дії, що переносить глядачів до сонячної Одеси. Вистава розповідає історію двох людей, які зустрічають справжнє кохання в несподіваний момент свого життя і відроджують у собі надію на щастя. Герої вистави опиняються в санаторії, де зустрічають одне одного, попри переконання, що в їхньому віці вже пізно змінювати життя.

Більше про виставу у фейсбуці. 

3 жовтня, четвер

31-й Міжнародний літературний фестиваль Lviv BookForum

Львів, Центр архітектури, дизайну та урбаністики «Порохова вежа» / онлайн на сайті Lviv BookForum
Графік роботи: з 3 до 6 жовтня з 11:00 до 23:00

Lviv BookForum — один із найбільших літературних фестивалів України — повертається знову, цього разу з фокусною темою «Сила спільнодії». Програма Lviv BookForum обіцяє бути насиченою та різноманітною, включає близько 150 подій. Серед них — 30 подій кураторської програми, що відбуватимуться в гібридному форматі, а також 120 подій, організованих видавництвами та партнерами фестивалю в самому серці Львова.

Більше про фестиваль в інстаграмі, фейсбуці та на сайті.

Діалог образу та кольору

Львів, Дім Франка
Графік роботи: щоденно з 10:00 до 17:00

Неймовірна виставка-діалог між скульптурою та пастелями, батьком і донькою — Іваном Микитюком та Наталією Шевченко. Іван Микитюк — Заслужений діяч мистецтв України, відомий своїми витонченими скульптурними композиціями. Наталія Шевченко — художниця, що працює в жанрі текстилю та живопису. Цей мистецький проєкт поєднує покоління й види мистецтва, запрошуючи до роздумів над формою, кольором і символікою.

Деталі виставки у фейсбуці та інстаграмі.

Крізь потаємні дверцята

Київ, Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків
Тривалість події: протягом дня з 12:00 до 19:30

Проєкт Музею Ханенків запрошує на одноденну подію, під час якої за прихованим входом до «Золотого Кабінету» експонуватиметься один із творів колекції. Зібрання музею налічує близько 25 тисяч предметів, і цього разу вам пощастить побачити артефакт, який зазвичай приховано від публіки — комікс «Історія пана Жабо» Рудольфа Тьопфера.

Детальніше про подію у фейсбуці та на сайті.

4 жовтня, п’ятниця

Краса, яка об'єднує: як мистецтво формує громаду

Луцьк, Музей сучасного українського мистецтва Корсаків
Тривалість події: з 4 до 5 жовтня

Форум присвячений впливу мистецтва на розвиток громад та соціальну інтеграцію. У програмі — дискусії та лекції про те, як культурні інституції сприяють економічному зростанню, інтеграції різних соціальних груп та вирішенню соціальних проблем. Серед ключових тем — мистецтво в урбаністиці та роль культурних подій у зміцненні громади. Подія реалізується за підтримки ЄС у рамках програми «Дім Європи».

Детальніше в інстаграмі та фейсбуці. 

5 жовтня, субота

На трьох

Київ, Камерна сцена ім. І. Козловського Національної оперети України
Початок: 19:00

Прем’єра спільного проєкту Херсонського театру імені Миколи Куліша та Камерної сцени ім. І. Козловського — комедія «На трьох». Вистава розповідає історію молодої пари з Херсона, Олі та Володимира, які намагаються побудувати сімейне щастя. Проте на їхньому шляху до гармонії щоразу з’являється хтось третій — спочатку мама, яка повертається з-за кордону, а потім господарка будинку, що нав’язує свої правила та фантазії.

Більше про виставу у фейсбуці. 

Люче і Фелікс

Дніпро, Мала сцена Дніпровського академічного театру драми та комедії
Початок: 18:00

Романтична драма на 13 епізодів з антрактом, що досліджує стосунки подружньої пари, яка проходить через кризу. П’єса розповідає про Люче та Фелікса, які перебувають у шлюбі п’ять років, але не можуть знайти гармонії у стосунках. Герої поринають у роздуми про минуле та родинні розчарування, шукаючи шлях до примирення.

Більше про виставу у фейсбуці. 

Ukrainian Design and Innovation Week

Київ, Мистецький Арсенал, галерея «Лавра», Unit City
Графік роботи: з 10:00 до 16:00, вхід вільний за реєстрацією

З 5 по 13 жовтня 2024 року Київ прийме 3-й сезон Ukrainian Design and Innovation Week — захід, що об’єднає понад 70 подій, присвячених дизайну, культурі та мистецтву, які відбуватимуться на різноманітних локаціях по всьому місту. 

Програма включатиме ключові події: Дизайн Маркет у Мистецькому Арсеналі, де 120 українських брендів із сфери декору та предметного дизайну представлять свої роботи з можливістю придбання (безкоштовний для відвідувачів з можливістю вільного донату); Арт Маркет у галереї «Лавра» площею понад 1000 кв.м. з предметами мистецтва; саміт “Дизайн та інновації” у Unit City, на якому понад 40 експертів розглядатимуть питання технологічного розвитку та інновацій для сучасних українських компаній.

Програма заходу та реєстрація за посиланням.

«І серце повне пам'яті про пишне буяння квіту, назавжди зберігає згадку про світ який сьогодні став інший»

Київ, Сенс на Хрещатику
Початок: 12:00, вхід вільний
Графік роботи: з 8:00 до 22:00

Виставка познайомить київського глядача з творчістю одного з найвідоміших українських художників Дніпропетровського регіону Сергія Алієва-Ковики. У київській книгарні «Сенс на Хрещатику», будуть представлені живописні та графічні роботи, дерев’яні об’єкти та гравіювання на мідних пластинах. 

Сергій Алієв-Ковика є невід’ємною частиною сучасного контексту міста Дніпро та його передмістя. У своїй творчості художник досліджує регіон, цікавиться історичними аспектами, візуальними образами та специфікою міста, степовими краєвидами Дніпровського регіону, а також характером життя людини в соціумі та її внутрішньою комунікацією.

6 жовтня, неділя

Гра в класику

Київ, Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків
Початок: 16:00

Almia Music — творче об’єднання київських музикантів, що вже багато років співпрацює з Музеєм Ханенків. Темою концерту стане гра — фортепіанна, яка для класиків також була своєрідною грою у творчість. Програму концерту складуть фортепіанні твори Баха, Моцарта, Шопена та Лисенка, які виконає лауреатка міжнародних конкурсів Вікторія Маландіна.

Більше про подію у фейсбуці та на сайті.

Меморіальна виставка Віктора Загубибатька

Дніпро, Дніпровський художній музей
Графік роботи: з середи до неділі з 10:00 до 17:30

Виставковий проєкт присвячений творчості дніпровського художника Віктора Загубибатька (1937–2021), який залишив помітний слід у мистецькому житті України. В експозиції буде представлено близько 90 живописних і графічних робіт, створених митцем у період з 1960-х до 2021 року. Під час відкриття відбудеться презентація видання «Життя і творчість В. С. Загубибатька», яке розповість більше про життєвий і творчий шлях митця.

Більше про подію у фейсбуці та на сайті.

Матеріал підготований в рамках практики.

авторка
Ксенія Ідрічан

Схожі новини

Читати

Дайджест культурних подій (з 11 до 17 листопада)

11 Листопада, 2024 в Події

Виставки, вистави, фестивалі, лекції, конференції, дискусії, концерти, мюзикли й перформанси у Києві, Львові, Кривому Розі, Тернополі й Дніпрі, які варто відвідати цього тижня
Ксенія Ідрічан
Читати

Дайджест культурних подій (з 4 до 10 листопада)

4 Листопада, 2024 в Події

Виставки, фестивалі, дискусії, концерти та кінопокази у Києві, Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Луцьку, Дніпрі та онлайн, які варто відвідати цього тижня
Ксенія Ідрічан
Читати

Дайджест культурних подій (з 28 жовтня до 3 листопада)

28 Жовтня, 2024 в Події

Виставки, дискусії, презентації книг та каталогів, вистави, концерти та квартирники в Києві, Львові, Харкові, Тернополі, Черкасах, Івано-Франківську, Хмельницьку, Луцьку та Берліні
Ксенія Ідрічан
Читати

Дайджест культурних подій (з 21 до 27 жовтня)

21 Жовтня, 2024 в Події

Виставки, лекції, конференції, кінофестивалі, благодійні вистави та перформанси у Києві, Львові, Харкові та Хмельницькому
Ксенія Ідрічан

Сучасне мистецтво в Україні: від Центру Сороса до ретроспективи Сільваші

авторка Радослава Кабачій - 28.09.2024 в Мистецтво

Створення Центру сучасного мистецтва Сороса стало значним поштовхом до розвитку сучасного мистецтва в Україні, внаслідок чого постали різноманітні мистецькі інституції. Кожна з них у свій спосіб розвиває сучасне українське мистецтво та знайомить Україну з найкращими зразками світового. Озирнувшись лише побіжно на останні кілька десятиліть, стає очевидно, який складний шлях було пройдено і яка потужна мистецька спільнота сформувалася в Україні. Тож пропонуємо згадати, як це було.

Центр сучасного мистецтва

На початку 90-х, після проголошення незалежності, мистецьке життя України перебувало у двох паралельних площинах. З одного боку — ще геть радянські інституції, як-то музеї, будинки культури, офіційні заходи творчих спілок. А з іншого – самоорганізовані незалежні ініціативи творчих та активних людей, як, до прикладу, Мистецьке об’єднання «Дзиґа», засноване спільними зусиллями середовища громадських діячів та митців: Маркіяна Іващишина, Сергія Проскурні, Влодка Кауфмана та інших. На додачу депресивність економічного становища в країні — це все загалом викликало критичну потребу у створенні відповідної інфраструктури та її сталого фінансування, аби відкрити світові творчий потенціал українського мистецького середовища.  

ЦСМ 1993

Староакадемічний корпус НаУКМА де в 1995-2009 був ЦСМС. Джерело: uk.wikipedia.org

Так, у далекому 1993 в Києві розпочав свою діяльність Центр сучасного мистецтва Сороса (ЦСМ). Це був перший український осередок сучасного візуального мистецтва, заснований задля модернізації мистецького дискурсу як частина мережі аналогічних центрів в інших країнах колишнього соцтабору та на уламках СРСР у понад 20 містах. Мета ЦСМ полягала у підтримці й розвитку сучасного мистецтва, а також у впровадженні грантових програм для виставок українських кураторів, фінансування мистецьких проєктів, участі українських митців у міжнародних подіях та розповсюдженні інформації про можливості стажування в цій галузі.

Інституційно ЦСМ був структурним підрозділом Міжнародного фонду «Відродження» (МФВ) і ним же фінансувався. МФВ — одна  з найбільших українських благодійних фундацій, що з 1990  розбудовує в Україні відкрите демократичне суспільство, надаючи грантову підтримку значущим ініціативам у сферах прав людини, підзвітності влади, євроінтеграційним процесам України та, вочевидь, також — проєктам у сфері культури. Фонд, як і Центр, заснований філантропом Джоржем Соросом. 

Восени 1995 ЦСМ переїхав до відреставрованої будівлі XVIII ст. поруч Києво-Могилянської академії, перетворившись на багатофункціональну мистецьку організацію, та відкривши галерею, яка стала платформою для виставок учасників грантових і освітніх програм Центру. 

Марта Кузьма

Марта Кузьма. Фото: vogue.ua

У 1992  до Києва прибула Марта Кузьма — американська мистецтвознавиця українського походження, яка стала співзасновницею, а в 1994 першою директоркою ЦСМ у Києві. Її знаковою ініціативою став артпроєкт «Алхімічна капітуляція» на борту флагмана українського флоту «Славутич» у Севастополі. Виставку якоюсь мірою можна вважати першим масштабним деколонізаційним артпроєктом, оскільки вона переосмислювала радянську спадщину, зокрема воєнну та героїчну історію СРСР, і звертала увагу на її колоніальний аспект. Це була перша виставка, на відкриття якої спеціально приїхали критики з видання The New York Times та інших провідних світових медіа.

А Марта Кузьма стала однією з найвпливовіших жінок-українок у світовому мистецтві. Після її «українського» періоду, в 2014  вона стала ректоркою Королівського інституту мистецтв у Стокгольмі. А у 2016 —  призначена професоркою мистецтва і деканкою (вперше за 150-років жінкою на цій посаді) Школи мистецтв Єльського університету. 

Єжи Онух

Юрій (Єжи) Онух, 2019. Джерело: wikipedia

У 1997  директором ЦСМ у Києві став Єжи (або Юрій) Онух — польський художник і куратор українського походження. В Україні він став відомим, після того як у 1993 курував першу велику виставку українського сучасного мистецтва «Степи Європи» у варшавському артцентрі «Замок Уяздовський». Назва виставки, обрана Онухом, певною мірою відображає його європоцентричне бачення українського мистецтва.

Його каденція, яка тривала до 2004 р., була вельми успішною для історії центру. Під його керівництвом ЦСМ активно підтримував освіту і популяризацію як українського, так і міжнародного мистецтва. Важливими досягненнями стали представлення роботи таких художників, як Енді Воргол, Йозеф Бойс чи  Нам Джун Пайк.

Під час Помаранчевої революції ЦСМ став політичним центром для молодих активістів, використовуючи свої ресурси для створення «революційного мистецтва». Після роботи в ЦСМ Онух обіймав дипломатичні посади директора Польського інституту в Києві і Нью-Йорку.

У різні роки в ЦСМ працювали зокрема: Олеся Островська-Люта, Людмила Моцюк, Наталія Манжалій, Юлія Ваганова, Катерина Стукалова, Ольга Жук, Надія Пригодич, Катерина Кіт — ціла плеяда висококласних професіоналів, які створили потужну спільноту управлінців та менеджерів культури нового типу. 

Центр сучасного мистецтва Сороса проіснував до 2008, після чого його справу продовжила Фундація Центр сучасного мистецтва та інші організації, які зберігають та розвивають сучасне українське мистецтво до сьогодні.

Проте ЦСМ Сороса в Україні існував не лише у Києві, але й в Одесі: від 1996 до 2003. Директорами Центру були Михайло Рашковецький (1996-2000) і Мирослав Кульчицький (2000-2003).

Нові ініціативи

Фундація Центр сучасного мистецтва (CSM) є спадкоємцем ЦСМ Сороса і продовжує традицію підтримки сучасного мистецтва в Україні. Заснована з метою створення простору для культурних діячів — художників, кураторів, критиків та дослідників, — CSM активно сприяє інноваціям та міжнародній співпраці. Однією з ключових ініціатив CSM є онлайн-журнал Korydor, створений у 2010 як платформа для фахової критики сучасної культури, яка курується письменницею та літературознавицею Вірою Балдинюк.

У 2000-х та пізніше в Україні активно почитають розвиватися мистецькі інституції та ініціативи різних рівнів підпорядкування та спрямування: державні, приватні, громадські. Вони не були «нащадками» ЦСМ і виникали у різний спосіб, але стали свідченням становлення мистецької екосистеми в Україні. 

У 2005 постав Мистецький арсенал — велика державна культурна інституція, що опікується зокрема сучасним мистецтвом. Із 2016 —  під керівництвом артменеджерки та кураторки Олесі Островської-Лютої. А у 2008  бізнесмен і колекціонер Віктор Пінчук відкрив PinchukArtCentre, який декларував новаторський підхід, спрямований на динамічне комбінування: створення нових робіт, їх представлення та зібрання витворів мистецтва.

Проте не лише у Києві зʼявлялися  нові мистецькі простори та інституції, в регіонах їх також ставало все більше. Ще у 1999 у Херсоні розпочав роботу Центр культурного розвитку «ТОТЕМ». До повномасштабного вторгнення організація налічувала понад 150 членів і залучала до культурної та громадської діяльності понад 400 волонтерів щороку. Нині команда здебільшого розпорошена Україною та світом. 

А у 2004 році В’ячеслав Машницький заснував Музей сучасного мистецтва Херсона (МСМХ) та Благодійний фонд ім. Поліни Райко в Херсоні, сформувавши колекцію творів наївістів та інших українських митців. Під час повномасштабного вторгнення художник  свідомо залишився у рідному місті, щоб піклуватися про колекцію МСМХ, але з жовтня 2022 рідні та друзі художника втратили з ним зв’язок. 

