Ганна Арендт у своїх працях говорила про два виміри зла: радикальне та банальне. З першим ми добре знайомі ще з дитинства: королева-мачуха, що прагне позбутися пасербиці; радник короля, що хоче влади за всяку ціну; чаклунка, яка пророкує смерть єдиної доньки короля, бо той не покликав її на хрестини. Поряд із кожною та кожним з них у казках зазвичай додають «зла» або ж «злий» як центральну характеристику їхньої сутності, як межі тої ролі, яку вони відіграють в історії. Сьогодні ці образи вже стали впізнаваними архетипами харизматичного, радикального, зла. Усі ці персонажі прагнуть знищити конкретну особу, зробити її зайвою у її ж просторі, вони не цураються жорстокості, вони лякають всеохопністю своєї люті та сили. У них годі шукати добра, але попри це, ми добре запамʼятовуємо їхні яскраві образи, вони нам цікаві.
Банальне зло є майже повною протилежністю радикального. Воно несамостійне, нецікаве, неосмислене. Дієвцями банального зла є ті, хто відмовляється брати на себе відповідальність, натомість сліпо слідує за агентами радикального зла, бо якщо не вони, то це саме зроблять інші, тож немає сенсу протистояти. Банальному злу завжди потрібне радикальне, агенти якого скеровуватимуть та дозволятимуть бездумно виконувати накази. А от радикальне зло потребує банального тоді, коли йдеться про масштабування дії, адже на самоті можна позбавитися індивіда, для знищення цілих держав чи народів треба залучати багато виконавців — масу, в якій кожен думає, що як не я, то хтось інший все одно виконає злочинний наказ. Іншими словами, Палпатіну в «Зоряних війнах» були потрібні штурмовики, аби втілити лиходійський план. А без Палпатіна у штурмовиків і не було б лиходійського плану.
У витоках нашого розуміння і розрізнення Добра та Зла лежить християнська мораль, яка зазнавала модифікацій, переоцінок та лібералізації протягом століть, але в основі якої все одно лежить чіткий дуальний поділ. Історія культури зафіксувала, що ці проголошені етичні норми не раз намагалися розхитати. Вільям Блейк, Фрідріх Ніцше, Жан Жене, Оскар Вайлд, Жоріс-Карл Гюїсманс та ще чимало митців, філософів і письменників обирали уважно вдивлятися у виміри імморального, пробували підважити програмну бінарність Добра і Зла.
Однак етичні норми та програмована дуальність досі актуальні. Почасти — бо не відходячи від них, легше провести демаркаційну лінію між «хорошими» та «поганими» людьми. Але також — бо часи війн, епідемій чи інших великих суспільних потрясінь загострюють потребу чіткого розрізнення Добра і Зла, без напівтонів та підважування моралі. Від цієї бінарності не відмовилася і популярна культура, адже саме вона відбиває суспільний запит на проговорення певних тем, використання певної оптики, переосмислення певних образів. Відповідно, аналіз саме попкультури може підказати, де сьогодні пролягають межі етичних норм та якими є масові тенденції у зображенні Зла.
Розібратися детальніше з різними видами популярної культури допомогли експерти та експертки у цих галузях: літературознавиця Ірина Борисюк, ведучий подкасту про кіно та попкультуру Vertigo Микита Тищенко, авторка каналу «фінчер кубриком» Єлизавета Безкоравайна та головний редактор медіа LiRoom Олексій Бондаренко.
Спроби розхитати бінарність Добра і Зла
Казкові персонажі, про яких ми говорили на початку, також є частиною популярної культури, адже вони знайомі абсолютній більшості. Ба більше, їхні образи десятиліттями використовує студія Disney, яку, певне, можна назвати втіленням поняття «попкультура». Тому й цікаво подивитися, як ці персонажі змінювалися у мультфільмах та фільмах студії, які збирають довкола себе величезні аудиторії маленьких та дорослих глядачів і глядачок.
