Дванадцятий епізод подкасту «Висока полиця»: Микола Бажан — диригент української культури

авторка Марина Губіна - 29.02.2024 в Культура

У 12 епізоді подкасту «Висока полиця» ведуча, літературознавиця Богдана Романцова поговорила з професоркою Києво-Могилянської академії Вірою Агеєвою про лауреата Шевченківської премії Миколу Бажана.

Літературознавиці поміркували про життя і творчість поета та політичного діяча в умовах радянської епохи. Віра Агеєва розповіла, як один переклад поеми Шота Руставелі приніс Миколі Бажану орден замість ордера, що для української культури та підтримання національної памʼяті зробив він як громадський діяч, яким поета бачать сучасні українці та що в цій візії варто було б змінити. Богдана Романцова розпитала про творчі періоди Миколи Бажана, чому на початку шляху у нього був псевдонім «Нік Бажан», як поету вдалося повернути собі мову вже після смерті Сталіна та які тексти можна назвати осердям його доробку.

Микола Бажан — чільний представник українського літературного канону, один з небагатьох, кому вдалося не лише пережити масові репресії 1930-х, але й відродити після них свій поетичний голос. Його дитинство та юність не мали нічого спільного з комунізмом, який вже бовванів на горизонті. Його батько, Платон Бажан, був спершу офіцером російської  армії за імперських часів, а потім долучився до армії УНР, мати — походила з дрібної української шляхти. Таке коріння з одного боку дало молодому поету культурне підґрунтя, яке і допомогло йому в 1960-ті перевершити самого себе зразка 1920-х, а з іншого — підстави до переслідувань та арешту. 

У 1930-ті Микола Бажан фігурував у справах ОДПУ та документах НКВС як людина, яка поширює «антирадянські» настрої та причетна до таких же груп. Поета, як і багатьох вцілілих представників Розстріляного відродження, завербували спецслужби, проте він йшов на співпрацю неохоче, не поспішає виконувати зобовʼязання. У 1938 році Бажан щоночі чекав арешту, проте цього не сталося. Натомість у січні наступного року поета майже зненацька нагородили найвищою нагородою УРСР — орденом Леніна. За цим стоїть невелика історія. Річ у тім, що незадовго до цього Микола Бажан вдало переклав поему «Витязь у тигровій шкурі» грузинського поета Шота Руставелі. Про це дізнався Сталін і, за переказами, власноруч дописав імʼя перекладача нагорі списку на присудження нагород. Це розцінили як натяк, що поета варто відзначити не просто якоюсь нагородою, а саме орденом Леніна.

Після отримання нагороди життя Миколи Бажана змінилося, його обрали депутатом Київської обласної ради, звідки й почався шлях поета у радянській політиці. Ставши чиновником він зробив чимало для розвитку української культури. Саме Бажан курував проєкт української радянської енциклопедії у 17 томах, організовував святкування 150-річчя Тараса Шевченка, на яке серед решти гостей приїхали навіть Жан-Поль Сартр і Симона де Бовуар, та майже обманом переконав науковця Віктора Глушкова видати першу у світі «Енциклопедію кібернетики» саме українською мовою. 

У Миколи Бажана як поета був стрімкий та дуже успішний дебют. Спочатку його помітили Михайль Семенко та Лесь Курбас, а пізніше у 1929 році, коли вже вийшли друком «Сліпці», поема «Гофманова ніч» та цикл «Будівлі», його вже можна було назвати одним з найкращих поетів покоління. У повоєнні роки Бажан зміг повернутися та навіть перевершити свої ранні поезії. У цей період творчості поет інтерпретував українську історію у циклі «Чотири оповідання про надію», звертався до досвідів Голокості, зокрема в поемі «Дебора», та теми памʼяті у збірці «Уманські спогади». 

1970 року Омелян Пріцак як завідувач відділу української літератури Гарвардського університету висунув кандидатуру Миколи Бажана на Нобелівську премію, проте поет відмовився. Імовірно, через нещодавній на той момент приклад Бориса Пастернака, який після отримання нагороди зіштовхнувся з масштабними утисками. 

Послухати епізод можна на усіх подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom.

авторка
Марина Губіна

Маскувальні сітки у мистецтві

авторка Поліна Бухаріна - 28.02.2024 в Мистецтво

Маскувальні сітки — не просто інструмент приховування, вони є результатом акту колективного творення. Плетіння є одночасно способом заспокоїтись та можливістю допомогти. Ганчірʼя та рибальські сітки рух за рухом, клаптик за клаптиком перетворюються волонтерами на засіб порятунку для військових, а тривожність і злість переростають у холодний спокій, своєрідний транс, у якому довколишній світ і його жах відступають, залишаючи простір лише для механічних дій та обмірковувань наступного руху. 

Плетіння складне і тривале, але головне те, що власне творіння виконає свою функцію, приховає від небезпеки. Втім, невдовзі сітка розвіюється попелом над лінією фронту, вичерпавши свій потенціал. Створення сіток стає способом життя, і деякі спільноти «павучків», як називають себе ці майстри_ні, існують стільки, скільки тривають воєнні дії на українських територіях — вже майже 10 років. Мистецькі роботи оприявнюють символічні значення, яких набуває процес плетіння для українців у воєнний час: заспокоєння, об’єднання, захист та співтворення.

Волонтер_ки плетуть маскувальні сітки. Фото — Укрінформ

Що таке маскувальні сітки?

Навичка приховуватися — одна з найважливіших для виживання у сучасних бойових умовах, коли ефективне використання розвідних та ударних дронів стає вирішальним фактором успіху військової операції. І саме маскувальні сітки (для техніки, позицій, інженерних споруд) та «кікімори» або «чугайстри» (маскувальні костюми для військових) є тим, що рятує життя. 

Центри плетіння сіток для потреб військових почали з’являтися ще з 2014 року, коли на українських територіях розгорнулися військові дії. Після початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року у всіх областях України, де безпекова ситуація це дозволяла, самоорганізовувалися нові і нові центри плетіння маскувальних сіток. Ця форма волонтерства гуртувала, підтримувала, заспокоювала і надавала сенсу рутині. Плели і в укриттях, і в школах, і в бібліотеках, і в музеях, і на роботі, і навіть у власних під’їздах. Соціологиня Ольга Бойчук досліджує плетіння маскувальних сіток як соціальний активізм. Її стаття «Естетика камуфляжу: мілітаризація, крафтовізм і невидимість опору в масштабі» була опублікована  за півтора місяця до початку повномасштабного вторгнення, 5 січня 2022. У ній авторка цитує волонтера-«павучка»:

«Що може об’єднати книголюбів, людей похилого віку, вчителів, кадровиків, священників, бібліотекарів, бухгалтерів і підприємців, фізиків і гуманітаріїв? Те, що можна купити, але не продається. Те, що вимагає багато уваги та терпіння, використовується для відвернення небажаної уваги. Щось зроблене з нуля і з клаптиків, але безцінне? Так, сітки. Маскувальні сітки. Вони рятують життя».

Саморобні сітки зі старого одягу, сплетені тими, хто має мінімальний досвід (чи не має його взагалі,) просто не могли б бути використані військовими. Плетіння вимагає відпрацьованих навичок і правильно підібраних матеріалів. Ті спільноти «плетарів», що розпочали свою діяльність з 2014 року, допомагають «новачкам». Поступово навички волонтер_ок стають все професійнішими. На сьогодні в інтернеті можна знайти достатньо статей,  інтерв’ю та відео на ютубі щодо того, як правильно підібрати матеріали, щоб сітка стала допомогою, а не смертельною пасткою, і яким повинно бути плетіння, щоб закриту машину чи людину не було помітно з дронів-розвідників.

Потреба в маскувальному спорядженні є постійно. Кольорова палітра сіток змінюються з порами року: біло-сірі відтінки взимку, колір опалого листя і бруду восени та зелено-коричневі навесні та влітку. Незалежно від пори сітки, однак, недовговічні…

Білий «зимовий» маскувальний костюм. Фото — varosh.com.ua

Причини доєднатися до плетіння в кожного і кожної різні. Хтось «виплітає» свою злість і ненависть, для когось це медитативний процес, що дозволяє заспокоїтись, а для інших — збереження життя близьких і рідних, що захищають Україну. Досвід плетіння залишає свій відбиток і на творчості митців та мисткинь, які також плетуть (чи ретранслюють досвід близьких). Вони засвідчують колективну співдію у мистецьких творах і перформативних актах.

Образ маскувальної сітки у мистецтві.

«Кікімора» (2016), Лада Наконечна

Однією з перших робіт, що виносить маскувальне спорядження з площини утилітарного у площину мистецьких образів, є «Кікімора» (2016) Лади Наконечної. Цей твір став прикладом до статті мисткині та письменниці Євгенії Бєлорусець зі «Словника термінології сучасного мистецтва». Розмірковуючи про природу визнання твору сучасного мистецтва, вона зазначає: 

«…назвати щось мистецтвом — це перформативний і публічний акт визнання, де голос художниці, з притаманною йому вагою, протистоїть не-мистецтву. Відбираючи у не-мистецтва предмет, твір, об’єкт, жест, перформативний акт, художниця включає його в систему мистецтва».

У 2018 році в Pinchuk Art Centre відбулася виставка «Перспектива» Лесі Хоменко, мультидисциплінарної художниці, що у своїй практиці переосмислює роль живопису як медіа, трансформуючи картини в об’єкти, інсталяції, перформанси або відео. У цьому проєкті мисткиня зосереджує увагу на спостереженнях, зроблених з вікон власної майстерні. Вони виходять на військову частину, і мисткиня «підглядає» за життям солдатів. У просторі було представлено декілька об’єктів: макет будівлі на вулиці Перспективній, у якій знаходиться майстерня художниці; живописні роботи, на яких ми бачимо хащі та людські фігури; відео з відкритою звуковою доріжкою, де зафільмовано, як полотна виносять з майстерні. 

Живопис тут стає інсталяцією, полотна виставлені в ряд таким чином, що ми бачимо підрамники, кожен з яких зроблений майстрами спеціально для цих картин та має власне імʼя. На великих полотнах помічаємо фігури невідомих солдатів, за якими художниця спостерігала з вікон своєї майстерні. Сіре тло, обриси військових, написані широкими мазками, гілки, що закривають собою людські фігури, виходячи на перший план — усе обʼєднується у єдину живописну поверхню. Людина зливається з пейзажем, не домінує над ним, але існує разом з ним в одному просторі полотна. Це «злиття» нагадує про маскування, «кікімори», які допомагають військовим стати непомітними у природньому середовищі, стати його частиною. 

Продовження цей проект знаходить у серії «Приховане спостереження» (2021). Художниця використовує фотографії військових, зроблені крадькома з вікон майстерні, і у цьому проєкті порівнює погляд художника з поглядом снайпера. Художниця об’єктивізує та дегуманізує тіла солдатів, «розкладаючи» їх на шари. Перший шар — екорше (зображення тіла без шкіри, з відкритими м’язами); другий шар — обриси військового на прозорій сітці. Образ солдата обплітає гілля з листям, закриваючи його від погляду художниці і глядача.

«Приховане спостереження» (2021), Леся Хоменко

Образ маскувального костюму, «введений» Ладою Наконечною, розкрився в повній мірі вже після початку повномасштабного вторгнення. Досвід співтворення маскувальних сіток та кікімор стає настільки масовим, що мистецтво може бути лише інструментом його фіксації. Мистецький образ за своєю символічною силою не може переважати пережитий у реальності досвід.

Які сенси вкладаються в образ маскувальної сітки

Ймовірно, можна виділити такі сенси та інтерпретації плетіння маскувальних сіток:

Документування. Мистецькі твори стають свідченнями  досвіду тих, хто займається (займався) створенням сіток та/чи кікімор.

Заспокоєння. Сам процес плетіння асоціюється з медитативністю. Одноманітність разом із вдумливістю, якої це вимагає, дозволяють відмежуватися від довколишнього світу, занурившись у процес. 

