У грудні 2025 року відбувся онлайн-вебінар для документалістів, журналістів, фотокореспондентів, правозахисників та всіх, хто працює професійно або хоче знати більше про фото- й відеофіксацію російсько-української війни. «Межі приватності у часи війни: етика документування та фото- й відеозйомок» — це про відповідальність: за те, щоб задокументувати події, болючі, проте такі, про які слід пам’ятати і які надалі працюватимуть на захист потерпілих та на досягненні справедливості. А також відповідальність за те, щоб зберегти пам’ять про війну правильно — не нашкодити свідкам і постраждалим від трагічних подій.
Онлайн-вебінар став продовженням низки розмов про війну і фіксацію подій. Організував захід «Архів війни» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». До розмови запросили експертів: журналістку, голову Медійної ініціативи за права людини (МІПЛ) (правозахисної організації, яка досліджує воєнні злочини і випадки порушення прав людини під час російсько-української війни. — Ред.) Тетяну Катриченко та фотографа, відеографа, фотожурналіста й воєнного кореспондента, засновника репортерського медіа про війну Frontliner Андрія Дубчака. Модератор події — журналіст й інтерв’юєр «Архіву війни» Євген Павлюковський.
На вебінарі поговорили про роботу із сенситивним контентом і правильне документування подій. Спікери також поділилися тим, як зберігати етичний баланс, висвітлюючи сенситивний контент, і якою має бути підготовка, щоб зібрати матеріали на чутливі теми і працювати з ними.
Далі — конспект і ключові тези події.
Журналістика і війна
Тетяна Катриченко ділиться досвідом фіксування війни у межах роботи у МІЛП. Організація поєднує журналістику, адвокацію та документування воєнних злочинів і працює переважно у форматі журналістських розслідувань. Зокрема, згадують матеріал про вибух в Оленівській колонії влітку 2022 року. Організація на той час одна з перших назвала ім’я і прізвище начальника колонії, надала свідчення звільнених із полону, які перебували до цього в бараці. Матеріали стали основою для видання «Оленівка. Злочин. Пам’ять. Поламана система», над яким працювали також видавництво The Ukrainians Publishing і Платформа пам’яті «Меморіал».
«Якщо говорити про Оленівку, то для всіх учасників цього розслідування — героїв і наших журналістів — головною була мотивація встановити причетних до вбивства військовополонених і знайти відповідальних. Це дуже складно, але і ми, журналісти та журналістки, хотіли дізнатися всі деталі і шукали найрізноманітніших свідків, і герої, українські військовослужбовці, зокрема бригади “Азов”, ішли з нами на контакт, щоб про все розказати.
Тобто ми всі розуміли, що нам потрібно це зафіксувати для історії, передати нашим правоохоронним органам передусім, Службі безпеки України, також Офісу Генерального прокурора. Ми всі намагалися зібрати якомога більше фактів, які не загубляться протягом наступних років, для того, щоб якщо не сьогодні, то за кілька років, ми сподіваємося, назвали імена причетних до цього вбивства», — згадує Тетяна Катриченко.
Як працювати з подіями і форматами
Серед форматів фоторепортажів Дубчак найперше виокремлює короткий — коли йдеться про приліт. Тоді потрібно багато фотографувати: деталі, ракурси, людей. Є безліч кейсів, коли фото прильотів викликають дискусії чи скандали. На думку Андрія Дубчака, фотографувати потрібно все:
«Ці кадри потім можуть бути доказовою базою для українських правоохоронних органів, матеріалом для міжнародних кримінальних проваджень, слідчих дій. І водночас це частина історії. Проте важливо: хоча фотографувати треба все, варто зважати на емоційний стан людей, із якими маєте справу, у яких берете інтерв’ю. Знову ж таки — бути емпатичним. Дуже простий приклад: бувають моменти, коли люди в стані афекту, не хочуть, щоб їх фотографували, вони махають руками або чітко кажуть про це».
Говорячи про швидкі й короткі репортажі, Дубчак також додає, що варто зосередитися на темі трагедії й публікувати загальні світлини, а не показувати кадри з кров’ю та обличчя людей. Якщо йдеться про звільнених із полону, то спікер пропонує робити загальні плани, а не зосереджуватися на конкретних обличчях і людях. Але після потрібно обов’язково повертатися до комунікації: запитати дозвіл на публікацію. Існує ризик, що у зазнімкованого на фото є родичі, які залишаються на окупованих територіях, і в такому випадку важливо не нашкодити.
Фотожурналіст і воєнний кореспондент, засновник Frontliner Андрій Дубчак
Другий формат — великий репортаж, який потребує підготовки. Часто йдеться про травмованих героїв, тому тут потрібна довга попередня комунікація. Андрій Дубчак каже, що всі наступні матеріали й фото з такого репортажу узгоджуються з героями. Якщо їх щось не влаштовує, то фото вирізають чи не публікують.