Спершу лиходії Disney цілком відповідали своїм казковим праобразам. Мачуха з «Попелюшки» та «Білосніжки», Малефісента зі «Сплячої красуні», Джафар з «Аладдіна», Шрам з «Короля лева» — усі вони були харизматичними, жорстокими, цілеспрямованими та однозначно злими персонажами. Вони лякали, викликали злість і відразу, але й напрочуд добре запамʼятовувалися, лишалися яскравою частиною цих історій. Зчаста яскравішою за головних героїв — носіїв усіх етичних чеснот. І це з часом почало окреслюватися у проблему: класичні добрі персонажі все менше цікавили аудиторію.
Студія знайшла два виходи, які відбивають загальні тенденції популярного сторителінгу. По-перше, протагоністи історій стали цікавішими, отримали свої слабкі сторони, неправильні вибори та вади, які роблять їх ближчими до справжніх людей. По-друге, лиходії отримали шанс на переосмислення їхніх історій у цілій низці ретелінгів. Якщо узагальнити питання, на які кожен з них намагається знайти відповідь, то вийде щось таке: а може, вони стали злом, бо колись їх не приймали та упосліджували?
З одного боку, це питання закономірне і є певним застереженням проти іншування у суспільстві. Адже дійсно, що більше різні типи інакшості будуть дискримінуватися, то імовірніше упосліджені групи будуть відповідати агресією на несправедливість. Водночас ця теза не має переходити у виправдання зумисних злих вчинків. Мовляв, так, цей персонаж чинить жахливі речі, але ж це тому, що раніше він пережив щось так само лячне. Саме формалювання «так, це зло, але…» формує простір, де Зло легітимізується, йому знаходять виправдання, його ділять на більше чи менше, його сприймають виявом сили. Тому в більшості ретелінгів усе ж змінюють частину сюжету: лиходії одумуються і стають на бік Добра, бо лише так хиткі межі моралі можуть встояти.
Сучасний епос, який чітко визначився
З усіх видів культури саме література якнайповніше зафіксувала інтереси до різноманітних форм зла та ситуацій сірої неоднозначності, коли важко встановити, хто винний і у чому саме. Так, Йоганн Ґете переосмислював Мефістофелівське зло, героями Жана Жене були убивці, крадії та сутенери, Андре Жід міркував про життя за межами будь-яких моральних приписів. Однак є жанр, у якому до сьогодні переважно зберігається класична етична опозиція Добра і Зла. Ідеться про визнані фентезі й фантастику.
У Толкінівському всесвіті «Володаря перснів», що вже встиг стати класикою, погляд на зло фактично тотожний християнському: зло притаманне людській природі, воно спокушає, веде до неправильних виборів. Власне ті, хто піддався цій спокусі, стають агентами Зла: як Саурон, так і Морґот не були позначені Злом від народження, однак обидва в якийсь момент обрали темний бік. Найбільшою спокусою у світі Толкіна є влада, і лише ті, хто її не прагне, врешті й рятують Середземʼя.
У «поттеріані» зло також персоніфіковане і так само стає наслідком свідомого рішення. Ірина Борисюк наголошує, що «Волдеморт є одночасно абстрактною персоніфікацією людожерської ідеології, що базується на ексклюзивності однієї соціальної групи, і конкретним персонажем, що виріс із покинутої і упослідженої дитини». Однак Джоан Ролінґ одразу підкреслює, що складне дитинство не може бути виправданням у дорослому житті. Сам Гаррі також ріс приниженою дитиною, однак його шлях був протилежним до історії Тома Редла. А між цих двох екстремумів є й приклад Северуса Снейпа — теж зневаженої дитини, — який спершу повторює шлях Редла, прокладений ненавистю, а тоді все ж переходить на світлий бік.
Однак Зло не завжди лежить у площині особистих виборів людини, часом воно може мати структурних характер. Серед такий текстів Ірина Борисюк називає серію Джорджа Мартіна «Пісня льоду й полум’я»: «Білі блукачі здаються тим злом, що має екологічну, а не етичну природу. У тому сенсі, що загроза, здавалось би, походить ззовні, а отже, ідеться про виживання людства як виду. Але потім Мартін дає нам підказку, що білі блукачі — це суперзброя, що вийшла з-під контролю. А створена вона була дітьми лісу, що потерпали від навали перших людей, які винищували не тільки власне цю расу, а й плюндрували середовище її мешкання та культурні об’єкти. Це про порушення балансу: експансія одного виду чи раси призводить до незворотних змін, саме тому така важлива поліцентричність оповіді, яка показує різну правду, різні точки зору». Тобто зло у Мартіна не є абсолютним, воно залежить від контексту та обраного кута зору. А першопричини зла — соціальні, заховані у структурній нерівності та конфліктах між різними суспільними групами.
