Планета Херсон. Мультимедійна художниця Оля Михайлюк про те, чому варто розповідати казки під час війни

Оля Михайлюк — мультимедійна художниця й авторка документально-мистецьких проєктів, які досліджують український південь. З 2021 мисткиня працює над циклом «Ніхто не острів», у якому поєднує відео, музику й філд-рекордінг, поетичні тексти та документальні свідчення, формуючи нову мову розповіді про регіон — поза стереотипами периферії й поза виключно воєнною оптикою.

Нова вистава «Планета Херсон, або Намалюй мені дракона», що її представить агенція «АртПоле» 24 березня у Тернополі, певною мірою продовжує цю лінію. У центрі — Херсон як місто під обстрілами й як культурний організм, що не припиняє говорити. Вистава поєднує художній текст і реальні монологи дітей та дорослих, які живуть у прифронтовому місті або були змушені його залишити. Музика, відео, анімація й документальні матеріали, зняті до та під час повномасштабного вторгнення, створюють багатошарову сценічну тканину.

Анастасія Абрамець поговорила з Олею Михайлюк про те, чому казка стає формою документу, як працювати з дитячими голосами в час війни та що означає «повертати місту колір», коли темрява ще не відступила.

На першій зустрічі-знайомстві з потенційними учасниками вистави на початку літа ми читали різні тексти. Мені було важливо почути, що резонує, що відгукується їм, хто наважиться говорити зі сцени, яким буде настрій майбутнього твору. Були тексти херсонців Олени Демірової та Романа Кабачія, в яких — теплі спогади з дитинства: кольори, смаки, запахи Херсонщини. Але були й епізоди з «Листа заручнику» та «Маленького принца» Екзюпері, які особисто у мене викликали асоціації з Херсоном. Робоча назва була «Планета Херсон, або Намалюй мені баранця».

Щоразу, заїжджаючи в Херсон після звільнення, я відчувала відстань між містом і рештою країни. Щоразу життя там здавалося схожим на життя на іншій планеті. Чому люди туди повертаються? Як маленький принц до своєї квітки? Баранець у назві з’являвся для того, щоб дати знати глядачу, що це буде не звичайна вистава, що в ній буде багато абстрактних моментів.

У Херсоні я познайомилася з восьмирічною Емілією, яка на той момент дуже любила робити драконів. Її дракони були добрими й уміли кліпати очима. Я подумала, що варто ввести їх у сценарій. Потім зустріла Софію, якій теж вісім, і в неї ціла зграя барвистих драконів чудернацьких форм. Вона не припиняє їх вигадувати. Розповіла, що, роблячи їх, вона заспокоюється. І тоді я зрозуміла, що дракони — це, напевно, наші герої.

Коли востаннє була в Херсоні, одна з моїх дорослих героїнь згадала свій дитячий сон — і в ньому теж були дракони. Вони жили в плавнях на лівому березі. Більше не спойлерю — краще вони самі розкажуть про своїх драконів у виставі.

Одного разу ми приїхали з волонтерською допомогою, і нас відправили до церкви в Кіндійці, де розташовувався гуманітарний штаб. Це район поблизу Антонівського мосту, що вже тоді — влітку 2023 року — активно обстрілювався ворогом. Там ми познайомилися зі священником Валентином Гороховським, який продовжував служити в храмі й водночас активно допомагав цивільним і військовим. Попри загрозу ззовні, в храмі-штабі була атмосфера довіри й взаємодопомоги. Це місце вразило мене ще й естетично. Забиті фанерою вікна, тонкий промінь світла, який падає на обличчя Діви Марії, всюди медикаменти, крупи, ковдри і святі образи.

Ми зблизилися з херсонцями, я стала їздити регулярно, записувати інтерв’ю, вести такий собі відеолітопис. Після чергового обстрілу церкву довелося закрити — там стало геть небезпечно: горів церковний двір, загинула людина, були поранені. Гуманітарний штаб перенесли. Служби стали проводити в трохи безпечнішому районі міста. Люди продовжили взаємодіяти, підтримувати одне одного.

На Різдво 2025 року я потрапила на справжню коляду — з живим співом і інструментами, без підготовлених промов. Ззовні знову була посічена уламками стіна, закриті фанерою вікна, а всередині — спів і світло. Там я побачила і почула дівчинку Емілію. Вона була настільки захоплена колядниками, що й сама почала співати. Це була така правдива імпровізація, що я відчула себе всередині казки. Тут і зараз.

Ми рухаємося разом із моїми героями, маємо щотижневі онлайни, обмінюємося історіями, вчимо пісні. Художниця Оля Ольшанська, малюнки якої будуть використані у проєкції до вистави, працює вже кілька місяців. Я регулярно отримую від неї нові яскраві спогади про свій Херсон і Херсонщину — квіти, що росли у бабусі на подвір’ї, коні, плавні, латаття, береги, Антонівський міст — до окупації, під час і після, вже зруйнований, а потім знову той, що був до, — і рибки в озерці на подвір’ї. Мені здається, Оля таким чином повертає те, що в неї забрала ця війна. Малюючи, вона знову проживає якісь добрі моменти, потрапляє в улюблені місця. Мені здається, наші краєвиди є частиною нас, а отже їх неможливо відібрати, навіть окупувавши.

Завдяки малюнкам Олі я дізнаюся більше про Херсонщину, яку не так давно відкрила для себе, де планувала дослідження й мистецькі проєкти. Спілкуючись, ми не уникаємо складних тем. Оля розповідає про окупацію, про обстріли й втрати. З іншими учасниками вистави ми також доволі щиро говоримо про все.