виставки мистецьких інституцій

Мистецький арсенал, джерело: artarsenal.in.ua; Благодійний фонд ім. Поліни Райко в Херсоні, джерело: фейсбук Центру культурного розвитку "Тотем"; Музей сучасного мистецтва Одеси, джерело: ua.igotoworld.com; Фонд «Ізоляція», джерело: izolyatsia.org; Платформа «ТЮ», джерело: supportyourart.com; ЄрміловЦентр, джерело: kharkovinfo.com

У 2008 бізнесмен і меценат Вадим Мороховський заснував Музей сучасного мистецтва Одеси  на основі унікальної колекції неофіційного мистецтва Одеси 1960–80-х років, включаючи твори художників «другої хвилі одеського авангарду» з колекціонера Михайла Кнобеля.

У 2010 у Донецьку засновано Фонд «Ізоляція. Платформа культурних ініціатив», який став простором для обговорення соціально-політичних питань через мистецькі проєкти, дослідження та резиденції. Після початку війни у 2014 р. частина членів команди «Ізоляції» переїхала до Києва, де продовжила розвивати інституцію, а інша — до Маріуполя, де разом з місцевими митцями створили артпростір Платформа «ТЮ», що існував з 2016-го по 2022. У лютому 2022 р. простір припинив своє існування через повномасштабне вторгнення, проте команда вціліла та продовжує працювати по всій Україні та за її межами.

У 2012 почав діяти ЄрміловЦентр — найбільший центр сучасного мистецтва у Харкові. Його названо на честь відомого харківського митця, представника українського авангарду Василя Єрмілова. Інституція продовжує функціонувати попри жахливі регулярні обстріли Харкова. 

У Луцьку в 2018 на території культурно-розважального центру «Адреналін Сіті» був відкритий Приватний Музей сучасного мистецтва Корсаків.

Музей сучасного мистецтва

У 2020 була заснована громадська організація «Музей сучасного мистецтва» (ГО МСМ), що має на меті створення нового типу музейної інституції. Ідея Музею полягає у тому, щоб об’єднати професіоналів сучасного мистецтва України та зробити мистецтво доступнішим для різних авдиторій. Команда використовує ідею децентралізації, де існує не один музей, а мережа, що складається з автономних інституцій у різних регіонах України.

«Підтримувати розвиток інституцій, які стають ефективними й служать суспільству – це вже гарна традиція для нашого Фонду. Саме тому ми підтримуємо Музей (ГО МСМ – ред.), який працює над розвитком культурної екосистеми, що є важливим фактором стійкості та згуртованості українського суспільства в умовах війни та повоєнного відновлення, а також сприяє гідному представленню українського сучасного мистецтва всередині країни й за кордоном», – говорить Григорій Баран, директор програми «Соціальний капітал» Міжнародного фонду «Відродження». 

Після повномасштабної агресії Росії проти України, ГО МСМ структурувала свої пріоритети в такі напрямки: 

  • підтримка й розвиток поля — забезпечення можливості для розвитку сфери мистецтва під час війни в рамках роботи Українського мистецького фонду екстреної допомоги / UEAF, заснованого в березні 2022 року;
  • екосистемні проєкти — робота з системними проблемами гуманітарної, правничої та соціальної сфери України через участь у локальних та міжнародних партнерських проєктах;
  • музеєфікація українського сучасного мистецтва й, зокрема, спостереження за художнім процесом після повномасштабного вторгнення.

У межах цих напрямів Музей сучасного мистецтва сфокусувався на проєктах, необхідних у дні війни та після її завершення. Нині за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та спільно з Національним центром «Український дім» Музей реалізує масштабний проєкт: до 27 жовтня тут експонується ретроспективна виставка «Кола Сільваші» відомого українського художника Тіберія Сільваші. 

Ольга Балашова — мистецтвознавиця, кураторка та співкураторка виставки, говорячи про заснування Українського музею сучасного мистецтва в інтерв’ю виданню «Українська Правда.Життя» наголошує, що створювати його треба було хоча б для того, щоб побачити ретроспективу Тіберія Сільваші.

До кураторської групи долучилися такі дослідники й митці, як Лідія Аполлонова, Анна-Марія Кучеренко, Ольга Балашова, Борис Філоненко, Ярослав Футимський. А сам Сільваші на відкритті виставки сказав: «Куратори дозволили мені поглянути на себе зі сторони й побачити у своїх роботах навіть більше, ніж я міг побачити».  

Примітно, що перше, що бачить глядач, заходячи на виставку, — це величезний синій басейн з водою  — інсталяція, яка відсилає у 2000 , коли Тіберій Сільваші спільно з польським художником Леоном Тарасевічем створили подібну інсталяцію для виставки «Малярство» у Центрі сучасного мистецтва Сороса, яку курував Єжи Онух. 

  • Тіберій Сільваші, «Малярство»
  • виставка "Кола Сільваші" в Українському домі, 2024

Тіберій Сільваші, «Малярство». Інсталяція у межах кураторського проєкту Єжи Онуха «Живопис. Леон Тарасевич — Тіберій Сільваші». Джерело: supportyourart.com. «Малярство» в рамках виставки в Українському Домі «Кола Сільваші». Фото Руслана Сингаєвського. Джерело: facebook.com/UMCA.museum

«Річ у тому, що Юрій Онух — це куратор, який завжди глибоко співпрацює з художником. Це співрозмовник, перший глядач, інколи майже співавтор. Тому басейн у виставці «Малярство» був результатом взаємодії художника і куратора, а також двох художників між собою — Леона Тарасевіча й Тіберія Сільваші. Коли готувалася та виставка, йшлося про, так би мовити, тотальне малярство, яке виходить за межі полотна. Тарасевіч запропонував поле кольорової ріллі, по якому міг би ходити глядач, малярство буквально під ногами, тож Онух і Сільваші шукали релевантну для творчості Тіберія форму. Оскільки це були колишні монастирські келії, бароковий склепінчастий простір Староакадемічного корпусу (НаУМКА — ред.), то вони ніби натякали на такий собі релігійний містицизм, і саме таку роль грав басейн, який поглиблював відчуття містичності. А водночас тремтливий відбиток у басейні віддзеркалював синє малярство, яке вийшло з чотирикутного полотна і заполонило весь простір. Басейн, у трохи психоаналітичний спосіб, був потрібен для розпізнавання малярства. Тіберій написав цілий трактат про метафізичні аспекти живопису у формі діалогу з куратором, він зберігся в каталозі виставки», — згадує Олеся Островська-Люта, яка була асистенткою куратора в цьому проєкті ЦСМ. 

Саме цей величезний круглий басейн (на відміну від квадратного) сьогодні, у 2024, демонструє що ця виставка є не лише ретроспективою творчого доробку Тіберія, але й ретроспективою сучасного мистецтва загалом. Адже експозиція також включає роботи 98 митців, з якими український художник мав різні точки дотику: їхня творчість його надихала в різні періоди життя, він навчався у них, співпрацював з ними або поділяв спільне бачення мистецтва. Серед них також ті, хто вважає Сільваші своїм наставником.

Круглий басейн Сільваші та його ретроспектива демонструє тяглість поколінь не лише у спільноті українських художників, але й показує нерозривний зв’язок українського мистецтва зі світовим, який зберігся попри закритість і репресії СРСР тоді та попри нищення нашої культури зараз, під час російсько-української війни, яка триває вже 10 років. Окрім того, «Кола Сільваші» є наочним доказом того, що мистецтво є циклічним і його глибоке розуміння можливе лише при розгляді комплексу різних чинників та впливів на процес його творення.

Ілюстрація обкладинки — виставка в Українському Домі «Кола Сільваші». Фото Руслана Сингаєвського. Джерело: facebook.com/UMCA.museum

авторка
Радослава Кабачій

ТОП-5 барів, які варто відвідати хоч раз у житті

авторка продюсерка подкастів Вікторія Лавриненко - 27.09.2024 в Культура

У часи ковбоїв на Дикому Заході салуни, які стали прообразом сучасних барів, були досить небезпечними місцями. Людині, яка наливає алкоголь, потрібне було надійне місце, щоб сховатися в разі перестрілки чи бійки. Так і виникли барʼєри, спеціальні захисні конструкції, які з часом трансформувалися у барні стійки, а салуни — у бари.

Сьогодні бар — це місце відпочинку, розваг і вражень, але разом з тим це точка зустрічі неймовірних людей. А деякі з легендарних закладів можуть похвалитися впливом на світову політику і культуру. У статті автори подкасту «Два коктейлі у пʼятницю» Вікторія Лавриненко та Мартин Воллох розповідають про 5 світових барів, які варто відвідати хоч раз у житті.

1. Лондонська легенда барної культури — American Bar

Відкриває список бар готелю «Савой» у Лондоні. Від самої появи готель був революційним. Відкритий у 1889 році, він пропонував на той час найкращий сервіс: електрику, ліфт і Американський бар. Чому саме американський? Коли трансатлантичні подорожі стали більш популярними в кінці ХІХ — на початку ХХ століть, з Америки в Європу припливало багато туристів, і місцевий бізнес прагнув наливати знайомі їм дрінки. Як наслідок, по всій Європі почали відкриватися бари американського типу, де подають змішані, або «американські» напої, більш відомі як коктейлі.

  • American Bar
  • American Bar

Американський бар у 1931 році та сьогодні.
Джерела: сторінка бару готелю thesavoylondon та london.eater

Готель і бар стали меккою для найяскравіших зірок: Мерилін Монро, Чарлі Чаплін, Оскар Вайльд, Гаррі Трумен, Вінстон Черчилль — перелік дуже довгий. Багато з відомих людей не просто заходили в «Савой». Френк Сінатра вважав його другим домом. Скотт Фіцджеральд зізнавався в «Савої», що багато пив здебільшого, щоб витримати довгі монологи своєї дружини Зельди про балет. Ніл Армстронґ випив свій перший коктейль після повернення з Місяця та приземлення на Землю саме в «Савої» в 1969 році.

У книзі коктейлів, яку склав один із найвідоміших барменів «Савою» Гаррі Креддок, зафіксовано замовлення Гемінґвея. Це був коктейль «Монтґомері» — мартіні зі співвідношенням джину та вермуту 15 до 1. Історія цього напою також цікава, адже він названий на честь британского фельдмаршала Монтґомері. Під час Другої світової він погоджувався на бій, навіть якщо шанси на перемогу складали не більше ніж 15:1 — не на його користь! Тож і мартіні «Монтґомері» майже повністю з джину, без сумніву, пік, як війна.

Цих історій вистачить не на одне захопливе кіно чи роман. Однак усе це реальні факти з життя Американського бару в готелі «Савой».

2. «Щастя, яке завжди з тобою» — Bar Hemingway

Наступна зупинка — готель «Рітц» у Парижі. Заклад був відкритий всього на 10 років пізніше, ніж лондонський «Савой», і мав таку саму репутацію: місце для багатих і знаменитих. Однак, якщо говорити про інновації, готель «Рітц» уперше визнав жінок як самостійних гостей.

Коли бар відкрився, чоловікам і жінкам не часто дозволялося пити разом. Але Сезар Рітц — власник готелю — був дуже зацікавлений у створенні жіночої клієнтури. На жаль, це рішення не має нічого спільного з феміністичним рухом. Власник просто помітив, що зʼявляється новий прошарок суспільства — модні, багаті жінки, готові платити за коктейлі. Тому біля головного бару зʼявився менший — Ladies Bar. Джентльмен міг зайти в цю частину закладу, тільки якщо там була його дружина. Існування цього бару стало однією з причин, чому донині багато напоїв прикрашають живими квітами, такими як троянди та орхідеї.

  • Bar Hemingway
  • Bar Hemingway коктейль

Інтер'єр бару та коктейль із квіткою. Джерело: forbes.com

Ladies Bar дуже полюбився Гемінґвею, який почав проводити там багато часу приблизно з 1926 року. Стосунки між закладом й Ернестом були особливими: вони фактично вплинули на американську літературу. У серпні 1957 року готель «Рітц» передав Гемінґвею дві валізи, в одній із яких були папери, які автор вважав назавжди втраченими. Ці папери виявились нотатками письменника про життя в Парижі. Саме вони лягли в основу книги «Щастя, яке завжди з тобою». Дві валізи, які зберігалися невідомо скільки років, знайшли консьєржі готелю. Кажуть, що впродовж багатьох років Гемінґвей звинувачував у втраті цих документів свою першу дружину Гедлі, що, можливо, сприяло їхньому розлученню.

У 1979 році персонал запропонував змінити назву Ladies Bar на честь свого знаменитого гостя — Bar Hemingway. Таким він є і донині. Ми достеменно не знаємо, чи міг би бар готелю «Рітц» урятувати шлюб американського класика, але він точно рятує вечір багатьох чудових людей і до сьогодні.

3. Бар Саші Петраске Milk and Honey

У попередній статті про історію коктейлю ми згадували про появу спік-ізі барів, тобто прихованих закладів, які виникали в часи сухого закону в США. Через скасування заборони в 1933 році цей формат втратив свою актуальність. Але 66 років по тому молодий нью-йоркський бармен Саша Петраске вирішив почати нову історію таємних барів.

Milk and Honey

Milk and Honey. Фото до 2020 року.
Джерело: diffordsguide.com

Колишній армійський рейнджер зі смаком до джазу, вінтажного одягу та етикету, Саша мав уявлення про те, яким має бути хороший коктейль-бар. Milk and Honey — це був справжній спік-ізі, але відкритий за декілька годин до початку XXI століття. Знайти бар за адресою з першого погляду було неможливо. Бар мав фасад занедбаного комерційного приміщення, не було жодної вивіски чи вказівок. Усередині за щільними шторами — єдина кімната, освітлена свічками. Кілька столиків і маленький бар на пʼять місць. Потрапити в заклад можна було лише за попереднім бронюванням по телефону.

Унікальним цей заклад робив, безперечно, його власник. Саша Петраске доводив до досконалості кожен коктейль. Петраске був точний у вимірюваннях, пробував усі коктейлі, щоб удосконалити їх, і брав келих якомога далі від верху, щоб не було видно відбитків пальців. Згодом бар почав потребувати нового персоналу. Щоб надалі тримати високу планку, на роботу Саша приймав лише барменів без досвіду і сам їх навчав.

Окрім прагнення до досконалості, в Milk and Honey відбулося багато експериментів, які суттєво вплинули на розвиток барної справи, її філософію. Багато технік народилися саме там. Наприклад, використання джигерів (двосторонніх мірних склянок бармена), великі кубики льоду, стандарти охолодженого посуду, сталеві соломинки, свіжі соки та інгредієнти.

Саша Петраске

Власник Milk and Honey Саша Петраске.
Джерело: foodandwine.com

На жаль, Milk and Honey закритий сьогодні. Але по всьому світу працюють сотні барів, які наслідують легендарного Сашу Петраске, зокрема і в Україні. Заходячи на коктейль у спік-ізі бар, ви завжди можете згадати Сашу, і ваш бармен точно знатиме, про кого йдеться.

4. Колиска дайкірі — El Floridita

Так уже сталося, що у трьох із пʼяти барів у нашому списку зʼявляється Гемінґвей. Пропонуємо вам відвідати той, який найбільше повʼязують із американською зіркою літератури, — кубинський бар El Floridita.

El Floridita

La Floridita
Джерело: npr.org

Заклад відкрили понад 200 років тому, у 1817 році під назвою La Piña de Plata («Срібний ананас»). Він досі на тому самому місці в Гавані. Через велику кількість північноамериканських туристів у 1914 році назву вирішили змінити на простішу — La Floridita. Саме в цей заклад у 1932-му вперше завітав американський класик.

На той момент в El Florida вже готували їхній легендарний коктейль дайкірі. Поєднання рому, цукрового сиропу і лайму так полюбилося Гемінґвею, що бар став його улюбленим місцем. Згодом ширилися чутки, що дайкірі винайшов сам письменник, але це неправда.

Ернест був постійним відвідувачем бару понад 20 років. Навіть коли він купив у Гавані власний будинок досить далеко від бару, письменник їздив у El Florida, щоб просто випити свій улюблений напій. За легендою, після чотирьох коктейлів йому спала на думку ідея «По кому подзвін».

бармен із дайкірі

Бармен із дайкірі. Джерело: barfloridita.com

Бар і досі найпопулярніше місце у Гавані. Великою мірою через тісний звʼязок із письменником. Якщо колись будете в цьому місці, обовʼязково заходьте випити дайкірі поруч із привидом класика американської літератури. Можливо, вам вдасться розчути, як у цих стінах досі лунає його чудова фраза: «Розумній людині іноді доводиться бути п’яною, щоб проводити час з ідіотами».

