Якщо зазирнути до словників символів, то натрапляємо на значення слів «коло» або «круг» як чогось нескінченного, вічного. Куля ж як об’ємна геометрична фігура — про досконалу цілісність, щось, позбавлене кутів і країв, які асоціювалися би з труднощами або перешкодами. Бути без кутів — вільно котитися і тривати, знову і знову. Але бути без кутів — це водночас про щось непевне, немов без опори. Знову і знову котитися — ось лише скільки триватиме цей нестабільний стан і чи завершиться він?
Про теми й ситуації, що виникають на межі, міркує перформерка, танцівниця, хореографка, сертифікована викладачка інклюзивних танцювальних практик Марія Бакало у своїй творчій діяльності. Зокрема, 24 і 25 квітня у Jam Factory Art Center відбулася прем’єра її солоперформансу «Знову і знову та як це завершиться». Композиторка — Мар’яна Клочко, художник — Ян Бачинський. У перформансі використовують відео з репетицій авторки разом із дітьми, а також записи з приватних архівів редактора Державної телерадіокомпанії «Крим» Олександра Польченка. За проєкцію відповідає Єлизавета Постол, художник світла — Сергій Климець, продакшн-менеджер — Влад Білоненко. У межах перформансу також з’являються Тереза й Орест, діти Марії, які прийшли до мами на роботу, але можуть діяти і як учасники показу.
«Знову і знову та як це завершиться» — роздуми авторки про відповідальність, наше теперішнє і майбутнє на прикладі однієї події в історії України 90-х: ядерного роззброєння. Ідеться і про особисту історію Марії, її дитинство в Сімферополі.
Геометрія перформансу: куля і прямокутник
Перформанс — вид мистецтва, в якому все відбувається тут і зараз. Автори через текст можуть частково або безпосередньо взаємодіяти з аудиторією, а також, спираючись на її реакцію, продумувати свої наступні кроки в цьому діалозі.
Перформанс — це про те, як на наших очах змінюється форма існування художнього тексту.
Першу частину «Знову і знову та як це завершиться» становить взаємодія Марії Бакало з білою кулею, унаслідок цього виникає танець. Музика забарвлює танцювальні елементи. Ось Марія рухається ламано під чітку партію ударних і жваві електронні переливи. А ось руки й кисті авторки плавно вигинаються, наче імітують похитування паростків, під ніжну тягучу мелодію.
Ще одна фігура перформансу — білий прямокутник навпроти глядачів. Це очевидно тло: для проєкцій відеоряду або написів, які з’являються в дійстві, для гри зі світлом, коли варто зробити акцент на танцювальному елементі або відтінити фігури перформерів. Водночас прямокутник — протилежність кулі, це про непорушність, стабільність, чіткість. І показово, що далі дві фігури вступають у буквальний діалог.
Фотографка Ляна Труш
Фітбол використовують у тренуваннях. І хоча деякі фізичні вправи можна робити на твердій пласкій поверхні, вправи з гімнастичним м’ячем вимагають від виконавця задіяти більше м’язів. Це через те, що ми реагуємо на таку непостійну опору й намагаємося зберегти рівновагу. Так і Марія взаємодіє з кулею: за її допомогою авторка досліджує можливості власного тіла або навпаки — сама проживає хиткість становища.
Розмова минулого, теперішнього і майбутнього
90-ті — це також про стан певної межі, коли країна входить у нову, кращу епоху, але разом із цим стикається з викликами. Станом на 1991 рік самостійна Україна — третя ядерна держава у світі. Хоча офіційно цей статус країна втратила 2 червня 1996 року, розмови про роззброєння почалися майже відразу після проголошення незалежності. Ці події детально висвітлює дослідниця з Гарвардського університету Мар’яна Буджерин, чиєю книжкою «Бомба у спадок. Розпад СРСР і ядерне роззброєння України» надихалася й Марія Бакало. У перформансі цю тему вона розкриває через умовний діалог між батьком і сином, їхні репліки проєктуються на різні фігури й площини.
«А що таке ядерна держава?» — бачимо слова сина на фітболі.
