Місяць: Лютий 2025

Харків 1930 року опиняється в центрі уваги преси: тут проходить Друга міжнародна конференція революційних письменників, яка збирає еліту з різних куточків планети. Французький сюрреаліст Луї Арагон із дружиною Ельзою Тріоле, польський футурист Бруно Ясенський, німецька авторка Анна Зегерс, американський прозаїк Майкл Ґолд і наш Іван Микитенко — усі присутні там. У ці дні Харків перетворюється на осередок літературних і політичних баталій, а квартира Михайля Семенка стає місцем дискусії про потреби сучасної драматургії.

1930 року Харків — столиця Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), уже відбудована після триразового захоплення більшовиками. Між архітектурних ансамблів у стилі модерн височать нові конструктивістські будівлі, зокрема, знаменитий будинок промисловості «Держпром». До будинку «Слово» на початку того року вже заселилися відомі українські письменники, а також театральні діячі та художники. Харків став вітриною радянської успішності, за якою приховували репресії.

Розширений пленум Міжнародного бюро пролетарської літератури (МБРЛ) розпочався 6 листопада і тривав до 15 числа. Уже на початку його перейменували на другу Міжнародну конференцію революційної літератури. Перша відбулася у 1927 році, у радянській метрополії — Москві.

Харківська конференція зібрала учасників із 22 країн Європи, Азії, Африки та Північної Америки. Близько 85% делегатів були членами комуністичних партій. Їх умовно поділяли на пролетарських письменників (за походженням) та революційних (за внеском у революцію); інших 15% вважали «попутниками» з потенціалом долучитися до попередніх. У результаті конференції прагнули об’єднати літераторів для підтримки комунізму та створення пролетарської літератури як зброї проти капіталізму.

Варто відзначити, що організатор заходу, Міжнародне бюро революційної літератури (МБРЛ), виконувало функції, подібні до PEN International, але мало не гуманістичний, а суто ідеологічний підхід. Захищали права і свободи лише прихильників комунізму. Російський делегат Алєксандр Ісбах зазначає в спогадах, що на той час бюро вже провело кампанії проти переслідування щонайменше трьох «письменників-борців», звільняючи їх з тюрем: Йоганнеса Роберта Бехера в Німеччині, Лінарда Лайцена в Латвії та Мозеша Кохани в Румунії. Водночас у МБРЛ називали ренегатом учасника бюро франкомовного румуна Панаїта Істраті.

З Істраті сталася показова історія. Він був присутній на першій конференції МБРЛ в Москві, потім понад рік подорожував Росією та Україною і видав політичний травелог «До іншого полум’я. Після 16 місяців в СРСР». На той час це була одна з небагатьох книжок з критикою радянської влади.

Загалом Істраті раніше був симпатиком Радянського Союзу, навіть думав переїхати туди, але після занурення в ситуацію, він кардинально змінив думку. Після публікації книжки від Істраті відвернулися всі його друзі та проти нього розпочалася наклепницька компанія, яка не стихала і на харківській конференції. Це позбавило його заробітків навіть у Франції, де він давно мешкав. І тепер кожен побоювався опинитися на його місці.

До речі, Істраті вдалося подорожувати без наглядачів, яких нав’язувало радянське керівництво іноземним гостям. Саме це дозволило йому побачити справжній стан речей, чого не скажеш про делегатів Харківської конференції.

Учасники конференції спочатку з’їхалися до Москви, а вже звідти «письменницький поїзд» вирушав до Харкова. На кожній великій станції їх зустрічали підставні «трудящі» з квітами й гучними лозунгами, розігруючи на перонах фарс. У Курську, наприклад, керівник Російської асоціації пролетарських письменників Фьодор Парфьонов, не виходячи з вагона, виголосив палку промову, після якої люди на пероні почали скандувати назву його роману «Бруски».