5. В Україні все по-іншому

Звісно, в нашій розповіді ми не могли обійтися без українського бару. Попри те що в нас не збереглося жодного закладу, який би міг похвалитися столітньою історією, нові бари швидко засвоюють світовий досвід. Серед них молодий львівський бар «Інші».

Чому серед сотень українських барів ми вибрали саме цей? Ну, бо він по сусідству із The Room Wine Bar, де записуються «Два коктейлі у пʼятницю»! А якщо серйозно, то в «Інших» все по-іншому. Наприклад, у барі готують усі коктейлі з натуральних українських інгредієнтів, які вирощують на фермі під Києвом.

Концепція бару — переосмислення старих барних традицій через українську ідентичність. Або якщо просто — зробити смачно з того, що росте у нас. Коли ми з Мартином заходили туди на свої два коктейлі у пʼятницю, мені подали щавлевий сауер. Це було неочікувано, свіжо і смачно.

Колада на основі гарбузового фрешу від бару «Інші»
Джерело: сторінка бару в соцмережах

Але, крім смаків, є ще дещо, завдяки чому ми вибрали цей бар для рекомендації. Це люди, які роблять місце справді особливим. Ми любимо надихатися історіями про Мерилін Монро в «Савої» чи Гемінґвея в готелі «Рітц». Але «Інші» дають нам шанс на власну зіркову історію. Майже щотижня за стійкою бару гостьові зміни проводять неймовірні українці та українки: від Ірени Карпи до Володимира Дантеса.

Хто знає, можливо, колись вони прославлять «Інші» так, як американський письменник — кубинську забігайлівку. Принаймні ми в це дуже віримо і радимо завітати в «Інші», щоб бути дотичними до великої історії з самого її початку. 

авторка продюсерка подкастів
Вікторія Лавриненко

Схожі новини

Читати

Звідки взялися коктейлі?

5 Вересня, 2024 в Культура

Шість важливих етапів історії змішування, які зробили коктейлі частиною світової та української культури
Вікторія Лавриненко

«Нині вчися побіждати. Завтра певно побідиш!»

авторка Анастасія Ковалишин - 27.09.2024 в Книжки

Здається,  про життя «вічного революціонера» відомо як не все, то багато чого: і в навчальних закладах його вивчаємо, і дописи щороку на уродини читаємо… Проте навіть знані франкознавці продовжують відкривати для себе, а отже, і для нас багато цікавих фактів про талановитого працелюба.

Спільно з Домом Франка розповідаємо маловідомі факти про життя Івана Франка.

Військова служба Івана Франка

Іван Франко на службі

Франко, Погорецький, Рошкевич.

У жовтні 1879 року Іван Франко у віці 23 років розпочинає військову службу в Галицькому піхотному полку графа Гондрекура № 55 як однорічний доброволець на державному утриманні. На цей крок він зважився з кількох причин: особиста драма, брак коштів на навчання та видавничу діяльність тощо. 

Проте вже через 3,5 тижні Франка було увільнено з війська «через безсумнівну нездатність». Чи то справді хвороба очей стала на заваді продовженню служби, чи то образ поета як соціалістичного агітатора — франкознавці донині шукають відповідь.

Задля служби у війську Франкові не довелося покидати Львів: свій військовий обов’язок він виконував у казармах по вулиці Курковій (нині вул. Лисенка).

Фундатор організованого туризму в Галичині.

В дорогу! - пластова пісня

Франко був ініціатором та організатором першої Українсько-руської  студентської мандрівки влітку 1884 року. Подорож тривала місяць і була не просто походом, а цілим культурно-освітнім проєктом, як сказали б зараз: учасники мандрівки пізнавали рідний край, учили пісень, слухали лекції про історію та культуру тощо. Спеціально для цієї подорожі Іван Франко написав пісню «В дорогу!», яка стала першим гімном українських туристів і пластовим маршем. 

Доктор філософії Віденського університету.

Іван Франко став доктором філософії у 36 років. Його науковим керівником був хорватський учений-славіст Ватрослав Яґич, а тема дисертації звучала так: «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія». На написання наукової роботи пішло лише 9 місяців, і вже наприкінці червня 1893 року Франко блискуче склав всі іспити та наступного дня повернувся до Львова, де на нього чекала дружина і четверо малих дітей. 

Хто охороняв дім Франків?

Литсівка "Буркут"

Мало хто знає, але Франки обожнювали тварин: тримали вдома і кролів, і курей, і котів, і собак. Одним із них був Буркусь — справжній гуцульський вівчур, полонинський собака, чи, як його ще називають, карпатська вівчарка. Приблизним відповідником цієї рідкісної, унікальної пастушої породи у міжнародній кінологічній класифікації є південно-східна європейська вівчарка, або буковинська. 

Франки привезли песика з вакацій улітку 1903 року з далекого карпатського села Буркута (звідси й ім’я). Виріс Буркусь у великого й лютого пса, що боронив спокій господарів від непроханих гостей і заважав працювати Михайлу Грушевському.

Майже Нобелівський лавреат

Йосиф Застирець

Йосиф Застирець

26 листопада 1915 року віденський професор, отець доктор Йосиф Застирець, звернувся з листом до Нобелівського комітету, у якому розповів про «найбільшого українського й одночасно слов’янського поета і вченого», «великого провідника свого народу» — Івана Франка. Нагорода мала б величезне політичне значення для національних змагань українського народу. Звернення підтримала європейська літературно-наукова еліта, проте за пів року Франка не стало — він помер на самоті у власному будинку, знесилений важкою хворобою.

Був похований у чужій сорочці…

Герміна і Володимир Шухевичі

Герміна і Володимир Шухевичі

За іронією долі, Іван Франко, що так любив носити вишиванки, був похований у чужій сорочці — і не абикого, а Володимира Шухевича (діда Романа Шухевича). 

За спогадами Ольги Роздольської, у покійного не було жодної порядної сорочки для поховання, тож Карло Бандрівський послав когось до Герміни Шухевичевої, яка одразу прислала гарну вишивану сорочку свого померлого чоловіка. 

…та чужому гробівці.

Поховали Івана Франка 31 травня 1916 року на Личаківському цвинтарі… також у чужому гробівці — польської родини Мотичинських. Магістрат проігнорував прохання Наукового Товариства ім. Шевченка виділити для Франка місце біля могил Шашкевича й Барвінського. 

Останки Івана Франка перенесли в окрему могилу через п’ять років — 28 травня 1921 року, а пам’ятник роботи скульптора Сергія Литвиненка відкрили лише через 12 років — 1933 року.

Джерела публікації: наукові розвідки Богдана Тихолоза, Наталії Тихолоз, Наталії Рашкевич.
Світлини з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка

авторка
Анастасія Ковалишин

9 книг, що надихнули Френсіса Форда Копполу на фільм «Мегалополіс»

авторка Анна Давидова - 26.09.2024 в Книжки

26 вересня в український прокат, у тому числі і у форматі IMAX, виходить magnum opus легендарного Френсіса Форда Копполи — «Мегалополіс», 120-мільйонний блокбастер, світова прем’єра якого відбулася у травні в конкурсній програмі цьогорічного Каннського кінофестивалю.

За сюжетом Цезар Катіліна (Адам Драйвер) — геніальний архітектор та митець, який вміє зупиняти час та бачити крізь виміри, — мріє створити Мегалополіс на руїнах занедбаної Імперії, колишнього Нью-Йорка, що потерпає від беззаконня, свавілля та корупції. Катіліна — частина Імперії, проте його гнітить питання: чи гідне суспільство Імперії порятунку?

На сайті-агрегаторі рецензій Rotten Tomatoes поки отримав 52% свіжості на основі 73 рецензій. Платформа Metacritic оцінює стрічку на 59 зі 100 на основі 30 рецензій. А оцінка на сайті IMDb станом на 16 вересня — 6,5 з 10.

У цьому проєкті, над яким Коппола працював ще від 1983 року, 85-річний нині режисер і автор сценарію досліджує найрізноманітніші суспільно-політичні та внутрішньо-психологічні процеси, спираючись на думки та ідеї видатних мислителів сучасності та минулого.

У своїй інстаграм-сторінці Коппола поділився книжками, що надихнули його на створення «Мегалополісу». Про них розповідаємо в матеріалі.

«Змова Катіліни», Ґай Саллюстій Крісп, «Апріорі»

«Змова Катіліни», Ґай Саллюстій Крісп

Кажуть, що коли Коппола сів писати сценарій (який, до речі, переписував понад 300 разів), на титульному аркуші він вказав «Мегалополіс Френсіса Форда Копполи», а нижче підзаголовок: «Усі дороги ведуть до Риму». 

І хоча події фільму формально відбуваються у Нью-Йорку, за настроєм і атмосферою це — справжній Давній Рим. А точніше — Рим 60-х років до н. е., коли частина римського вищого стану намагалася захопити владу озброєним шляхом, і керував цим таємним процесом політик Луцій Сергій Катіліна.

Саме одне з його імен стало прізвищем головного героя «Мегалополісу», але Коппола перейменував його з Луція Сергія на Цезаря.

“Debt: The First 5000 Years”, David Graeber, “Melville House Publishing”

“Debt: The First 5000 Years”, David Graeber

Книга американського антрополога Девіда Гребера досліджує зв’язок поняття боргу з різноманітними соціальними інститутами: бартер, шлюб, дружба, рабство, право, релігія, війна та уряд. Для цього автор бере дуже широку історичну перспективу: від перших письмових згадок про борги в часи шумерської цивілізації близько 3500 р. до н. е.

Смілива (і спірна) ідея Гребера полягає в тому, що, на його думку, борг і кредит історично з’явилися раніше, ніж гроші, які у свою чергу з’явилися раніше за бартер. Усе це суперечить економічний теорії, усталеній ще від часів філософа й економіста Адама Сміта. Та на підтвердження своєї теорії Гребер наводить численні історичні, етнографічні та археологічні дослідження.

Основна тема книги — і саме вона, певно, надихнула на головний конфлікт у «Мегалополісі» — дослідити, як надмірна заборгованість населення призводила до заворушень, повстань і революцій.

Вихід із цього замкненого економічного кола Гербер вбачає в концепції «повсякденного комунізму», тобто «від кожного за його можливостями, кожному за його потребами». А ринок, на думку автора, «заснований і зазвичай підтримується систематичним насильством держави». 

“Bullshit Jobs: A theory”, David Graeber, “Simon & Schuster”

“Bullshit Jobs: A theory”, David Graeber

Як виявилося, Коппола — справжній фанат робіт Гребера. Друга книга цього автора — підсумок його пізніх досліджень. Гребер зосередився на темі «безглуздих робіт». Понад половина сучасних посад і робіт, на думку автора, є безглуздою, і розповсюдилися вони через тенденцію розширювати адміністративний штат. Таке явище Гребер називає «менеджерським феодалізмом». Коли така робота обмежується трудовою етикою, тобто пов’язує роботу з самоповагою, то вона перетворюється ще й на психологічно руйнівну. 

Гребер описує п’ять типів безглуздих робіт, у яких працівники в реальності лише вдають, що роль важлива й корисна. Серед них, наприклад, «лакеї» (flunkies) — завдяки їхнім робочим обов’язкам керівники відчувають себе важливими; «головорізи» (goons), які вводять в оману інших на користь свого роботодавця; «люди з ізоляційною стрічкою» (duct tapers), що навмисно знаходять лише тимчасові вирішення проблем; «галочники» (box tickers) тільки вдають, що роблять корисну роботу, а «роздавачі завдань» (taskmasters) створюють додаткову роботу для тих, хто її не потребує.

“The Dawn of Everything: A New History of Humanity”, David Graeber, David Wengrow, “Farrar, Straus and Giroux”

“The Dawn of Everything: A New History of Humanity”, David Graeber, David Wengrow

Гребер написав цю книжку у співавторстві з британським археологом Девідом Венгров. Автори дискутують із лідерами сучасної суспільної та філософської думки, стверджуючи, що їхні ідеї про прогрес західної цивілізації не підкріплені антропологічними або археологічними доказами, а більше спираються на філософські догми, бездумно успадковані з епохи Просвітництва. 

Так Гребер і Венгров спростовують погляди філософів Томаса Гоббса та Жан-Жака Руссо щодо походження суспільного договору (така модель поведінки, коли людина готова поступитися своєю свободою заради того, щоби влада надалі захищала її права, — ред.). 

Досліджуючи різні суспільства, культури, епохи й часи, автори доходять висновку, що знання про походження сучасних держав є поверховими, а не глибокими, і більше залежать від колоніального насильства, ніж від соціальної еволюції. А резюмують думкою про те, що самопроголошення західною цивілізацією себе найвищою точкою досягнень людства є здебільшого міфом.

«Гра в бісер», Герман Гессе, «Фоліо»

«Гра в бісер», Герман Гессе

Останній і, певно, найважливіший роман Германа Гессе, за який він отримав Нобелівську премію з літератури у повоєнному 1946 році, — книга стала відображенням думок і настроїв інтелектуальної еліти Європи перед Другою світовою. 

У романі дія відбувається в невизначеному майбутньому, де спільнота інтелектуалів та гравців у бісер відгороджується від дійсності, тоді як на світ насуваються не уявні, а реальні проблеми. А головний конфлікт книги відбувається між двома протилежними світоглядними парадигмами — vita activa (життя активне) і vita contemplativa (життя споглядальне).

“The Chalice and The Blade: Our History, Our Future”, Riane Eisler, “HarperOne”

“The Chalice and The Blade: Our History, Our Future”, Riane Eisler

Ріане Ейслер — американська дослідниця соціальних систем і футуристка австрійського походження. У цій роботі авторка розглядає суспільство і як воно формує ролі та моделі поведінки, зокрема модель домінування (чоловічу модель) та модель партнерства (жіночу модель). Напруженість між цими двома моделями, котру Ейслер простежує в західній культурі від доісторичних часів до сьогодення, лежить в основі еволюції людської культури.

Книга вийшла 1987 року, і тоді висловлені в ній погляди на гендерні аспекти вважалися майже революційними. Головна теза Ейслер: незважаючи на старі наративи про природжені вади людства, ми все ж не приречені повторювати моделі насильства та гноблення. Альтернативою є жіноча партнерська модель організації суспільства, коріння якої сягає ще допатріархальної парадигми, а суспільство можна структурувати більш мирними, справедливими та стійкими шляхами.

«Витоки політичного порядку. Від прадавніх часів до Французької революції», Френсіс Фукуяма, «Наш Формат»

«Витоки політичного порядку. Від прадавніх часів до Французької революції», Френсіс Фукуяма

У книжці Фукуяма розмірковує про те, як досягти стабільного політичного порядку в державі, та виокремлює три головні компоненти. На думку автора, держава повинна бути сучасною та сильною, дотримуватися верховенства права та бути підзвітною. Ця теорія обґрунтована шляхом застосування порівняльної політичної історії для розробки теорії стабільності політичної системи.

Як приклад різних шляхів державного розвитку у книзі розглядають різні регіони світу: Китай, Індія, Папуа-Нова Гвінея, а також окремо Західна і Східна Європа — від стародавньої історії до раннього сучасного періоду.

Фукуяма доходить висновку, що хоча демократія не є універсально прийнятою формою правління, навіть автократичні лідери зберігають її видимість для легітимізації свого правління та використовують медіа для проєкції себе як демократичних лідерів. Ця теорія справджується і сьогодні. 

“The War Lovers: Roosevelt, Lodge, Hearst, and the Rush to Empire”, Evan Thomas, “Little, Brown & Co”

“The War Lovers: Roosevelt, Lodge, Hearst, and the Rush to Empire”, Evan Thomas

Нонфікшн книга американського журналіста й історика Евана Томаса розповідає про п’ятьох видатних американців: Теодора Рузвельта, Томаса Бракетті Ріда, Генрі Кебота Лоджа, Вільяма Джеймса та Вільяма Рендольфа Гірсті — напередодні та під час Іспано-американської війни 1898 року за право володіти територіями в Північній Америці та Тихоокеанському регіоні.

Ці події відомі в історії США як «маленька переможна війна», унаслідок якої Штати поширили свій вплив на Кубу, Пуерто-Ріко, Гуам та Філіппіни. І саме ця війна стала першою для США в ролі регіонального лідера.

“The Swerve: How the World Became Modern”, Stephen Greenblatt, “W. W. Norton & Company”

“The Swerve: How the World Became Modern”, Stephen Greenblatt

Американський історик літератури Стівен Грінблатт видав цю книгу 2011-го, а вже наступного року отримав за неї Пулітцера та Національну книжкову премію США в категорії «нонфікшн».

