У жовтні у Києві в Dymchuk Gallery відкрилася виставка фіналістів та фіналісток конкурсу MYPH PHOTOGRAPHY PRIZE 2025. Цей конкурс заснували у 2024 році для підтримки українських фотографів/-ок з досвідом до п’яти років активної практики. Фіналістами цього року стали: Анастасія Лелюк, Аня Царук, Дара Петрова, Єлена Калініченко, Єгор Гущин, Марія Гирладжиу, Марк Чегодаєв, Олексій Чарєй.
Виставка проходить у невеликій білій залі, де кожну серію робіт відокремлено в острівець. Проєкт триває до 16 листопада.
Місією проєкту є розвиток сучасної української фотографії. Цим конкурсом організатори надають можливість учасникам заявити про себе, бути побаченими й почутими.
Сергій Мельниченко, організатор конкурсу
«У виставці цьогорічних фіналістів більше проєктів, котрі напряму торкаються теми повномасштабної війни в Україні. Це проєкти Олексія Чарєя, Ані Царук, Єлени Калініченко, Дари Петрової. Роботи інших авторів/-ок теж побіжно зачіпають цю тему, рефлексії щодо подій у країні вони перенесли на фотографії. Цього року напрямок робіт подібний до сторітелінгів, що показують історії цивільних і військових під час війни», — коментує організатор конкурсу Сергій Мельниченко.
Шлях людини крізь кола війни
На відкритті виставки відбулось нагородження фіналістів конкурсу.
Перше місце в конкурсі посів Олексій Чарєй зі своїм проєктом «Власний Вергілій», який починався з моменту, коли Олексій у 2022 році мобілізувався до ТрО. На фотографіях Ямпіль, Зарічне, Торське та інші міста й села, де досі проходять бойові дії. Також є фотографія із зібрання у київській школі в квітні 2022 року, коли ухвалили закон, що ТрО може виїжджати на схід. Дрон, який став елементом однієї з фотографій, за менш ніж рік уразив близько 120 цілей ворога.
Олексій Чарєй, роботи серії «Власний Вергілій»
«Я думав, що хочу зняти трансформацію цивільних людей у військових, але що довше я перебував на війні, то більше розумів, що не йдеться про трансформацію. На сьогодні військо десь на 80-90% складається з цивільних, тож я загалом простежую шлях людини. Я побачив подібність до Інферно Данте, а мій підрозділ чітко проходив ті кола. Кожне коло — це внутрішня боротьба людини з особистими демонами. Безпорадність, безвідповідальність, зрада, жага наживи попри все, лицемірство і брехня. Ми всі йшли цим шляхом, і ті, в кого вистачало внутрішніх сил, ставали сильнішими.
Моя історія — про мене через документування життя моїх побратимів. Моя історія — про надію, яка веде через найтемніші часи»,— ділиться Олексій Чарєй.
Він міркує, чи будуть актуальні ці теми з плином часу. Після піхотного підрозділу Олексій почав служити у технологічних військах. І виявилося, що ці сенси нікуди не зникли.
«Я хочу створити архів, який набуватиме цінності з часом, аби через 20–50 років ці матеріали стали доказом того, що насправді відбувалось, і були протидією будь-якій пропаганді».
Прихисток серед руїн минулої Європи
Друге місце посів Марк Чегодаєв із проєктом «Готель Європа». Він досліджує місця, що були в минулому частиною австрійської туристичної інфраструктури — для тимчасового проживання, відпочинку чи рекреації. Сьогодні ці простори перебувають у стані занепаду, вони технічно й морально застарілі. Колишні готелі та курортні комплекси втратили своє початкове призначення і тепер надаються як прихисток людям, які тікають від війни в Україні.
Марк Чегодаєв. Роботи проєкту «Готель Європа»
Ці місця та їхні мешканці співіснують у дивному стані, де «тимчасове» стає постійним. Не маючи безпечного дому, люди не можуть обирати своє середовище і змушені пристосовуватися до наявних умов, відповідно змінюючи свої потреби. Водночас змінюються й самі місця — їхній образ та сутність формуються присутністю нових мешканців.
Рефлексії про війну
Третє місце посіла Єлена Калініченко зі своїм проєктом «I’m not fine». Єлена досліджує психологічний вплив війни на цивільних. Замість того, щоб зосереджуватися на самій війні, вона фокусується на тому, як люди справляються з травмою, тривогою та ПТСР, розкриваючи невидимі емоційні переживання, і що відбувається, коли люди дозволяють собі бути вразливими. Світлини зняті під час блекаутів за допомогою ліхтарика.