«Це була абсолютно незвична подорож. Ні вночі, ні вдень ніхто не спав», — згадує Ісбах. Росіянин Федір Панфьоров курив махорку, якою пропахло усе купе, а запах змішувався із сигарами американця Майкла Ґолда. Розмовляли про масштабне будівництво потужної гідроелектростанції на Дніпрі, про успіхи колективізації (вони ще не знали, що політика колективізації призведе до Голодомору в Україні). Також заторкнули сюрреалізм і Фройда, чий психоаналіз оголосили в СРСР псевдонаукою через його несумісність з радянською ідеологією. Акцент на несвідомому та значна увага до сексуальності явно суперечили класовому підходу компартії. Не дивно, що того ж 1930 року Російську психоаналітичну спілку було ліквідовано. Обговорення цієї теми у «письменницькому вагоні» було каменем в город сюрреалістів, зокрема Луї Арагона, чия естетика значною мірою спиралася на ідеї психоаналізу.

Загалом поїздка була дуже навіть веселою, хоча про горілку у спогадах очевидців, виданих у Радянському союзі, немає ні слова. Угорець Мате Залка «з неповторним акцентом розповідав анекдоти», а росіянин Алєксандр Фадєєв реготав і у відповідь співав блатних одеських пісень. Росіянин Едуард Багрицький зовсім не знав іноземних мов, тому спілкуватися з Арагоном йому допомагала дружина останнього, письменниця російського походження Ельза Тріоле. Попри мовний бар’єр, Багрицький був перекладачем Рембо та читав свої переклади Арагону, який їх не розумів.

Дехто з подорожніх давно переїхав до Москви, як польський автор Бруно Ясенський, або був там у справах, як Луї Арагон із дружиною Ельзою Тріоле, котрі відвідували сестру Ельзи, Лілію Брік. Проте їхали на конференцію з Москви, навіть ті делегати, кому було значно ближче дістатися напряму до Харкова, бо усі дороги в Радянському Союзі мали починатися саме з Москви. Письменників підкуповували пишним прийомом, очікуючи побачити в їхніх творах взаємність.

6 листопада, якраз напередодні річниці Жовтневого перевороту, що відомий у радянській історіографії як Жовтнева революція, харківський театр «Березіль» був переповнений. Так писала преса, хоча російський письменник Алєксандр Ісбах у спогадах через сорок років напише, що це було у будинку письменників.

На урочисте відкриття конференції зібралися літератори та громадськість:

Усі промови на тодішній конференції вирізнялися пафосом і категоричністю. Комуністична риторика була різкою, насиченою метафорами війни.

На конференцію приїхав голова Ради народних комісарів УРСР Влас Чубар, а з ним — загін червоноармійців. Під звуки «Інтернаціоналу», гімну анархістів часів Паризької комуни, що став також гімном соціалістів, вони піднесли будьонівські шоломи угорському автору і генеральному секретареві МБРЛ Белі Іллешу та письменнику Бруно Ясенському, які, звісно, одразу їх приміряли. Того дня всі разом також співали пісню антифашистів «Roter Wedding», котру, як згадують, Арагон горланив чи не найголосніше.

Ввечері всіх запросили на оперу про княжу добу «Князь Ігор» Олександра Бородіна. Попри те, що написана російським композитором, її називали «українізованою» оперою. Режисер Володимир Манзій долучив до постановки балетмейстера Миколу Фореггера, автора відомих «танців машин». Для опери той створив «Половецькі танці», що вражали своїм відвертим еротизмом, справжньою вакханалією, і були доповнені сценографією та освітленням художника Анатолія Петрицького. Диригентом був теж українець Арнольд Маргулян.

