Місяць: Грудень 2023

Подкаст про кіно Vertigo у складі Юрія Поворозника, Микити Тищенка та Ярослава Друзюка визначив 19 найцікавіших серіалів 2023 року. Нові історії та багатосезонні саги, для колективного й самотрього перегляду, комедійні та драматичні, трилери, що тримають, та історії, що розслабляють. Словом, серіали на будь-який смак. 

Поки комедійний жанр переживає епоху стагнації, кілька відчайдушних серіалів досі несуть спадщину ситкомів на своїх плечах. «Що ми робимо в тінях» — один з них.

Псевдодокументальна історія про вампірів, що живуть на Лонґ-Айленді, вже давно переросла свій оригінал (однойменну стрічку Тайки Вайтіті) і стала самостійним гравцем, який пʼять сезонів надійно утримує авдиторію майстерними жартами, вдалими камео та вмінням витиснути з теми максимум, не звалившись у безнадійний кітч та самоповтор. Шкода що наступний, 6 сезон серіалу, стане його останнім.

Серіал-антиутопія від Apple TV+ розповідає про останніх людей на планеті, які живуть у величезному підземному бункері, розрахованому на 10 тисяч осіб. «Таємниця бункера» не пропонує щось принципово нове любителям жанру, але претендує на те, аби називатися його зразковим представником. Тут є і суворо стратифіковане суспільство, доволі наочно поділене поверхами, і загадкове минуле, про котре заборонено розпитувати, і загальна змова, через яку не можна нікому довіряти.

«Таємниця бункера» стала найуспішнішим драматичним серіалом в історії Apple TV+, уже зараз триває знімальний процес другого сезону.

Спіноф «Хлопаків», події якого розгортаються в університеті для дітей із суперздібностями, знайомить нас із майбутніми супергероями цього всесвіту. Та на відміну від членів «Сімки», вони ще молоді й наївні, і справді вірять у те, що задача супергероїв — рятувати людство та карати поганців. «Покоління V» активно намагається цей юнацький ідеалізм розвіяти, занурюючи їх у ситуації, де правильний вибір не завжди очевидний, і всі сторони діють одними й тими самими методами.

Останні епізоди серіалу ще більше переплітають його з основною історією, вводячи в сюжет як знайомих за «Хлопаками» персонажів, так і добре знайомі теми, передусім постання фашизму в сучасному американському суспільстві.

Ніхто б не дізнався про Пола Волінера, якби не його власне бажання стати відомим. Інакше навіщо писати автобіографію, сповнену численних абсолютно вигаданих деталей, публікувати її, а потім ще й укладати за нею сценарій та звертатися до режисера Джейсона Волінера з пропозицією екранізувати своє вигадане життя? Як мінімум для того, щоб стріминг Peacock замовив про тебе цілий мінісеріал, котрий є оригінальною сумішшю документалістики, псевдо-документалістики, художньої документалістики та сатири на документалістику.

Першоджерело, як і серіал, розповідає історію життя Пола Т. Ґолдмана — страхового агента, котрий підозрює свою дружину у тому, що вона веде подвійне життя повії та керує злочинною організацією з секс-трафікінгу. Малоймовірно? Ще б пак. Але не більш неймовірно ніж ще чимало пригод, які з серйозним обличчям спочатку описує, а потім і розповідає на камеру Пол Волінер.

У 2023 році культовий британський серіал зробив вражаючий розворот — змінив шоуранера, головного героя та бізнес-партнера. Угода з Disney+ означає для шоу неймовірно багато. Мова і про більші бюджети, і про ширшу авдиторію і, що найголовніше, про зрозумілішу цільову авдиторію. «Доктор Хто» готується нарешті перетворитися з дивного дешевого британського сай-фай серіалу в дорогий підлітковий серіал про подорожі в часі та просторі.

Щоби зробити перехід максимально гладким, продюсери змінили шоуранера з Кріса Чібнела, який на цій посаді чув лише критику, на Рассела Т. Девіса — британського сценариста, відповідального за відродження «Доктора Хто» в 2005 році. Той підійшов до перезапуску з помпою: повернув Давіда Теннанта (який грав 10-го Доктора), влаштував солідний рейвах у всесвіті серіалу та організував чудову прощальну вечірку для всіх старих фанатів.