Об’єднання. Сітки — великі, довжелезні, робота над однією може зайняти дні, але що більше людей долучаються, то швидше і якісніше йде процес. Індивідуальне стає колективним. Думки і мотиви, що спонукали людей долучитися, різняться, але лише спільно вони можуть створити сітку, вплітаючи у неї свій біль, тривожність, острах, злість, ніжність, любов, бажання захистити і закрити від ворога.

Захист. В українській традиції жінки вишивають для рідних рушник чи сорочку, наповнюючи їх любовʼю і символами-оберегами. Сьогодні  створення маскувальних сіток — це створення оберегів, що дають шанс вижити.

Співтворення. Акт колективного плетіння, творення, стає метафорою спільного плетіння майбутнього, де кожен і кожна створює свою унікальну частину візерунку. 

Заспокоєння. 15 березня 2022 року Люся Іванова поділилася серією «Українські жінки і чоловіки плетуть маскувальні сітки» (2022) у своєму інстаграмі, додаючи: 

«Моя нова терапія і медитація — це плетіння маскувальних сіток. Я уявила, що кладу їх на дахи будинків і вдаю, що там нічого немає, самі лише калюжі й трава. ЗАБИРАЙТЕСЯ!

Мені подобається думати, що я створюю поверхню землі. Це такий довбаний ленд-арт, єдиний спосіб, в який я можу займатися ним зараз».

«Українські жінки і чоловіки плетуть маскувальні сітки» (2022), Люся Іванова

Люся Іванова зустріла повномасштабне вторгнення, перебуваючи в рідному місті Дніпрі, де наприкінці лютого 2022 року планувалася її персональна виставка. За кілька тижнів художниця знов почала малювати, бажаючи зафіксувати напругу міста, яке завмерло, ніби звір, що причаївся в очікуванні нападу. Перебуваючи в цій атмосфері, мисткиня створила, окрім інших, серію «Українські жінки і чоловіки плетуть маскувальні сітки» (2022). Роботи пронизливо прямолінійні, як і назва серії. Людські силуети майже зливаються з маскувальними сітками, ніби розчиняючись у купах тьмяного лахміття. Мисткиня фіксувала особистий досвід плетіння. Як зазначає Люся, її заспокоювала ця праця, націлена на допомогу, зрозуміла у своїй практичності і водночас така, що вимагає певних навичок та обмірковування кінцевого результату.

Документування

У серії «Маскування» (2022 — …) Саша Рошен фіксує кропітку працю, «виплітаючи» кумуфляжні візерунки олійною фарбою на полотні. Після повернення з евакуації у травні 2022 року мати Саші плете маскувальні сітки у Києві, і вона ділиться з ним буднями волонтерки. Індивідуальний досвід матері митця стає свідченням колективного і закарбовується в тонких, ніби просвічуваних, полотнах.

«Маскування» (2022), Саша Рошен

Роботи виконані олійною фарбою на полотні. Ми помічаємо разючу різницю в кольоровій палітрі художника: зображені сітки на деяких полотнах здаються майже прозорими, інші ж — більш яскравими. Природа змінна, і волонтери також повинні слідувати за нею, змінюючи палітру, тони, яскравість. Розміри полотен наближені до людського зросту, а іноді перевершують його, дозволяють глядачеві уявити, що він є не тільки тим, хто дивиться на результат кропіткої праці, але й може долучитися до неї, хоч зараз уплести свою частину візерунку. Ми чітко бачимо унікальні плетіння сіток на кожній з робіт, можемо роздивитися їх, намагаючись вгадати, де завершується твір художника і починається робота плетар_ок. Автор_ки невідомі, але їхні унікальні «почерки» залишаються у візерунках маскувальних сіток. Цим автор наголошує на тому, що робота волонтер_ок подібна до мистецької праці.

Об'єднання

Ольга Ткаченко також засновує свою серію робіт «ElimiNation» (2023) на досвіді спільного плетіння маскувальних сіток у різних спільнотах, куди вона приходила під час перебування в евакуації у Львові. Люди з усієї України приїздять у це місто, втративши домівку, чи переховуючись від обстрілів і бойових дій. Тому на плетінні зустрічалися люди з різним досвідом. Ті, хто могли б ніколи не побачити один одного, обʼєднувалися для спільного творення, що допомагає у знищенні ворога.

Маскувальна сітка у цій серії постає повторюваним актом творення, що відміряє час війни. Художниця створила девʼять невеликих сіток-полотен. Кольори змінюються за сезоном, формуючи відчуття плинності часу, але і замкненого кола. Сітка плететься, обростає візерунками, ніби заростає травою. Потім трава змінюється пожухлим листям, яке поступово вкривається білою ковдрою снігу. Кольори і візерунки змінюються, але первинно-чиста сітка постає перед майстр_инями знову і знову, тканини поступово знову повертаються до зеленуватих, починається відлік до чергової зими.

"ElimiNation" (2023), Ольга Ткаченко

Захист

Дарʼя Пугачова — арт-активістка та перформерка, котра у своїй творчості використовує партисипативні практики. У лютому-березні 2022 року, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, вона була в своєму рідному місті Рівному і долучилася до спільноти, що забезпечувала потреби у маскувальних сітках на фронті. Досвід плетіння став визначальним для подальшої практики мисткині, у подальших перформативних діях вона неодноразово повертається до символічного спільного плетіння.

У кінці березня  2022 року, перебуваючи на резиденції у Софії (Болгарія), вона створила перформанс «Я закрию небо, щоб ти могла дихати». Дарʼя у своїй мистецькій практиці працює з тілесністю, і цей випадок не є винятком. Мисткиня проводить свій перформанс біля монументального памʼятника героям Другої світової «Братська могила». Вона  наголошує на необхідності єднатись і діяти — щоб НАТО закрило небо над Україною.

Художниця оголена стоїть посеред просторої площі перед памʼятником, що височіє за її спиною монументальною глибою. Над нею натягнута сітка, що не закриває, але обмежує рухи. Акомпанементом до дії стає спів. Мисткиня стоїть під снігом, дивлячись на «Братську могилу», і ледве чутно співає українську народну веснянку «Вербова дощечка»:

Вербовая дощечка, дощечка,
Ходить по ній Насточка, Насточка,
На все поле леліє, леліє,
Звідки милий приїде, приїде…

Перформерка запрошує людей доєднатися і сплести над її тілом маскувальну сітку, яка б закрила її, захистила оголене тіло. До Дарʼї ніхто не доєднується. Свідками дії залишаються лише виточені з каменю велетні, що втілюють ідеалістичний образ радянського військового героя. Мисткиня завершує перформанс сама, продовжує стояти під снігом, чекаючи підтримки. Сітка тут виступає потенційним засобом захисту, що може «закрити» вразливе тіло від небезпеки російських ракет та снарядів. А втім, без спільної дії і допомоги вона перетворюється на пастку.

Колективне творення (майбутнього)

У 2023 році Україна взяла участь в Архітектурній бієнале за кураторства Леслі Локко. Загальною темою, обраною кураторкою, стала «Лабораторія майбутнього». Український павільйон мав назву «Before the future» («Перед майбутнім»). У межах павільйону було показано серію з п’яти проєктів-висловлювань, які підготували 35 учасників та учасниць з України — представників архітектурної, мистецької та наукової сфер. Було сформовано п’ять тимчасових колективів, які зосереджувалися на одній із тем, заданих кураторами: відбудова, комеморація, освіта, екологія та майбутнє. У межах думок про реконструкцію образ спільного плетіння маскувальної сітки став основою висловлення. 

Щоб з’ясувати думки всередині українського суспільства щодо того, якою повинна бути відбудова, було створено онлайн-опитування. Отримані відповіді митці надрукували на стрічках і пов’язали їх на маскувальну сітку, яку натягнули над простором українського павільйону у садах Джардіні. Сітку заповнили відповідями всього на ⅔, залишаючи відвідувачам простір для роздумів. Кожен охочий міг долучитися і повʼязати свою відповідь на спільне полотно сітки. Це символічне запрошення до партисипативної частини, спільної дії єднання і заспокоєння, якою стало плетіння маскувальних сіток для українців.

Візуалізація проекту «Відбудова» на Венеційській архітектурній бієнале, павільйон України у Джардіні

Відповіді тих, хто долучився, стають потенційним «будівельним матеріалом» для майбутнього, мереживо якого сплітається поступово, створюючи прихисток над нашими головами. Втім, чи не розчинимося ми у власній рефлексії, що залишається радше  процесуальною дією? Чи лишає ця рефлексія по собі достатньо практичного результату, що може стати фундаментом для майбутньої відбудови?

Український проєкт на Венеційській бієнале

У 2024 році Український проєкт у рамках Венеційської бієнале має назву «Плетіння сіток». Куратори, Вікторія Бавикіна та Максим Горбацький, відштовхувались від практики колективного плетіння як метафори спільних горизонтальних дій. Куратором основного проєкту бієнале цьогоріч є куратор бразильського походження Адріано Педроза. Обрана ним тема основного проекту бієнале — «Іноземці скрізь». Як зазначає Вікторія Бавикіна, Адріано розуміє феномен «іноземців» досить широко, і включає туди різні досвіди, які говорять про інакшість, і досвіди, які можуть зробити чужинцями. 

Куратори українського павільйону основну увагу сфокусували на спільних діях, але кожен з обраних ними мистецьких проєктів комунікує про складні досвіди: злам у житті цивільних після початку повномасштабного вторгнення, відчуття вимушених переселенців, що є для іноземців незрозумілими і незручними чужинцями, переживання і сприйняття війни нейронетиповими художни_цями. Ці досвіди важко усвідомити тим, хто цього не переживав, і це формує відчуття відчуженості, інакшості. Назва «Плетіння сіток» вказує на спільну дію, єднання суспільства, і натякає на український воєнний контекст. Самий акт плетіння не фігурує у жодній з робіт, воно є метафоричною рамкою, обраною куратором та кураторкою як обрамлення для проєкту, що об’єднує представлені різні досвіди у єдине цілісне висловлювання. До проєкту ввійшли такі твори: відеоробота Андрія Рачинського та Даніїла Ревковського «Цивільні. Вторгнення», серія відео Лії та Андрія Достлєвих «Comfort work» та мультимедійна інсталяція Катя Бучацька «Щирі вітання» (спільно з художни_цями з «Ательє нормально» та «Майстерні можливостей»). Експозиційне рішення Олександра Бурлаки «Робота» куратори називають четвертим мистецьким твором українського павільйону. 

«…художники, вкорінені в локальний контекст, мають доступ до інформації та здатність її обробити, тому виступають медіумами між цим обсягом інформації та глядачем. Вони не тільки відфільтровують важливе, але й інтерпретують те, на що ми дивимося», — зазначає Леся Хоменко, розмірковуючи про те, як війна може сама себе репрезентувати.

Плетіння маскувальної сітки, що у різних своїх проявах з’являється в українському мистецтві, є виявом особистого досвіду, що у своїй множинності і повторюваності стає колективним. Митці оприявнюють у художніх роботах ті сенси, яких набуває спільне створення сіток у культурі українців сьогодні: терапевтичність, взаємодопомога, «закриття» рідних від небезпеки. Спільноти «павучків» є строкатими, під час спільної роботи непомітні розбіжності між різними соціальними групами, людьми різного віку. Процес плетіння  виступає втіленням об’єднання суспільства та поступового «виплітання» майбутнього, колективного мислення про те, яким воно може бути.

Книжки про пошук

Ілля Рудійко - 27.02.2024 в Книжки

Література – це завжди пошук: форми, теми, проблематики, емоції… Та інколи сам пошук стає шуканим. Коли персонажі книжки оповиті якоюсь idée fixe, коли довкола пошуку як лейтмотиву виникають гостросюжетні перипетії, коли читач проходить пліч-о-пліч з автором довгий шлях шукання від першої сторінки до останньої крапки – тоді зрештою стає зрозуміло, що сам процес віднаходження і був вартим цього пошуку, навіть якщо на перший погляд він виявився невдалим. То де ж шукати таке шукання?