Під час одного з антрактів Людвіга Ренна, німецького делегата конференції, запросили за куліси. Несподівано його вивели на сцену, де директор театру виголосив промову чудовою німецькою. Ренн відчував себе «нестерпно високим» серед низькорослих танцівниць, тому соромився. У цей час знайомі письменники в перших рядах зареготали. Виявилось, що в лібрето в цьому акті було прописане спокушання князя Ігоря дружинами хана Кончака, але на сцені вони побачили поряд з гаремом письменника в формі червоних фронтовиків — німецьких комуністів. Серб Данило Кіш жартував, що це змусило ханських дружин стати комуністками й вигукувати лозунг «Rotfront!» («Червоний фронт!»).

Жоден із іноземних делегатів не підозрював, що в Харківській опері кілька місяців тому було оголошено смертний вирок 15 особам за сфабрикованою справою Спілки визволення України (СВУ), яку звинувачували в спробі організувати протести й відновити незалежність України. Ще 192 особи були відправлені до таборів, а 87 — вислано за межі України. Під час цього показового процесу Микола Хвильовий отримав завдання написати викривальні статті про підсудних, зокрема Сергія Єфремова, якого оголосили лідером «контрреволюційної організації», які вийшли у березні 1930 року у «Харківському пролетарі». Іноземні делегати ще не усвідомлювали, наскільки брутально радянська влада вміла використовувати письменників як інструмент для досягнення своєї мети — знищення будь-яких проявів державності та самобутності республік, силоміць приєднаних до Росії.

Наступного дня Харків відзначав так звану Жовтневу революцію. Зранку на конференцію завітали піонери, урочисто пов’язавши делегатам червоні краватки. З вулиці долинала музика, гуділи аероплани, вишикувалася військова техніка, а місто майоріло червоними прапорами. Гучномовці невпинно транслювали повідомлення про те, як за кордоном знущаються з «наших братів», і що порятунок можливий лише через всесвітню революцію, яку принесе Радянський Союз.

На конференції обговорювали декілька скандалів, зокрема — з французьким журналом «Le Monde» і його редактором, письменником Анрі Барбюсом, якого звинувачували в публікації «соціал-фашистських теорій» про СРСР, та в плюралізмі поглядів на сторінках журналу. Вважали, що його бажання вливати на широкі маси, призвело до того, що Барбюс орієнтується на «всі пролетарські партії», а не лише на комуністичну, як потрібно було радянській владі, та висвітлює в журналі соціал-фашистські теорії, «повні наклепів на СРСР». Схоже, що деякі письменники, які належали до МБРЛ, почали виходити з-під контролю організації, зокрема один з найвпливовіших.

За декілька днів до конференції, 29 жовтня, «Литературная газета» опублікувала заяву французьких сюрреалістів — фактично Луї Арагона та Жоржа Садуля — які виступили проти Барбюса. У цьому епізоді французькі дослідники зазвичай зазначають, що винятковий вплив на Арагона мала росіянка Ельза Тріоле. Окрім того, пояснень або відставки з журналу від Барбюса вимагало у відкритому листі МБРЛ. Проте він на конференцію не приїхав, пославшись на хворобу, не надіслав і обіцяного представника від журналу, а прислав лише привітання до конференції.

Арагон і Садуль вирушили до Харкова, заявляючи про намір представляти французький сюрреалізм. У листі до Андре Бретона, одного з основних сюрреалістів, Арагон зазначав, що ця поїздка є шансом ліквідувати «Le Monde». Однак, через відсутність у Франції національної секції МБРЛ, двоє французів участь у конференції лише з дорадчим голосом.

Під час засідань конференції особливу роль у взаємодії з французькими делегатами відігравав Бруно Ясенський — один із засновників польського футуризму, який у 1924 році був змушений емігрувати до Франції через революційну діяльність. У 1929 році, у відповідь на антикомуністичне оповідання Поля Моранда «Я спалю Москву», він опублікував свій фантастичний роман «Я спалю Париж».