Якщо це не твій особистий досвід — то так. А зі своїм досвідом ти сам визначаєш межі.

З циклом «Ніхто не острів» ця робота пов’язана лише локацією і тим, що «Ніхто не острів» я почала знімати на Херсонщині у 2021 році. Я тільки зараз закінчила роботу над останньою частиною трилогії. Це великий мультимедійний проєкт, який включає поетичне й документальне відео, музику, дослідження. Частково він уже був показаний у різних галереях України, Польщі, Латвії, Канади, США.

Ми багато імпровізуємо, знімаємо і тут же монтуємо, постійно намагаємося взаємодіяти. Незабаром ми зустрінемося в Херсоні. Не всі з нашої групи, з різних причин, зможуть вирушити в подорож. Частина групи лишиться. Отже, ми мали вигадати якийсь гібридний формат. Сподіваємося, що запишемо кілька пісень у Херсоні, які вплетемо в музичну тканину під час показу. Якщо дозволить зв’язок, зробимо пряме включення між містами.

У виставі задіяні непрофесійні актори, але дуже цікаві, яскраві, харизматичні персонажі. Коли я пояснювала, що вони мають робити, то спочатку сказала «грати себе», а потім виправилася — «не грати, спробувати бути собою, незважаючи на сцену».

Саунд створюють херсонці, зокрема і діти. Польський саунд-артист Томаш Сікора міксує, додає, пропонує. Дана Вінницька, працюючи онлайн, також намагається максимально почути, а не запропонувати своє бачення. Багато музичних ідей прозвучало від Наталі Шалапко — мами дівчинки Ніни з Херсона, які регулярно відвідують наші спільні онлайни.

Дорога — це завжди ситуації, які проживаються разом, щирі розмови. У нашому випадку це ще й зустрічі херсонців, які не бачилися кілька років, адже зараз мусять жити в різних містах. Сподіваюся, буде багато теплого й радісного. Хоча болючого теж буде — такий уже маємо досвід.

Важлива також участь тернополян. По-перше, Тернопілля — казкове, тут багато замків, а отже, драконам тут має бути добре. По-друге, тут багато дітей військових, батьки яких зараз десь у херсонських степах боронять нашу країну. Важливо, щоб діти відчули країну як одне ціле. І дорослим це теж не завадить.

Херсон вимагає швидких рішень, імпровізації, гнучких форм. Тут неможливо з дня у день ходити на репетиції й вчити той самий монолог — текст дуже швидко стає неактуальним. Постійні виклики, зокрема у вигляді дронів, змушують обережно пересуватися містом і уникати зайвих кроків — не лише в переносному, а й у прямому сенсі цього слова. Водночас Херсон спонукає постійно досліджувати, експериментувати, вигадувати, шукати відповіді на виклики актуальної дійсності.

У нашому випадку паперовий дракон, якого зробила дівчинка, буде білим, поки разом із нею не побачить усі кольори веселки в природі. Тому він відправляється в подорож. На Екостанції поблизу Ржищева живе капітан із Херсона — він покаже Дніпро, синій і блакитний. Його знайомий коваль викує оберіг, дівчинка й дракон побачать червоний і вогняний. І далі вони відкриватимуть наступні кольори — трави, квітів, каміння і бузкового неба, у яке можна дивитися вночі, не боячись дронів. Це вже десь на Тернопіллі.

Коли в 2015 році я потрапила в окупований Крим і підійшла до моря, воно здалося мені сірим, а не синім. І люди навколо теж. І небо. Коли через десять років я записувала інтерв’ю в Херсоні, різні люди говорили те саме — про окупацію як знебарвлення, коли все навколо втрачає кольори, коли ледве вгадуються контури, коли одна реальність нашаровується на іншу. Так, мабуть, це про пам’ять і бажання жити.

Здається, серед усіх можуть бути наші глядачі. Важливо бути відкритим до нової форми оповідання, не боятися теми війни, а отже, бути щирим до дійсності та полюбити казки.

Одного разу на вокзалі в Алчевську я побачила хлопчика, що розставляв свої машинки на асфальті. Поруч сиділа мама, дуже втомлена, з великими картатими торбами. Поїзди з Луганська вже не ходили, і жінки з дітьми йшли до Алчевська пішки 40 км, щоб виїхати. У той день у Дебальцево підірвали колії, і потяги не йшли вже й звідси. Ситуація для зйомок була ідеальна — захід сонця, троянди на залізничній станції, хлопчик повільно переставляє свої машинки, мама з потойбічним поглядом, знесилена настільки, що можна не питати про дозвіл на зйомку — вона навіть не помітить. І ніхто з них не знає, що робити далі. Я не стала знімати.

Мені вдалося виїхати з окупації. На якийсь час я перестала писати тексти. Через кілька місяців вирішила пройти ті 40 км і відчути власним тілом те, що відчували вони. Це була частина мого майбутнього перформансу.

Зараз я намагаюся брати участь у тих проєктах, які не лише фіксують дійсність, а й певним чином взаємодіють із нею. Наприклад, «Планета Херсон, або Намалюй мені дракона» — це мультидисциплінарний проєкт, що поєднує мистецтво, терапію та неформальну освіту. Ми працюємо командою. Я займаюся виставою, але паралельно мої колеги розглядають варіанти, як допомогти в реальному житті, якщо нашим героям знадобиться евакуація. І як потім такий приклад допоможе іншим не боятися щось міняти й жити далі.