Мирослав Лаюк «Залізна вода»

На що можна піти, аби знайти досі невідомий лист Ольги Кобилянської до Лесі Українки? Кинути все, возз’єднатися з уже чужою тобі родиною, повторити шлях Лесі Українки до карпатського села Буркут – усе це чекає на головного персонажа роману «Залізна вода» і на читача, котрий наважиться стати свідком цього відчайдушного пошуку таємничого листа. 

Умберто Еко «Маятник Фуко»

Великий (у всіх сенсах слова) роман про пошук розгадки середньовічної таємниці в середовищі й антуражі окультизму, орденів тамплієрів та розенкройцерів, кельтських друїдів тощо. І ні, це не чергова авантюра в стилі Дена Брауна, а тонка, інтелектуальна й провокативна гра одного з найвеличніших постмодерністських письменників усіх часів.

Могамед Мбуґар Сарр «Найпотаємніший спогад людський»

Роман, що здобув Гонкурівську премію 2021 року. Молодий сенегальський письменник намагається знайти бодай якісь згадки про таємничого автора геніальної книжки «Лабіринт жорстокості», але це змушує зануритися в складну особисту й національну історію, з якої, можливо, вже й не вдасться випірнути – і все це у вишуканому й витонченому стилі автора.

Тарас Прохасько «Увібрати місто»

Це оповідання зі збірки «Лексикон таємних знань» розповідає про Львів 90-х і про авантюрний пошук фотографом і дочкою воїна УПА причин поразки Листопадового чину. Тут інтрига і відома історія, початок і кінець століття, любов і кримінал, фотографія у Львові і Львів у фотографіях – словом, абсолютно нова оптика для погляду на знайоме місто.

Ґоран Войнович «Югославія, моя батьківщина»

З першої сторінки головний персонаж раптома з’ясовує, що його мертвий батько насправді живий, а крім того – він ще й воєнний злочинець. Тож не лишається нічого, окрім як відправитися в подорож країнами колишньої Югославії, аби відтворити події війни і знайти свого батька, а передусім – з’ясувати правду і віднайти самого себе.

З миру по нитці — воїнові броня або Як зробити донати повсякденною звичкою

авторка Софія Котович - 26.02.2024 в Культура

Військо в Україні підтримують діти, дорослі, літні й тварини. Та що там, 17–18 лютого українці вже провели конференцію, гаслом якої є «Зібратись, щоб збирати більше». Обговорювали, як ефективно акумулювати значні суми на військо, які підходи працюють, а паралельно збирали 1 мільйон гривень на психологічну підтримку захисників та захисниць. З донатами у нас все серйозно, втім інтерактивно — теж.

За 10 років війни, а особливо під час повномасштабної фази, українці доволі добре налаштували процеси так, щоб підтримувати військо було зручно і приємно. Йдеться не тільки про банківські рішення, за допомогою яких долучитися до збору можна у два кліки, а й про розмаїті опції, де ти робиш те, що й завжди, а при цьому підтримуєш збір.

Якщо системно до цього підійти, то можна налаштувати свою інстаграмну стрічку пропозицій від брендів так, що будь-яка покупка означатиме ще й донат. Для цього виробники й магазини розігрують килими, плесканці, прикраси, книжки. Театр знімає сценки. Дідусь розігрує трилітрову банку березового соку. Літні жінки шиють шапки військовим. Український ПЕН організовує квартирники, де у програмі музика, поезія та, звісно, донати. Художниця малює благодійні картини. Секс-шоп віддає дохід від інтимних іграшок на підтримку саперів. Варіантів благодійних календарівна кожному кроці. Цей перелік пропозицій може бути не-скін-чен-ним.

Сьогодні спробуємо розібратися, як працює позитивна й потужна тенденція в житті громадян країни, яка хоче виграти війну, — філософія щоденного донату. 

Донат як частина повсякдення

Ми спитали трьох людей, які постійно підтримують військо, як донати стали частиною їхнього життя, чому це важливо і чого в цьому більше — навички, звички чи солідарності. 

Крістіна Паращєвіна працює менеджеркою проєктів, волонтерить у фонді ua.life.delivery, створює силянки й лускавки, віддаючи частину прибутку на благодійність, віднедавна почала відкривати допоміжні банки для великих зборів. 

«Я почала купувати щось, що віддає відсоток на добру справу, ще до повномасштабної війни. Всім розповідала про Veterano Brownie (один із закладів Veterano Group, бізнесу, який допомагає сім’ям загиблих ветеранів АТО. — ред.). Мені подобається, що можна не тільки безпосередньо донатити, а й закривати свої повсякденні запити, обираючи продукти, речі чи послуги свідомого бізнесу. Так ти донатиш не лише зі свого гаманця, а й коштом бренду. Це насамперед вибір, а ще навичка, бо цьому треба приділяти час, досліджувати».

Частиною її лайфстайлу стали не лише донати, а й відмова від російських брендів. До речі, застосунок Push to Leave допомагає визначати, які бренди вийшли з Росії, а які — ні.

«Після повномасштабної я поступово стала відмовлятися від усього, що не вийшло з ринку Росії. Принципи перемогли — хай як я любила Kit Kat, я не купила його жодного разу, починаючи з 24 лютого. Коли купую речі для підопічних фонду ua.life.delivery, теж перевіряю і віддаю перевагу українським брендам. Думаю, що цей мій вибір прискорить моє повернення в Донецьк. Що я зможу повернутися додому тільки тоді, коли більшість людей відмовиться від російського на всіх рівнях».

Розмаїтість опцій, як саме можна задонатити, Крістіні подобається ще й тому, що це спосіб розширювати коло тих, хто підтримує військо.

«Тим, хто донатить, не потрібне заохочення, але цей відсоток населення не може вивезти все. І для того, щоб залучити більшу частину аудиторії, потрібні якісь бонуси, щоб хтось зі знаменитостей включився абощо».

Іванка Коваль — юристка, з 2018 року волонтерка ГО «Агенти крові», яка популяризує й підтримує донорство. Після повномасштабного вторгнення команда «Агенти крові» започаткувала проєкт «Зупинимо кров» (закуповують тактичну медицину для Сил оборони). Далі почали втілювати проєкти, спрямовані на фандрейзинг для такмеду. Долучається навіть чотирилапа подруга Іванки.

«Моя собака Оді, ці хвіст і лапи — один з елементів фандрейзингу. На фотографіях вона «перераховує» турнікети, і це просуває дописи. Так само, коли ми переганяли машини для ЗСУ і фотографували її всередині, мовляв, пес долучився, соромно нам, людям, не долучитися». 

Благодійність у житті Іванки з’явилася задовго до повномасштабної війни, та її тільки підсилила і скерувала.

«Ще до повномасштабного вторгнення я завжди замовляла благодійне брауні у Veterano Pizza, цінувала заклади, бренди, які підтримують благодійні ініціативи. А повномасштабне вторгнення все це просто загострило, благодійна складова стала індикатором, підходить тобі цей бізнес чи ні. Якщо виробник не підтримує ЗСУ, то він рано чи пізно перестає бути мені цікавим. Я розумію, що платяться податки, але коли бізнес щомісяця звітує, скільки він передав на ЗСУ, то це важливо. Як на мене, так і має працювати бізнес в країні, яка воює».

У сім’ї Іванки заведено віддавати відсоток від доходу на благодійність. Ще 2011 року вона віддавала частину своєї стипендії, далі — зарплати. Гості її весілля замість квітів перераховувати гроші на фонди. Донати були навичкою, а згодом перетворилися на звичку.

«Перевіряла фонди, тобто треба було докласти зусиль, а далі благодійність стала звичкою, як чистити зуби. Мені здається, війна введе донати у звичку пересічного українця. Ми настільки об’єднані ідеєю перемоги та незалежності, що напрацьовуємо класний скіл. Думаю, що ми його не втратимо, бо дуже приємно бачити, як разом вдаються непосильні речі».

Іванка каже, що їй нескладно обирати свідомий бізнес, бо в її бульбашці бренди, які підтримують ЗСУ.

«Але я не маю мети перейти повністю на такі бренди, щоб, умовно, був благодійний відсоток з зубної пасти, яку я купую. Просто якщо бачу таку опцію, то обираю її».

Олеся Саченко — комунікаційна менеджерка balbek bureau й волонтерка, теж належить до тих людей, чиї соцмережі завжди вам підкажуть, куди задонатити.

«У  мене звичка донатити та й допомагати була ще до повномасштабного вторгнення. Мені щасливо бачити, що вона стала нормою для багатьох. Сподіваюсь, що так тепер і буде, зокрема після перемоги ми підтримуватимемо важливі ініціативи, пов’язані з відновленням, реінтеграцією, допомогою ветеранам. Вірю, що наша культура благодійності розвиватиметься і надалі».

«Щодо моїх форматів допомоги, коли не треба робити щось екстра, запускати величезний збір, а просто мати звичку щось підтримувати, то я почала продавати все, що вдома криво лежить. Раз на три місяці збираю стопочку книжок, які я прочитала і готова передати далі. Рідко залишаю щось для домашньої бібліотеки, думаю: мені потрібна ця книга на поличці чи краще, хай ці 300 гривень підуть на збори друзів?»

Якщо обирати донатити купуючи — це навичка, звичка чи солідарність, то для мене це про солідарність, бо в цьому більше свідомості для мене: донатиш не тому, що тобі кажуть, а розумієш чому — чому ти тут і завдяки кому — і віддячуєш.

Як і Крістіна, Олеся слідкує, щоб підтримувати свідомі бренди й не купувати в тих, які не вийшли з ринку Росії.

«У своєму повсякденному житті я завжди стежу за компаніями, брендами, закладами, які підтримую. Мені важлива їхня позиція щодо війни та щодо допомоги війську. Це просто завжди in back of my mind, один з факторів вибору».

Уже 5 років поспіль Олеся конвертує подарунки в донати, тобто просить друзів вітати її з днем народження, підтримавши благодійну ініціативу.

«Скоро в мене день народження, і я організовую великий збір, довго готуюся, запартнерилася і з друзями, які митці, щось виготовляють, і з брендами, з якими в мене дружні стосунки, попросила в них подарунки на їхній розсуд —  у свій день народження опублікую 9 спільних дописів, і ми разом зберемо гроші на захисні комплекси для медеваку. Мета: 165 тисяч гривень — очі бояться, руки роблять. Коли писала брендам і друзям, то переживала, але всі без роздумів погодилися. Це надихає, коли ти бачиш, що твоє ком’юніті тебе підтримує».

Філософія щоденного донату на практиці

Варіант перший, або Донат без викрутасів

Зрозуміло, про що йдеться: якщо хочемо підтримати військо, обираємо фонд, ініціативу, конкретний збір, то несемо свої гроші в їхню «банку» Monobank, «конверт» ПриватБанку (цифрові сервіси накопичення коштів) чи на рахунок.

Однак щоб віддавати свої гроші, передовсім треба бути певними, що вони підуть куди треба. Є багато ініціатив і людей, які перевіряють збори, як-от: «Всі по 10», котрі щодня підтримують два верифіковані збори; стендапер Василь Байдак, який раз на кілька днів публікує в себе в сториз підбірки можливостей задонатити; «Відправ Франка на фронт», що розбивають великі збори на малі. Перед тим як публікувати збір, вони переконуються, що є запит від військових і людина чи ініціатива, яка збирає, використовує кошти за призначенням.

Гасла таких ініціатив ґрунтуються на тому, що кожна (навіть найменша) співучасть — важлива. «20 гривень на день наближають перемогу», «копієчка до копієчки», «малих донатів не буває», «твоя ранкова кава закриє збір» — коментарі рясніють такими закликами, адже не обов’язково донатити багато, важливо — системно.

Варіант другий, або Кешбек

Якщо скуповуєтеся в «Сільпо», маєте бало-бонуси, в додатку їх легко перевести на «Повернись живим», фронтомобілі, підтримку технологій для фронту тощо. Схожим чином це працює у Fishka, LetyShops, мережі магазинів «Фора» чи додатку PRIDE від заправки WOG. Monobank теж пропонує таку опцію. Тобто віртуальні бонуси за покупки перетворюються на реальну підтримку війська.