У центрі історії, про яку оповідає ця книга, — Джанфранческо Поджо Браччоліні (він же — Поджо Флорентійський), папський емісар XV століття, гуманіст, письменник і збирач античних рукописів. Він урятував останній екземпляр твору римського поета Лукреція «Про природу речей» (De rerum natura) від майже остаточного забуття в німецькому монастирі, тим самим повторно представивши важливі ідеї, що спричинили настання сучасної ери. 

«Про природу речей» — єдиний повністю збережений поетичний твір, у якому проповідується вчення давньогрецького філософа Епікура, найбільшого матеріаліста й атеїста античного світу, який вважав, що аби досягти щастя, людині потрібно звільнитися від внутрішніх страхів, забобонів і пізнати закони природи.

авторка
Анна Давидова

Схожі новини

Читати

Інтрига, напруга і сила буктоку: в чому секрет популярності Фріди Мак-Фадден

30 Грудня, 2025 в Книжки

Письменниця Фріда Мак-Фадден, що посприяло успіхові найвідомішого роману авторки, особливості екранізації та чим цікавий твір Служниця
Анна Давидова
Читати

Від «Гобіта» до «У Загублених землях»: великі кіноісторії, що виросли з маленьких книжок

14 Березня, 2025 в Кіно Книжки

Про кіновтілення літературних творів і 6 успішних екранізацій і серіалів за короткою прозою відомих світових письменників
Анна Давидова

Мовою кіно про ядерну зброю. Огляд фільмів до Міжнародного дня боротьби за повну ліквідацію ядерної зброї

авторка Іванна Бугай - 26.09.2024 в Кіно

26 вересня у світі відзначають Міжнародний день боротьби за повну ліквідацію ядерної зброї. Це день, коли людство ще раз задумується про небезпеку, яку несе зброя масового знищення, та важливість зусиль для збереження миру. У кінематографі тема ядерної загрози неодноразово порушувалася, і багато стрічок стали не тільки попередженням, а й потужними емоційними історіями про людське життя перед лицем катастрофи.

Ми зібрали вісім фільмів, які різними способами розкривають тему ядерної війни, її наслідків та сили людського духу. Кожна з цих картин — нагадування про те, чому боротьба за світ без ядерної зброї є настільки важливою.

«Доктор Стрейнджлав, або Як я перестав хвилюватись і полюбив бомбу» (Dr. Strangelove or: How I Learned to Stop Worrying and Love the Bomb), режисер — Стенлі Кубрик, 1964

Рейтинг на Rotten Tomatoes — 98% свіжості на основі 96 рецензій, рейтинг на IMDb — 8 з 10.

Сатирична перлина відомого режисера переносить глядача в світ божевільних політиків та генералів, які керують долею людства під час ядерної кризи. Безпека світу висить на волосині, ірраціональні рішення можуть знищити планету. Втім, Кубрик робить із цього блискучу комедію: абсурдність влади та війни зображено настільки смішно, що важко не сміятись навіть у найстрашніші моменти. Ця стрічка — ідеальна комбінація чорного гумору й холодної реальності. 

«Босоногий Ґен» (Barefoot Gen), режисер — Морі Масакі, 1983

Рейтинг на Rotten Tomatoes — 75% свіжості на основі 8 рецензій, рейтинг на IMDb — 8 з 10.

Аніме, яке розбиває серце і знову його зшиває. Через погляд маленького Ґена, який втратив дитинство в момент вибуху атомної бомби над Хірошімою, ми не тільки переживаємо біль, а й бачимо незламність людського духу. Реалістичність анімації та увага до деталей роблять цей фільм справжнім свідченням жаху війни та надії на виживання. Це не просто історія про трагедію — це історія про силу людяності в найтемніші моменти історії.

«Військові ігри» (WarGames), режисер — Джон Бедем, 1983

Рейтинг на Rotten Tomatoes — 80% свіжості на основі 10 рецензій топових критиків, рейтинг на IMDb — 7 з 10.

Уявімо, що випадкове хакерство виявляється набагато серйознішим, ніж можна було очікувати: підліток запускає сценарій ядерної війни, вважаючи, що це лише гра. Цей технотрилер 80-х років розкриває небезпечні грані технологій і водночас дає важливі уроки про відповідальність. Чи можна відрізнити гру від реальності, коли ставка — доля всього людства? Фільм про молодість, яка мимоволі опиняється у вирі глобальних конфліктів.

«Хірошіма» (Hiroshima), режисер — Пол Вілмсгерст, 2005

Рейтинг на Rotten Tomatoes — немає даних, рейтинг на IMDb — 8 з 10.

Документальний фільм від ВВС з елементами драми переносить глядача в центр однієї з найтрагічніших подій ХХ століття — бомбардування Хірошіми. Завдяки реалістичним реконструкціям і свідченням тих, хто вижив, можна побачити, що переживали звичайні люди в момент, коли світ перетнув межу застосування ядерної зброї. Це не просто історія про бомбу — це розповідь про життя, які змінилися назавжди. Докудрама виграла Emmy та три нагороди BAFTA у 2006 році.

«Бомба» (The Bomb), режисер — Рашмор Де Нуер, 2015

Рейтинг на Rotten Tomatoes — немає даних, рейтинг на IMDb — 8 з 10.

Цей фільм — справжній документальний шедевр, він досліджує еволюцію ядерної зброї. Дві години рідкісних кадрів, інтерв’ю з науковцями й політиками та архівні матеріали переносять глядача в закулісся створення та застосування атомної бомби. Драма висвітлює події минулого й розповідає, як люди створили те, що може знищити їх самих. Напруга зростає з кожною хвилиною, нагадуючи про страшну силу, яку ми намагаємось контролювати.

«Чарівна миля» (Miracle Mile), режисер — Стів Де Джернатт, 1988

Рейтинг на Rotten Tomatoes — 91% свіжості на основі 32 рецензій, рейтинг на IMDb — 7 з 10.

Що робити, якщо через 70 хвилин настане ядерний апокаліпсис? «Чарівна миля» — це фільм-катастрофа, який ставить це питання і передбачає реакції людей на новину про неминучий кінець. Герої метушаться по місту в паніці, намагаючись встигнути на останній вертоліт або врятувати своїх близьких. Це надзвичайно інтенсивна емоційна подорож крізь страх і сподівання, в якій не можна гаяти й хвилини. 

«На березі» (On the Beach), режисер — Стенлі Крамер, 1959

Рейтинг на Rotten Tomatoes — 78% свіжості на основі 23 рецензій, рейтинг на IMDb — 7 з 10.

Світ поринув у радіаційне забуття після глобальної ядерної війни, й останні люди на Землі ховаються в Австралії, очікуючи неминучої смерті. Цей фільм — болісна розповідь про людську приреченість та намагання знайти сенс в останніх хвилинах життя. Він зачіпає найглибші страхи людства — втрату надії та ризик знищення всього живого. Фільм запитує: як жити, коли часу майже не залишилось? 

«Коли дме вітер» (When the Wind Blows), режисер — Джиммі Муракамі, 1986

Рейтинг на Rotten Tomatoes — 88% свіжості на основі 8 рецензій, рейтинг на IMDb — 8 з 10.

Цей британський анімаційний фільм-катастрофа для дорослих — потужна драма, що поєднує дитячу наївність і жахи ядерної війни. Фільм розповідає історію літньої пари, яка дотримується інструкцій уряду після ядерного удару, вірячи, що їхні дії захистять їх від наслідків катастрофи. Трагічна наївність героїв сприймається болісно через невідворотність кінця. Завдяки емоційній глибині та унікальній стилістиці анімації стрічка Джиммі Муракамі ілюструє безпорадність звичайних людей перед глобальною загрозою.

Кожна зі стрічок відкриває свою унікальну перспективу на глобальні загрози і те, як людство реагує на них, ставлячи фундаментальні питання про нашу природу і майбутнє.

Ілюстрація обкладинки — кадр з фільму «Доктор Стрейнджлав, або Як я перестав хвилюватись і полюбив бомбу». Джерело: assets.mubicdn.net

авторка
Іванна Бугай

Срібло, секти та Нацгвардія. Як документалісти знайшли та відновлюють унікальний кіноархів про нашу Незалежність

кінокритик Ігор Кромф - 24.09.2024 в Культура

На початку серпня з’явилась новина про те, що об’єднання документалістів «Група Кінотрон» планує оцифрувати близько 200 унікальних документальних фільмів періоду Незалежності, знятих на плівку. Ці фільми, як і тисячі інших, лежали забутими на горищі «Національної кінематеки України». 

Про те, як кіно пускали на срібло, скільки рідкісних архівів лежить по горищах та підвалах українських державних установ та що таке Київська студія науково-популярних фільмів, розповідає кінокритик Ігор Кромф у своєму репортажі.

Будівля на «Лісовій»

Щоб зробити цей репортаж, дату зустрічі ми погоджували кілька разів. Останній раз враховували відключення світла, адже без нього показати всю цю спадщину неможливо. 

Будівля Національної кінематеки України розташована поблизу  станції метро «Лісова», посеред типової промзони київського лівобережжя: сучасні безрозмірні ангари нейтральних кольорів тут співіснують з дикорослими кущами та радянськими будівлями, обшитими теплою пастельною плиткою. 

«Ніколи б не подумала, що тут може існувати робоча культурна інституція», — зауважує фотографка Анастасія, коли ми підходимо до будівлі Національної кінематеки. Чотириповерхова будівля з балконами, на одному прибитий Державний Прапор. При вході, що нагадує заводську прохідну, зустрічає цитата італійського режисера Федеріко Фелліні: «Зануритись в кіно — те саме, що повернутися в лоно матері: ти сидиш у темряві і чекаєш, коли на екрані з’явиться життя».

  • Ігор Кромф та Олексій Радинський, Архів Національної кінематеки України
  • Ігор Кромф та Олексій Радинський, Архів Національної кінематеки України

Ігор Кромф та Олексій Радинський

Будівля була зведена в 1966 році для Київської кіностудії науково-популярних фільмів, спадкоємницею якої у 1993 році стала Національна кінематека України. На цій студії знімали досить специфічне кіно: навчальні фільми-посібники для різних галузей народного господарства — від організації садівництва до використання фрезерувальних станків. Також студія знімала буквально сотнями радянське пропагандистське кіно: всі ці фільми про наймасштабніші будівництва, найрекордніші удої та найщасливіших людей — це теж продукти Київської кіностудії науково-популярних фільмів. Інший великий напрям студії — створення анімаційних фільмів. Відомі з дитинства мультики про пригоди козаків, «Капітошка» та химерна «Аліса в Країні Див» — все це кропітка праця аніматорів з Київнаукфільму. 

Після краху СРСР для кінематографа, який залежав від державного фінансування,  настали складі часи. Водночас Київнаукфільм продовжував працювати певний час, зокрема завдяки замовленням різних оборонних відомств на навчальні фільми. Однак у 1993 студія Київнаукфільм припинила існування. Її реорганізували у Національну кінематеку України, якій залиши документальне та навчальне кіно й студію Укранімафільм, куди відійшла вмирати українська анімація. 

Національна кінематека продовжувала знімати наукові та навчальні картини до кінця 1990-х. Рятували студію замовлення від силових органів: ЗСУ, Нацгвардії, міліції, прикордонних військ та служб МНС. Однак що швидше закінчувалася перша декада української Незалежності, то гірше йшли справи у Національної кінематеки. Протягом 2000-2010-х років на студії зняли буквально кілька документальних стрічок, найвідоміша —  «Небезпечно вільна людина» Романа Ширмана у 2005 році. Сьогодні на базі студії іноді знімають фільми, з найвідоміших —  «Відблиск» Валентина Васяновича та «Ти — космос» Павла Острікова. 

Щодо студії Укранімафільм, то її доля склалася значно печальніше. Студія існувала на межі банкруства і лише завдяки ентузіастам анімації. Найбільший і фактично єдиний успіх студії стався у 2003 році, коли пластилінова анімація Степана Коваля «Йшов трамвай №9» здобула «Срібного ведмедя» на Берлінському кінофестивалі. У 2019 році студії Укранімафільму ліквідували шляхом приєднання до Довженко-Центру, який став правонаступником студії та отримав у розпорядження архів анімації, знятої в радянську добу та за часів Незалежності. 

11 тисяч забутих кіноплівок

Проминувши прохідну з охоронцем, потрапляємо в типовий великий хол радянської установи. Наче на експозиції, у залі розташована кінотехніка радянських часів: масивні кінокамери, якийсь химерний стілець, що нагадує той, до якого прив’язували героя фільму Стенлі Кубрика «Механічний апельсин», та інші прилади, у функціональності яких без освіти кіномеханіка не розібратись. Також тут експонуються окремі частини декорацій науково-фантастичного фільму Павла Острікова «Ти — космос», який нещодавно презентували на кінофестивалі у Торонто. 

На горищі нас зустрічає Олексій Радинський — режисер-кінодокументаліст та один зі співзасновників творчого об’єднання «Група Кінотрон». Назва об’єднання пов’язана з постаттю українського радянського режисера Фелікса Соболєва (1931–1984). Він працював на Київнаукфільмі та був одним із творців «київської школи наукового кіно» — це був різновид наукової документалістики, присвячений фільмуванню експеримента. Таким чином фільм сам собою перетворювався на частину наукового дослідження. Поняття кінотрон було закладене у філософії Соболєва:  над одним проєктом довгий час повинна працювати одна група однодумців, яку не змінюватимуть адміністративними рішеннями. У дусі марксистської філософії Соболєв бачив у кінотроні спосіб подолання відчуження кінематографістів від продуктів власного виробництва. 

«Над архівом ми працюємо втрьох: я, продюсерка Люба Кнорозок та монтажер Тарас Співак», — пояснює Олексій, проводячи нас типовим бетонним коридором технічних приміщень. 

  • Олексій Радинський
  • Ігор Кромф та Олексій Радинський, Архів Національної кінематеки України
  • Олексій Радинський, Архів Національної кінематеки України

Ми заходимо у невеличку занедбану кімнату. Запах у повітрі схожий до бібліотечного — пил та залежані книги. Майже повністю кімната заставлена металевими стелажами, на яких лежить головний скарб цього горища — тисячі алюмінієвих коробок з целулоїдними плівками, на яких зняті сотні архівних фільмів. 

«Мені потрібні були деякі архівні кадри для одного проєкту, який досі не вийшов у світ. Я не міг їх знайти. Тоді архівіст Микола Попелуха порадив мені звернутись до Національної кінематеки, бо в них в архівах це мало бути. Однак розмова з тодішнім керівництвом кіностудії зразу не склалась. Все змінилося у 2020 році, коли ми нарешті змогли потрапити сюди», — розповідає Олексій. 

За його словами, тоді на горищі був просто смітник з купи металевих коробок з плівками, які лежали скинуті гамузом. Команда з десяти людей протягом кількох місяців розбирали та каталогізували цей архів. Тепер він є у зручному онлайн-форматі на сайті Національної кінематеки. Всього архівісти знайшли 11 тисяч бобін кіноплівки. 

«Воно все було тут списане. Тобто ці плівки роками лежали не потрібними нікому на горищі. Скільки вивезли з цього горища, мабуть, ніколи не буде відомо. Треба розуміти, що, плівку іноді “пускають на срібло” — змивають із  неї срібну поверхню і здають як дорогоцінний метал. Коробки з алюмінію просто здавали на брухт. Скільки і яких втрачено таким чином фільмів, можна лише здогадуватись», — пояснює Олексій, відшукуючи один з раритетів серед стелажів. 

Олексій дістає дископобідну металеву коробку з дійсно унікальним фільмом — «С.Параджанов. Відкладена прем’єра» 1995 року. Це фільм Юрія Репіка про стрічку Параджанова «Київські фрески», який так і не побачив світ. Існують лише відновлені проби цього фільму. І ось посеред горища майже 30 років чекав документальний фільм про цю роботу Сергія Параджанова. 

Документаліст із любовʼю дістає плівку та починає закладати її в монструозний радянський апарат для перегляду стрічки. Величезний металевий стіл з купою кнопок, тумблерів, лампочок та циферблатів нагадує пульт управління зорельота. Увінчаний стіл двома масивними колонками та невеликим екраном. У Національній кінематеці  є один співробітник, який працює тут з 1980-х та здатен ремонтувати й обслуговувати цю апаратуру. 

Олексій заряджає плівку. Вона з теплим хрускотом прокручується через прибори, вмонтовані у поверхню столу, і відбувається справжня кінематографічна магія в наш цифровий вік — на екрані з’являється зображення. М’який голос диктора лунає через колонки. 

