Перон, далекий гул поїзда, що наближається до платформи, електронний вокзальний годинник відлічує хвилини і секунди до прибуття. Чи відправлення. Для більшості сьогодні перон став чимось більшим, ніж пунктом, звідки подорожуємо з точки А в точку Б. Це обійми з тими, кого давно хотілося побачити, чи, може, вимушений початок руху на самоті в невідоме майбутнє. Перон — це завжди про зустрічі і прощання: про змогу побачитися чи зберегти спогад від останніх слів, до якого можна повертатися.
Із перону й прощання розпочинається і перформанс «Візьми зараз із собою», над яким на запрошення Jam Factory Art Center працювали румунські митці: режисер Алін Уберті і сценограф, художник костюмів та світла Космін Станку. Постановку створено за мотивами п’єси українського драматурга Дмитра Левицького «Прийшло три каліки», яка оповідає про трьох друзів і львівський район Підзамче, з яким пов’язані їхні спільні спогади.
Про-грати чи пере-грати прощання
Стоячи на пероні, друзі Віка (Анастасія Лісовська) й Олег (Олег Онещак) прощаються з Левком (Василь Василик), чий поїзд ось-ось має прибути. Віка згадує про спільні посиденьки на балконі її квартири і поїздки в таксі, а Олег ділиться з товаришем жуйкою Stimorol, яку сьогодні мало де можна знайти, а тим паче там, куди їде Левко. Власне, а куди ж вирушає їхній друг? Чому щось приховує? Чи побачаться вони знову, щоб проводити час разом, як колись, і що буде з ними далі? Щоб поміркувати про це «колись», троє друзів і самі подаються в мандрівку — у минуле через спогади. І справді мить між усіма питаннями й прибуттям поїзда буквально завмирає, бо електронний годинник перестає лічити секунди, щойно персонажі відгороджуються — зашторюються — від ситуації, коли вони прощалися з другом.
Вистава «Візьми зараз із собою» вибудовується на спогадах: вони можуть іти в довільному порядку, наче фото, які раптом випали з альбому і які ви разом намагаєтеся розкласти. Фото, а точніше слайди в перформансі, стають одним зі способів мандрувати: Віка, Олег і Левко по черзі підходять до проєктора і, перебираючи слайди, транслюють на стіну навпроти кадри того, про що хотіли б розповісти. Це й план квартири — тієї самої, де так любили разом зависати друзі, готувати піцу чи просто обговорювати те, що сталося в їхньому житті. Це й фото вуличок, де вони зростали, на Підзамче. Це навіть щось метафоричне, абстрактне — фото мурашок, коридору під’їзду, вигорілі чи мов поїдені зображення, — аби поговорити на теми, які турбують персонажів.
У центрі таких спогадів завжди залишаються друзі, про характер і риси яких можна дізнатися тільки з деталей — немовби це зафіксовані в певну мить портрети на фото. Водночас це живі й близькі персонажі зі своїми мріями і проблемами. Наприклад, Олег захоплюється футболом і до певних ситуацій, які трапляються з ним чи знайомими, наводить схожі історії зі світу футболу. Але є рідна людина, з якою йому поки складно взаємодіяти через слова й навіть аналогії, — мати. Віка намагається облаштувати своє життя: через наповнення квартири меблями, запрошування до себе людей, навіть через задум виставкового проєкту про Підзамче. Водночас у цьому всьому вона почувається самотньою. А Левко готується до від’їзду. Навіть зовні він відрізняється від своїх друзів, бо єдиний взутий, на відміну від Віки й Олега, готовий рушати прямо зараз. Левко — актор, який ще не вивчив слів нової ролі й робитиме це в потязі, який ось-ось прибуде…
Усі скетчі й спогади щоразу повертають до однієї точки, ключової сцени — прощання на пероні. З кожним разом репліки Віки, Олега й Левка, які вони щоразу переграють, звучать наче так само, але в новій інтерпретації і з доповненим контекстом, з тим, що глядачі встигли дізнатися про персонажів. Таке повторення прощання нагадує: за завісою, умовними ґратками, якими намагаємося відгородитися від неприємної ситуації, проблема все ж залишається. Нове й нове повторення прощання — це наче спіраль: повернені спогади нашаровуються на реальність, яка перед ними, і допомагають впоратися з болем, прийняти те, що має статися, попрощатися. Річ у тому, чи готові вони перейти межу, щоб рухатися далі в часі й просторі. Для друзів це — відпустити Левка, який вибрав власний шлях, для Левка — самостійно розібратися в майбутньому, знайти своє місце. Принаймні про те, якою буде його подорож, залишається тільки здогадуватися після показу перформансу.