Можлива й така затія. Якщо ви живете у Києві, Харкові, Львові, Одесі або Івано-Франківську, то приносьте російські книжки у книгарні Vivat — вони здадуть їх на макулатуру замість вас, а кошти підуть на пікап для ППО. Затія ж от у чому: за кожні 5 кг макулатури Vivat дає вам промокод зі знижкою 30% на наступну покупку, тож заощаджені на книжках гроші ви теж можете задонатити — безпрограшний варіант.

Варіант третій, або «Донатизовані» хобі

Люди «донатизують» свої хобі, таланти та знання. Задонативши, можна отримати послугу чи пізнати нове.

Якщо вам до душі фотопрогулянка Львовом — пишіть фотографці Каті Полівчак. Потрібно скинути донат від 1500 гривень на фонд чи збір підтримки війська (який — обираєте ви або ж Катя пропонує збір когось зі своїх друзів). У результаті отримуєте 30–40 фотографій і силу-силенну приємних емоцій.

І про безцінне, а надто в час, коли все матеріальне так загрожене. Микола Носок і Людмила Кучер просканують і зацифрують ваші архіви старих фотографій. Одне фото — 9 гривень, усі кошти подружжя відправляє на ЗСУ.

Практикувати йогу також можна, донатячи. Наприклад, долучитися до йога-марафону, займатися о 7:30 або о 20:00. Заняття адаптовані так, щоб на випадок тривоги можна було продовжувати без килимка в коридорі чи бомбосховищі.

«Випасаємо дрони», — пише ініціатива Bavovna.help, яка є платформою освіти за донат. Підтримавши військо, слухайте лекції про графічний дизайн, створення бренду, українські традиційні прикраси, одяг, традиції, персональний стиль, генеалогію, літературу.

ZSU Meet — платформа, де за донат на військо можна зустрітися з людиною, про діяльність якої вам корисно чи просто цікаво дізнатися. Піти на каву з акторкою театру та кіно, порадитися про код із розробником чи поспілкуватися з викладачкою японської. Один нюанс: проєкт тимчасово на паузі, втім обіцяють скоро відновити благодійні зустрічі, тож підписуйтеся і слідкуйте.

Варіант четвертий, або Свідомі бренди

Українські бренди та представники іноземних мереж теж роблять добрі справи: випускають благодійні дропи, щомісяця надсилають відсоток прибутку на ЗСУ, віддають продукцію на благодійні розіграші.

Купуючи каву в українських обсмажувальників, можна заплатити за пачку для військових. Така опція доступна, наприклад, у Coffee Lab та Funt Coffee.

Бренд одягу POHUY створив проєкт PHYSICAL LEVEL, де розробляє адаптивний одяг для поранених. Ви можете задонатити або ж допомогти тканиною чи з логістикою.

Придбавши пальто, дощовик чи патч від українського виробника S-СAPE, ви підтримаєте й екосвідомий бізнес, і ЗСУ. Бренд віддає 5% від свого прибутку на військо, час від часу робить благодійні розіграші. 

Ваші прикраси теж можуть мати благодійне коріння. Наприклад, бренд Roots часто розігрує намиста чи сережки за донат, а «Цвіте терен» створив благодійну колекцію з військовим Олександром Тереном, організовує збори та підтримує збори інших. 

По шкарпетки, карту України, хустку чи складанку заходьте в розділ «Підтримай ЗСУ» на сайті Dodo Socks, гроші йдуть «Повернись живим» і «Госпітальєрам».

Варіант п’ятий, або Розваги за донат

Чимало онлайн та офлайн заходів у наш час — це розваги, корисні не лише для настрою, а й для війська. Блогери записують стріми, де відповідають на запитання глядачів лише за донат, організатори виступів чи концертів роблять події благодійними, заклади запрошують зіркових гостей, які роблять гостям благодійні коктейлі.

В авангарді — нестримне у своєму бажанні бути корисним явище українського стендапу. Ходіть на стріми, вечірки, концерти «Підпільного стендапу» і знайте, що цим ви донатите. На виступи у вашому місті можете прихопити з собою багато тисяч, адже на концертах стендапери проводять аукціони для ЗСУ — хто із залу запропонує найбільшу суму, той отримає щось пам’ятне, як-от прапор з підписами військових. Подібне відбувається і на концертах, так у Рівному репер Паліндром розіграв спільний перекур.

Цікавлять молоді музиканти, українські традиційні танці чи просто хочеться добре провести час у камерній атмосфері — ходіть на «Гуляння». За вхід гості скидають гроші на «банку», туди ж ідуть донати з аукціонів. Здебільшого 100 % коштів з неї йдуть на ЗСУ, втім, буває, що організатори мусять оплатити локацію чи звук, тож ця сума менша, про все попереджають. Концерт за донат можна обрати також серед переліку музичних заходів від медіа «СЛУХ».

Ютуб-канали проводять стріми за донати. Таке практикують проєкти «Телебачення Торонто», «Клятий раціоналіст», «Палає».

Похід в бар чи клуб теж можна організувати так, щоб заодно задонатити. Наприклад, заклад «КИЇВГАЗ» влаштовує тематичні вечори і пропонує коктейль чи напій, 100% з якого йде на військо. Заклади «БарменДиктат» і Spicy NoSpicy регулярно запрошують знаменитих людей, щоб ті на один вечір ставали барменами й робили гостям благодійні напої. Або ж можна піти на Кирилівську, 41, де вхід на заходи за донат.

авторка
Софія Котович

Дайджест культурних подій (з 26 лютого по 3 березня)

авторка Софія Богуславець - 26.02.2024 в Події

26 лютого, понеділок

Авторська виставка Данила Павлова

Київ, книжковий простір «Сенс» на Хрещатику
Графік роботи: щодня з 8:00 до 22:00

Данило Павлов — фотограф-документаліст, чиї роботи ввійшли до книжки репортажів Мирослава Лаюка «Бахмут», а зокрема в просторі «Сенсу» відбувається виставка цих фотографій. Експонуватимуться роботи, зроблені в Бахмуті 2022-2023-х роках. Фото фіксують місто, його тодішніх жителів і захисників, а також самі роботи стають свідченнями того, наскільки важливі тепер документальні зйомки.

Відвідати виставку можна до 8 березня.

Детальніше на інстаграм-сторінці книжкового простору.

10 років, що нас змінили

Харків, Єрміловцентр
Початок: о 18:00

Публічна розмова, в якій візьмуть участь поетка, співачка й культурна менеджерка Тетяна Власова, письменник і журналіст Максим Беспалов та журналіст і телеведучий Вадим Карп’як. Подія відбувається в межах ініціативи Українського ПЕНу: літературно-волонтерських поїздок на прифронтові території.

Більше про подію в інстаграмі.

Фіджитал-мапа «Mariupol.Me»

Київ, Національний музей історії України
Початок: о 15:00

Презентація проєкту «Mariupol.Me». Це фіджитал-мапа, платформа, що поєднує фізичний та цифровий виміри, і має стати першим кроком до збереження культурної та архітектурної спадщини міста, адже Маріуполь зазнав повної руйнації після вторгнення рф у лютому 2022 року. До проєкту вже додали копію маріупольського Драмтеатру, 3D-тур Художнім музеєм імені Куїнджі, архіви фотографій, дослідницькі матеріали. Робота над наповненням карти продовжується. 

Одночасно з презентацією Національний музей історії України також відкриває у своєму просторі виставку маріупольських фотографів «Мій Маріуполь. Щасливі миті крізь об’єктив».

Читати про подію у фейсбуці.

Презентація наукового журналу «Галичина: література і культурно-історичні основи»

Львів, Будинок вчених
Початок: о 15:00

Презентація першого випуску видання, що розповідає про Галичину як знаковий регіон на культурно-мистецькій мапі України. Тема журналу — культурна історія українського національного відродження в Галичині періоду між 1848-м і 1870-ми роками. 

До створення журналу долучилися Міністерство освіти і науки України, Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка та Інститут Івана Франка НАН України.

Детальніше у фейсбуці.

ЛОМИКАМІНЬ. Жіночий спротив у Криму

Київ, офіс Кримської платформи
Відкриття: з 26 лютого

Виставка робіт українських мисткинь — Алевтини Кахідзе, Марії Куліковської, Лії Достлєвої, Юлії По, — чия творчість присвячена Кримові. Експозиція відбуватиметься в межах проєкту розповіді про жінок, яких незаконно ув’язнили за підтримку України.

27 лютого, вівторок

Ательє мрій

Київ, Національний центр «Український Дім»
Графік роботи: щодня крім понеділка з 11:00 до 19:00

Виставковий проєкт присвячений мріям українських дітей під час війни. У просторі «Українського Дому» експонуватимуться спільнотвори дітей та відомих митців і мисткинь, наприклад: Маші Реви, Ксенії Білик, Юрія Болса, Антона Логова, — у різних жанрах. 

Відвідати виставку можна до 3 березня.

Читати про подію. Ознайомитися з розкладом подій у межах виставкового проєкту.

«Кольори і слова»: українському митцеві ХХ ст. Святославові Гординському присвячується…

Львів, Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького
Початок: о 16:00

Літературно-мистецький вечір, присвячений українському художникові, поету й перекладачеві Святославу Гординському. У програмі заходу прозвучать також музичні твори українських композиторів: Василя Барвінського, Станіслава Людкевича, Ганни Гаврилець, — у виконанні студентів Львівського музичного фахового коледжу ім. Станіслава Людкевича.

Читати про подію у фейсбуці.

Сталеві духом

Київ, Національний музей «Київська картинна галерея»
Графік роботи: щодня крім понеділка й четверга з 11:00 до 18:00

Соціальний проєкт-фотовиставка Костянтина Сови. Екпозиція присвячена військовим. 

«Сталеві духом» — це розповідь про залізну волю хлопців і дівчат, які перебувають на реабілітації. 

Виставка триватиме до 20 березня.

Про проєкт на фейсбук-сторінці музею.

НаГрані

Хмельницький, Хмельницький обласний художній музей
Графік роботи: щодня крім понеділка з 10:00 до 18:00

Виставка дев’яти художників і скульпторів міста Слов’янськ. Артоб’єкти митців — живопис, графіка, керамічні скульптурні композиції — фіксують події, пов’язані з російсько-українською війною. Водночас це відображення воєнної трагедії, пов’язаної з руйнуваннями у Слов’янську від 2014 й до сьогодні. 

Проєкт реалізують у межах ініціативи Слов’янського краєзнавчого музею.

Читати про концепцію у фейсбуці.

Руїни та репродукції

Львів, артпростір «Дзиґа»
Початок: о 17:00

Відкриття виставки Сергія Савченка. Це серія робіт, створена за оригінальними фотографіями зруйнованих міст після Першої, згодом Другої світових та сучасної російсько-української війни. Автор зображує зокрема Льовен, Дрезден, Хірошіму, Київ, Маріуполь, Харків.

Відвідати експозицію можна до 18 березня.

Більше про виставку на інстаграм– та фейсбук-сторінках простору.

Земля свята

Львів, Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького
Графік роботи: щодня крім понеділка з 10:00 до 18:00

Виставка художника Петра Сипняка. У своїй серії робіт автор осмислює образ землі як ключового символу життя людини, її шляху й мети. Експозиція триватиме до 14 квітня.

Читати про виставку на фейсбук-сторінці простору.

28 лютого, середа

Обігнати свою тінь

Київ, Національний музей Тараса Шевченка
Початок: о 18:00

Відкриття виставки робіт художника Філіппа Чорноброва. Це спроба митця поглянути на свій творчий шлях, відобразити минуле з позиції сучасності. 

Виставка триватиме до 17 березня.

Більше про концепцію експозиції на фейсбук-сторінці музею.