«Це унікальний фільм. Але є й цікавіші знахідки — це різні робочі матеріали, які не увійшли у фільм. Такого, окрім ось цього архіву більш ніде немає», – пояснює Олексій.

  • Олексій Радинський, Архів Національної кінематеки України

Відеоархів Незалежності України

Студія Київнаукфільму, яка в 1993 році перетворилась у Національну кінематеку, протягом усіх 1990-х років не зменшувала темп виробництва кіно, попри в цілому печальну ситуацію в галузі. Щорічно виходило кілька сотень фільмів.

«Можна спостерігати динаміку того, як вона занепадала по роках. Щороку тут ставало спершу на кілька сотень, а потім уже на кілька десятків фільмів менше. Вони знімали переважно навчальні фільми для оборонних установ. Ось там на стелажі лежить щонайменше шість фільмів про Національну гвардію. Тільки не цю, що відродили у 2014, а ту, яка виникла на початку нашої Незалежності у 1991 році», — розповідає Олексій. 

За його словами, таку інтенсивність роботи студії забезпечували у такий спосіб: наприклад, Нацгвардія замовляла якийсь навчальний фільм, студія його знімала і передавала замовнику, який показував його через свою закриту мережу, зокрема курсантам профільних училищ. А копія зберігалась тут. 

«Зараз за підтримки Українського культурного фонду (УКФ) ми оцифровуємо 200 коробок із кіноплівкою, з фільмами цієї кіностудії, створеними за роки Незалежності. Хоча насправді деякі дуже важливі роботи створені ще 1990-го року, коли перебудова вже вийшла з-під контролю і кінематографісти почали дозволяти собі те, чого раніше не могли й уявити. Деякі з фільмів, створених після 1991-го року, збереглися лише тут — вони відсутні в інших кіноархівах України. Стрічки про нашу Незалежність є лише тут, і оцифрування їх допоможе краще розуміти, які процеси відбувались у 1990-х роках». 

За словами Олексія, у цьому архіві є вкрай унікальні речі, як, наприклад, фільм «Моя Батьківщина  Крим» 1990 року, який зняв Ростислав Плахов-Модестов (1939-2017). 

«Зараз багато знімають художніх фільмів про кримських татар, їхню історію й культуру. А це дійсно справжній кінохронікальний документ того, як повертались кримські татари до Криму після років вигнання. Їм певний час не давали можливості отримати власне житло і вони жили буквально в наметах. Власне, все це показано в цьому фільмі», — розповідає Олексій. 

  • Архів Національної кінематеки України
  • Архів Національної кінематеки України
  • Архів Національної кінематеки України

З кімнати ми переходимо дуже вузьким коридором, що ділиться секціями бетонних перестінок горища. У напівтемряві збоку стоять інші металеві дископодібні коробки з фільмами. Врешті ми потрапляємо у ще одну кімнату. Довга, розділена на кілька секцій, вона зберігає сотні плівок. Кімната теж виглядає, як звичайне трохи занедбане технічне приміщення. 

«Зараз через постійні відключення світла часу працювати тут небагато, щоб віддивитись хоча б частину матеріалу. Тому провести генеральне прибирання просто не доходять руки», — пояснює безлад Олексій. 

Як оживає забуте кіно

Беру до рук бобіну зі стосу у майже власний зріст. На картонній наклейці написано, що це навчальний фільм про застосування прикордонних військ у їхній службово-бойовій діяльності. 

«Я правильно розумію, що тут є фільми, які, найпевніше, не мали жодного глядача за своє існування?» — запитую.  

Олексій ствердно киває: «Так, найімовірніше,  тут більшість таких фільмів. Взагалі, якби не Микола Попелуха, який колись працював у Національній кінематеці, то скоріше за все цього архіву взагалі ні в якому вигляді не існувало би. Власне він доклав усіх можливих зусиль, щоб хоч якось зберегти частину колекції». 

За словами Олексія, в архіві Укркінохроніки, що на Печерську, також є таке ось завалене архівними плівками приміщення, і ситуація його критична.

Найбільші кіноархіви в Україні наразі — це Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г. С. Пшеничного та Довженко-Центр у Києві. Звісно, також мають свої архіви кіностудії, Суспільне мовлення тощо. 

Режисер показує, як відбувається процес пошуку необхідної плівки. Працювати потрібно в рукавичках та масці, адже частина плівок після десятиліть недбалого ставлення покрилась грибком. Олексій дістає з-під низу великого стосу металевих дископодібних коробок необхідний артефакт. 

Олексій Радинський

«Це шоста частина фільму “Кінець світу переноситься на…” (режисера Володимира Хмельницького) про секту “Біле братство”. Це заключна частина, і тому ми можемо повністю його оцифрувати та зовсім скоро продемонструвати. Це теж унікальний документ епохи 1990-х. Тут є, наприклад, досить рідкісний матеріал із захопленням Софії Київської “Білим братством”», — розповідає Олексій. 

Із затхлої кімнати виходимо на дах Національної кінематеки. Перед нами відкривається краєвид Деснянського району, поплямований незліченними кронами дерев. Вдихати свіже повітря після перебування в запиленому архіві дійсно вдвічі приємніше. 

«Деякі з цих фільмів, особливо навчальні, виглядають зараз досить крінжово, та й думаю у 1990-ті вони виглядали крінжово. Але зараз цікаво дивитись на цей зріз епохи. Те, що стосується радянської спадщини, зараз взагалі може виглядати по-іншому. Наш із командою фільм “Там, де закінчується Росія” складається з фрагментів фільмів, які знімали режисери Київнаукфільму під час їхніх відряджень до Сибіру, де вони мали знімати будівництво БАМу та інші подібні речі, або фільми про корінні народи Півночі. Сьогодні ці матеріали сприймаються як свідчення радянської колоніальної політики щодо цих народів. Звісно, найважливіше — це ті кадри, які не увійшли в ці студійні фільми, але зберігались. Вони були тут у робочих матеріалах — як-от барачні поселення, де жили “будівничі БАМу”. Це ніколи б не потрапило в кадр, але якимось дивом вони це зняли та зуміли зберегти», — розповідає Олексій про свій новий короткометражний фільм, зітканий з архівів,  знайдених у Київнаукфільмі. 

Ігор Кромф та Олексій Радинський, Архів Національної кінематеки України

Також частина цих архівів лягли в основу фільму іншого учасника «Групи Кінотрон» Тараса Співака — «Під знаком якоря». Історія про Київське вище військово-морське політичне училище, яке готувало офіцерів-замполітів для радянського флоту попри те, що розташовувалось далеко від моря. Цей фільм отримав відзнаку кращого короткометражного фільму на фестивалі документального кіно DocuDays. Співак монтує не лише радянські архіви про життя курсантів в училиші та на авіаносці «Київ», а й те, як військовий виш трансформувався в Києво-Могилянську академію, а радянський авіаносець — в китайський парк розваг. 

Робота з архівами, яку провадить «Групи Кінотрон», — яскравий приклад того, як може працювати пам’ять через документалістику. Завдяки медіа-археології документалісти створюють портрет сучасних суспільних розбіжностей, шукаючи першоджерела у непростому та насправді погано осмисленому недалекому минулому.

Однак наразі перед «кінотронівцями» стоїть не менш амбітне завдання: оцифрувати цей архів. УКФ виділив грант на 200 фільмів, які в певному форматі можна буде подивитись у відкритому доступі, що однозначно дасть поштовх для нових робіт кінознавців та інших фахівців з гуманітарних досліджень. Однак лише на цьому горищі лежить 11 тисяч кіноплівок, більша частина з яких тут в єдиному екземплярі. І всі вони потребують спеціальних архівним умов та оцифровки. А скільки ще архівних плівок, документів та інших артефактів заховано по горищах, підвалах та інших технічних приміщеннях? Лишається тільки сподіватись, що віднайдена пам’ять про епоху нашої Незалежності не зникне через відсутність фінансування, а зможе повторно ожити і наповнитися новими смислами та сенсами. 

кінокритик
Ігор Кромф

фотографка
Анастасія Мантач

Схожі новини

Читати

Фільм «Ґолда»: погляд кінокритика та історика

31 Січня, 2024 в Кіно Культура

Чому фільм «Ґолда» вкрай актуальний для українських глядачів
Єгор Брайлян

Розмова з письменницею Ніною Курʼятою

авторка Надія Петруньок - 24.09.2024 в Книжки

Торік роман «Дзвінка» медіаекспертки Ніни Кур’яти привернув чималу читацьку увагу, книга ввійшла в перелік найкращих за версією ПЕН і потрапила до довгого списку номінації «Книга року ВВС». У ній авторка міркує про мовні та побутові стереотипи, які не відповідають дійсності, а лише розділяють суспільство. В основі роману — чимало реальних подій, які трапилися з письменницею і не лише з нею. «Дзвінка» відгукнулася багатьом українцям та українкам, які не підпадали під шаблон «на цій території говорять такою мовою».  

Письменниця розповіла про свій роман, його створення, літературну спільноту України та сприйняття української культури за кордоном в ефірі LitCom. Редаговану версію інтервʼю читайте нижче.

Ви колишня головна редакторка BBC Україна та членкиня журі «Книги року BBC», медіаекспертка, а від часу появи роману «Дзвінка. Українка, народжена в СРСР» — ще й дуже впізнавана письменниця. Цьогоріч ви офіційно приєдналися до спільноти Українського ПЕН. Яка, на вашу думку, місія таких письменницьких об’єднань?

Ніна Кур'ята, презентація "Дзвінки" 2023

Ніна Кур'ята та Микита Москалюк, презентація «Дзвінки» у Києві, 2023. Джерело фото: ukrainky.com.ua

Важко переоцінити роль Українського ПЕН. Для мене вони стали більш видимими саме під час великої війни, бо постійно їздять із гуманітарними місіями на Схід. І Володимир Єрмоленко про це пише, і Тетяна Терен, і всі члени та членкині ПЕН-клубу. У мене виникло природне бажання долучитися. ПЕН цими книжковими місіями реалізує ідею просвітництва — нести українську культуру туди, де є потреба. А на міжнародних майданчиках головна місія ПЕН — це культурна дипломатія. І вона має на меті відкрити Україну світу, тому що світ досі сприймає Україну як щось таке, що недавно відкололося від Росії, щось майже таке, як Росія, але не Росія — а от що воно таке і чим відрізняється, невідомо.

 І це на тлі того, що «вєлікая руская культура» століттями презентувалася у всій Європі як та, якій не було рівних (крім хіба інших імперій — Французької і Британської). Вона активно привласнювала наших митців, підгрібала під себе. 

Дуже важливо проговорювати цю культурну апропріацію і деколонізувати українську культуру для зарубіжних аудиторій. Тому я зраділа, коли мене запросили на панель на Лондонському книжковому ярмарку обговорювати саме роль української літератури в тому, як ми самі маємо себе краще розуміти. Було дуже цікаво і корисно взяти участь у цій дискусії, адже британці не розуміли, як це: ти живеш в Україні — і змушений говорити російською мовою. Чому? Це дуже важливо пояснювати. Тож місія Українського ПЕН і для закордонної аудиторії теж свого роду просвітницька, тому що багато чого про нас не знають. 

Поговорімо трохи більше про українське літературне ком’юніті. Чи відчуваєте ви міцне плече колег, з якими маєте одне завдання — представляти Україну на міжнародному рівні? Є відчуття спільноти?

20 років тому мені було дуже важливо потрапляти на наради молодих літераторів або на семінари «Смолоскипа». Це були спільноти, які допомагали молодим людям, по-перше, гуртуватися і знайомитися, по-друге, давали розуміння, що ти такий не один і не одна, що вас таких багато. У мене це прозріння сталося саме на нараді молодих літераторів у Ялті, коли я побачила молодих людей із Запоріжжя, з Миколаєва, які теж говорили українською мовою. 

Ніна Кур'ята, конвокація КМА

Конвокація з Могилянської школи журналістики, 2005. Фото: Олег Карп'як.

У цьому плані, звісно, спільноти «Гранослова» і «Смолоскипа» — це люди, які всі одне одного знають. Склалося так, що я з цієї спільноти випала, бо почала працювати фултайм, народила дитину, розлучилася… Але я всіх знаю. Всі ті люди, які зі мною одночасно отримували премії «Гранослов» чи «Смолоскип», зараз — і я за них рада — отримують Шевченківські премії. Це дуже класно! 

Однак, я думаю, митцю складно постійно бути частиною якоїсь спільноти, адже творчість вимагає самозаглибленості. Мені здається, що митець творить, коли він максимально автономний, перебуває в контакті з дійсністю, всотує в себе образи, діалоги, проблеми, чужі болі… Потім треба усамітнитися, все це перетравити і подумати, в якій формі видавати. Тому письменникові дуже важко постійно бути у спільноті постійно.

Ми всі були вимушені пояснювати людям із Києва, чому не говоримо російською, бо від нас цього очікували. 

Я маю коло взаємопідтримки з деякими людьми — письменниками чи письменницями або дуже класними «професійними читачами», які вловлюють такі сенси, що я і сама не можу в себе вловити. Дуже вдячна цим людям за ту підтримку, яку вони мені надавали весь час, коли я писала «Дзвінку», бо, як ви, мабуть, чули, я писала її дуже довго. Не тому, що вона важко мені йшла, а тому, що банально не було коли за всім цим виживанням, яке я мусіла (саме «мусіла», як сказала б моя бабуся) забезпечити. Плюс був страх, що це не дуже трендова тема, коли я почала писати її у 2008 році. Майже вся журналістика була російською мовою, за деякими винятками. Вся сфера ділового спілкування, весь бізнес принаймні в Києві! Тому в мене був острах, як це сприйме спільнота. 

Сьогодні дуже багато людей із журналістської спільноти розмовляють українською, принаймні фейсбук ведуть українською, але ще 10—15 років тому російська далеко не для всіх була проблемою.

Підводячи риску під вашим запитанням про спільноту. Я була одним із початківців і думаю, що ми всі частково продукт тих спільнот. І дуже класно, що ми всі тоді побачилися і були на ти. Я листувалася, наприклад, з одним письменником і однією письменницею. Паперовими листами! Але потім життя всіх розводить. Чудово, що ПЕН — це одна зі спільнот, до яких хочеться долучитися, бо там багато своїх. 

Зараз ви живете і працюєте в Лондоні. Чи відчуваєте інтерес до української культури у Великій Британії, чи все ж таки той ефект, коли українці на початку повномасштабного вторгнення опинилися в центрі уваги, вже минув і інтерес до нас спадає?

Мені важко порівняти теперішню ситуацію з 2022 роком. У Британії інтерес є. Це одна з небагатьох країн, де не треба пояснювати, чому важливо підтримувати Україну. От серйозно!

Більшості людей у Британії не треба пояснювати, що те, що одна країна напала на іншу, — це ненормально. Люди кажуть: «А якби Німеччина напала на Швейцарію, хіба було б нормально? Ні. Ось і це ненормально». 

Стосовно культури. Лондон — це такий мультикультурний сплав, котел. Тут радо вітають усі культури. Це, до речі, дуже класний приклад того, як колишня імперія має зиск з колишніх колоній, але водночас виявляє повагу — і виходить рішення win-win. Сюди приїжджають митці: то з Африки, то з Китаю, то ще звідкись. У них постійно якісь тематичні виставки, безкоштовні чи за гроші, але, в принципі, тут постійно щось таке відбувається.

До української культури цікавість є, але я б хотіла, щоб не була одна велика подія раз на рік, а щоб українське мистецтво було в постійному діалозі, взаємодії з усім європейським і світовим мистецтвом. 

Оце було б класно. І щоб нас пускали на цей рівень не просто тому, що нас шкода і треба підтримати українців, а тому, що в нас класні художники, класні письменники, співаки, музиканти. Мені б дуже хотілося цього. Звісно, була виставка Марії Примаченко. Зараз діє експозиція In the eye of the storm, яка перед цим мала успіх у Відні, — про український модернізм. Я туди збираюся піти. 

Є якісь події, що стосуються України, але я б хотіла, щоб було якомога більше подій, пов’язаних не тільки з тим, що в Україну вторглася Росія, а й з тим, яке це класне мистецтво. Можливо, ми зараз на цьому переході і перебуваємо. Мені здається, що виставка українського модернізму якраз покаже, що Україна цікава, що це — «Вау!», що саме звідси походять Кандинський та Малевич і що дуже багато різних напрямів дали саме вихідці з України. І тоді, можливо, станеться оцей якісний перехід.