Про правду, що кардинально змінюється залежно від кута зору, також говорив і Ден Сіммонс. Шрайк із «Гіперіона» чи Туунбак із «Терору» на перший погляд здаються кровожерними монстрами. Воно й не дивно, адже такими вони здаються персонажам, за якими переважно спостерігає читацтво протягом кожної з цих історій. Ірина Борисюк зауважує, що «в “Гіперіоні” основний конфлікт відбувається між органічним і механічним (умовно — люди і машини). Вигнанці, а також сепаратисти з Мауї-Заповіданої, що здавалися джерелом зла мешканцям Гегемонії, мають свою правду і свою точку зору. У підсумку, вони не є загрозою для людства чи навіть для мешканців Гегемонії. У “Терорі” причиною загибелі майже всіх членів екіпажу є не тільки Туунбак, а й порушення етичних норм співжиття, що забезпечує виживання соціальної групи. Недовіра й егоїзм руйнують як вертикальні, так і горизонтальні зв’язки серед членів екіпажу. Але джерелом зла є також порушення соціального й екологічного балансу».
Однак є і ще один, найпрямолінійніший і водночас найбільш загадковий вид зла — вторгнення чужоземної раси. Щонайменше таке, як його зображали Герберт Веллс у романі «Війна світів» або ж Лю Цисінь у «Проблемі трьох тіл».
Від сконструйованого реалізму до потреб реальності
У 2010-х комікси стали величезною частиною нашого як не читацького, то точно глядацького життя. Екранізації історій про супергероїв водночас залучили в кінотеатри нову аудиторію і відкрили для широкого загалу імена, які раніше знали переважно фанати. Відповідно, про ці наймейнстримніші прояви жанру варто поговорити окремо від літератури та кінематографу, на межі яких вони і постали.
Якщо шукати, звідки беруть початок естетичні та етичні межі сучасної екранізованої супергероїки, то варто назвати трилогію про Бетмена від Крістофера Нолана. Вона зробила історію Брюса Вейна реалістичнішою і задала подібний тренд на наступні 15 років. Микита Тищенко розповідає, що «після Джокера Гіта Леджера антагоністи вже не могли собі дозволити бути “просто злими”. Навіть не дуже вдалі приклади, такі як генерал Зод у “Людині зі сталі” Зака Снайдера, сильно змінилися порівняно зі своїми попередніми втіленнями. Новий Зод уже не вимагав привести до себе земних лідерів, щоб ті присягнули йому на вірність, — він хотів відновити втрачену рідну планету й відродити расу криптонців: методи, можливо, ті самі, але мета набагато шляхетніша».
Таке олюднення антагоністів, з одного боку, зробило їх ціліснішими персонажами (наприклад, Кіллмонґер із «Чорної пантери» запамʼятався як найяскравіша частина фільму), а з іншого — призвело до часом специфічної реакції фандому супергероїки. Так, після виходу «Війни нескінченності» та «Завершення» на Reddit виникла спільнота «Танос не зробив нічого поганого», у якій і до сьогодні понад 500 000 підписників. Також можна знайти чимало есеїв на тему «Кіллмонґер мав рацію». Тобто мимоволі спільнота супергероїки все ж заходила на ковзкий шлях «так, це зло, але…», але не творці.