Маріуполь: 86 днів оборони

Київ, Музей Києва
Графік роботи: з середи по неділю з 12:00 до 19:30

Виставка вшановує захисників Маріуполя. Експозиція плакатів, представлених на події, також стане частиною проєкту, присвяченому хроніці боротьби за місто, — «86 днів Маріуполя. Літопис оборони». 

Відвідати виставку можна до 3 березня. 

Детальніше про проєкт на сторінці простору.

Митець vs громадянин: незручна позиція

Львів, Львівський муніципальний мистецький центр
Початок: о 18:30

Подія в межах циклу лекцій «Революція Гідності: 10 років національного спротиву». Відвідувачі разом із модераторами будуть розмірковувати про сучасну роль митця. 

Лекцію читатиме публіцистка, піаністка Марта Кузій.

Читати про подію на сторінці центру.

Антитекст. Пам’ять

Харків, Харківський Літмузей
Графік роботи: з середи по неділю з 10:00 до 17:00

Текст — це інструмент пам’яті, а антитексти — це шлях боротьби із чужою культурою, котру своїми діями хоче нав’язати росія. Тож аби розповісти про такі засоби опору та наголосити на загрозі українській культурній спадщині з боку держави-агресорки, харківський Літмузей представляє виставку творів українських митців і мисткинь. Запропоновані антитексти мають стати інструментом подолання загрози, допомогти нам вистояти.

Виставка триватиме до 15 квітня.

Читати про концепцію проєкту на сторінках музею у фейсбуці та інстаграмі.

1 березня, п’ятниця

Гостре каміння слів

Львів, Мистецька бібліотека
Початок: о 18:30

Вечір поезії з поеткою й перекладачкою Юлією Мусаковською. У межах цієї події відвідувачі разом із модераторкою будуть намагатися віднайти слова й мову, якою можна і треба говорити про війну. 

Читати про захід на інстаграм– і фейсбук-сторінках Мистецької бібліотеки.

2 березня, субота

Крим: у діалозі століть

Львів, Львівська національна галерея мистецтв імені Б. Г. Возницького
Графік роботи: субота й неділя з 11:00 до 16:30

Це виставковий проєкт галереї спільно з Меджлісом кримськотатарського народу та Громадською організацією «Кримський інститут стратегічних досліджень». На експозиції представлять твори, пов’язані з Кримом: пленерні етюди з серії «Кримські сонети» Яна Ціонглінського, триптих «Гробниця ханів у Бахчисараї» Влодзімєжа Наленча та інші.

Відвідати виставку можна до 10 березня.

Читати про проєкт в інстаграм– та фейсбук-сторінках галереї.

Презентація книжки «Раціональність»

Київ, «Книгарня Є» на Лисенка, 3
Початок: о 17:00

Презентація новинки від видавництва «Лабораторія» — книжки Стівена Пінкера «Раціональність. Що це таке, чому важливе і чому трапляється так рідко». 

У події також візьмуть участь автор ютуб-каналу «Клятий Раціоналіст» Артем Албул, кандидатка біологічних наук Ольга Маслова, культурний менеджер та модератор заходу Микита Москалюк.

Читати про презентацію.

3 березня, неділя

Вечори старовинних танців. Танці ХІХ століття

Київ, Музей української діаспори
Початок: о 18:00

Перше в цьому році заняття з запланованого циклу вечорів старовинних танців у просторі музею. Відвідувачі зможуть познайомитися ближче з бальною танцювальною культурою Європи ХІХ століття, безпосередньо взявши участь у події. 

Більше про захід у фейсбуці.

Фрагменти повномасштабного вторгнення, зафіксовані на ютубі

авторка Марина Губіна - 24.02.2024 в Культура

Два роки тому розпочалося повномасштабне російське вторгнення, кожен день якого приносить українцям та українкам біль втрати близьких людей, рідних домівок та цілих міст. Ця війна прогнозовано буде найбільш задокументованою за всю історію. Весь світ міг спостерігати за тим, що відбувається на Азовсталі, майже в режимі реального часу, але разом з тим не був здатний допомогти дією. Документалістика та репортажі стали й досі є головними жанрами для висвітлення цієї війни, а питання правдивості та чесності як ніколи важливе для читачів та глядачів. Не оминула ця тенденція й український ютуб, де за останні 2 роки вийшло чимало проєктів присвячених фіксуванню подій, які не варто та й не можливо забути.

Відеоепізод фронтової поплави на каналі «Поплава»

Перше відео «Поплави» — формату, що спершу був простором у Твіттері для «розкруту» спільноти напередодні 24 лютого, а врешті став джерелом інформації про події на фронті, особливо на самому початку повномасштабного російського вторгнення. Співзасновник «Поплави», журналіст Олег Новіков, як і зазвичай, поговорив з директором «Повернись Живим» Тарасом Чмутом та співробітниками фонду Антоном Муравейником та Іваном Науменком (паном Анонімом), тільки на цей раз не про поточний стан справ на напрямках фронту, а про перші дні повномасштабної війни.

Документальний проєкт про 93-тю ОМБр «Холодний Яр» на каналі «Ukraїner»

Випуск спецпроєкту «Підрозділи перемоги» про бойовий шлях 93-ї окремої механізованої бригади. Холодноярівці з самого початку російсько-української війни були у найгарячіших її точках, як то оборона Донецького аеропорту, чи бої за селище Піски. Коли почалося повномасштабне вторгнення бригада захищала Сумщину та Харківщину: брала участь у боях за Охтирку та Харків, звільняла Тростянець. А з серпня 2022 року підрозділ боронить Бахмутський напрямок.

Розмова з пілотом Євгеном Соловйовим на каналі «PRESSING»

Інтервʼю з пілотом гелікоптера, а на початок повномасштабного вторгнення заступником командира вертолітної ескадрильї в Чорнобаївці про повітряні операції, в яких він брав участь. Євген Соловйов розповів, що насправді було в Чорнобаївці, як він літав в оточений Маріуполь на Азовсталь та які були складнощі в операції зі звільнення острова Зміїний.

Серія документального проєкту «Деокупація» про Чернігів на каналі «Ukraїner»

У перші тижні повномасштабного вторгнення на підступах до Чернігова точилися бої, росіяни обстрілювали місто градами та наносили авіаудари. Тим часом містяни гуртувалися під час облоги, що тривала близько місяця: організовували волонтерські штаби, підтримували життєдіяльність міста, усіляко допомагали військовим. У відео жителі Чернігова діляться своїм досвідом першого місяця повномасштабної війни та розповідають, як місто відновлюється після звільнення півночі.

Інтервʼю з Оленою Риж з 47-ї ОМБр «Маґура»  на каналі «Суспільне Новини»

Розмова зі стрільчинею-санітаркою штурмової роти 47-ї ОМБр «Маґура», яка вступила до лав ЗСУ у грудні 2022 року після успішної медійної кампанії Валерія Маркуса. Разом зі своїм підрозділом військова брала участь у наступальній кампанії на Запорізькому напрямку, а восени 2023 її бригада перемістилася на Донеччину. Військова розповіла про рішення долучитися до збройних сил, ставлення до жінок на бойових посадах, підготовку підрозділу до контрнаступу та втрату побратимів.

Репортаж про Бородянку на каналі «Хащі»

Документальні кадри та відео з 9 дня після деокупації міста. Бородянка постраждала, мабуть, що найбільше серед населених пунктів довкола Київщини, її центральна вулиця знищена майже вщент. 1 та 2 березня авіабомбами були зруйновані 8 багатоповерхівок, дістатися до завалів та деблокувати тіла людей стало можливим лише через місяць, частину цього процесу видно у відео. Місцеві жителі розповідають про втрати сусідів та близьких, масові мародерства та розстріли цивільних.

Розмова з Яриною Чорногуз на каналі «Arm Women Now»

Ірина Никорак поспілкувалася з військовою про її шлях від участі в Революції Гідності до бойової медикині у добровольчому формуванні «Госпітальєри», а згодом і розвідниці у морській піхоті. Ярина Чорногуз розповіла про найважчі бої у Волноваському районі на початку повномасштабного вторгнення, специфіку роботи розвідницького батальйону, пропозицію створити жіночий батальйон, розлуку з донькою та розраду в поезії.

Репортаж про села та міст довкола Каховського водосховища на каналі «BIHUS Info»

Щоб зупинити наступ збройних сил на півдні росіяни підірвали дамбу Каховської ГЕС, зруйнувавши домівки, життя людей та екосистему території. Документальні кадри показують, як живуть люди у селах та містах довкола вже колишнього водосховища. Місцеві жителі розповідають про зміну їхнього побуту без питної, а іноді й технічної води, ще меншу кількість роботи через це, постійні російські обстріли та зміни клімату. 

Інтервʼю з Богданом Кротевичем на каналі «Телебачення Торонто»

Розмова з Тавром — оборонцем Маріуполя, начальником штабу бригади «Азов» — про бої на Лиманському напрямку, на ділянці Серебрянського лісу, яку зараз тримає його підрозділ. Військовий розповів про нинішню фазу війни, виклики, з якими зіштовхнулася бригада на Луганщині, умови, з яких вони воюють, та перетворення, яких зазнав «Азов» за останні роки. Більше про діяльність підрозділу в перші місяці повномасштабного вторгнення у Маріуполі та на Запорізькому напрямку в документальному фільмі підрозділу.

Документальний фільм про деокуповану Херсонщину на каналі «Хащі»

Епізод про життя людей Бериславської громади Херсонщини під час російської окупації. Місцеві жителі розповіли, як поводили себе окупанти, який відсоток населення їх підтримував та як проходив референдум. Мешканці Херсонщини неабияк допомогли збройним силам звільнити правий берег області, місцеві жителі передавали інформацію про російські війська та допомагали ЗСУ нищити ворожу техніку попри допити та катування, до яких вдавалися окупанти.

Розмова про діяльність Гонору з Василем Гриценко на каналі «Армія TV»

Андрій Баштовий поговорив зі співзасновником руху Гонор, а з початком повномасштабного вторгнення і бійцем однойменної роти в батальйоні «Вовки Да Вінчі» 67 ОМБр. Василь Гриценко розповів про участь у точкових боях на Київщині, обороні Сумщини та наступі на Харківщині, розбудову підрозділу, важливість постаті командира та поступового занурення у військові дії. Також військовий поділився досвідом важкого поранення, усвідомленням втрати кінцівки та подальшої реабілітації.

авторка
Марина Губіна

Голокост за парканом. Рецензія на «Зону інтересу» Джонатана Глейзера

кінокритик Ігор Кромф - 24.02.2024 в Кіно

У четвер, 22 лютого, в український прокат нарешті добралась психологічна драма Джонатана Глейзера «Зона інтересу» (англ. The Zone of Interest). Минулого року фільм презентували на Каннському кінофестивалі, де він отримав гран-прі та приз ФІПРЕСІ. Згодом «Зона інтересів» отримала премію Британської академії телебачення та кіномистецтва (BAFTA), як найкращий неангломовний фільм, а також має номінацію на «Оскар», як найкращий міжнародний фільм.

На сайті-агрегаторі рецензій Rotten Tomatoes фільм отримав 93% «свіжості» на основі 304 рецензій. Сайт Metacritic оцінює «Зону інтересу» на 92 зі 100 на основі 58 рецензій. А оцінка на сайті IMDb станом на 23 лютого — 7,8 з 10.

Кінокритик Ігор Кромф дивився фільм двічі і має пояснення, чому «Зона інтересу» Глейзера так задарована нагородами та найімовірніше отримає «Оскар».

Сад земних утіх

Польща 1942–43-ій роки. Сім’я німецького офіцера Рудольфа Гьосса живе своє найкраще з можливих життів. У них великий просторий дім з квітучим садом та по-хазяйськи доглянутим городом. Чемні слуги навкруги постійно наводять порядки і ніколи не шкодять господарям. Підполковник Гьосс їздить на службу на улюбленій кобилиці, а іноді бере якусь документацію працювати додому. А вдома його чекає кохана дружина Гедвіг, п’ятеро дітей та великий чорний пес. 