Якщо ви не дивилися «Доктора Хто», то сміливо пропускайте три спецепізоди, які вийшли цього року і починайте знайомство з героєм із різдвяного випуску — Рассел Т. Девіс зробив усе, щоб залишити перед вами чистий аркуш, який не потребує 60 років контексту.

Якщо ж ви вже любите «Доктора Хто», то ці три епізоди — це майстерний реверанс усьому, за що ми обожнюємо франшизу, та ще й з несподіваним сюжетним поворотом на десерт, який дозволяє з інтересом слідкувати за всесвітом і надалі.

Анімаційний серіал Max, що розповідає про планету Веста, над якою розбивається корабель колоністів, і люди змушені роками виживати в чужій природі. «Царство сміттярів» не може похвалитися аж надто непередбачуваним сюжетом, але захоплює своєю світобудовою, малюючи перед глядачами химерний світ, не схожий на земний. Кожна з 12 пів годинних серій намагається здивувати нас новими істотами, які взаємодіють між собою у непередбачуваний спосіб.

У деякі моменти здається, що це не стільки фантастичний серіал, скільки документальний цикл про дику природу, така собі «Планета Земля» Девіда Аттенборо, але на іншій планеті. І, так само як згаданий цикл, «Царство сміттярів» добре ілюструє як люди, з одного боку, здатні змінювати цілі екосистеми для своїх потреб, а з другого, є лише дрібними елементами у складній загальній структурі природи.

Навряд чи в Україні знайдеться багато поціновувачів оригінального «Перрі Мейсона» (як мінімум через те, що він виходив у 50-60-х), але ми точно знаємо, чому цей серіал вважається одним з найважливіших в історії телебачення. Справа в тому, що історія про талановитого адвоката стала першим «процедурником» та відповідальна за більшість елементів, які роблять цей жанр улюбленцем сотень мільйонів глядачів: чітка й зрозуміла структура, харизматичний головний герой, закручені детективні загадки та обовʼязково тріумф справедливості у фіналі.

Коли в 2020 році HBO випустили умовний приквел до серіалу, багато хто здивовано протирав чоло — замість оптимістичного детективу глядачі отримали «Справжнього детектива» у декораціях 30-х. Перрі Мейсон у виконанні Меттью Різа був зламаним та нещасним, а історія більше схилялася до драматичної релігійної містифікації й зовсім не нагадувала розважальний детектив.

Другий сезон дещо виправив ситуацію: у сучасного Перрі Мейсона зʼявилося почуття гумору, сюжет будувався навколо закрученої детективної історії й усе це відбувалося в сетингу, створеному ще в попередньому сезоні. Та попри роботу над помилками й хороші відгуки критиків, серіал через паузу, зумовлену ковідом, не зміг утримати авдиторію, через що його скасували. І все ж чудовий історичний детектив з джазовим саундтреком ми таки отримали.

Телевідділу BBC гарно вдаються короткі історії про соціальну несправедливість у Британії. Особливо, коли є нагода розповісти про неї крізь призму реальної детективної історії. А якщо це ще й унікальна історія, котра вдало підкреслить головну думку серіалу та загалом буде чудово сценарно оформленою — то готуйте лаврові вінки. Бо все це про «Золотом».

Історія описує події навколо пограбування Брінкса-Мета — знаменитого злочину, коли у 1983 році зловмисники викрали більше 20 мільйонів фунтів у золоті та коштовностях. Ця подія дала поштовх цілій низці розслідувань та правопорушень, які регулярно зʼявлялися в пресі протягом наступних десятиліть. Чого не скажеш про золото, котре так і не знайшли.

Тож якщо скучили за британськими акторами та якісним театралізованим нон-фікшном, ви знаєте що дивитися.

Після виходу «Ножів наголо», режисер та сценарист Раян Джонсон отримав цілком заслужений карт-бланш на голлівудському ринку: Netflix викупив франшизу про детектива Бенуа Блана, а стрімінг Peacock замовив йому серіал. Згодом виявилося, що Джонсон лише придумав ідею, написав та зняв кілька серій, давши нагоду сяяти іншим. Передусім, виконавиці головної ролі Наташі Ліонне.