Ця скандальна книга розповідала про молодого робітника, який після втрати роботи викрадає з лабораторії зразок чуми й заражає місто. У хаосі всі соціальні групи демонструють найгірші риси, тоді як виживають лише робітники, ізольовані у в’язниці. Після публікації роману французька влада, попри протести та петиції Анрі Барбюса й Ромена Роллана, витурила Ясенського з країни. У результаті він опинився в СРСР, де в 1930 році став секретарем Московської асоціації пролетарських письменників і одним із ключових організаторів харківської конференції.

Саме Ясенський став автором ключових ідей резолюцій конференції щодо Франції, хоча доручено це писати було також Белі Іллешу. Одна з резолюцій засуджувала «Le Monde» як «реакційну, дрібнобуржуазну газету», ворожу революційному пролетаріату, але визнавала заслуги Барбюса як революційного письменника. Власне, тому Барбюса все ж потім обрали до президії МБРЛ, уже перейменованого в Міжнародне об’єднання революційних письменників (МОРП). Інша резолюція наголошувала на відсутності у Франції революційної пролетарської літератури, що з огляду на французьку революційну історію виглядало дикістю.

Сам Арагон виступав на конференції двічі: 9 листопада він заявив, що сюрреалісти підтримують революційну боротьбу, хоча й не претендують на лідерство у пролетарській літературі; 12 листопада він мав слово щодо можливої підготовки війни проти СРСР.

Після конгресу Арагон і Садуль підписали лист, визнаючи свої помилки, серед яких — недостатня партійна активність і підтримка ідеалізму, зокрема фройдизму, який суперечить комуністичному матеріалізму. Це змусило Арагона спершу виправдовуватися у Франції, а згодом ця подія призвела до розколу серед сюрреалістів, зокрема до віддалення Арагона від Бретона та остаточного розмежування сюрреалізму і комунізму.

Порядок денний конференції охоплював теми від ролі літератури в побудові комунізму до імовірної війни капіталістичних країн проти СРСР. Недаремно перед з’їздом членів бюро опитали: «Якою буде ваша позиція у випадку оголошення війни імперіалістичними державами СРСР?», і деякі заявили навіть про готовність взяти до рук зброю. Лауреат Нобелівської премії з літератури 1915 року, французький драматург і новеліст Ромен Роллан, відповів дуже категорично: «Руки геть від СРСР!».

До слова також був запрошений голова Народного комісаріату освіти УРСР Микола Скрипник, головний провідник радянської політики українізації, який говорив про освіту та підготовку кадрів для промисловості. Російський літкритик Леопольд Авербах наголошував, що література має бути зрозумілою мільйонам і писатися в дусі марксизму. Йоганес Роберт Бехер, Майкл Ґолд, Бруно Ясенський та українець Марко Терещенко та інші делегати обговорювали воєнну небезпеку і роль революційних письменників у забезпеченні миру в СРСР.

Показовою була доповідь Івана Микитенка, присвячена українській літературі до і після Жовтневої революції. Він ознайомив учасників із класиками, невідомо за яким принципом назвавши Григорія Сковороду, Івана Котляревського та Пантелеймона Куліша представниками «європейської буржуазної думки». Натомість Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку (хоч вона й аристократичного походження) та Володимира Винниченка раннього періоду творчості такими не вважав. Позитивна згадка Винниченка була несподіваною, адже той був автором універсалів Української Народної Республіки, зокрема того, що проголосив незалежність України 1918 року, тобто вважався ворогом радянської влади та вже був затаврований як «ворог народу».

У доповіді Микитенко назвав основними проблемами української літератури брак перекладів іноземними мовами та наслідки царської русифікації, які довелося викорчовувати. У той час про русифікацію ще можна було згадувати вголос, але дуже скоро все українське оголосять націоналістичним і нищитимуть разом з його носіями, що стануть відомими як покоління Розстріляного відродження.

Український доповідач згадував своїх сусідів по будинку «Слово», зокрема футуриста Михайля Семенка. Він визнав здобутком футуризму, що той критикував традиції «буржуазної літератури» (насправді зовсім не так — усієї попередньої літератури), але водночас звинуватив футуристів у тому, що вони не дослухались до пролетаріату і стали «дрібнобуржуазною течією».