Однак найбільшим викликом для створення некарикатурних антагоністів для творців супергероїки Микита Тищенко називає, власне, реальність: «Поширення в США агресивних реактивних рухів, для яких мова ненависті стала основною, підкреслило для багатьох людей той дивний факт, що антагоністи у фільмах та коміксах якимось чином стали глибшими за людей, які творять зло у реальному світі. До цього додалися ще й загострення класовості в сучасному американському суспільстві: ерозія середнього класу, різке здорожчання життя, збільшення майнової прірви між найбагатшими і найбіднішими, акумуляція величезних статків мізерною кількістю осіб». І найновіші антагоністи вже почали відбивати цю нову реальністью. Так, наприклад, у минулорічному «Супермені» Джеймса Ґанна головним антагоністом є технічний геній Лекс Лютор, який ненавидить Супермена лише тому, що той не дає йому отримати всю жадану владу.
Але є й другий напрямок, яким обирають рухатися творці коміксів: визнати, що часом зло може бути просто злом. Микита Тищенко поділився такими прикладами: «У Absolute Wonder Woman — новій серії DC — головна героїня протистоїть хтонічному злу, міфічним монстрам, які просто вириваються на поверхню, аби знищити всіх, хто живе нагорі. А в Supergirl: Woman of Tomorrow, що стала першоджерелом майбутнього фільму “Суперґьорл”, головним антагоністом є садист Крем із Жовтих пагорбів, який вбиває людей (і собак) просто тому, що це приносить йому задоволення».
Зло як виснажливий вихор, що не думає спинятися
Якщо комікси просто зараз намагаються балансувати між правдоподібністю вигаданих антагоністів та абсурдністю лиходіїв із нашої реальності, то творці гучного авторського кіно останніх років обираються говорити про особистість у вирі зла. Цим коловоротом найчастіше стає війна як громіздка система насилля, де цінність життя однієї людини розмивається.
Одним із такий фільмів є «1917» Сема Мендеса — стрічка з трьома преміями «Оскар», зірковим кастом, операторською роботою Роджера Дікінса, монтажем Лі Сміта та музикою Томаса Ньюмана, яка не стала блокбастером, принаймні у його типовому сенсі. «Це не просто “історія, знята одним кадром”, а технічний маніфест про те, як людина стає заручником системи, де героїзм — це лише випадкова побічна дія боротьби за виживання. Для України, де вже виросли покоління, чия пам’ять не знає довоєнного спокою, це кіно резонує особливо. В одній зі сцен полковник Мак-Кензі (послання про скасування запланованої атаки наступного ранку якому і несуть два головних герої) втілює образ військового, що знає ціну життю. Він не герой і не лиходій. Він — голос самої війни, яка стала нескінченним процесом», — каже Єлизавета Безкоравайна.
Зло, яке вирує під час війни, не розчиняється одразу по її завершенню, а лишає свої сліди на кожному та кожній, хто пройшов крізь неї, продовжує їх виснажувати і далі. Про це говорить і режисер Маґнус фон Горн у стрічці «Дівчина з голкою» 2024 року, номінованому на премію «Оскар» за найкращий міжнародний фільм. Він розповідає історію молодої дівчини, яка втрачає житло, роботу і — до всього — усвідомлює, що вагітна. Довкола неї немає нікого з близьких, а її чоловік, що вирушив на війну, не надсилав жодної звістки. Єлизавета Безкоравайна зауважує, що «головна героїня, Кароліна, не викликає у нас емпатії — її повністю поглинули страх та виснаження, тому вона не переймається, коли одного разу чоловік повертається. Ми звикли бачити такий момент як чистий прояв любові, та Маґнус фон Горн одразу нас зупиняє, мовляв: “Буває інакше”. Коли дівчина бачить понівеченого чоловіка, то розуміє, що бути з людиною з інвалідністю їй складно. Зізнаюсь — мій світ перевернувся, коли я почула ключовий діалог подружжя, що закінчився словами: “У мене нове життя. Пробач мені”. Це звучить як вирок людству і старому світу, який неможливо склеїти».
Якщо попередні два фільми зосереджувалися на історії однієї людини у вирі війни та повоєнної дійсності, то третя стрічка, яку називає Єлизавета Безкоравайна, аналізує цілі системи гноблення. Це фільм «Походження» режисерки Ави Дюверней, за який вона отримала номінацію на «Золотого лева». Стрічка розповідає історію створення книжки Ізабель Вілкерсон «Каста. Витоки наших невдоволень». Обох дослідниць цікавить механізм, що уможливлює існування як кастової структури Індії, так і нацистської Німеччини. В його основі зазвичай стоять люди, які обмежили своє життя сліпим виконанням функцій усередині системи — стали носіями банального зла:
— Я чула, що демонстрація свастики тут [у Німеччині] є злочином. Дають три роки?