Чи можна назвати роман «Дзвінка» біографією в художній формі? Погляньмо: місце народження, природнича освіта, захоплення журналістикою — у вас та головної героїні чимало спільного. Чи багато у цій книзі чистого фікшну?

Якби це був фільм, він був би художнім, але перед ним ішов би дисклеймер «Засновано на реальних подіях». Мета цієї книжки — не показати життєвий шлях Ніни Кур’яти, котра вирішила написати автобіографію під іншим іменем. 

Метою було показати, що це означає — народитися в пізньому Радянському Союзі, пройти кілька трансформацій країни, постійно виправдовуватися за те, якою мовою ти розмовляєш — і чому не тією, якої від тебе очікують. 

«Дзвінка», видавництво «Лабораторія», 2023

Причому це не тільки в Одесі питають: «Чому ти вдома розмовляєш українською?», а й, наприклад, у Львові: «Чому ти розмовляєш українською? Ти ж з Одеси, ти маєш розмовляти російською». Це екзистенційне протистояння, тому що тобі постійно кажуть: «Ти не потрапляєш у рамки, тебе не має існувати». В Києві я прийшла на одну зі своїх робіт, і мій новий колега сказав мені: «Я думав. Ти будеш якщо не єврейка, то москалька, бо ти ж з Одеси». Ось це був мотив написати цю книгу. А також щоб ніхто не міг закинути, що тут щось придумано, що так не було. Ті люди, для яких це не було проблемою, або люди, які мали зиск із мовної колонізації України, — це, перш за все, діти тих, хто приїжджав сюди колонізувати. Їм було добре. І це ті люди, які кажуть: «Все-таки было хорошо. Это все ложь: и дефицита не было, и с языками не было никаких проблем».

У книзі, до речі, є героїня, донька «хорошого» кадебіста, яка постійно транслює цей наратив.

Весь досвід із мовами та іншим, описаний у цій книзі, реальний. Стосовно того, на скільки процентів: тут є персонажі, повністю списані з живих людей і названі так, як вони звалися, є персонажі синтетичні (збірні), і є персонажі вигадані. Це особистий досвід, але він пройшов художню переробку. Це все-таки художня книга.

Я не вважаю, що художня книга — це та, де немає нічого реального. Для мене художність — це спосіб викладення: епітети, образи, коли тебе кудись несе цей текст, затягує, там перемішуються внутрішні відчуття і зовнішні події, думки, сни. Ось це, на мою думку, про художність. Художність — це не те, що написано, це те, як написано. 

Книжка автобіографічна за своїм фактажем, але обробка, я сподіваюся, все-таки художня. 

Мені, до речі, закидали, що третій розділ більш публіцистичний. Але ж у нас і героїня журналістка: для неї одна прочитана новина може стати поворотом життя, кожен рядок новини означає, що треба або бігти на роботу, або включатися, або щось писати, або кудись їхати тощо. Тому я вважаю, що це виправдано. Плюс я не могла, наприклад, з такою ж достовірністю написати матеріал про якусь персонажку, яка працювала б, наприклад, лікарем-реаніматологом. Для цього мені треба було б докласти дуже багато зусиль і інтерв’ювати лікарів-реаніматологів. 

Цікаво з’ясувати, які саме персонажі повністю списані з життя. Дозволю собі процитувати такий фрагмент: «Як добре, що у Дзвінки вдома є бабуся — це запорука того, що бодай щось у її житті залишається таким, як було. У випадку їхньої сім’ї це — те, як вони говорять і те, що вони їдять. Мова і їжа». Образ бабусі реальний чи все ж таки збірний?

Ніна Кур'ята з бабусею

Ніні Кур'ята з бабусею

Це моя бабуся. Стовпи цієї книжки, як сказала її редакторка Євгенія Кузнєцова, — це бабуся, Бабаня, баба Рая і няня. Ні додати, ні відняти… Можна було б ще писати й писати, бо увійшла десята частина того, що і як говорили ці люди. Але все, що вони говорять у книзі, — це так, як вони й говорили, абсолютно реально. Це те, що справді закладає стовпи світогляду цієї дитини. Бабуся забезпечує таку… не можу сказати «політінформацію», але ж по суті це вона і є, коли бабуся говорить: «Твоя родіна — ось це» (ідеться про Любашівку на Одещині. — Ред.). Або Бабаня, яка говорить подільським діалектом.

Я її буквально сьогодні згадувала. Коли почалися трансляції з Верховної Ради першого скликання, це ж було дуже популярно. В нас навіть стендап-коміки пародіювали Івана Степановича Плюща: «Депутате Заєць, не скачіть по залу». Бабаня писала нам листа в Одесу: «Ото як почнуть по радіво передавати тих депутатів — так цікаво. Їден другого вибирає. Не хочеться вмирати, хочеться подивитися, чим це все кончиться». Це ті люди, які впливали на світогляд, як треба і як не треба поводитися. Це справді стовпи.

А чи була у вашому житті така вчителька, як Діна Лук’янівна, про яку ви пишете в книзі як про справжнього монстра від освіти?

Так, була. Це справжня людина, але в неї було інше ім’я. Що мене вразило — її потім визнали одним з найкращих вчителів цієї школи! І коли зробили гімназійні класи після проголошення Незалежності, їй давали саме такі класи — з відібраними дітьми. Людині, яка казала «дряні», «дебіли», «рахіти», «подонки», «ублюдки»… Я прийшла додому і запитала в мами, бо половини — та більше — з цих слів не знала. Це була реальна людина. І сцена з котлетою реальна: вона справді мені запихувала в горло котлету, яку я не хотіла їсти. Це важливо, тому я до цього фактажу не хотіла нічого додавати, щоб показати: того, що відбулося тільки зі мною, достатньо, щоб зрозуміти, що це була за держава і що це була за система. 

Направду я дуже сподівалася, що жорстока і груба вчителька — таки збірний образ. Чи знаєте ви, як склалася доля цієї людини? Вона досі викладає?

Я не думаю, що вона досі викладає. Не знаю, навіть не цікавилася. В мене є такі вчителі, з якими я підтримувала зв’язок, коли закінчила школу. Дуже вдячна, наприклад, Тетяні Іванівні, вчительці української мови.

Я почула, як вона розмовляє, а вона почула, як я розмовляю. Тоді здавалося, що на всю школу дві людини говорять українською мовою.

Але що цікаво! Я ж слухала однокласників, і серед них теж були люди, які говорили українською мовою. За кілька років я заговорила до своєї однокласниці українською, коли ми йшли зі школи додому. І це було так незвично, бо в Одесі мовою вулиці, суспільства була на той час російська. Я пам’ятаю, як ми з нею йдемо і я кажу: «Іро, а ти ж українську мову так добре знаєш. Звідки ти?». А вона: «Так в мене ж бабуся там і там». Вона теж до шести років жила в бабусі чи щось таке. Тобто таких історій дуже багато: діти знали від бабусь українську мову. Але не всі змогли це зберегти після переїзду в російськомовне середовище. 

Не всі можуть бути білінгвами. Зараз ця проблема обговорюється, коли пишуть, що ті діти, які поїхали за кордон, забувають українську мову. Хтось забуває, а хтось не забуває, вивчає дві-три мови й може ними розмовляти. А хтось просто від природи не може тримати в голові кілька мов. Це не тому, що дитина не патріотична — просто вона так влаштована. Білінгвізм — це один із дарів, я б сказала. Так само як не всі можуть бути талановитими програмістами. Ніхто ж не каже, що якщо людина не програмує, то вона це робить із якихось переконань. Серед моїх однокласників теж були такі люди, як я. Але хтось переїхав без бабусі, а я з бабусею переїхала, і це зіграло роль. 

У книзі дуже помітний наратив: південь — така сама Україна, як і будь-який інший регіон, але не всі готові це сприйняти. Коли Дзвінка приїжджає на Захід до родини свого чоловіка, вона стикається з неприємною реакцією однієї з епізодичних персонажок, яка просто не вірить у щиру україномовність дівчини з Одещини. У вашому житті траплялися такі випадки, коли ви почувалися чужою серед своїх?

Так, про це і книжка. Я зразу скажу, що це якраз вигаданий персонаж. Вона зібрала в собі все, що я чула від родичів, знайомих, незнайомих людей, які мене вперше бачили, всі ті стереотипи, які відчула на своїй шкурі. Я навіть свекрусі зателефонувала і попередила, що буде один персонаж — її подруга чи сусідка. Але ж я знаю подруг своєї свекрухи, вони всі прекрасні. Я її попередила, що, будь ласка, запевніть ту, ту і ту, що це не про них. Але, на жаль, це щира правда — фразочки, які я чула: «Раз говорить українською, значить вивчила». 

Ви знаєте, в чому полягає драма людей таких, як я? (А нас таких дуже багато). Це почалося ще за часів Катерини, коли русифікували обласні центри. Село лишалося українським, а русифікація відбувалася на рівні міст: Харків, Луганськ, Донецьк, Дніпропетровськ (теперішній Дніпро, а колись ще й Катеринослав) і так далі до Одеси. Драма в тому, що ти є носієм українського, а в суспільстві розмовляєш російською і весь час думаєш: «Господи, як я хочу до своїх, щоб там розмовляти своєю мовою». І ось ти, наприклад, нарешті приїжджаєш туди, де всі розмовляють українською мовою, — і ти до цих людей: «Ми ж свої, нарешті я можу розмовляти українською!» А тобі кажуть: «Ні, ти не звідси. Ти звідти. Тут щось не так».

Я прочитала в одному хорошому критичному відгуку, що це книжка про те, як людині постійно кажуть: «Тебе нема», а вона каже: «Я є». Їй кажуть: якщо ти звідти, ти маєш бути ось така, а якщо звідси, тоді — отака. А вона каже: «Я є». Так, це дуже болісно. Про це і книжка. Багато я такого чула, багато.

Радянський режим продовжив цю політику. По-перше, дуже кривава була історія зрадянщення Наддніпрянської (Великої) України. І, до речі, вона почалася з міста Суджі. Саме Суджа була першим окупованим «Совєтской Росієй» містом. І там був перший уряд «Совєтской» України. А потім вони його перевезли в Курськ, Бєлгород, Воронеж і нарешті в Харків. І саме тому деякі харків’яни кажуть, що це перша столиця України. Але вони забувають, що перед цим ще три українських області відсікли. Ті, хто були на Великій Україні, пережили голодомор, розкуркулення, колективізацію, людей вбивали, людей висилали, в людей все забирали, людей морили голодом. 

Потім приєднували західноукраїнські землі — з кров’ю, з НКВДистами, з розстрілами, зі страшними подіями. І нам треба просто визнати, що ми всі пройшли через жахливі трагедії. Травма Голодомору досі, за дослідженнями соціального психолога Павла Горностая, відбивається на наступних поколіннях. Він вважає, що це — одна з найтравматичніших подій у нашій колективній історії. І після цього всього ми ж, напевно, всі бачили донесення НКВС, що «была успешно проведена провокация, в форме националистов было НКВД» і так далі.

Цей розбрат між різними частинами України сіявся зверху. І дуже успішно запускався в народ у 1990-х. 

В Одесі я чула таке: «А вы знаете, если во Львове вы попросите спички, то вам набьют морду, потому что надо говорить “сірники”». Якісь такі бздури були. І я впевнена, що так само і на Заході. Це сприйняття когось іншого як чужого, інакшого, а ми ж насправді всі — українці.

Це правда, ретравматизація не припинялася. От і нині в українців нова біда — велика війна. Ви свою книжку закінчуєте передднем вторгнення. Очевидно, це не випадково. Які причини того, що ви не переступаєте в тексті поріг 24 лютого?

Мені здається, що після 24 лютого — це вже зовсім інша історія. 24 лютого ми прокинулися взагалі в іншому світі. І, до речі, саме після 24 лютого мовна травма почала виходити назовні, почала проговорюватися. Російськомовні люди моментально перейшли в соцмережах на українську. Українська мова стала не просто мовою, через яку тебе можуть оштрафувати, якщо ти нею не користуєшся, коли працюєш офіціантом чи касиром у банку. Вона вперше стала справді мовою вулиці, мовою суспільства. Є люди, які між собою розмовляють російською, а на людях — українською. У нас відбувся цей перехід, і мені здається, що це сталося зовсім по-іншому, ніж було в часи до 24 лютого 2022 року, описані в книзі. 

Я не мала відповіді, як можна цю книжку обірвати, якщо ти зачіпаєш велику війну. Початок вторгнення Росії у 2014 році тут є. Плюс до всього, метою цієї книжки не було показати, що сталося з головною героїнею, прототипом якої є авторка. Я прагнула показати постійний конфлікт із довколишнім середовищем у радянському світі, в пострадянському світі, в російськомовному середовищі, в українськомовному середовищі. І мені здається, що на цьому якраз дуже логічно все завершується. І неважливо, що конкретно сталося з Дзвінкою, бо ми всі знаємо, що сталося з нами всіма і з кожним з нас окремо. 

Чи розраховували ви, що книга стане такою популярною саме тепер, після початку великого вторгнення? І чи не було вам складно завершити розпочату ще 2008 року книгу саме тому, що не було зрозуміло, яка кінцівка історії?

Так, я її довго не закінчувала саме тому, що не могла поставити останню крапку. От я її наче ставлю, а вона не ставиться. Отже, треба щось дописати, невідомо що. Основний масив був написаний давно. А далі це так: ось у мене є якихось два-три дні в літню відпустку — я поки все перечитаю, тут уже й закінчилась відпустка. Наступний рік — те саме. Ця книжка відлежувалася в шухляді дуже довго. Знало про це досить вузьке коло моїх подруг, які або самі письменниці, або їхні подруги. І вони мені кілька років бажали на день народження, щоб я вже якось закінчила й видала цю книжку. 

Я її посилала у два видавництва. Від одного дістала відмову, від іншого — не отримала жодної відповіді. Але це — звичайна річ. І я вирішила, що, мабуть, нікуди її віддавати не буду. А потім одна з моїх подруг, яку звати Оксана, — я не втомлююся їй за це дякувати — надіслала мені посилання на повідомлення від видавництва «Лабораторія», що вони починають друкувати художню літературу й оголошують конкурс рукописів. І я згадала, що востаннє подавала рукописи на конкурси для юних письменників — «Гранослов», «Смолоскип» тощо. Ну, думаю, «конкурс рукописів» — давай, Ніно, згадай юність! І я подалася без особливої надії. Мені призначили зустріч. Тоді була ще менеджерка Олена Пархомець. Закінчувала цю книжку вже Дзвінка Завалій. Дуже вдячна їм обом. До речі, в цьому теж є якась містика, що менеджеркою «Дзвінки» стала Дзвінка. 

Отже, ми зідзвонилися в зумі. Там був Антон Мартинов, який зараз мобілізувався до ЗСУ, і співробітники видавництва. Ми говорили, мене запитували, кого я люблю читати, до чийого письма я вважаю найбільш наближеним власне.

Мартинов увесь час мовчав. Минула година, й мені кажуть: «Може, ви щось хочете сказати чи запитати?». Я кажу: «Так. У мене питання до Антона: що ви скажете?» Він: «Так а що тут говорити? Мені все зрозуміло. Робитимемо бестселер».

Я взагалі не була впевнена, що рукопис приймуть до друку, а тут раптом «бестселер». Саме видавництво сказало, що непогано було б розкрити більше в третьому розділі. Мені здавалося, ну що там більше розкривати?.. А потім так розписалася, що додала, мабуть, третину обсягу. Легко йшло. У мене якраз була різдвяна відпустка. Дописала я книгу в Лондоні.

Письменник — це неодмінно також і читач. Що для вас означає хороша книга?

Як читачка я люблю, щоб книжка читалася легко. Хороша книга — не та, до якої я маю себе силувати, дивитися, скільки прочитала, скільки залишилося. Бо тоді це мені нагадує обов’язкові списки літератури на літо. Пам’ятаю, що була дуже старанною ученицею і за літо все перечитувала. Але навіть я, яка дуже любила читати з дитинства, над однією з книг просто заснула. 

Що то був за текст?

Як зараз пам’ятаю, це була книга «Отцы-иезуиты». Про якихось католицьких ченців і їхні інтриги. Не згадаю навіть автора, це була перекладна література. І я над цими єзуїтами в одеську спеку… У нас був флігель, і мама, прийшовши з роботи, знайшла мене в цьому флігелі — а я сплю. 

Для мене будь-яка книга має бути такою, щоб я не відчувала плину часу, коли читаю її. І оскільки я редактор, хороша книга — це та, яку мені не хочеться редагувати.

А таке часто трапляється, що ви читаєте книгу і вам не хочеться її редагувати?