Серіал розповідає про Чарлі Кейл (Наташі Ліонне) — працівницю казино з дивною здатністю завжди знати, коли люди брешуть. Після «невдалого дня» за нею влаштовує полювання місцевий мафіозі, тож вона вирушає в дорогу Америкою, розслідуючи убивства, які трапляються у неї на шляху.

«Покер фейс» найпростіше описати порівнянням — це сучасна версія «Коломбо», яка прямо про це заявляє. Він наслідує не лише візуальні та стилістичні прийоми, а й фірмовий формат легендарного серіалу з Пітером Фальком, коли на початку епізоду ми бачимо вбивство, а потім головний персонаж намагається притягнути злочинця до відповідальності. Щоправда, в 2023 класичну «щотижневу справу» зняти складно, тому «Покер фейс» всіляко грається з самостійно заданими межами, намагаючись не огорнути глядача комфортом зрозумілої структури, а постійно підкидає несподіванки, спираючись на очікування авдиторії. Виходить по-різному, але коли серіалу це вдається, то він виправдовує увесь витрачений на нього час.

Білл Гейдер, режисер, творець і виконавець головної ролі серіалу, прийшов у «Баррі» випускником скетч-шоу Saturday Night Live, який хотів довести, що здатен на більше, ніж говорити кумедними голосами. І довів це настільки переконливо, що зараз, після чотирьох не схожих ні на що трагікомічних сезонів, вважається одним з найцікавіших молодих режисерів у Голлівуді та головним претендентом на премію «Еммі» за режисуру.

Четвертий сезон закінчує історію кілера, який вирішує стати актором, діючи при цьому ще сміливіше та ще непередбачуваніше, ніж до цього — зі стрибками в часі, несподіваними рішеннями та навіть візуальними експериментами в дусі Девіда Лінча.

Формат «хто-це-зробив» (як у класичних творах Агати Крісті) щороку не дає спокою сценаристам та режисерам, і це прекрасно. Адже що може бути кращим за класичну комфортну детективну історію, котра відбувається на закритій території, де в усіх персонажів є мотив для злочину, а в детектива харизми не менше, ніж інтелекту.

«Вбивство на краю світу» можна назвати найактуальнішим переосмисленням формули: у стильних скандинавських інтерʼєрах класичне вбивство трапляється на мініконференції загадкового техномільярдера, який мріє про світле майбутнє планети. За розслідування береться одна з гостей — молода письменниця (Емма Корін), котру називають «Шерлоком покоління Z». Як наслідок, історія сповнена соціальною критикою та актуальною сучасною проблематикою, розслідуванню допомагає штучний інтелект, а серіал впевнено грається з очікуваннями глядача та пропонує цікаву історію, що затягує. Чим не ідеальна зимова розвага?

На початку його шляху цей серіал описували як «серіал за мотивами “Скажених псів” Тарантіно від Тайки Вайтіті». Тепер три сезони завершеного серіалу подарували нам самобутню історію про життя корінних американців (величезна рідкість) у сучасній Америці, розказану самими корінними американцями (чи не єдиний випадок на телебаченні).

Щоправда, навіть отримавши таку непересічну можливість, шоуранер Стерлін Харджо перш за все знімає комічну й драматичну водночас історію молоді, котра живе у резервації в Оклагомі та мріє вирватися у великий світ. Тож ми отримали чудовий серіал, що і дарує нам цікавих героїв, і змушує нас за них переживати та вболівати, і розповідає про унікальний досвід, з яким ми раніше не стикалися.

Останні кілька років на американському телебаченні пройшли під зіркою експериментальної документалістики, яка зливається з художнім вимислом та занурюється кудись глибоко у пост- та метамодернізм. Королем цього колапсу вимислу та реальності став Нейтан Філдер, який у 2022 подарував світу «Репетицію». Цього ж року цей тренд продовжує шоу «Корисні поради з Джоном Вілсоном», де Філдер виступив виконавчим продюсером.

Шоу Вілсона, про третій сезон якого ми говоримо, — це документальні замальовки непересічних історій, повз котрі дуже легко пройти, не помітивши їх. Кожна серія, попри утилітарну назву на зразок «Як зварити ризото», є скоріше поетичним нарисом про життя в Нью-Йорку. Ідеальний ескапізм для втомлених війною українців.