Тетяна Катриченко каже, що часто зміст репортажного матеріалу залежить саме від журналістів: по-перше, від того, наскільки вони готові глибоко зрозуміти суть події. З цього усвідомлення починається робота над запитаннями до героїв, наскільки ці запитання зможуть розкрити ситуацію. По-друге, багато залежить і від того, хто свідчить, оскільки найчастіше це люди з важким досвідом чи травмою, на які варто зважати, щоб не перейти межу в розмові.
«Професійний журналіст часто розуміє, де ця межа, яку не треба переходити, і де можна за найменших зусиль зуміти зловити емоцію, яка стане важливою деталлю матеріалу. А ось якщо ми говоримо про глибинні інтерв’ю, то важливі попередні перемовини з людиною. Ми пояснюємо, для чого це потрібно, обов’язково говоримо про те, як будемо використовувати цю інформацію: повідомляємо, що є певні рівні доступу до цієї інформації, і встановлюємо разом із героєм чи героїнею ці рівні. Тобто що ми можемо використовувати інформацію з мінімальною ідентифікацією чи взагалі без неї, можемо передавати чи ні правоохоронним органам, міжнародним організаціям, архівам.
Ще важливо: після інтерв’ю документатор або журналіст не має втрачати зв’язок із людиною. Це допомагає зберігати свідчення й отримати їх максимально повно. Адже завжди може бути так, що в моменті не хочеться говорити про певні ситуації, але до них можемо повернутися пізніше», — каже Тетяна Катриченко.
Ставлення до сенситивного контенту
Порівняно з 2022 роком, початком повномасштабного вторгнення, сьогодні підходи до документування і спілкування зі свідками зазнають змін. Тетяна Катриченко згадує, що після деокупації Київської та Сумської областей можна було знайти більше очевидців, готових розповідати про те, що відбувалося.
«Якщо ви зараз поїдете у Тростянець Сумської області, який був окупований, і захочете зібрати там додаткові свідчення, частіше почуєте відмови. Те саме в Харківській області, зараз там активні бойові дії. З іншого боку, у 2022 році дуже багато правозахисників — організацій і журналістів — взялися документувати воєнні злочини. Тоді це був великий потік інформації, свідчень, які не були належним чином систематизовані і, можливо, збережені. Зараз ми набули досвіду, це видно по текстах: якщо порівнювати тодішні матеріали і тексти сьогодення, то це різні рівні глибини», — каже спікерка.
Андрій Дубчак зауважує: якщо раніше публікувалося більше сенситивного матеріалу, з великою кількістю жертв і постраждалих, зараз із цим варто бути обережним. Сьогодні складно окреслити чітку межу, оскільки це «територія постійної дискусії, балансу і дисбалансу». Дубчак говорить про те, що всі кадри варто зберігати й архівувати як частину історії, а про публікацію вирішувати відповідно до їхнього значення, власних почуттів та згоди тих, хто на фото. Не всі фото з події потім варто висвітлювати публічно.
Фотожурналіст і воєнний кореспондент, засновник Frontliner Андрій Дубчак
Спікер згадує про 6 березня 2022 року — мінометний удар російської армії по мосту до Ірпеня, унаслідок якого загинула родина, що намагалася евакуюватися. Андрій Дубчак та фотографка The New York Times Ліндсі Аддаріо стали свідками події й опублікували відео та світлину. У той час, поки світ ще не розумів, що відбувається і як ставитися до війни, ці кадри стали доказом, що Росія стріляє по цивільних.
«Я самостійно вирішив опублікувати кадри з розбитого мосту і насправді дуже боявся, бо це суперечило всім кодексам, які я знав і вивчав. Але маємо розуміти, що ми живемо не в ті часи, коли ці кодекси писалися. Тоді це збурило світову спільноту, і ця тема була чи не два тижні на слуху.
Я не скажу, що не слід дотримуватися правил, але ви маєте розуміти: треба фіксувати все, що відбувається навколо вас. Згоду на фото і відеозйомку можна отримати усно, а коли є змога, зафіксувати це на камеру. Остаточне рішення про публікацію кадрів також може залежати від редакторів видань, у яких ви працюєте. Якщо ж ви сумніваєтеся, запитайте поради в досвідченої людини або в друзів. Зробіть фокус-групу, це не так складно. Покажіть цей кадр у якомусь чаті своїм друзям, запитайте, публікувати чи ні, і вони вам, можливо, підкажуть», — міркує Андрій Дубчак.
«Кодекс журналістської етики і редакційна політика — це ті два документи, якими керуємося в роботі, — ділиться Тетяна Катриченко. — Згодна з Андрієм, що нині такі часи і ситуації, на які кодекс не завжди може дати чітку відповідь, але ми обговорюємо всередині колективу, що доречно, що можливо, а що неможливо, що безпечно, що етично, а що неетично».