Гра світла і звуку
Одна з найцікавіших особливостей постановки — світло. Для перформансу використовують аналогове освітлення замість софітів, а події-спогади буквально підсвічуються торшерами, настільними лампами й нічниками. Навіть вибір саме слайдового проєктора для висвітлення тих чи тих епізодів із життя друзів не випадковий. Бо такий «ламповий» підхід лаштує глядачів до персонажів, робить їх зрозумілими і через це близькими, дає змогу підглянути за їхнім повсякденням — таким звичайним, рідним. Світло гуртує навколо себе і світло також відгороджує — коли хтось залишається в тіні чи у ще невідомому затемненому майбутньому.
Крім ламп, на сцені — тумбочки, м’яке крісло, телевізори, і все це також грає свою роль у перформансі. Передусім речі відсилають до епохи: друзі виросли у 90-ті, таким було їхнє середовище, і це допомагає повернутися в минуле через предмети і взаємодію з ними. На сцені відбувається не багато саме дії, актори проговорюють почуття через цитування відомих митців, зокрема текстів литовсько-американського режисера й поета Йонаса Мекаса про повсякденні миті, а доповнюють усе це ремарки, звуки і речі. Те, як і де перебувають Віка, Олег і Левко, згадуючи події з життя, — по різні боки сцени, лежачи на килимі, ховаючись за столиком із проєктором або кріслом, зводячись на тумбочки, у світлі лампи чи в тіні, — розповідає більше про їхній внутрішній стан. Такі обережні штрихи до портретів персонажів створюють відчуття крихкості, адже це справді спогади. Водночас це й те, що хочеться втримати, зафіксувати, взяти з собою: чи то в мандрівку, чи то як враження від постановки.
У перформансі цікаво подаються ремарки: деталі опису, запахи, звуки актори проговорюють у мікрофон, а основні репліки вже звучать просто зі сцени. Телевізори теж транслюють те, що доповнює різні спогади: «Звук ножа, що розрізає гриби. Тепло духовки» або «Сіра валіза. Запах мазуту». Крім того, постановка справді звучить — через музику. Композиції написала саунд-дизайнерка, музикантка й перформерка Альона Кома, і вони вдало підкреслюють те, що відбувається на сцені. Так, затишну поїздку в таксі супроводжує меланхолійний ембієнт, головний ритмічний малюнок якого все розростається, заповнює простір. У цей момент Віка, Олег і Левко мовчать, слова тут справді зайві. Сцени екзистенційних монологів чи розмов персонажів про власні переживання доповнює тихе електронне звучання, часом різке, часом уривчасте, як і думки й запитання, що звучать, але залишаються без відповідей.
Звучання — це також те, з чого починається вистава, починається прощання: тихеньке «тудух-тудух» коліс по колії, коли поїзд наближається до перону залізничної станції Підзамче. Про перон також ідеться в рядках пісні гурту «Мертвий півень», яка звучить у перформансі:
«Залишається тільки вокзал на останнім пероні,
Сіра піна розлуки клубочиться, пухне, і от
Вже вона роз’їдає мої беззахисні долоні
І огидним солодким теплом наповзає на рот.
Залишилась любов, але краще б її не було»
Мандрівка у просторі
Підзамче стає ще одним способом подорожі в минуле — цього разу в просторі. Крім того, що це назва історичної місцевості у Львові, де зростали персонажі, і вулички міста відображаються на слайдах під час перформансу, друзі згадують у розмовах різні локації й заклади Підзамче, де вони бували: фаршировані яйця з кафе «Зустріч», сквер, замість якого сьогодні магазин мережі «Близенько» і де, на жаль, уже не продається жуйка Stimorol — такий собі символ дружби й епохи, культовий бар «Фацет» із найсмачнішими хот-догами, фонтан із лебедями неподалік від станції Підзамче. Через магазини, кіоски, кафе-бари, про які говорять у перформансі, можна простежити, як змінюється район: що залишається, а що живе тепер тільки в спогадах.
Ця мандрівка в просторі розбиває умовну четверту стіну між глядачами й персонажами постановки: мистецький центр Jam Factory, де показують виставу, також розташований на Підзамче, тож можна після вистави чи перед нею познайомитися ближче з місцевістю. Можна сказати, перформанс стає ще одним львівським текстом.
«Візьми зараз із собою» — це про мандрівку і про невідворотність прощання як невіддільну частину будь-якої подорожі. Це перформанс-прощання з близькими і друзями, які обрали свій власний шлях, із втратами минулого, звичного середовища. Постановка залишає гіркоту, а водночас і надію, адже завіса знову піднімається, а герої готові дивитися вперед і буквально відкриваються світові. Годинник знову відлічує час.
Можна розіграти сценарій прощання й водночас прийняти спогади, затишні й болючі, жуйку Stimorol. «Залишається тільки вокзал на останнім пероні…» Але далі — буде.
