25 лютого — день народження Лесі Українки, і вже понад півтора століття її продовжують відкривати по-новому: через цікаві факти життєвого шляху чи її маршрути, що дають початок як новим текстам, так і мандрівкам. Проте щоразу звертаються до її творчості — перевидають, аналізують і переосмислюють, адаптують і додають власну візію її текстів у нових реаліях чи навіть мистецьких медіумах.
Так Лесю Українку перевідкривають у театральних постановках: у доробку драматургині понад 20 драм на різні теми, а вперше її твір, драматичну поему «У пущі», побачили на сцені в 1918 році. І зараз сюжети її драм реактуалізують, її персонажі набувають нового голосу й говорять про теми сьогодення, а сама Леся Українка продовжує залишатися в репертуарах не тільки як драматургиня, а і як цікава постать, яку теж можна переосмислити через сценічну мову. Серед театрів, які працюють із її творами, зокрема Київські театри: «Вільні», Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, Театр на Подолі; Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки, Національний драматичний театр імені Марії Заньковецької, Академічний театр Леся Курбаса; та Рівненський обласний академічний музично-драматичний театр.
Ми взяли коментарі у творців вистав, щоб поміркувати, як театри бачать Лесю Українку через її тексти і її саму, зокрема у заслуженої артистки України Олександри Лютої, режисерки Олександри Кісілевської, акторки Катерини Скічко, балетмейстерки Дарини Гриценюк і драматургині Оксани Данчук.
Працювати з вічними сюжетами і героями
Фото постановки «Кассандра» Ігоря Білиця
Для власних творів і драматургічних поем Леся Українка часто надихалася відомими сюжетами, що вже мають тривалу традицію і які кожне покоління митців переосмислює по-своєму, роблячи їх «вічними», а через це — знайомими. Таким є, наприклад, драматичний твір «Кассандра», який, на перший погляд, розповідає про облогу Трої. Проте оповідь зосереджується на персонажці — провидиці Кассандрі, що була проклята богом Аполлоном і з того часу її видінням, а тим паче про падіння Трої, ніхто не вірив. Водночас Леся Українка додає до свого бачення сюжету й героїні нових контекстів і змістів, ускладнює і робить цікавим — зокрема для інших митців.
Сучасне сценічне втілення драматичної поеми «Кассандра» — однойменна постановка режисера Ігоря Білиця у 2021 році для Львівського національного драматичного театру імені Марії Заньковецької. Дія вистави відбувається у тому ж часопросторі, що й оригінальний текст, а на перший план виходять саме персонажі і ключові теми, які вони розкривають. Так Кассандра стає не тільки пророчицею гіркої правди, а й контрастує із суспільством, яке бажає не бачити цієї правди.
«Кассандра актуальна тим, що вона є борцем за правду, не замовчує, а протистоїть нерозумінню та суспільним перипетіям. На момент прем’єри вистави у 2020 році, зокрема через рух #MeToo, активно заговорили про різні форми насильства, які отримали чіткі назви й ознаки: газлайтинг, харасмент — і які до цього існували, але наче були захованими за зачиненими дверима.
У виставі ці теми були розкриті через образ Кассандри, яка говорить правду, але її або не сприймають, або ігнорують. Наша постановка починалася з того, що Кассандра тягнула чорний мішок із рештками і залишала його на передньому плані. Це символізує бій, що відбувається за межами міста. Так само й у реальності: війна триває, але багато хто не хоче її помічати. Правда у виставі подана як реальність, яку Кассандра намагається донести, але її не чують. Це перегукується з комплексом Кассандри — людина знає істину, але їй не вірять», — коментує виконавиця головної ролі, заслужена артистка України Олександра Люта.
За сюжетом твору Лесі Українки Кассандра протистоїть своєму братові, віщунові Геленові, промовам якого суспільство вірить, оскільки він «прикрашає» свою правду, подає речі не такими, якими вони мають бути, але якими їх хочуть бачити заради примарних ілюзій і сподівань. Так історія нашаровується й набуває кількох конфліктів: протистояння двох різних переконань, правди і брехні, голосів жінки й чоловіка.
«Коли Кассандра відмовила Аполлону, він покарав її тим, що її слова залишаться непочутими. Це відображає реальні ситуації, коли жінка чинить опір і стикається з агресією.
Леся Українка порівнювала себе з Кассандрою, адже їй теж було важко пробитися в літературному світі, де жінкам доводилося боротися за право бути почутими. Також у її часі гостро стояли питання становища жінки, її прав, ставлення до неї як до особистості, а не лише як до тіла чи засобу продовження роду. Це яскраво передано у творі через ситуацію, коли брат видає Кассандру заміж не за її бажанням, а з примусу. Леся Українка виступала за свободу жінки, її право на освіту, участь у громадському житті, власний голос», — розповідає Олександра Люта.