«Це така держава, що має силу знищити все. Держава, яка стримує зло. Так про себе кажуть ці ядерні держави», — відповідає батько, слова його висвітлюються на прямокутнику.
«То ми стримуємо зло?»
«Ніби так, але без ядерної зброї».
Рішення про роззброєння ухвалювалося під тиском ззовні, зокрема Росії і США («Нам дали обіцянку поважати наші кордони і підписали про це папери»). Але важили й настрої в Україні: люди досі проживали наслідки Чорнобильської катастрофи.
«Ми отримали шанс на майбутнє для всього живого. Мабуть».
Перформерка не міркує з перспективи «що, якби?..», діалог між минулим, теперішнім і можливим майбутнім у межах дійства відбувається на рівних. У 90-х рішення відмовитися від ядерної зброї вважалося правильним. Принаймні хотілося, щоб воно було на користь життя, зокрема заради дітей.
Фотографка Ляна Труш
Межі відповідальності
Друга частина перформансу — звернення до глядачів, коли авторка проговорює зі сцени власну історію та візуалізує її через різні предмети. Одягаючи ляльку-ковпак, Марія розповідає про дитинство і те, як відвідувала театральну студію; чіпляючи на себе маленьку вишиту сорочку, згадує, як малою читала вірші Тараса Шевченка. Про Крим із ніжністю говорять і маленькі герої телепрограм 90-х «Рідна хата» та «Чарівний кужелик», записи яких бачимо на проєкторах. Так простір наповнюється спогадами про літо, море, дитячу безтурботність.
Формат діалогу розширюється й далі до безпосередньої взаємодії з дітьми в перформансі. Власне, те, що Тереза й Орест опиняються на роботі Марії, перегукується зі спогадами перформерки про відвідини військової частини, де її мати була зв’язківицею. Мама Марії служила у військовій частині до 2014 року, анексії Криму. Сім’я виїхала, щоб продовжити працювати в Україні, водночас стикалася з наративом про сепаратистський Крим. Так родинна історія стає для перформерки способом порушити тему відповідальності країни перед громадянами, висвітлити досвід тих українців, які попри все виїжджають з окупованих територій, але можуть досі зазнавати безпідставних звинувачень.
Фотографка Ляна Труш
Фотограф Костянтин Гливляс
Говорячи про теперішнє, перформерка згадує випадок, коли їй із сином не вдалося потрапити на виставу, бо їй сказали, що діти в театрі — це про небезпеку: «Вони становлять загрозу роботі актора, який щосили творить прекрасне і намагається переконати в чомусь своїх глядачів».
Діти також стають невіддільною частиною дійсності — чи то повсякдення, чи то простору сцени. Тереза й Орест долучаються до створення художніх образів перформансу і так розвінчують думку про «загрозу театрові». Дійство також стає їхнім способом досліджувати тему. Із Марією вони міркують про відповідальність батьків перед дітьми, а ще — мовою тіла розкривають теми любові і світла, що осяює будь-яку темряву помилкових чи ні рішень минулого.
Фотографка Ляна Труш
Довіра на всіх рівнях
Одна з особливостей перформансу — це теж про відповідальність перформерів перед глядачами і глядачів перед перформерами. Це і про довіру: коли ми відкриваємося, щоб побачити й почути; і коли автори, відчуваючи нашу готовність, звіряють те, що для них важливе. «Знову і знову та як це завершиться» апелює відразу до кількох рівнів нашої довіри. Марія Бакало говорить про тему, що знову актуалізується, ділиться власною історією, врешті вчиться й дозволяє нам із нею разом шукати опору в невигідному становищі. Перформанс витворює певний безпековий простір, де попри складні теми є місце і для ігор із дітьми, і для розмов та порозуміння.
Як показує історія, тема відповідальності актуалізуватиметься знову і знову. Але такими ж вічними темами залишаються теплі спогади, взаємодія з близькими й бажання розділити з ними мить. Важливо, що попри скрутність і невигідність становища ми все ще здатні зберігати внутрішнє світло, щоб плекати його і в наших дітях, вибудовувати з ними діалог. І хай саме це триватиме й не завершуватиметься.