За ці шість років Майк Фленаґан зумів те, що мало кому вдається, — не розчинитися в невпинному потоці контенту, який Netflix спрямовує на глядачів. Вихід нового серіалу від творця «Привидів будинку на пагорбі», «Привидів маєтку Блай» та «Опівнічної меси» став щорічною геловінською традицією платформи, і «Падіння дому Ашерів» (останній серіал Фленаґана для Netflix, оскільки після нього режисер починає співпрацю з Amazon Prime) сміливо претендує на звання одного з найкращих із них.

Максимально стильне і готичне, «Падіння дому Ашерів» розповідає про родину фармацевтів, що побудувала свої статки на продажі знеболювальних, спричинивши опіоїдну кризу у Сполучених Штатах. Реальними прототипами героїв стала родина Саклерів, але серіал не церемониться з тим, щоб хоч якось відповідати дійсності. Переповнена відсиланнями до творчості Едґара По історія дає глядачам насолоду, котру нечасто можна відчути в реальності, — коли негідники криваво отримують по заслузі.

Тривалий час над екранізацією ігор висіло прокляття: будь-який фільм провалювався в прокаті та його вороже зустрічали прихильники, оскільки часто не міг дати глядачам чогось нового, а просто паразитував на спрощенні ідей першоджерела.

Екранізація «Останні з нас» виявилася винятком — сценарист «Чорнобиля» Крейґ Мазін, разом із творцем оригінальної гри Нілом Дракманном не просто вдало адаптували історію виживання дівчини Еллі та компаньйоном Джоелом у світі зомбі-апокаліпсису, а й суттєво її поглибили. Не дарма одним з найкращих епізодів року називають саме третю серію серіалу, яка стала однією з найкращих історій про кохання за кілька десятиліть.

За щотижневими релізами Netflix все складніше простежити — компанія надто намагається утримати авдиторію романтичними комедіями та трилерами середньої руки, тож часом прорватися крізь них виходить з труднощами. Особливо, коли свої особливі релізи компанія майже не підсвічує. Останні кілька років стрімінг-гігант регулярно експериментує з аніме, тому історія самурая в епоху Едо видавалася просто ще одним прохідним проєктом, який ледь заслужив на випуск трейлера до премʼєри.

Та насправді «Блакитноокий самурай» виявився чи не найвдалішим оригінальним серіалом Netflix за останні кілька років. Історія розповідає про жінку-воїна, котра у часи закритих кордонів намагається знайти й убити тих небагатьох білих чоловіків, що через вплив нелегально залишилися у країні.

Причина проста — один з них є її батьком, який зґвалтував матір і відповідальний за появу на світ блакитноокої дитини, котру всі місцеві вважають покручем та монстром.

Серіал прекрасний в усіх своїх складових: досконала плавна анімація, прекрасно поставлений екшн, обʼємна історія, яка розкривається цілим набором різноманітних сценарних інструментів та чудово відтворений історичний сетинг. «Блакитноокий самурай» уже претендує на місце серед найкращих анімаційних серіалів десятиліття та готується до другого сезону.

Деймон Лінделоф, відомий за серіалами «Загублені» (Lost), «Залишені» (Leftovers) та «Вартові» (Watchmen), вирішив почати новий етап своєї карʼєри. Відтепер він уже не робитиме серіали самотужки, а допомагатиме молодим сценаристам своїм досвідом та репутацією. І першим результатом такого підходу стала «Місіс Девіс» — це серіал, написаний у співпраці з Тарою Ернандес, котра до цього працювала у сценарній кімнаті «Теорії великого вибуху». Можливо, саме тому спроба лаконічно описати «Місіс Девіс» одним реченням буде нагадувати якесь марення. Бо це серіал про монахиню, що на прохання всемогутнього штучного інтелекту шукає святий Ґрааль (цілком реальний), котрий переховує група інвестиційних банкірів, і в випадку її успіху штучний інтелект вимкнеться назавжди.