Гьосси святкують уродини глави сімейства. Тато читає доньці казку про Гензеля та Гретель на ніч. Катається з сином на конях по зелених лугах навколо маєтку. Іноді до нього заходять друзі по службі, іноді приїздять на гостину родичі. Гьосс, як і його дружина люблять пройтися садом та городом. Подивитись, як цвітуть багряні клумби різних сортів квітів, як достигають на осінь гарбузи та наливають бочки помідори. Дружина дуже засмучується, що по високій стіні бетонного паркану погано тягнеться закладений виноградник і ще рік точно Гьоссам доведеться дивитись на сірий та холодний бетонний паркан, увінчаний колючим дротом.

Вся справа в тому, що Рудольф Гьосс це не звичайний німецький офіцер. Він перший комендант найстрашнішого нацистського табору смерті Аушвіц. А його сад земних утіх розташований прямо за бетонним парканом від концтабору, щоб на службу було легше добиратися. Ось так і живуть Гьосси своє ідилічне життя, яке від геноциду відмежоване бетонною стіною. 

В основі фільму однойменний роман Мартіна Аміса, однак письменник цікавиться не стільки життям коменданта Аушвіца, скільки адюльтером його дружини Гедвіги. Для  Глейзера роман Аміса стає відправною точкою, однак в центрі розповіді не роман дружини Гьосса, а сам есесівець. «Зона інтересу» стає своєрідним байопіком про цього воєнного злочинця. Провівши справжню історичну розвідку про все-все-все, що стосується його життя, британський режисер з документальною точністю почав реконструювати життя першого коменданта Аушвіца. 

На території музеєфікованого концтабору знімальна група відновила майже в первозданному вигляді маєток Гьосса і навіть перед зйомками заклала там сад і город, щоб на знімальні дні там вже пахнули квіти та достигали овочі. Це вже не кажучи про інші дрібниці, які в кадрі помітить лише дуже history geek. Наприклад, те, що Гьосс з усіх своїх нагород найбільше пишався турецьким «Залізним напівмісяцем», який він отримав за Першу світову. Саме цю червону зірку на правій кишені він обов’язково вдягав на важливі заходи. І це уважний глядач може помітити у фільмі.

Простір людських страждань

«Зона інтересу» отримала низку номінацій (зокрема на «Оскар») та перемог (зокрема BAFTA) за найкращий звук. Ця номінація — не спроста. Фільм Глейзера розповідає про Голокост, який відбувається за бетонним парканом. Ми бачимо лише якісь натяки у фільм на те, що коїться щось лихе.

Фільмуючи ідилічне життя оберштурмбанфюрера СС Гьосса, Глейзер дуже моторошно показує нам, що за бетонним парканом, по якому тягнеться виноград, насправді відбувається геноцид. Так дружина Гьосса приміряє шубу, яку потім просить почистити і вірогідно, що це одна з тих шуб, які відібрали у в’язнів концтабору. Його сини серед своїх «хлопчачих скарбів» тримають золоті зуби, які знайшли на пустирях біля дому. А ще старший син любить закривати молодшого в оранжереї і спостерігати за закритим братиком. В сім’ї Гьоссів постійно треба закривати вікна, адже щоночі крематорії працюють на повну і попіл та прах убих разом з запахами згорілої плоті розноситься округою. А на ранок попелом жертв садівник Гьоссів удобрюватиме їхні сад ігород.

Оператор фільму Лукаш Зал працює лише з денним світлом та знімає майже нерухомою камерою середні та загальні плани, які центрують зображення. Таким чином вдається досягти певної «документальності» зображуваного у кадрі. 

Єдине, що точно дає нам знати про те, що Голокост, він ось тут поряд, за парканом — це звуки. Всі ці сцени сімейної ідилії постійно супроводжують крики, стогони, плач жертв нацистського режиму. Перетворюючи сад земних утіх Гьоссів в простір людських страждань Голокосту. Саме тому, робота зі звуком стає ключовою у фільмі та отримала стільки номінацій та призів. 

Зона інтересу банальності зла

Назва — що роману Атіса, що фільму Глейзера — взята з нацистської пропаганди, яка визначала простір, де відбувається фільм, «зоною інтересу концентраційного табору Аушвіц» (нім. Interessengebiet des KZ Auschwitz). Тобто це наче ще підпорядкування Аушвіцу, але вже не сам Аушвіц. 

Фільм Глейзера так само в «зоні інтересу» проблеми Голокосту. Глядач розуміє, що перед ним сімейна історія не якогось абстрактного німецького офіцера, а цілком собі реального воєнного злочинця. Причому Глейзер взагалі не показує нам жодного його злочину, але довершеною роботою зі звуком та сценами-натяками дає чітко зрозуміти, що смерть в індустріальних масштабах — ось там за парканом, по якому погано росте виноград. 

Фільми про Голокост почали знімати майже зразу по завершенню Другої світової війни. Першою такою стрічкою стала польська драма «Останній етап» (пол. Ostatni Etap) Ванди Якубовської, яка сама була бранкою «таборів смерті». Усі наступні фільми намагались так чи інакше передати колективну травму та трагедію Голокосту. До кожного з них були претензії та критика. Навіть багатьма улюблений «Список Шиндлера» (англ. Schindler’s List) Стівена Спілберга свого часу потрапив під роздачу від дослідників травми Голокосту.

Звісно Глейзер не перший хто говорить про Голокост з точки зору виконавців, а не жертв. Чехословацька нова хвиля подарувала нам психологічну драму «Крематор» Юлая Герця (чес. Spalovač mrtvol), яку зняли майже під кінець придушення Празької весни 1968 року. Це історія, яка в гротескно-абсурдистській манері показує трансформацію психіки працівника крематорію у Чехословаччині напередодні та під час окупації країни Третій Райхом. 

Інший приклад можна взяти з літератури це роман Джонатана Літтеля «Благоволительки» (фр. Les Bienveillantes), який розповідає про Голокост через призму гомосексуального есесівця Максиміліана Ауе. Це дуже жорстка та брудна книга, яка наповнена гей-порно та сценами надмірного садизму та смакування жорстокості. 

Такий підхід цілком собі відповідає тому, як з темою нацизму працювали у європейському кінематографі 1970-их, створивши низку Nazi-exploitation фільмів про маніакальні схильності нацистів до садизму та сексуальних збочень, починаючи від італійських «Нічного портьє» (італ. Il Portiere Di Notte) Ліліани Кавані та «Останньої оргії в Третьому Райху» (італ. L’ultima orgia del III Reich) Чезаре Каневарі та завершуючи французьким «Фройлян Диявол» (нім. Fräulein Devil) Маліси Лонго. 

Звісно, що нацистів, які вчиняли злочини, зображували і менш хардкорніше, ніж в Nazi-exploitation, однак так само з притиском на їхню нелюдську жорстокість, щоб не дозволити кинути і тіні співчуття на цих персонажів. 

Глейзер же виступає певною «британською опозицією» демонізації нацистів, яку використовувало експлуатаційне європейське кіно чи меншою мірою голлівудський кінематограф (згадайте образ Амон Гета, який створив Рейнс Файнс у «Списку Шиндлера»). Задача «Зони інтересів», створити імерсивний простір для банальності зла. 

У 1963 році філософиня Ганна Арендт видала важливу для розуміння тоталітарних режимів працю «Банальність зла: Айхман у Єрусалимі» (англ. Eichmann in Jerusalem: A Report on the Banality of Evil). Це велике етичне дослідження на основі суду на «архітектором Голокосту» Адольфом Айхманом. Його суть полягає в тому, що нацистські виконавці Голокосту не були маньяками — це були звичайні чиновники, які виконували свою роботу і були готові вбивати людей в промислових масштабах лише за для того, щоб жити своє найкраще життя. При цьому головним виправдання, чому вони здійснюють геноцид, було те, що всі вони лише інструмент, маленький гвинтик у системі, який можна легко замінити. 

Фактично ось це нам показує Глейзер, але вже у варіанті не філософського дослідження судового процесу, а як окреме художнє ігрове кіно. І тут саме варто відзначити головних акторів стрічки: Крістіана Фріделя (який вже грав складну етичну роль у «Білій стрічці»  (нім. Das weiße Band — Eine deutsche Kindergeschichte) Міхаеля Ганеке) та Сандру Гюлер (для якої 2023 рік — рік кар’єрного успіху, адже в неї ще й головна роль у каннському переможці «Анатомія падіння» ( фр. Anatomie d’une chute) Жюстін Тріє). Вони ідеально грають це благовидне подружжя, яке готове стратити пів світу заради свого міщанського клаптя щастя. 

Гьосс і його сім’я чудово знають, що за бетонною стіною людей убивають тисячами. Однак, для них це не трагедія чи злочин. Для них це вимушена міра для забезпечення їхнього щасливого життя, їхньої особистої зони інтересу, яка кривавими етичними кордонами та прагматичною банальністю зла прокладається прилеглою до Аушвіца територією. 

Ілюстрації - кадри з фільму

кінокритик
Ігор Кромф

В українських кінотеатрах показують анімаційний фільм «Втеча»: що про нього пишуть критики

авторка Мілана Гашимова - 23.02.2024 в Кіно

22 лютого в український прокат вийшов анімаційний документальний фільм для дорослих «Втеча» від данського режисера Йонаса Погера Расмуссена. Стрічка розповідає про чоловіка, котрий називає себе Амін Навабі. Дія відбувається у наш час і в минулому, коли Амін згадує про дитинство й дорослішання, зокрема про свою втечу з Афганістану до Данії.

Прем’єра стрічки відбулася у 2021 році на кінофестивалі Sundance, де робота Расмуссена й перемогла у конкурсі найкращих документальних фільмів світу. «Втеча» також здобула нагороду «Енні» як найкращий анімаційний фільм 2021 року.

На сайті-агрегаторі Rotten Tomatoes стрічка отримала 98% «свіжості» на основі 197 рецензій. На платформі IMDb її оцінка — 7,9 з 10, а на Metacritic — 91 бал зі 100.

Зібрали добірку відгуків про цей анімаційний фільм.

Журналіст та культурний критик Ентоні Олівер Скотт в огляді стрічки для The New-York Times зазначає, що це не тільки розповідь біженця про втечу та оселення — це також розповідь про камінг-аут і складні роздуми про різні форми аутсайдерства. «Втеча» є не стільки соціологічним дослідженням, скільки психологічним портретом, водночас дослідницьким і тактовним:

«Хоча розповідь переважно рухається прямолінійно, вона також ретроспективна. Вона ускладнюється, оскільки показує минуле через асоціації, опосередкованість та подолання витісненого знання. Це створює не тільки напругу, оскільки ми гадаємо, що станеться з Аміном та його сім’єю, але й потужне відчуття близькості. ``Втеча`` стосується гострої глобальної проблеми — важкого становища біженців, переміщених через війну та інші надзвичайні ситуації принаймні з 1980-их — але це також про життя конкретної людини».

Кінокритик Джошуа Роткопф у рецензії для Empire зауважує, що Расмуссен знайшов свою особливу мову, аби розповісти історію про біженців. «Втеча» — це нетипова за візуальним стилем анімація, сюжет і візуальний ряд якого не залишає глядача байдужим:

«Що більше розповідь Аміна стає похмурою і жорстокою, то більше змінюється разом з історією й анімація — сцена моторошного переходу через кордон стає наче нечіткою, уривчастою, тьмяною й урешті перетворюється на суцільну паніку на екрані… Напругу моменту підсилює оркестрова партитура Уно Гельмерссона, й у цьому музичному вирі соло скрипки звучить спроба боротьби в нерівній сутичці — виконавиці Марі Семюельсен вдається відчути й прожити цей фільм».