Зізнаюся вам: я стала набагато менше читати. Я дуже вибаглива. Спочатку це було «гріхом» — таке казати, а зараз розумію, що вже й не соромно. У мене вдома такі-от стоси книг стояли біля ліжка — я їх купила, почала і зупинилася. Не йде воно мені. Дуже мало було книг, які я могла дочитати. Для мене якісна книжка — це та, яка легко читається, але це не означає, що це якась бульварщина чи детектив. Це означає, що вона написана так, що ти через неї не продираєшся, а якщо навіть і йде важкувато, то все одно отримуєш від читання задоволення. 

Я колись в Одесі на одній із перших виставок української книги «Зелена хвиля» купила «Польові дослідження українського сексу» Оксани Забужко, одне з перших видань цієї книги. Так, у Забужко речення на півтори-дві сторінки, але мені було окей, бо це художній прийом і авторський стиль. Хороша книга не обов’язково має бути написана просто. Вона має тебе затягувати. Навіть не в плані сюжету, а в плані слідування наративу. І вона має по собі щось лишати. Тому в мене дуже скромний перелік книжок, які я можу порадити. Я дуже люблю, як пише Євгенія Кузнєцова. Дуже люблю, як пише Оксана Луцишина, вважаю, що «Іван і Феба» — це прекрасний роман.

Зараз мені, до речі, подобається читати Life After Life («Життя за життям») Кейт Аткінсон, та оскільки читаю в оригіналі, то доводиться докладати трошки більше зусиль. Але це приємні зусилля. Перед цим я прочитала Lessons in Chemistry Бонні Гармус — це неймовірна книга! І неймовірна історія її створення: Бонні видала свій дебютний роман у віці 66 років, звільнившись з роботи через те, що її бос привласнив її ідею. Наразі «Уроки хімії» видані в 40 країнах загальним накладом понад 6 мільйонів примірників!

А ще я недавно випадково натрапила в Британії в будинку своїх друзів на книгу Володимира Кисельова «Дівчинка і птахоліт». І хоча оригінал цієї книги написаний російською, це настільки київська і проукраїнська книжка, а ще — дуже психологічна. Там показано внутрішній світ, думки, вагання головної героїні — дівчинки Олі, яка пише вірші. І тільки зараз, перечитавши її вдруге після юності. Я зрозуміла, як сильно творча манера Володимира Кисельова вплинула на моє власне письмо. 

Що ще порадите додати в домашню бібліотеку?

Зараз дивлюся на свою книжкову полицю… В мене багато книжок лишилося вдома. Зараз позамовляла собі новинки з України. Оскільки «Дзвінку» я писала частково подільським діалектом — це не авторська мова, а мова окремих персонажів, — то надалі я звернула увагу, що почали виходити інші книжки з різними діалектами. Сама не читала, але повторю рекомендацію Євгенії Кузнєцової: «Ангели в намистах» Олени Лотоцької від «Видавництва Старого Лева» і «Оринин» Сашка Столового від «Лабораторії». Напевно, це чернігівський діалект. Ось ці дві книги я вже попросила і чекаю.

Ми не можемо звести всю Україну тільки до точок «Схід і Захід» або «Одеса і Львів». А чому не «Чернігів і Тернопіль»? А де в цій картині Житомир? А де Волинь? Поліський діалект своєрідний, подільський своєрідний, а києво-полтавський, який став базою української мови, — він ось такий. Я тепер бачу, як ця мапа діалектів і звичаїв поступово проявляється: наче пазли, які були складені догори однорідною картинкою, — ти їх перевертаєш, а вони всі різнокольорові. 

Крім того що редакторка і письменниця, ви також і медіаконсультантка, працюєте з українськими та іноземними ЗМІ. Який запит маєте сьогодні?

Насамперед — завжди кажу цю фразу — я знімаю капелюха перед усіма українськими колегами, які зберегли свої редакції і функціонують навіть у такий час, за повномасштабної війни. До війни я консультувала чотири українських медіа, одне з них — «Вільне радіо» з Бахмута. У нас на 25 лютого було призначено тренінг з особистої безпеки. А вже 25 лютого захопили Чорнобильську і Запорізьку АЕС і обстрілювали всю Україну. І редактор пише мені: «У нас тут тривога. Сорі, але на тренінг із безпеки ми не прийдемо». Уже Бахмута немає як такого, а «Вільне радіо» працює. Так само й газета «Білопільщина», що на Сумщині — газета виходить у селі, яке обстрілюють КАБами. І редакторка цієї газети Наталія Калініченко у фейсбуку показує: «Ось я пішла до сусідів полила квіти», «Тут ми огірки підв’язали», «Тут ми повісили мереживні фіранки» (щоб сонце не попалило городину, вони між грядками натягнули старі тюлі). Розумієте, ще триває життя. Ці люди заслуговують насамперед глибочезної поваги і подяки.

А запити різні. Якщо в COVID був запит, як організувати редакцію дистанційно, то нині — як організувати редакцію дистанційно в умовах тривог, відключень світла й інтернету, дітей, які не можуть спокійно спати, мам, які не можуть дати раду цим дітям, тому що не працює садок, школа, бомбосховище і «підставте ваш варіант». 

Ніна Кур'ята

Ніна Кур'ята веде тренінг для викладачів журналістики, 2021. Фото: Іван Стасів.

Вони в такій розтяжці перебувають. Навіть коли люди сидять у бомбосховищі, вони все одно скролять новини, а ці новини хтось же має написати! А ті люди, які пишуть новини, вони ж теж, можливо, ходять у бомбосховище, або не ходять — і тоді наражаються на ризик. Тож це дуже складне питання, і ми з кожною редакцією працюємо індивідуально.

Ще я працюю фултайм у британському Tortoise media. Tortoise — це черепашка. Ми не робимо breaking news, ми робимо глибокий, вдумливий аналіз. Я пишу про все, що стосується України, війни, Росії. А вже стосовно війни — тут дуже широка географія, тому що рішення щодо цієї війни ухвалюються і в Німеччині, і в Туреччині (якщо це зерновий коридор), і в Брюсселі, і у Вашингтоні. Це все дуже пов’язано. Ми пишемо для англомовної аудиторії.

Українським медійникам не завжди просто працювати за кордоном. Ви почуваєтеся комфортно в цьому мовному середовищі, спілкуєтеся англійською на рівні native speaker?

Ні, на жаль, не можу сказати, що в мене native speaking level. Я б дуже хотіла його мати, бо вже хочеться, якщо і знати одну по-справжньому іноземну мову, то знати її досконало. Але мені ще до цього далеко. Є в мене й акцент, я його навіть не цураюся: це частина мене. Так всім і кажу: «That’s how I am» («Такою я є»). Я працюю з людьми, які написали по кілька книг, і розумію, що мій словниковий запас, напевно, ніколи не буде таким, як у них. Це зрозуміло. Користуюся і словниками, і онлайн-перекладачами, звісно, але пишу одразу англійською.

Ваш досвід у медіа продовжує збагачуватися. Чи можемо ми очікувати, що Ніна Кур’ята створить нову книгу — свого роду порадник для українських журналістів, як працювати в сучасних умовах?

Я про це думала. Не хочу, щоб вийшов підручник, тому, можливо, це мене зупиняє. Якщо є зацікавлені сторони, які готові видати й оплатити, то можемо це задекларувати як намір.

Я помітила, що всі медіа, які консультую, мають багато в чому ті самі запити. Я постійно повторюю різними словами для кожного медіа, в принципі, одне й те саме. І оце «одне й те саме» я можу виписати в якийсь посібник «Як зробити нормальне медіа».

Тож так, думаю, можна. Що ж, Дзвінка дарма журналісткою ставала?

авторка
Надія Петруньок

Схожі новини

Читати

Цифровий арсенал: Як подкасти підтримують книжкову галузь

31 Травня, 2024 в Книжки

Майже пів мільярда людей у світі слухають подкасти. Одна з найдинамічніших галузей, де українськомовні подкасти стрімко розвиваються, — література.
Надія Петруньок

10 думок культурної менеджерки Port of Culture Наталки Костенко

авторка Діана Цимбал - 23.09.2024 в Мистецтво

Наталка Костенко — культурна менеджерка агенції та ГО Port of Culture, вже понад 15 років працює в цій сфері, а розпочинала кар’єру в театрі. За цей час реалізувала різноманітні проєкти, зокрема театральні постановки, виставки та перформанси, освітні та музичні заходи. Компетенції Наталки охоплюють всі етапи створення проєкту — від концепції до реалізації.

«Я завжди захоплювалася різними аспектами культури та вірю, що вона є потужним інструментом для розвитку суспільства. Мій досвід дозволяє мені бачити культуру не лише як творчу діяльність, а як важливий компонент соціального прогресу», — міркує Наталка Костенко.

Цього місяця закінчився проєкт «Мовні вправи» — це 20 виставок у прифронтових областях у форматі ready to print на тему мови, національної ідентичности та деколонізації. Свої роботи для експозицій надавали сучасні українські художники, а самі інституції, крім того, організовували дискусії з експертами про важливість усвідомлення себе через українську мову. 

Наталка Костенко на відкритті публічної події в Києві, присвяченої проєкту «Мовні вправи»

Наталка Костенко на відкритті публічної події в Києві 22 серпня, присвяченої проєкту «Мовні вправи»

Наталка була кураторкою проєкту від Port of Culture. Вона не тільки поділилася підсумками «Мовних вправ», а й розповіла, як культура впливає на суспільство, з якими викликами в роботі стикається і як воно — працювати в галузі культури під час війни.

1. Культура під час війни

Працювати в культурній сфері під час повномасштабного вторгнення — це виклик і водночас нагода для пошуку нових підходів. Війна кардинально змінює наше розуміння ролі культури. Якщо раніше вона могла сприйматися як щось супровідне, то зараз стає однією з ключових частин підтримки національної ідентичності та морального духу суспільства.

Наталка Костенко на відкритті проєкту «Ательє Мрій» в Українському Домі

Наталка Костенко на відкритті проєкту «Ательє Мрій» в Українському Домі

До війни культура часто існувала у своєрідній бульбашці, де вона мала значення лише для тих, хто безпосередньо працював у цій сфері або цікавився нею. Сьогодні ж ми бачимо, що культура починає виходити за межі цієї бульбашки, стаючи пріоритетом для ширшого загалу та навіть для держави. Все більше людей, включно з представниками бізнесу та уряду, починають усвідомлювати важливість культури.

Новий рівень усвідомлення сприяє інституційній підтримці культури, що раніше було не так відчутно. Водночас співпраця між громадами, державними структурами та бізнесом стає активнішою і створює нові перспективи для культурного розвитку.

2. Біль — це ґрунт

У кризові часи представники саме нашої сфери мають ґрунт для того, щоб творити.

Біль і страждання, яких нині, на жаль, забагато, спонукають митців та мисткинь осмислювати актуальні події через свої твори. А це своєю чергою дає імпульс всій культурній сфері. Адже зараз ми перебуваємо у стані, коли через свою роботу можемо висловлювати думку та позицію більшості. 

3. Труднощі в роботі

Нині найбільші труднощі — це переважно організаційні та технічні питання. До війни ми не приділяли стільки уваги аспектам безпеки, як нині. Тепер мусимо враховувати додаткові обмеження: доступ до укриттів, пересування та проведення заходів у безпечних умовах. 

Наприклад, ми мали розмову з організацією з Херсону, де тривала виставка «Мовні вправи». Представники музею зазначали, що через постійні обстріли музей має обмеження часу роботи. Відвідувачів допускали переважно за дзвінком, а більшість із них були постійними гостями. Це суттєво впливає на кількість залучених людей і можливості проводити заходи.

Це реальність, із якою стикаються всі галузі, і нам доводиться з цим працювати. Робота триває, навіть якщо вранці були обстріли або інші небезпечні події. Але це не назвеш унікальною проблемою культури — це наш спільний шлях у сьогоднішніх умовах.

Роботи Алевтини Кахідзе та Олі Федорової, проєкт "Мовні вправи"

Роботи Алевтини Кахідзе та Олі Федорової в Херсонському обласному краєзнавчому музеї

4. Культура та суспільство

Культура — це невід’ємна частина нашої ідентичності, вона формує свідомість і впливає на те, як ми сприймаємо світ і самих себе. Вона не лише про мистецтво чи традиції. Це спосіб мислення, мова, поведінка, взаємодія з іншими людьми.

Коли ми змінюємо культурне середовище, то починаємо пристосовуватися до нових умов, і це впливає на наші погляди, переконання і навіть на нашу особистість. Крім цього, культура відіграє велику роль у вихованні та формуванні свідомого громадянського суспільства.

  • Кулана Світлинич, Зоряна ніч
  • Кулана Світлинич, Палімпсести
  • Кулана Світлинич, Стріха ідентичності

Роботи Кулани Світлинич із серії «Стовпи української абетки»: «Зоряна ніч», «Палімпсести» та «Стріха ідентичності»

Мовне питання — також частина культурного впливу. Багато людей, які говорили російською, після початку повномасштабної війни перейшли на українську. Вони розуміли важливість цього кроку, бо мова стала способом продемонструвати їхню позицію. Це не просто зміна засобу комунікації, це свідомий вибір, який визначає їхню належність до спільноти і демонструє громадянську позицію.

Ми постійно торкаємося чутливих та дискусійних тем. У своєму осередку ми говоримо українською, а в багатьох регіональних містах все ще залишається велика частка людей, які не переходять на українську, бо не бачать причинно-наслідкових звʼязків або відчувають дискомфорт і складнощі. 

Проте, як сказав один з відвідувачів виставки «Мовні вправи» у Запоріжжі, «кожне слово мовою ворога — це ракета в українське місто». Тому ми взяли на себе сміливість нагадати про це через мистецтво. 

Роботи Ігоря Гусєва, проєкт "Мовні вправи"

Роботи Ігоря Гусєва з серії «Третя світова війна» у Комунальній установі «Міська Публічна бібліотечна система міста Запоріжжя»

5. «Мовні вправи»

Це серія 20 виставок і публічних обговорень, які реалізували у прифронтових містах України, зокрема в Одеській, Херсонській, Миколаївській, Запорізькій, Харківській, Дніпропетровській, Чернігівській та Сумській областях. «Мовні вправи» створили ширший діалог із південними та східними регіонами країни, сприяючи культурній інтеграції та обміну досвідом. Головна мета проєкту — дати людям можливість обговорювати важливі теми через мистецтво і культуру. Деінде виставки все ще тривають.

Цим проєктом ми хотіли підтримати культурні інституції саме тієї частини України, яка в найбільшій зоні ризику.

Ми хотіли дати нашим учасникам нагоду зробити якнайкраще те, що вони можуть, — організувати виставки, запросити гостей і донести через мистецтво важливі смисли. Великою перевагою також стало те, що ми могли виділити для переможців (а їх було 20) фінансову допомогу на реалізацію виставок. Крім того, ми підтримували їх своєю візією та супроводом, а до деяких міст завітали, щоб стати спікерами на дискусіях про деколонізацію та мовну ідентичність.

  • Роботи Алевтини Кахідзе, проєкт «Мовні вправи»
  • Роботи Алевтини Кахідзе, проєкт «Мовні вправи» в Кривому Розі

Роботи Алевтини Кахідзе у межах проєкту «Мовні вправи» у Криворізькому Центрі Сучасної культури

6. Митці та сіль

Низка відомих митців надали свої роботи для проєкту: Богдана Косміна, Ігор Гусєв, Алевтина Кахідзе, Михайло Алексеєнко, Елтуран Мамедов, Оля Федорова, Тетяна Хорошун, Валерій Ведута та Кулана Світлинич. 

Нашій команді цікаво отримувати абсолютно різні відгуки від організацій. Достатньо емоційна реакція була на твори Валерія Ведути «Сіль/Соль». У центрі роботи пачка солі зі звичною для більшості айдентикою українського виробника.

Робота Валерія Ведути «Сіль/Соль»

Робота Валерія Ведути «Сіль/Соль» у межах проєкту «Мовні вправи»

Значна частина відвідувачів виставки в Одеському муніципальному музеї імені О. В. Блещунова була родом із Донецької області, зокрема з міста Соледар. Саме там одне з найбільших солевидобувних підприємств у Європі «Артемсіль». Через війну та нещадні обстріли регіону воно призупинуло свою роботу, а багатьом жителям міста довелося тікати. Втрата рідного дому для них — це біль та сльози.