Проте за цілим каскадом абсурдних жартів і фарсових ситуацій ховається чимало набагато глибших тем на кшталт того, хто (або що) надає сенс нашому життю, як технологія поступово перебирає на себе функції, котрі століттями виконувала релігія, та як людство досі схильне наділяти надзвичайними здібностями речі, котрі воно не до кінця розуміє. Можливо, найбільший фокус, який вдається серіалу, це те, що він має пояснення для всіх, навіть найбожевільніших речей, котрі відбуваються на екрані. І за всім фарсом стоїть доволі тверезе усвідомлення того, що людство приречене залишатися сам-на-сам зі своїми екзистенційними проблемами, які доведеться розвʼязувати самотужки.

Другий сезон серіалу про будні чиказького ресторану робить доволі несподівану річ — він виносить події за межі кухні. Цього разу «Ведмідь» присвячений підготовці до відкриття ресторану, яке стане грандіозною подією фіналу сезону. І такий хід дозволяє серіалу продемонструвати, що накручувати градус тривожності на професійній кухні — далеко не єдине, що він вміє. Другий сезон «Ведмедя» — зразок того, як можна розповідати драматичні та емоційні історії без явного антагоніста, натомість дозволяючи персонажам у різних ситуаціях проявляти як свої позитивні, так і негативні риси.

Серіал може похвалитися одним із найкращих ансамблів на сучасному телебаченні, який у другому сезоні поповнив цілий потік зіркових камео: від оскароносних Олівії Колман і Джеймі Лі Кертіс до коміка Джона Мулейні. Але головними зірками все одно залишилися Чикаґо, їжа та недосконалі люди, які всі разом намагаються створити щось прекрасне.

Серіал Джессі Армстронґа про сімʼю медіамагната, яка ніяк не може поділити спадщину та владу з живим і повним сил головою цієї сімʼї, з кожним новим сезоном постійно підіймав планку режисури, сценарної, акторської та операторської роботи, а також захвату критиків, котрі щоразу не могли повірити в те, як шоу стає лише кращим.

Тож коли стало відомо, що четвертий сезон «Спадкоємців» буде останнім, усі завмерли в очікуванні чогось особливого. І не помилилися. Насправді, серіал не просто є найкращим у 2023 році, а й претендує на перше місце у списку найкращих серіалів 2020-х та XXI століття. Та що тут казати, коли Variety вже ставить його в першу 20-ку найкращих серіалів усіх часів. І знаєте що? Це абсолютно заслужено.

Відгук Анни Колібаби на мокʼюментарі серіал від Суспільного.

У попередньому матеріалі я розповідала про перші три серії нового серіалу «Карлос в Україні» в жанрі мок‘юментарі від команди Суспільного. У серіалі 12 серій, приблизно по пів години кожна. У перших трьох серіях Карлос знайомиться з «героями» своїх сюжетів і поволі стає частиною їхніх історій.

За сюжетом американський журналіст Карлос і його оператор Г‘ю приїжджають в Україну, щоб показувати життя звичайних українців під час повномасштабного вторгнення. Упродовж усього серіалу ми слідкуємо за п’ятьма історіями простих людей. Безробітне подружжя Юра та Аліна, які намагаються знаходити способи заробітку на себе. Власниця бару «Митець» Марія та закоханий в неї бармен Влад, який все намагається добитися від Марічки взаємності. Літня пара Раїса Романівна та Віктор Михайлович, де чоловік шукає черговий привід випити «по 50», а дружина цим не задоволена. Мама-одиначка Катя, що старається «піднімати» сина Владіка сама. І волонтерський центр «Байда», в котрому завідувач центру Андрій та його помічник Віталік шукають, як ще допомогти ЗСУ та цивільним.

З 4-ї серії вводять нових другорядних персонажів у кожну з 5-ти перших історій. Так в серіалі з’являються нові обличчя. 

У сюжеті про Юру та Аліну з’являється її однокурсник, який колись залицявся до жінки. Ігор вирішує знову проявляти увагу до Аліни, а дуже злить її чоловіка.

У барі «Митець» з’являються аж три нових персонажі: власник, постійний клієнт Володя та дистриб’юторка Наталя, в якої виникають взаємні почуття до Влада, але тільки до того моменту, коли жінка починає просувати російські наративи.