Бенджамін Лі у рецензії для The Guardians звертає увагу на те, як влучно Расмуссен розкриває свого персонажа, чоловіка, якого ми знаємо за псевдонімом Амін. Герой згадує про своє життя, проте це історія не для того, щоби зворушити, вразити глядача. Оповідь Аміна — його власний спосіб звільнитися від тягаря свого минулого, зрозуміти себе сьогоденного й спробувати навчитися жити далі в майбутньому:

«Спогади біженців — це оповідь, розказана з неймовірно нищівною силою, деталізована настільки, щоби передати все те жахіття, яке пережив зокрема й Амін. Проте найважливіше в історії — те, що спогади не давали персонажеві спокою протягом тривалого часу. Це ноша, яку він несе на своїх плечах, постійний страх, що колись усе жахіття знову повториться. Це також і тягар, відчуття, що Амін постійно має доводити свою цінність, і це впливає на його стосунки сьогодні».

Кінооглядач Марк Кермод високо оцінює стрічку. Він пише, що хоча й фільм послуговується невигадливою 2D-анімацією, проте «Втеча» торкає саме емоційно. Це не історія про жертву — це розповідь про дорослішання, і цей етап свого життя головний персонаж Амін переживає й досі:

«“Втеча” веде нас від таємниці до її розкриття і весь цей шлях означає звільнення, полегшення. Недарма Расмуссен називає свій сюжет “оригінальним сценарієм” — це історія тріумфу людського духу. Вона зворушлива, водночас і містить і вставки документальних кадрів, які нагадують, що все це таки відбувалося “насправді”».

Кінокритикиня Роксана Хададі для Rogerebert пише, що «Втеча» анімована візуально скупо, проте сам фільм емоційно яскравий, з сильним відчуттям внутрішнього характеру. Стрічка дає можливість замислитися про те, що означає «краще» і за чиїми стандартами ми визначаємо це поняття:

«Чому ми не можемо чи відмовляємося зрозуміти іншу людину? Як це перетворюється на насильство, дегуманізацію, недбалість, війну? І коли ці прогалини будуть усунені, яку радість, яке прийняття і яку любов можна буде знайти? “Втеча” ставить ці питання, а потім готова всотувати відповіді. Ця документальна стрічка — одна з найкращих цьогоріч (йдеться про 2021 рік, коли стрічку показали на кінофестивалі Санденс — ред.)».

Ерік Кон у своєму матеріалі для IndieWire відзначає, що «Втеча» дає новий погляд на глобальну міграційну кризу в більш інтимному плані. Уривчаста розповідь Аміна про свою подорож стає його кінематографічним катарсисом, а анімація перетворює спогади героя на пригоду, яка водночас є сучасною історією:

«Расмуссен винайшов хитрий спосіб дозволити своєму об’єкту зберегти свою таємницю — з причин, що стають очевидними у процесі розповіді, — при цьому дозволяючи суті його боротьби об’єднатися у захопливе, унікальне бачення. Це активізм, терапія та чудове кіно водночас».

Критикиня Аліса Вілкінсон в огляді на стрічку для Vox пише про глибокий сенс історії Аміна, що виходить за межі конкретних фактів його життя:

«У всьому світі люди змушені покидати свої домівки. Якщо їм дуже пощастить, вони зможуть переселитися у місце, де житимуть краще. Але це не означає, що травма зменшиться. Зрештою здається, що, коли Амін нарешті розповів свою історію — нарешті вголос, у безпечному місці, — це допомогло йому зцілитися. Може, якщо поділитися нею з кимось, це відкриє такий самий простір для інших».

Текст створено в межах студентського стажування.

Як відкрити для себе Казимира Малевича?

авторка Іванна Рубан - 23.02.2024 в Культура, Мистецтво

23 лютого — 145-та річниця від дня народження Казимира Малевича,  художника-авангардиста, основоположника супрематизму, автора однієї з найвідоміших картин у світі «Чорний квадрат». 

Митця, попри українсько-польське походження, протягом тривалого часу йменували росіянином, але вже в березні 2023 року в Стадейлік-музеї в Амстердамі, у якому зберігається одна з найбільших колекцій робіт художника Казимира Малевича, почали підписувати митця як українця. 

До річниці від дня народження Казимира Малевича пропонуємо добірку з лекцій, документальних фільмів, подкастів, книг та статей, які допоможуть (пере)відкрити для себе творчість та біографію відомого супрематиста. Серед дібраного є як довгі лекції, так і матеріали на вужчу тематику, а також видана література та контент для дітей.

Для тих, хто хоче знати більше

Митець польського походження, що народився в Україні та що на його спадок претендує 3 країни. Мав неповну освіту, та створював інноваційні підходи в мистецькому викладанні. Починав як художник-реаліст, та став фундатором одного з авангардних напрямків — супрематизму.

Тетяна Філевська: Феномен Малевича

Лекції у рамках проєкту «Про українське» Національного центру «Український Дім»

Тетяна Філевська — культурна менеджерка, креативна директорка Українського інституту, дослідниця українського авангарду, укладачка книг про Казимира Малевича. У лекції розповідає про етапи творчого становлення митця, винайдення напряму авангардного мистецтва «супрематизму» та революційність «Чорного квадрата». А також про вплив творчості митця на сучасну архітектуру, суперництво з іншим художником-авангардистом Володимиром Татліним та «міф» Малевича.

Друга частина лекції Тетяни Філевської — про освіту, користь її браку для Казимира, новаторські підходи у викладацькій діяльності, про складну ідентичність та свідомий вибір бути українцем, про звинувачення в шпигунстві радянською владою, гоніння та арешт, про хворобу і смерть.

«Малевич: унікальний український аванґард»

Подкаст «Український культ»

У цьому подкасті Тетяна Філевська говорить про унікальність Малевича та його художнього мислення з ведучою подкасту та літературознавицею Тетяною Огарковою. Про поєднання в авангарді ультрамодерну та традиції, зв’язки з українською культурою та стосунки митця з радянською владою — слухати аудіо або читати текст.

«Казимир МАЛЕВИЧ — найвпливовіший український митець у світі // 10 запитань Культуртригеру»

Канал «Історія без міфів»

Співавтор каналу «Культуртригер» Богдан-Олег Горобчук відповідає на 10 питань про Казимира Малевича, як-от: у чому полягає революційність «Чорного квадрату» і як художник  був пов’язаний з Україною в пізні періоди життя та творчості. Розповідає про місце митця в історії світового мистецтва, ключові віхи творчості до «Чорного квадрата», у чому полягає революційність найвідомішої картини та про те, чи можна вважати Малевича винятково українським художником.

«Все, що ви хотіли знати про "Чорний квадрат", але боялись запитати»

Стаття Тетяни Філевської на «УП.Життя»

Дослідниця розповідає, як «Чорний квадрат» став символом цілої епохи та зробив Малевича її ідеологом і лідером; як сам автор описував свої роботи; як митця звільнили з посади директора російського інституту з обвинуваченням у містицизмі та створенні секти. А також — про створення найвідомішої картини й інші її версії, намальовані пізніше, та їхню долю. 

«Секретна Історія Малевича: як український художник підкорив світ»

Канал «Культуртригер»

У відео художник та кандидат соціологічних наук Богдан-Олег Горобчук звертає увагу на українську символіку у творчості Малевича. Співавтор каналу зупиняється на картинах «Селяни», «Складне передчуття», «Людина, що біжить» та, посилаючись на біографію митця, шукає зв’язки та пояснення зображуваним образам.

Малевич та Україна

Казимир Малевич народився в українсько-польській родині в Києві на Жилянській, а хрестили його в Київському римсько-католицькому костелі святого Олександра. До 17 років разом з батьками мешкав у невеликих селах та містечках, де й вбирав у себе українську культуру.

«Він та я були українці. Малевич та Україна»

Антологія, упорядник Дмитро Горбачов, видавництво «Родовід», 2006

Антологія, укладена Дмитром Горбачовим, містить автобіографічні тексти та листи Малевича, його статті в українських журналах, а також дослідження родоводу мистця та інші статті, написані Дмитром Горбачовим, Жаном-Клодом Маркаде, Валентиною Маркаде, Мирославою Мудрак та іншими дослідниками.

«Малевич та Україна»

Стаття Катерини Лебедєвої на сайті «Бібліотека українського мистецтва»

Текст про вісім явищ, що пов’язують Казимира Малевича та Україну. Авторка тексту, мистецтвознавиця Катерина Лебедєва, посилаючись на автобіографії митця, пише про вплив українського фольклору на Малевича, відображення Голодомору у його творчості, педагогічну діяльність та українську мову. 

«Малевич. Народжений в Україні»

Документальний фільм Володимира Луцького та Ігоря Малахова
Канал: Fresh Production Group

Мета фільму — показати українську складову творчості митця та вплив української культури на формування його особистості. Це відтворений на екрані сценарій супрематичного кіно, написаного художником ще в 1930 році. Стрічка містить архівні кадри з художником, а також коментарі численних істориків мистецтва, галеристів та архітекторів. 

Фільм розкриває зокрема досвід роботи митця в кіно. Знімальна група відвідала захід Європи, а потім попрямувала за Гансом Ріхтером — німецьким режисером-авангардистом, якому Малевич запропонував зняти свою «суперматичну фільму» — до Лос-Анджелесу в пошуках матеріалів про невідомий фільм за сценарієм Малевича.

«Малевич. Український квадрат»

Документальний фільм Дмитра Джулая
Канал: Радіо Свобода

Маловідомі біографічні відомості, спогади сучасників художника, коментарі світових дослідників розкривають його творчість в українському вимірі. «Нам було цікаво дослідити як український контекст — “український квадрат” — його життя і творчості вплинув на формування його естетичних концепцій. Вигадувати нічого не довелося. Малевич в автобіографії сам пише, що одним з основних джерел його творчості було народне мистецтво», — розповідає режисер Дмитро Джулай.

«Казимир Малевич український»

Розмова Ірини Мелешкіної та Дмитра Горбачова
Канал: «МІТЄЦ»

Розмова заступниці директора з наукової роботи Музею театрального, музичного та кіномистецтва України Ірина Мелешкіної та мистецтвознавця, дослідника українського авангарду, упорядника антології  «Він та я були українці. Малевич та Україна» Дмитра Горбачова. У діалозі зокрема обговорюють різні інтерпретації біографічних фактів Малевича, що вплинуло на творчість митця, згадують про початок дослідження українськості Малевича.

Київський період Малевича

У дорослому віці митець повернеться до Києва, викладатиме в Київському художньому інституті, писатиме для харківського журналу «Нова ґенерація». В автобіографічних записках згадував Київ, як його тягнуло туди, який вплив мало на нього місто.

«Казимир Малевич. Київський аспект»

Збірник статей за редакцією Тетяни Філевської, видавництво «Родовід», 2019

Збірник об’єднав 18 досліджень теми Малевича київського періоду: його українських 17 років, творчості мистця під час викладання в Київському художньому інституті, паралельні порівняння його стилю, стосунків з іншими мистцями того часу, нові біографічні дослідження. 

Авторами статей є найавторитетніші дослідники Малевича в Україні та міжнародні малевичезнавці: Жан-Клод Маркаде, Крістіна Лоддер, Ірина Вакар, Мирослава Мудрак, Івона Люба, Александр Лісов, Дмитро Горбачов, Тетяна Філевська, Сергій Побожій, Остап Ковальчук, Ярина Цимбал та інші.

«КАЗИМИР МАЛЕВИЧ. Київський період 1928–1930»

Монографія, упорядниця Тетяна Філевська, видавництво «Родовід» (2016)

360 сторінок про київський період Казимира Малевича. До книги увійшли матеріали з архіву Мар’яна Кропивницького, мистецькі твори Казимира Малевича з його персональної виставки 1930 року, листи з Києва і до київських адресатів, статті Малевича в «Новій ґенерації», альманаху «Авангард» та інші документи, пов’язані з київськими проєктами мистця. 

Упорядниця книги й авторка вступної статті — Тетяна Філевська.

Спільний проєкт видавництва «Родовід» та KMBS за підтримки Фонду ІЗОЛЯЦІЯ та Платформи культурних ініціатив і Фонду родини Загорій.

Автобіографії

Загалом залишилося три окремих незавершених автобіографічних тексти (1918, 1923–1925, 1933), у яких Казимир згадує і про дитинство, як зростав посеред українського сала та часнику в Конотопі, і про творчі питання, і про українськість.