Микитенко приділив багато уваги знаменитому прозаїку Миколі Хвильовому, та буквально переказав зміст його вже засуджених радянською владою памфлетів, за які його змусили публічно покаятися, і через що саме йому, одному з лідерів покоління, доручили писати згадані тут засуджувальні статті про СВУ. Зокрема, Микитенко переповів ідею Хвильового, у попередні роки підтримувану і Скрипником, про те, що українська література не має озиратися на російську, подолати цей провінціалізм, та йти дорогою європейської літератури.

Доповідач згадав також літературну організацію «Авангард» і її голову Валер’яна Поліщука, зазначивши, що той «докотився до порнографії» та контрреволюції, чого чуттєвому поету не закидав лише лінивий. Але разом з тим такі оцінки Микитенка могли спричинити репресії щодо названих авторів. Той же Микола Хвильовий ще з 20-х років був під пильним наглядом спецслужб.

Попри критику на конференції, до квартири Михайля Семенка в будинок «Слово» завітала ціла когорта іноземних авторів. Михайль Семенко був ключовою постаттю українського футуризму, який радикально оновив літературний процес, впровадивши новаторські форми, урбаністичну поезію та привівши в літературу цілу когорту молодих поетів.

Микитенко приділив багато уваги знаменитому прозаїку Миколі Хвильовому, та буквально переказав зміст його вже засуджених радянською владою памфлетів, за які його змусили публічно покаятися, і через що саме йому, одному з лідерів покоління, доручили писати згадані тут засуджувальні статті про СВУ. Зокрема, Микитенко переповів ідею Хвильового, у попередні роки підтримувану і Скрипником, про те, що українська література не має озиратися на російську, подолати цей провінціалізм, та йти дорогою європейської літератури.

Письменниця Марія Проскурівна, яка гостювала у свого сина Михайля 8 листопада 1930 року записала в щоденнику:

Загалом однією з найсильніших тез Харківської конференції стали слова німецького автора Бехера: «Я не можу мовчати, бо не хочу стати співучасником злочину». Але ця ідеалістична фраза не здійснилася — більшість з них намагалися закривати очі на те, що побачив їхній колега Панаїт Істраті, та боялися опинитися на його місці вигнанця.

Після закриття конференції 15 листопада 1930, частина делегатів поїхала на будівництво Дніпровської гідроелектростанції, про яку всі говорили ще в потязі з Москви до Харкова.

Микола Філянський у своїй книзі «На Дніпрельстан», виданій того ж року, пропонує рекомендації як для масових екскурсій, так і для індивідуальних мандрівників. Він радить орієнтуватися на Кічкаську екскурсійну базу, заздалегідь подавши заяву. Зупинятися рекомендується в готелі поблизу залізничної станції Запоріжжя, звідки до Кічкасу курсував автобус із інтервалом 15-20 хвилин. Огляд будівництва вимагав спеціального дозволу від міліції. Автор також попереджає про можливі труднощі: через переповненість та великий попит на екскурсії можна залишитися без місця для ночівлі.

Точний склад письменників-екскурсантів та їхній маршрут невідомий, але збереглася телеграма Луї Арагона, надіслана з лівого берега Дніпра, з села Кічкаса, де була розташована екскурсійна база для огляду будівництва.

Окрім екскурсій, на Дніпрельстані організовували зустрічі з робітниками-літераторами. Там було створено літературно-творчу групу, осередок Всеукраїнську спілку пролетарських письменників (ВУСПП), де навчали теорії літератури та марксизму. Шефство над групою взяло Державне видавництво України, реорганізоване в 1930 році у Державне видавниче об’єднання України. Утім, чи зустрічалися з ними тоді закордонні письменники, невідомо.