«Головною ідеєю було чесно відповісти на питання “Як ти?”, бо я вже втомилась брехати і постійно казати, що у мене все добре. Дуже хотілося прожити нарешті ті емоції, які накопичились за стільки років.
Я б хотіла, аби глядач прожив особисті емоції, не ховав їх усередині, а відчув повністю, щоб вони не залишалися в ньому, а йшли геть», — каже мисткиня.
Єлена Калініченко, проєкт «I'm not fine»
Мисткиня Анастасія Лелюк уже подавалася на MYPH PHOTOGRAPHY PRIZE у 2024, але пройшла цього року. У своєму проєкті «Неможливо сховати» вона працювала з темами вразливості та незахищеності, досліджуючи, як війна змінює відчуття фізичного прояву. У центрі її робіт — жіноче оголене тіло, що залежно від ситуації стає порятунком або тягарем, але завжди залишається крихким.
«Мій проєкт знятий на початку повномасштабного вторгнення, коли по роботі мені потрібно було виїхати з України. У мене не було нічого, щоб продовжувати свою творчу діяльність, я могла фотографувати лиш мою подругу. Це була можливість рефлексувати про моменти, коли в тебе нічого немає, ти все втратив і лишились тільки довкілля, твої почуття й тіло.
У мене немає сильного бажання повчати своїми роботами. Мені хочеться, щоб це було щось відкрите до почуттів і переживань. Я хотіла поділитися рефлексіями й емоціями, які переживала тоді».
За свій проєкт «Неможливо сховати» Анастасія отримала спецвідзнаку.
Анастасія Лелюк та її проєкт «Неможливо сховати»
Проєкт Марії Гирладжиу «Resistant Soul» — це інтимна рефлексія стану фотографки під час війни. Вона обрала техніку polaroid emulsion lift, адже сама крихка та деформована емульсія стає метафорою людської душі у війні.
«Моєю головною задачею було подати тему війни не через зброю, ракети та кров, а через щось, що не з першого погляду можна зрозуміти. Але якщо почати думати та рефлексувати, то знайдеться багато сенсів і про війну, і загалом про життя.
Через роботу “The Time”, на якій бачимо руку моєї 85-ти річної бабусі, я хотіла показати, що час вбиває і ворог забирає у нас дорогоцінні миті. Тут про те, що ми всі старіємо і вмираємо».
За проєкт «Resistant Soul» мисткиня також отримала спецвідзнаку.
Марія Гирладжиу та проєкт «Resistant Soul»
Робота The Time
Вміння жити і пам’ятати
Аня Царук у проєкті «I Hope Your Family is Safe» показує поєднання смерті й життя в країні, де йде війна. Вікно, пошкоджене від ракетного удару; окопи, де її батько проходив військову підготовку; весільний костюм і жалобні хустки, що висять поруч на ринку.
«Любов, радість та краса тут співіснують з величезним болем і трагедією. У моїй країні, сповненій травм і розірваній війною, я відчуваю себе такою живою, як ніде більше».
Аня Царук. Проєкт «I Hope Your Family is Safe»
Проєкт «Коло» Дари Петрової — це візуальне дослідження цивільного життя в Україні, задокументоване далеко від фронту. Він про людей, що живуть у тилу. Про повсякденну реальність, де рана не кричить — вона існує.
«Коли ми шукаємо зображення війни, ми майже завжди бачимо фронт: вибухи, дим, кров, солдатів. Але війна також живе у втомлених жестах, у напружених мовчаннях, у невпевненому дорослішанні та повільних розмовах про погоду».
Дара Петрова. Роботи проєкту «Коло»
Єгор Гущин у проєкті «Занадто Пізно Щоб Померти Молодим» багато рефлексує на тему пам’яті, тому зробив свої дитячі фотографії артоб’єктами. Аби показувати власний архів не лише друзям, а й на значно більшу аудиторію.
«Моя молодість промчала стрімко, змушуючи дорослішати занадто рано, занадто різко. Всю цю дорогу я рухався в пошуках власної істини, не будучи ні однозначно добрим, ні абсолютно поганим. І саме цей шлях, цей безперервний пошук став новим сенсом, щоб не померти молодим».
Єгор Гущин та проєкт «Занадто Пізно Щоб Померти Молодим»
***
Минулорічна виставка MYPH PHOTOGRAPHY PRIZE 2024 після Києва була виставлена ще у Вінниці, Львові, Івано-Франківську. З літа цього року вона досі експонується в Одеському національному художньому музеї.
Організатор проєкту Сергій Мельниченко каже, що конкурс точно існуватиме надалі. Він упевнений, що в майбутньому це переросте у фестиваль фотографії.