У затишному будинку літньої пари Раїси Романівни та Віктора Михайловича назріває конфлікт. Раїса втомилася від брехні чоловіка та ділить будинок на «території» стрічкою, за яку не можна переходити. Ще й залицяльник з’являється.

У житті самотньої Каті та її сина Влада з’являється її матір та колишній чоловік героїні, який раптово (або не зовсім) вирішує повернутися в родину та налагодити стосунки із сином. А у волонтерський центр «Байда» періодично приходить журналістка Христина з інтернет-порталу «Труба», котра хоче потопити організацію, адже саме таке замовлення отримала від одного державного зрадника.

Якщо після перших трьох епізодів ще складно зрозуміти загальну картину та сформувати враження, то після перегляду всіх серій питань усе ж залишається значно більше, ніж відповідей. Я плекала надії, що впродовж 9-ти серій щось зміниться, але цього, на жаль, не сталось.

На мій погляд, головна проблема — сам Карлос. Протягом усього серіалу портрет персонажа так і не сформувався, тому складається враження, що про нього зовсім забувають. Також як для головної ролі Карлосові бракує об’єму, він не заповнює собою простір. Його персонаж занадто м’який та не вирізняється харизмою. Майже кожен затьмарює бідного псевдожурналіста.

Можливо, це було б і правильним рішенням, якби серіал залишався в жанрі мок‘юментарі. Але зі свого екватора він остаточно перестає бути псевдодокументальним. 

Від початку ідея була в тому, що Карлос у ролі журналіста знімає всі сюжети зі своїм особистим оператором Г‘ю, але в серіалі постійно з’являються інші камери, через що втрачається відчуття документального (хоч і псевдо) сюжету. Наприклад, 6-та серія, де дія відбувається у квартирі мами-одиначки Каті та її сина Владіка. Катерина говорить на камеру, що піде перевірити, як син справляється зі своїми учнівськими обов’язками. Замість того, аби відзняти з-за спини жінку, котра прямує по коридору квартири, у наступному кадрі ми просто бачимо, як вона заходить в кімнату, де вже сидить оператор. Зі псевдодокументального серіал остаточно стає ігровим, з декількома камерами, монтажем та не дуже вдалим сценарієм. Він не реалізовує свій потенціал, який мав від початку за рахунок ідеї та жанру. Абсурдність та нереалістичність ситуацій у серіалі велика. 

В одній із серій ми дізнаємось, що в город Раїси та Віктора вночі прилетів дрон, але при цьому серед ушкоджень — тільки маленьке віконце будинку, котрий залишився цілим.

Також в одній серії відбуваються вимкнення світла, тому персонажі згадують про «пункти незламності». Але на екрані ми бачимо, що все це відбувається влітку, тому мимоволі виникає дисонанс. Складається враження, наче в серіал потрібно було обов’язково вставити частину про блекаути, але без перестрибування з сезону в сезон.

Ще одна проблема серіалу — проблема часу. Не зрозуміло, на який термін приїхав Карлос, але зі слів Каті, в одній зі сцен він перебуває в Україні впродовж двох місяців. 

Окрім проблем, зверну увагу й на хороше. Наприклад, чудова гра акторів Ірми Вітовської, Ніни Набокої та Григорія Боковенка. «Карлос в Україні» намагається зберігати тепло і затишок, але іноді старання настільки великі, що мета показати життя українців під час повномасштабного вторгнення губиться. 

Можна заплющити очі на багато моментів через те, що це перша спроба Нікіти Торжевського в жанрі мок’юменатрі. Цей режисер починав на телебаченні з таких шоу, як «Кохана, ми вбиваємо дітей», «Вагітна у 16», «Слідство ведуть екстрасенси» та інші. Жанр мок‘юментарі поки що не надто популярний в Україні, але серед гарних прикладів — короткий метр режисера Едуарда Нечмоглода «Капітан Бровари» та «2020: Безлюдна країна» режисера Корнія Грицюка.

«Карлос в Україні» намагається зосередитися на звичайному житті українців під час повномасштабного вторгнення, але складається враження, наче війни в серіалі майже не існує, бо окрім звучання тривоги та мінімальних згадок у розмовах персонажів, ніщо про це не говорить. Серіал дуже далекий від реальності, в якій ми живемо. Тож ідея показати українців під час війни так і залишилася нерозкритою.