— Так, це так. Ми такого не дозволяємо.
— А ось у США прапор Конфедерації — щось на кшталт свастики, прапор вбивць і зрадників — є частиною офіційного прапора одного з наших штатів — Міссісіпі. Людям, що готові вести війну за право володіння іншими людьми, ставлять пам’ятники у всіх кутках країни.
Зло за межами нарації
На відміну від попередніх наративних жанрів, Зло у музиці можна розділити на три категорії: «зле» звучання, дослідження зла, «злі» музиканти. Деякі з них мають лише умовний стосунок до Зла, обумовлені радше стереотипами, аніж дійсними кореляціями, інші — напряму повʼязані з позамистецькою реальністю.
Те, що ми можемо назвати «злим» звуком, — це найчастіше якісь елементи аранжування або вокалу, які звучать важко. Олексій Бондаренко наголошує, що «це можуть бути як форма альтернативної чи класичної рок-музики, так і електронні жанри. “Важке” звучання не притаманне більшості жанрі попмузики, тому й асоціюється із чимось альтернативним. Умовно, Metallica звучить “зліше” за Arctic Monkeys. А брейкбіт — “зліше” за хаус».
За таких умов навіть у творчості одного артиста може бути як «добріша», так і «зліша» музика. В українському контексті прикметний приклад репера Otoy, який у 2023 році випустив альбом із промовистою назвою «Темна», в якому набагато похмуріші треки за ті, що увійшли до попереднього альбому «Недовготривалі відносини». Однак чи завжди важке звучання збігатиметься з осмисленням зла у текстах?
Музика, як і всі інші види мистецтва, рефлексує реальність довкола себе. Відповідно, теми жорстокості, смерті, вчинків на межі або вже за межею моральності трапляються як в андеграунді, так і в популярних артистів.
«У блекметалі, дезметалі та суміжних жанрах виконавці дуже часто порушують теми вбивств, залежностей та іншого зла. Але це відбувається не тільки в екстремальних. Попмузика теж досліджує зло. Один з моїх улюблених кліпів — Time To Dance французького електронного дуету The Shoes. У ньому Джейк Джилленгол грає серійного маньяка, який вбиває хіпстерів», — розповідає Олексій Бондаренко.
Однак якщо попередні приклади були звичним творчими процесами, подібними на ті експерименти в літературі, які розхитувати межі моральності, то є й ситуації, коли «зло» виходить за межі музики. Олексій Бондаренко зауважує, що «десь це може бути частиною персонального погляду на речі й кордони допустимого. Наприклад, агресивні мошпіти на метал-концертах підійдуть не кожному, але для багатьох, хто бере в них участь, це цілком легітимна форма вимістити власну енергію і злість. Інше питання — відповідальність артистів перед фанатами за ті меседжи, які вони несуть і як з ними взаємодіють. Наприклад, фандом Тейлор Свіфт відомий тим, що його представники можуть масово травити людей, які, на їхню думку, шкодять Тейлор. Це настільки велике явище, що Свіфт кілька разів зверталася до своїх фанів із проханням так не робити».
Також часто довкола музикантів, що оспівують певні цінності, збираються відповідні спільноти. Прихильники якихось радикальних ідеологій гуртуватимуться довкола тих артистів, що розділяють їхню політичну позицію. Водночас Олексій Бондаренко наголошує, що «жодна пісня не може змусити людину робити зло, хай якою агресивною вона була б. Стверджувати так — це майже те саме, як казати, що після Counter Strike люди хочуть вбивати людей». Зрештою, це теж перекладання відповідальності з реальних винуватців на обставини або контекст. Те саме «так, це зло, але…», від якого, здається, намагаються убезпечитися всі види популярної культури. І, здається, у них непогано виходить.
Матеріал створено за сприяння Goethe-institute в Україні з нагоди 120-ліття з дня народження Ганни Арендт.