Андрій Дудчак говорить також про медійну громадську організацію Інститут масової інформації (ІМІ), яка на своїх сторінках публікує багато рекомендацій і укладає посібники: про те, як говорити з постраждалими, з людьми, які були в полоні, або як поводитися під час прильотів.
Головне правило: не нашкодь
Тетяна Катриченко розповідає, що можна і що не можна робити, спілкуючись із людиною, яка перебуває у шоковому чи вразливому емоційному стані. Вона пояснює на прикладі обміну військовополоненими, коли журналісти, прибувши на місце, ставлять не завжди коректні запитання — такі, які тригерять звільнених.
«Насправді самовиховання журналістів — це про те, наскільки журналісти обізнані з темою, з якою працюють, і відповідно можуть вибудувати запитання чи перевести розмову на теми, які не нашкодять. Також це про роботу редакції й організацій, які працюють з темою воєнних злочинів, міжнародних злочинів і можуть визначити правила такої роботи.
Крім самоорганізації, треба врахувати ще один аспект: безпеку людини. Якщо бачимо чи розуміємо, що людина на момент розмови в такому стані, в якому вона надалі не хотіла би бачити себе на фотографії, або це рідні військовослужбовців чи самі військовослужбовці, чиї рідні перебувають на окупованих територіях, то тут краще ухвалити рішення не публікувати матеріал і фото. Це не про обмеження, а про те, що близьким у Донецькій, Луганській областях чи інших окупованих містах можуть загрожувати судові процеси Російської Федерації».
Спікерка каже, що свідки й потерпілі в моменті можуть не думати про власну безпеку й дають згоду на все. Тоді журналісти, редакція чи організація, зважаючи на весь наш досвід висвітлення воєнних подій, мають обмежити публічність цієї людини, щоб не нашкодити. Інколи герої самі беруть на себе ризик бути публічними, і це для них виклик Росії, тож у таких випадках героїв потрібно підтримувати. Один із прикладів, який наводить Катриченко, — полонений азовець, який під час судового засідання у грудні 2024 року публічно перед російськими журналістами розповів про катування і знущання, яких він зазнав. У цих обставинах свідок розуміє, для чого він це робить.
Журналістка, голова Медійної ініціативи за права людини Тетяна Катриченко
«Коли ми записуємо інтерв’ю, ми одразу говоримо, для кого цей матеріал, а також про авторитетність організації чи медіа, яке ми представляємо, щоб показати свою експертність, розуміння глибини теми. Наприклад, із військовополоненими складно інколи говорити. Мені здається, що і не всі підготовлені зможуть, адже були випадки, коли військові після полону самі говорили, як їм складно спілкуватися з лікарями: вони їх не розуміють. Тоді що казати про нас.
Але коли бачать людину, яка знає свою справу, розуміє, наскільки це важливо, коли вибудовується комунікація, в якій можна робити паузи, дозволяти співрозмовнику не говорити певні речі зараз, а згодом, — це про рівень довіри. Коли все це буде випрацювано, мені здається, тоді людина скаже те, що має сказати», — міркує Тетяна Катриченко.
Андрій Дудчак також ділиться досвідом роботи зі свідченнями. До нього звернувся правоохоронець, родич одного з військовополонених, і дружина цього військовополоненого. Вони хотіли опублікувати аудіозапис товариша, який був у полоні з постраждалим і якого зараз обміняли. Редакція й Дудчак вирішили не публікувати, оскільки за певними фактами в аудіозаписі можна було здогадатися про особу військовополоненого, тож не були певні, чи це йому не нашкодить.
Є варіанти, коли можна випустити запис із видозміненим голосом чи в текстовому форматі:
«Ви можете за згодою дещо змінювати, якщо свідок, ваш контакт, не хоче давати справжнє ім’я. Наприклад, позивні допомагають зберегти анонімність. Це цілком нормально. Конкретно в нашому випадку йшлося про одну колонію, тож існував ризик, що швидко з’ясували б, про яку людину згадують в аудіозаписі.
Завжди треба зберігати в себе джерела, sources. Ви маєте право не називати ваші джерела інформації як журналіст і зберігати їх у таємниці, але вони потрібні як доказова база, тим паче якщо йдеться про судові справи».
Кожне медіа, що висвітлює війну, моє власний архів, де зберігає матеріали без цензурування. Відповідно до встановлених рівнів доступу інформацію можуть передавати на безпосереднє прохання міжнародних органів або в межах співпраці зі спеціальними комітетами й органами, які розслідують злочини Росії. Наприклад, «Архів війни» діє як ініціатива, що за відповідними юридичними процедурами збирає матеріали, які згодом можна буде використати в національному і міжнародному правосудді.