Виконавиця головної ролі, заслужена артистка України Олександра Люта
Фото постановки «Кассандра» Ігоря Білиця
Переосмислюючи текст, драматурги нерідко залишають нові думки в межах першоджерела. Та в постановці «Кассандра» Ігоря Білиця змінили також і фінал. За Лесею Українкою, Троя таки паде, а головна героїня потрапляє в полон і відмовляється від своїх пророцтв — наче змирюється з тим, що залишиться непочутою, або ж це акт самозречення.
«У нашій постановці залишили фінал, який часто не використовують у театральних інтерпретаціях. Коли ми працювали над фіналом, це було схоже на момент виходу з ролі. Я відчувала внутрішню свободу, бігала по сцені, стрибала, крутила колесо в костюмі з довгим волоссям. Часто все закінчується тим, що Кассандру не почули, Троя пала, а далі — тиша. Але життя триває, і воно не закінчується разом із титрами. Я дуже любила нашу Кассандру. Вона виглядала саме такою, якою мала бути», — додає Олександра Люта.
Знайти мистецькі засоби для розповіді
Драматичні тексти Лесі Українки неодноразово осмислювали й адаптували в інших видах мистецтва: це й ілюстрації до тексту, й екранізації та анімація. Одним із найпоширеніших творів, про який говорять, є драма-феєрія «Лісова пісня», тож цікаво поглянути, а як саме розповідають про цю історію, що нового додають, а саме — через які засоби мистецької виразності.
У 2025 році відбулася прем’єра однойменної постановки у Рівненському обласному академічному музично-драматичному театрі. Режисерка Ольга Турутя пропонує глядачам дещо осучаснене трактування оригінального твору Лесі Українки, і при цьому творчиня зберігає основні мотиви й ідеї, які були закладені. Одні з провідних — це про красу мистецтва, про зв’язок людини з усім живим.
Фото постановки «Лісова пісня» Ольги Туруті, балетмейстерка — Дарина Гриценюк
«У виставі танець не лише виконує естетичну функцію, а й стає важливою складовою. Він допомагає розкрити характери персонажів і підкреслити їхні емоційні стани.
Працюючи над хореографічними постановками, я прагнула, щоб глядачі відчули глибокі емоції — від радості та любові до смутку й туги. Щоб танці викликали захват і сльози, породжували роздуми про природу, кохання та внутрішню свободу і стали своєрідним містком, що з’єднує світи.
Хореографічні номери виконуються з такою силою та емоційною напругою, що вони самі по собі розповідають історію. Наприклад, у пролозі, сцені-зустрічі з лісовими духами, рухи акторів стають символом спілкування людини з природою, адже природа і людські почуття нерозривно пов’язані між собою. Танець у цій постановці дозволяє глядачеві глибше відчути переживання героїв», — розповідає балетмейстерка Дарина Гриценюк.
Танець стає своєрідним медіумом між глядачами й акторами на сцені, дозволяє простежити зміни, які переживають герої в тому чи тому фрагменті історії. «Лісова пісня» оповідає про Мавку, що прокидається від чудової гри на сопілці Лукаша і закохується у хлопця. Проте у світі людей мистецтво й почуття відкидають на другий план. Протягом історії можна простежити за тим, як трансформуються персонажі, з чим вони воліють боротися, а що — врешті відпустити.
Фото постановки «Лісова пісня» Ольги Туруті
«У сценах взаємодії Мавки й Лукаша танці відображають їхню любов та боротьбу за свої почуття. На початку вистави для Мавки я використала легкі та ніжні рухи, що символізують її зв’язок із природою. У кінці ж Мавка стає вільною, відповідно і вся її постава, і рухи стають впевненими та спопеляючими.
Хореографія Лукаша в першій дії — мʼяка, пластична. Його талант, його внутрішній світ розкривається через класичний танець. У другій дії — навпаки: танець Лукаша стає більш суворим та рішучим, підкреслюючи його власну боротьбу та прагнення воззʼєднатися з Мавкою», — пояснює Дарина Гриценюк.
Реактуалізувати й поділитися досвідом
У своєму листі за 1903 рік Леся Українка розповіла Івану Франку історію написання однієї з найвідоміших своїх драм — «Одержима». Мисткиня довго носила задум, а втілити його у текст вийшло за одну ніч. В основі драматичної поеми — біблійний сюжет.
Одним із прикладів переосмислення й адаптації до сьогочасних реалій є моновистава «Одержима» київського театру «Вільні». Прем’єра постановки відбулася у 2022 році.
Фото моновистави «Одержима» київського театру «Вільні» режисерки Олександри Кісілевської
«Скільки разів ми граємо постановку — стільки нових акцентів зʼявляється, бо наше сприйняття, як і глядача, змінюється. Ті речі, які торкали пів року тому, вже зовсім не чіпляють, хоча тексти при цьому ті самі.
Це вистава про кожного з нас, бо нам здається, що під час війни ми робимо недостатньо… Ми одержимі пошуками рішень, що робимо не так і чому все це відбувається саме з нами. Ми безсилі від злості на себе та на світ, у нас усередині величезні діри від утрати, які ми намагаємося хоч чимось заповнити.