7. Діалог через мистецтво

Проєкт «Мовні вправи» несе кілька ключових меседжів. По-перше, він акцентує важливість постійного діалогу через мистецтво та культуру, що дозволяє глибше зрозуміти і обговорити складні соціальні та культурні питання.

Проєкт «Мовні вправи» наголошує, що однієї виставки недостатньо для масових змін, важливо безперервно працювати над підвищенням свідомості суспільства і створювати можливості для обговорення важливих тем.

Він також підтримує художників, надаючи їм платформу для вираження своїх ідей у контексті важливих соціальних та культурних питань.

Що стосується результатів, то «Мовні вправи» успішно реалізуються через різні виставкові простори, і це дозволяє людям із різних регіонів збиратися, обговорювати побачене й рефлексувати над ним. Надзвичайно приємно отримувати відгуки від відвідувачів та організаторів виставок.

Роботи Олі Федорової, проєт "Мовні вправи"

Роботи Олі Федорової з серії «Мала графіка воєнного часу» у межах проєкту «Мовні вправи» у Дніпровському художньому музеї

Наприклад, один з відгуків був від одеського художника, який побував на виставці в Одесі. Він зазначив, що спершу в нього склалося негативне враження від робіт художників, бо їхнє мистецтво схоже на дитячі малюнки. Проте згодом відчув цю глибину смислів і ще впродовж декількох хвилин не міг відірватися від картин. Це найкращий результат, як для нашої команди, так і для митців, що надали свої роботи для проєкту.

8. Формат ready to print

Ready to print — це спосіб організації виставок, коли всі матеріали, включно з зображеннями, текстами, аудіо, інструкціями для оформлення, надаються в цифровому вигляді. Це дозволяє організаторам на місці в будь-якій точці світу самостійно роздрукувати й оформити експозицію, без пересилання фізичних об’єктів.

Цей формат спрощує логістику, оскільки виключає ризики пошкодження матеріалів під час перевезення і знижує витрати на транспортування та зберігання. Організатори витрачають кошти лише на друк і оформлення на місці, що дозволяє зекономити.

Робота Богдани Косміної з серії «Архітектурні біженці» у проєкті «Мовні вправи», Тростянець

Робота Богдани Косміної з серії «Архітектурні біженці» у проєкті «Мовні вправи» у Музейно-виставковому центрі «Тростянецький» Сумської області

Однак є й деякі складнощі. Для реалізації формату потрібне відповідне друкарське обладнання та матеріали, а також важливо забезпечити точність друку й оформлення. Крім того, цифрові файли можуть потребувати регулярного оновлення та технічної підтримки.

Формат широко використовується в міжнародній виставковій практиці, особливо для проєктів, які прагнуть охопити якомога більшу аудиторію. Він популярний серед незалежних кураторів, культурних інституцій, а також некомерційних організацій, які організовують виставки з обмеженими бюджетами або у віддалених локаціях.

9. Емоції та досвід

Щоб просувати важливі меседжі, треба усвідомити: справа не в новітніх підходах, а в тому, як передати емоційний досвід.

Через мистецтво людина отримує такий досвід, який неможливо донести просто словами.

Важливо створювати простір для особистого досвіду, де відбуваються зміни всередині людини. Мистецтво має працювати на підсвідомому рівні, що робить його потужним інструментом для розкриття важливих тем.

10. Вірність ідеям

Якщо ви працюєте в культурній сфері і мрієте втілити справді значущий проєкт, то варто почати з ідеї та правильної комунікації. Шукайте натхнення і постійно працюйте над залученням нових людей, оскільки вони завжди з’являються. Важливо вірити у свою ідею і знайти правильну форму для її реалізації.

Моя порада молодим митцям: не бійтеся експериментувати й шукати власний голос у мистецтві. Дуже важливо залишатися вірними собі, своїм ідеям і відчуттям, навіть якщо це здається важким і не завжди приносить миттєві результати.

Ілюстрації — фото робіт надані громадською організацією Port of Culture та просторами, де експонувався проєкт «Мовні вправи»

авторка
Діана Цимбал

Дайджест культурних подій (з 23 по 29 вересня)

авторка Ксенія Ідрічан - 23.09.2024 в Події

23 вересня, понеділок

Архіви в часі, виставка Кендіс Фрізен

Архіви в часі

Одеса, Одеський національний художній музей
Графік роботи: з середи до неділі з 12:00 до 19:00

Виставка Кендіс Фрізен, що розпочалась як особиста подорож художниці в Україну у 2006 році і тепер представляє дослідження архітектурної спадщини через дерев’яні конструкції, черепашник, звук та графіку. Фрізен використовує ці елементи, щоб розповісти історію будівлі Державного архіву Одеської області, колишньої Бродської синагоги, і її трансформації через радянський період і війну. Виставка включає перформанси та звукову інсталяцію від Ганни Брижатої та Олексія Шмурака, а також особисту розмову художниці з її батьком Руді про менонітську архітектуру.

Більше про виставку у фейсбуці. 

Де зникає час, виставка резидентів Бакота Хаб

Де зникає час

Вінниця, ПІЧ
Графік роботи: з вівторка по неділю з 14:00 до 20:00

Художня виставка представить роботи резидентів Бакота Хаб, таких як Марго Рєзнік, Андрій Саніцький, Юлія Абрамова, Миханько Оксана, Марина Левченко, Марія Вишедська, Влад Лебідь, Олена Мордик, Іван Петрук, Вікторія Малік, Люба Романюк, Єгор Хоружий, Оля Дзюбук. 

Мистецька резиденція в Бакота Хаб об’єднала 13 митців та 7 музикантів, які через свої роботи віддзеркалюють сучасні реалії України — життя між болем і надією, втратами й новими початками, викликами та моментами спокою. Проєкт реалізовує Культурний Клуб за підтримки Українського культурного фонду.

Детальніше про виставку в інстаграмі та фейсбуці. 

24 вересня, вівторок

Квітка війни, виставка Всеволода Шарко та IlonaDesign

Квітка війни

Черкаси, Галерея «Склад №5»
Графік роботи: з понеділка по п’ятницю з 10:00 до 18:00
у суботу з 12:00 до 17:00

Виставка створена в колаборації Всеволода Шарко та IlonaDesign. Цей проєкт поєднує акварель, інсталяцію, левкас, акрил та артоб’єкти. В експозиції можна побачити серію «Декорації до незавершеної п’єси» від Всеволода Шарко в його авторській техніці, а також продовження серії «Тихе небо, Чорна земля» від IlonaDesign під назвою «Сновидіння», що досліджує взаємодію снів і реальності через примарні краєвиди, зімʼятий папір і геометричні форми.

Більше в інстаграмі і фейсбуці.

Деокупація пам’яті, виставка Галини Дудар

Деокупація пам’яті

Тернопіль, Na пошті
Графік роботи: щодня з 16:00 до 22:00

Виставка Галини Дудар досліджує вплив і маніпуляції історичною пам’яттю та колективною ідентичністю. Мисткиня акцентує на значенні жорен як символу боротьби й надії в контексті війни і культурного опору.

Про виставку в інстаграмі та фейсбуці. 

25 вересня, середа

Сила природи, виставка художниці Лариси Пішої

Сила природи

Хмельницький, Хмельницький обласний художній музей
Графік роботи: з вівторка по неділю з 10:00 до 18:00

Ретроспективна виставка художниці Лариси Пішої майстерно досліджує метафору саду як символу життя людини. Її роботи втілюють наскрізний символізм, який простягається від архаїчних понять до сучасних філософських поглядів. 

Детальніше про виставку в інстаграм та фейсбуці.

26 вересня, четвер

Книжкова країна

Книжкова країна

Київ, ВДНГ
Тривалість події: з 26 до 29 вересня

Книжковий фестиваль, який відбувається вдруге після весняного дебюту 2024 року, пропонує книжковий ярмарок, тематичні дискусії та зустрічі з письменниками, культурними діячами й митцями. У програмі — подія з режисером Давидом Петросяном, майстер-клас із написання горорів від спільноти «Бабай» та перформанс «Наші двадцяті. Слово. Музика», присвячений творчості митців ХХ століття.

Більше про фестиваль в інстаграмі, фейсбуці та на сайті. 

Дні литовського кіно

Дні литовського кіно

Дніпро, DCCC
Тривалість події: 26, 27 і 28 вересня з 18:30

У Дніпрі пройдуть Дні литовського кіно, де на перший план виходять литовські режисери та їхні знакові роботи. Відкриватиме програму заходу фільм «Поет» (2022) — драма про долю талановитого літератора, якого виключили зі Спілки радянських письменників Литви через його антирадянські твори. Головний герой, аби повернутися до еліти, змушений співпрацювати з НКВС та встановити зв’язок із партизанами. Показ фільму відбудеться мовою оригіналу з українськими субтитрами.

Деталі в інстаграмі та фейсбуці.

Yuşan-Зілля

Yuşan-Зілля

Одеса, Одеська обласна філармонія імені Давида Ойстраха
Початок: 19:00

Проєкт «Yuşan-Зілля» представляє унікальне мистецьке дійство, на якому звучатимуть оригінальні версії кримськотатарських та українських народних пісень, кримськотатарська класична поезія, а також покажуть сучасний відеоарт, створюючи неповторний культурний досвід. У рамках програми виступлять такі митці, як Алім Алієв, Наталія Рибка-Пархоменко, Джеміль Каріков, Ніаль Халілова, Андрій Водичев та Софія Кокуєнко. Проєкт реалізує громадська організація «Асоціація музеїв Івана Франка» за підтримки Українського культурного фонду.

Деталі в інстаграмі та фейсбуці проєкту.

27 вересня, п’ятниця

Чи має мова ПТСР? - Виставка-дослідження Дзвінки Пінчук

Чи має мова ПТСР?

Хмельницький, Хмельницький обласний художній музей
Початок: 17:30
Графік роботи: з вівторка по неділю з 10:00 до 18:00

Виставка-дослідження культурної менеджерки і фотографині Дзвінки Пінчук на тему пам’яті та впливу війни на мову. Через об’єктив фотовиставки художниця досліджує пам’ять та переживання боснійців під час облоги Сараєва, одного з найстрашніших етапів сучасної війни. Виставка включає фотографії і текстові коментарі, зібрані під час участі у проєкті BOSNIA Reporting from the Future у квітні 2024 року. 

На відкритті відбудеться розмова про боснійський повоєнний досвід за участі авторки виставки, фотожурналіста Даміра Шаґоля та кураторки виставки Вероніки Ядухи. Проєкт реалізує громадська організація TRANSLATORIUM у партнерстві з Управлінням культури і туризму Хмельницького та за підтримки програми House of Europe.

Детальніше в інстаграмі та фейсбуці.

Фантастичні talk(s), зустріч із сучасними українськими письменницями-фантастками

Фантастичні talk(s)

Бородянка, Бородянська центральна бібліотека
Початок: 12:00
Гостомель, Гостомельська публічна бібліотека
Початок: 16:00

Фантастичні talk(s) — це серія зустрічей із сучасними українськими письменницями-фантастками, зокрема Світланою Тараторіною, Дарією Піскозуб, Наталією Матолінець, Іриною Грабовською та Наталією Довгопол. Під час заходів авторки обговорюють світові літературні тенденції, особливості української фантастики та творчий процес у часи війни. Учасниці проєкту презентують власні книжки та дискутуватимуть про майбутнє української літератури, а разом із тим — підтримають книжкові фонди.

Більше про проєкт в інстаграмі та фейсбуці. 

TRANSLATORIUM, фестиваль перекладачів, письменників

VIІ Літературно-перекладацький фестиваль TRANSLATORIUM

Хмельницький
Тривалість події: з 27 до 29 вересня

Фестиваль TRANSLATORIUM досліджує переклад у літературі та мистецтві, об’єднуючи перекладачів, письменників та культурних діячів. Гасло цього року — «Переклад як спосіб пам’ятати» — підкреслює роль перекладу в збереженні та оновленні сенсів. 

У програмі — лекції, дискусії, книжкові презентації та музичні концерти. Фестиваль щорічно проводиться до Міжнародного дня перекладу.

Про подію в інстаграмі, фейсбуці та на сайті.

28 вересня, субота

Світличник 3.0, фестиваль присвячений шістдесятнику Івану Світличному

Світличник 3.0

Київ, платформа «Острів» / парк Супутник
Тривалість події: з 28 вересня до 29 вересня

Фестиваль «Світличник 3.0» присвячений дню народження шістдесятника Івана Світличного — літературного критика, культурного діяча та натхненника київської молоді 1960-х. У межах події відбудуться освітні лекції, дискусії та воркшопи, присвячені радянській спадщині, шістдесятництву, мережам солідарності та комеморації. У програмі також креативні воркшопи від резидентів платформи «Острів», що звертатимуться до мистецького аспекту шістдесятництва. 

Детальніше про подію в інстаграмі та фейсбуці.

Barometer, фестиваль барної культури

Barometer / BRMTR

Київ, КВЦ «Парковий»
Тривалість події: з 28 до 29 вересня

Фестиваль барної культури, який збирає як професіоналів, так і ентузіастів міксології, щоб дослідити людський аспект у барній індустрії. Тема цього року — Humans, фокусується на тому, як важливі співпраця, розвиток і взаємопідтримка для успіху в цій сфері. Відвідувачі зможуть не лише зануритися в освітню програму про історію коктейлів та сучасні техніки їх приготування, а й взяти участь у дегустаціях, відкриваючи для себе нові смаки та підходи.

Деталі в інстаграмі та на сайті.

Космогонія: Відкриття

Космогонія: Відкриття

Луцьк, Музей сучасного українського мистецтва Корсаків
Початок: 15:00
Графік: у будні з 12:00 до 20:00
у вихідні з 11:00 до 20:00

«Космогонія» — проєкт, що поєднує філософські трактати, урочистості та імерсивну виставу. В рамках події презентують філософський трактат Віктора Корсака «Космогонія добра та зла, або про що не знав Заратустра», а урочисте відкриття проведуть за участю Петра Антипа та Віктора Корсака. Завершить програму прем’єра імерсивної вистави «Космогонія».

Більше про виставку в інстаграмі та фейсбуці.

29 вересня, неділя

Вечір джазу та вина

Вечір джазу та вина

Львів, Jam Factory Art Center
Початок: 19:00

Відбудеться вечір джазу від Olepash, музичного проєкту українського піаніста Олега Пашковського, який поєднує європейський джаз та босанову. На сцені виступить дует: Олег Пашковський (фортепіано) та Максим Гладецький (контрабас). Вечір також включатиме дегустацію чотирьох вин від Jam Cafe. 

Більше про подію в інстаграмі, фейсбуці та на сайті. 

Шановані безумці, Театр на Подолі

Шановані безумці

Київ, Театр на Подолі
Початок: 16:00

«Театр на Подолі» розпочинає новий театральний сезон із вистави «Шановані безумці», створеної на основі п’єси Жана Жироду «Безумна із Шайо». Сюжет оповідає про боротьбу мешканців історичного району Шайо в Парижі проти планів буржуазії знищити їхній район для видобутку нафти. 

Режисер постановки Сергій Маслобойщиков, відомий своїм кінематографічним підходом та численними театральними роботами, привніс у виставу елементи кінематографії, що робить її особливою.

Деталі в інстаграмі.

Матеріал підготований в рамках практики.

авторка
Ксенія Ідрічан

Схожі новини

Читати

Дайджест культурних подій (з 11 до 17 листопада)

11 Листопада, 2024 в Події

Виставки, вистави, фестивалі, лекції, конференції, дискусії, концерти, мюзикли й перформанси у Києві, Львові, Кривому Розі, Тернополі й Дніпрі, які варто відвідати цього тижня
Ксенія Ідрічан
Читати

Дайджест культурних подій (з 4 до 10 листопада)

4 Листопада, 2024 в Події

Виставки, фестивалі, дискусії, концерти та кінопокази у Києві, Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Луцьку, Дніпрі та онлайн, які варто відвідати цього тижня
Ксенія Ідрічан
Читати

Дайджест культурних подій (з 28 жовтня до 3 листопада)

28 Жовтня, 2024 в Події

Виставки, дискусії, презентації книг та каталогів, вистави, концерти та квартирники в Києві, Львові, Харкові, Тернополі, Черкасах, Івано-Франківську, Хмельницьку, Луцьку та Берліні
Ксенія Ідрічан
Читати

Дайджест культурних подій (з 21 до 27 жовтня)

21 Жовтня, 2024 в Події

Виставки, лекції, конференції, кінофестивалі, благодійні вистави та перформанси у Києві, Львові, Харкові та Хмельницькому
Ксенія Ідрічан