«Малевич. Автобіографічні записки 1918–1933»

Упорядниця Анастасія Білоусова, видавництво «Родовід» (2017)

Вперше видані в Україні повні незавершені автобіографічні тексти мистця, у яких він пише про особисті відчуття та переживання дитячих років, міркує на тему проблеми мистецтва, роздумує та порівнює. У виданні повністю збережена оригінальна мова Казимира Малевича, який легко та з гумором згадує свої дитячі та юнацькі роки, родину, друзів, навчання і все, що допомогло йому стати художником.

Упорядкування здійснила Анастасія Білоусова — культурологиня, координаторка проєктів видавництва «Родовід». Автобіографію художньо (пере)прочитали сучасні ілюстраторки Євгенія Полосіна та Аня Іваненко (Сері/граф студія). 

Як Росія привласнювала Малевича

Попри польсько-українське походження, утиски та витіснення із середовища, арешти та звинувачення в шпигунстві, які Казимир отримував від радянської влади, росія наполегливо продовжувала свою колоніальну політику, привласнюючи ім’я Казимира Малевича.

«Справа №3 Художник світового калібру»

Подкаст «Культурний трибунал» (The Ukrainians)

Українська журналістка та сценаристка Яна Супоровська міркує про магію, якою володів Казимир Малевич, що за його картини досі тривають битви на головних аукціонах світу на десятки мільйонів доларів. Як Росії вдалося вкрасти цілу людину та як повернути генія світового калібру назад Україні?

«Як росія краде в нас Малевича»

Канал «Культуртригер»

Богдан-Олег Горобчук звертається до автобіографічних текстів Казимира Малевича, анкет та літературних джерел і за допомогою них розвінчує російські тези щодо привласнення митця. Автор наголошує на впливі українського народного мистецтва на Малевича та розповідає, як російські мистецтвознавці маніпулюють, свідомо уникаючи будь-яких акцентів на українських контекстах життя Малевича. 

«Казимир Малевич/ Викрадені митці»

Подкаст «Сноби»

Культурологиня Марія Дячук у подкасті говорить про біографічні відомості Казимира Малевича, про те, як ідея спрощення мистецтва «літала в повітрі» і як митець просив друзів спалювати листи, боячись не встигнути першим довести живопис до абсолютної форми. Міркує про полотна Малевича та згадує про символізм картини, яка з’являється у фільмі про Джеймса Бонда.

Дітям

Як зазначає Тетяна Філевська, Малевич бажав, щоб людина максимально проявляла своє творче начало і була в ньому абсолютно вільною. Дітей можна не тільки познайомити з Казимиром, поглянувши анімацію, а ще й надихнути на власну творчість, наприклад, створюючи колажі за картинами визначного авангардиста.

«Ти і Малевич»

Книжка-альбом, авторка Оксана Садовенко, видавництво «Час Майстрів», 2021

Книжка-альбом для дітей 5–13 років з творчими завданнями, наліпками, розмальовками. Кожен розгорт книжки присвячено одній із головних ідей художника, що спонукає не тільки читати та пізнавати, а й самостійно творити. Завдання альбому — не вичерпно відповісти на порушені питання, а стати для дитини путівником у творчість.

«Малевич і таємниця чорного квадрата»

Канал «Книга-мандрівка. Україна»

У цій серії мультсеріалу, заснованого на реальних подіях і нереальних пригодах, головним героєм став Казимир Малевич. Стисло та в анімованій формі глядачам розповідається про перші роки життя митця, які він провів в українських селах, де вперше почав малювати; про вишивку та прикрашання хат, які згодом трансформувалися в знамениті полотна. 

Текст створено в межах студентського стажування.

авторка
Іванна Рубан

Подкаст «Кльове Слово» для дітей: тлумачимо слово «Жорна»

авторка ведуча подкасту «Кльове Слово» Катерина Кудряшова  - 23.02.2024 в Культура

Подкаст «Кльове Слово» — це розмова з дітьми про традиції, історію та культурні особливості, які відбувались на території сучасної України. Зокрема про те, скільки цікавих явищ, значень та подій може ховатись за одним єдиним словом. В другому епізоді дізнаємося, що приховує слово «жорна». 

Колись дуже давно, більше ніж п‘ять тисяч років тому, коли людина навчилась обробляти землю і вирощувати зерно з надлишком, комусь спало на думку розтерти зерна між двома каменями. Від того дня і до сьогодні у людства є дуже важлива істина: хліб — усьому голова. 

Перші каміння на яких давні люди розтирали зерно сьогодні називаються зернотерками, але згодом їх замінили жорна. Впродовж тисячоліть жорна допомагають людині перетворювати зерно на борошно і далі виготовляти хліб.

Що ж таке жорна?

Жорна — це камʼяний пристрій для перемелювання чи перетирання збіжжя. Має він вигляд двох дисків, поставлених один на одний. Верхній камінь називали «верхняк», а нижній, відповідно, — «нижняк».

Поверхня жорен була покрита спеціальним різьбленням з метою покращення перемолу зерна. На верхньому диску був спеціальний отвір, куди засипали збіжжя, тоді воно потрапляло у простір між верхнім і нижнім каменем і розтиралося в борошно. Рухали тільки «верхняк», а нижній камінь мав залишатися нерухомим. Для знерухомлення його часом закопували в землю або фіксували в дерев’яній основі.

Саме слово «жорна» походить від старослов’янського слова «жЪрнЪве», що означає «важкий», «тяжкий» і це має сенс, оскільки цей механізм і справді важкий — кожен кругляк важив кілька десятків кілограмів, залежно від виду каміння, з якого був зроблений.

Отже, жорна — це найдавніший механізм для перетирання зерна, яким люди користувались протягом багатьох тисячоліть і поза межами сучасної України. Їх використовували в різних частинах світу: знали й у давньому Єгипті, і в Античній Греції. Взагалі в експозиціях більшості етнографічних музеїв світу представлені давні приклади жорен.

На території сучасної України жорна почали використовувати давні слов’яни орієнтовно з восьмого століття нашої ери. Але це не значить, що до них люди не мололи зерно… Просто до того користувались простішими знаряддями, які називались зернотерки. Їх знайшли в Трипільських поселеннях і їхній вік — щонайменше пʼять тисяч років.

Чому віддавна і тепер люди говорять: «хліб всьому голова»?

Хліб — завжди був базовою їжею, оскільки протягом багатьох років харчування було не таким різноманітним як сьогодні, а хліб є одним з найпростіших засобів втамувати голод. Він і сьогодні залишається на наших столах в різних куточках світу.

Але спочатку було зерно…

…Вечоріє, сонце вже спускається до небокраю і змінює своє яскраве біле світло на більш м’яке, жовтувате, і навіть рожеве. На краю села, за низенькою білою хатиною, на розлогому пагорбі, видно групу людей. Якщо придивитись пильніше, то можна здогадатись, що це родина: високий, але досить сухорлявий чоловік, важко впираючись ногами в землю, штовхає перед собою плуг, запряжений у вола. За ним іде жінка. На плечі у неї висить вже майже спорожніла тканяна торбинка. Однією рукою вона дістає з неї жменьку зерна і вправними рухами розкидає його по свіжозораній, ще холодній весняній землі. Десь далі, попід деревами, бігають діти — старшенький хлопчик та двійко дівчат. Вони вистрибують і сміються! Разом з хлопчиком пострибує вже порожня світла торбинка через плече.

Теплий промінь лоскоче і пригріває хлопчикове обличчя. Ранок — і йому потрібно вести корову на випас, за село. Вони проходять повз яскраво-зелене поле молодих колосків, що рухаються  від вітру. Зеленаві хвилі проносяться полем. Хлопчик обережно веде корову, щоб та в жодному разі не потоптала копитами «хліб».

Друга половина літа, дні такі жаркі, що аж повітря видається липким. На світанку, в єдиний час, коли можна відчути хоч якусь прохолоду, а босі ноги торкатимуться приємної ранкової роси, родина виходить з хати і прямує до поля. Дорослі тримають в руках серпи. Колоски золотом виблискують під косими променями ранкового сонця. Батько й мати вправно рухаючись косять збіжжя. Діти ще деякий час можуть побігати босоніж по траві, але скоро теж пристають до роботи — зв’язують скошені колоски в невеличкі снопки, а потім збирають їх у високі. І так день за днем, протягом тижня, доки не покосять все своє поле…

Збіжжя зібране, але тепер потрібно відділити зерно від стеблини. Цей процес називається обмолот. Зжаті снопи просушували на подвірʼї чи в клуні, а потім розкладали довгим рядком на шматку витоптаної твердої землі — на «токах», інколи — на деревʼяних помостах. Брали ланцюги і довго били колоски. Після того солому збирали і саме зерно провіювали від сміття за допомогою лопати або спеціального пристрою, який називався віялка.

Зерно збирають в мішки і заносять в клуні, і тільки тепер господарі можуть оцінити зібраний в цьому році врожай і планувати подальшу переробку зерна. І от для цього людині й потрібні були жорна.

Довший час зерно перетирали вдома, тому в кожному господарстві були свої, домашні жорна. Існувала навіть така професія, як «жорняр» — людина, яка витесувала жорнові камені, а також гострила жорнові диски, оскільки ті під час довгої роботи звісно ж затуплялись. Жорнові кругляки виробляли з тих мінеральних порід, які можна було знайти на наших теренах — вапняк, пісковик, граніт. Найбільш міцними були жорна з граніту  — вони могли служити близько шістдесяти років і майже не зношувались. 

Але настали часи, коли у людей виникла необхідність молоти великі обʼєми зерна, що було не під силу домашнім жорнам, тому диски замінили на більші й відповідно важчі. Кожен диск важив від ста до п’ятисот кілограмів і робота з ними вже стала фізично неможливою для людини. Аби зрушити це приладдя почали використовувати нові способи. Спочатку силу тварин: запрягали коней, які ходили по колу і рухали жорна. Згодом люди  навчились використовувати сили природи. Вітер і вода — ті дві природні стихії, за допомогою яких до двадцятого століття відбувався процес перетирання зерна.

Отже, два основних види млинів, які ми знаємо на сьогодні, — водяний млин та вітряк. Відповідно вітряки використовують силу вітру: завдяки руху крил — рухаються і жорна, що перемелюють зерно. Водяні ж млини будували на берегах річок, аби використовувати силу води. Один з найстаріших водяних млинів України знаходиться у селищі Сатанів на Хмельниччині. За переказами він діє з 1790 року і до сьогодні допомагає людям з околиць виготовляти борошно.

Ось так зерно перетворюється в борошно і продовжується споконвічна традиція випікання хліба. 

Цим процесом в Україні зазвичай займались жінки: виводили хлібну закваску, місили тісто, пекли паляниці. І кожна господиня мала свій унікальний рецепт. До речі, пекарні почали зʼявлятись ще в середньовічних містах. Певний час вони були розділені на два типи: в одних випікали тільки хліб, в інших — пироги, калачі, пиріжки… Але свої хлібні рецепти пекарі завжди тримали в таємниці 1 передавали з покоління в покоління. Тому до сьогодні існують родинні рецепти й секретні технологічні карти для випікання фірмового хліба у багатьох хлібозаводах чи пекарнях.

Від зернини до паляниці, крізь жорна — такий довгий шлях має хліб, який і нині допомагає людям насититись в найскрутніші часи. А згадки про жорна та хліб залишаються з нами в піснях, легендах та прислівʼях. Ось декілька з них:
«Взяти когось на свої жорна»;

«Коло жорен піт витирають, а коло млина пісню співають»;

«Добрі жорна все перемелють».

Проєкт «Подкаст «Кльове Слово» створений спеціально для дітей командою ГО «Теревені» і реалізовується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)».

Слухайте «Кльове Слово» на Spotify, Apple Podcasts, Google PodcastsSoundcloud, Youtube, Megogo Podcasts, NV podcasts, ABUK.

авторка ведуча подкасту «Кльове Слово»
Катерина Кудряшова