Ця вистава побудована на психологічному сприйнятті горя через його стадії: заперечення, гнів, торг, депресія та прийняття. Те, що написала Леся Українка багато років тому, як ніколи актуальне для нас, тих, для кого час зупинився 24 лютого і триває по сей день», — коментує режисерка вистави Олександра Кісілевська.
«Одержима» — історія про Міріам, яка відмовляється прийняти те, який тягар несе Месія. З кожною дією — а це сцени у пустелі, Гетсиманському саду, на Голгофі — її ставлення до ситуації міняється: від категоричного заперечення думок, що сповідує Месія, оскільки через це він іде на розп’яття, — до врешті усвідомлення і прийняття реальності, в якій вона зараз.
Фото моновистави «Одержима» київського театру «Вільні» режисерки Олександри Кісілевської
Акторка моновистави Катерина Скічко
«Ми перенесли дію поеми з біблійного хронотопу в сучасність, від моменту початку повномасштабної війни і до сьогодні. Персонажі Лесі Українки — це завжди про радикальну чесність і відвертість. У цій виставі оголюється весь спектр проживання реальності, у якій ми зараз. Гнів, ненависть, вразливість, надія, відчай — усе змінює одне одного і стає все більш нюансованим.
Ми в “Одержимій” не боїмося говорити про те, що зазвичай страшно говорити вголос. Ми живемо у війні так довго, що відчуття наче притуплені, ми боїмося їхньої сили, ховаємо, наче у льох. Але в цій виставі ми відкриваємо цей льох, проговорюємо свої думки й почуття. Для глядачів це глибокий, але важливий досвід. У відчаї нам усім здається, що ми наодинці зі своїм горем і в кожного воно своє. Проте в цій виставі можна знайти цю споріднену душу в головній героїні — вона відчуває все, що відчуваєте ви, і ви проживаєте це через неї, і тим це цінно», — ділиться акторка моновистави Катерина Скічко.
Стати прикладом для взорування
Фото постановки «Леся. Їсторія» драматургині Оксани Данчук і режисерки Ленки Удовічкі
Українські театри не лише ставлять твори Лесі Українки, а й переосмислюють багатогранну постать драматургині, поетки, перекладачки, інтелектуалки. Такою стала вистава «Леся. Їсторія» драматургині Оксани Данчук і режисерки Ленки Удовічкі. Прем’єра відбулася у 2023 на сцені Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки. Авторки постановки поміркували, якою була Леся Українка, що її формувало і що надихало рухатися далі до визнання й самовіднаходження. За основу взяли листи, які мисткиня адресувала важливим їй людям і в яких виливала їм усі свої думки, переживання. Одним із адресатів став дядько Лесі Українки, громадський діяч і літературознавець Михайло Драгоманов.
«Праці Драгоманова заслуговують нашої уваги самі по собі, але також вони мали значний вплив на формування політичної ідентичності Лариси Косач і постання Лесі Українки. Саме в листах до нього Леся Українка скрушно відзначає питомі риси української ментальності, які досі завдають нам чимало клопоту: “Мене жаль бере, що у нас на Україні ніяк не скінчаться одвічні сії спори, та й як мають скінчитись, коли сперечники одно одного не розуміють”», — коментує драматургиня Оксана Данчук.
Особливу роль у постановці надають і мандрівкам Лесі Українки. Хоча це були вимушені подорожі через стан здоров’я, водночас кожна локація — чи то Італія, чи Єгипет, чи Крим — надихала на ключові сюжети й образи до майбутніх текстів мисткині. Йдеться як і про драматичні поеми, так і прозу й поезію:
«Крим. Нині окупований півострів був місцем, де Леся Українка відновлювала здоров’я, познайомилась із Сергієм Мержинським, одним із найважливіших чоловіків у її житті, та створила чудові вірші, в яких сьогодні дуже хочеться вбачати пророчі мотиви. Як наприклад, ці рядки зі “Східної мелодії”, що звучать у фіналі нашої вистави:
А як повернешся, я покажу тобi
Той кипарис мiй в садочку квiтчастому,
Здiйметься вiн над всiма мiнаретами
В краї сьому, на мечетi багатому», — розповідає драматургиня Оксана Данчук.
Ще один спосіб розкрити постать — розповісти про її діяльність, але зосередитися не на загальновідомому факті, а підійти до цього з несподіваного часом ракурсу. Цим і надихалися творчині постановки «Леся. Їсторія»:
«У 1908 році Лесі Українка анонімно задонатила свій посаг на купівлю фонографа та фінансування експедиції зі збору кобзарських дум за участі Філарета Колесси, Опанаса Сластіона та Климента Квітки і стала, як каже наш актор Василь Колісник, першою інвесторкою у ринок звукозапису в Україні. Завдяки цьому сьогодні ми маємо унікальні зразки кобзарських співів і, ймовірно, записи голосу самої Лесі», — драматургиня Оксана Данчук.
