5 березня в стінах компанії МХП відкрилась виставка «Культура vs війна»: на ній і фотовиставка Сергія Михальчука та Костянтина й Влади Ліберових, і презентація трейлера повнометражного документального фільму «Культура vs війна» про митців, які під час війни стали на захист країни.
Ми відвідали подію, подивились на те, як по-іншому може працювати не виставковий, а офісний простір, у якому виростає мистецька виставка. Поговорили з продюсером проєкту «Культура vs війна» Андрієм Різолем та героєм фільму Ахтемом Сеітаблаєвим про міжнародний успіх та складнощі при створенні документального кіно. А також поміркували про те, що дивляться і бачать відвідувачі таких проєктів (у цьому випадку працівники й працівниці МХП).
Проєкт «Культура vs війна» почався ще у квітні 2022 року. Це художнє дослідження про українських митців у лавах ЗСУ, їхні роздуми про власну трансформацію під час війни та переосмислення цінностей.
На сьогодні проєкт, що так само має на меті звертатися до закордонної авдиторії, з гастролями встиг відвідати 35 країн. Продюсер Андрій Різоль наголошує, що вони працюють не для діаспори — фокусом для лобі українських наративів у світі є топмайданчики, серед яких Європарламент, Єврокомісія, парламенти провідних європейських країн та штаб-квартира ЮНЕСКО, після якої фотовиставка й приїхала до офісу МХП.
Фотодокументація
На першому поверсі в центральному офісі МХП розгортається перша частина фотоекспозиції авторства Сергія Михальчука — оператора, номінанта на «Оскар», і володаря головної нагороди «Берлінале». Кінооператор у перші дні повномасштабного вторгнення приєднався до лав ЗСУ, а його роботи — щемливі світлини з початку повномасштабного вторгнення, евакуації з Ірпеня, знищений літак «Мрія», деокупована Київщина, Ізюм, виставка знищеної техніки росіян на Дні незалежности, портрети військових та цивільних.
Третій поверх пропонує наступну частину фотоекспозиції — від Костянтина та Влади Ліберових, які з 2022 року зосередилися на військовій документалістиці, через об’єктив яких значна частина світу і бачить війну в Україні. Представлено низку їхніх фото з Бахмуту та його околиць, евакуації цивільних, кладовища снарядів на Харківщині.
Виставка — мінімалістична, жодних зайвих об’єктів — лише полотна на дерев’яних підставках, жодних зайвих текстів — лише коротка інформація про авторів світлин, жодних зайвих описів — лише дати й здебільшого короткі коментарі щодо локації. Ніби й без того все зрозуміло — ось воно, усе на світлинах з поглядами втомлених військових, обіймами в деокупованих містах та понівеченими від обстрілів прапорами. Ніби замість кураторських текстів не гірше мовить один із підписів фото Ліберових, який є цитатою з «Княжної» Тараса Шевченка: «І бог не знає, а може й знає, та мовчить».
Герой документального фільму, створеного в межах проєкту, Ахтем Сеітаблаєв зі свого, режисерського, погляду каже, що кіно та фото розташовані в одній площині та вдало доповнюють одне одного:
«Це не просто світлини — це зафіксована історія або людини, або речі, за якою так багато всього. Зараз мені важко, може, навіть і не потрібно розділяти технологічні відмінності фото й кіно. І в тому, і в тому в руках професійної команди, яка це робить, точно є історія, біль, надія, лірика — точно є якесь почуття. Тому це, як таке амбівалентне доповнення одне одного, яке знаходиться на одній території — фіксації, створення, емпатії і небайдужості».
«Культура vs війна» — комплексний проєкт
Першочергово у проєкті було 6 короткометражних документальних фільмів-новел, які зрежисував Кадім Тарасов. Серед героїв — режисер Ахтем Сеітаблаєв, музикант Тарас Компаніченко, оператор Сергій Михальчук, музичний гурт «Антитіла», письменник Сергій Жадан і фотографи Костянтин та Влада Ліберови. У повному метрі, трейлер якого було презентовано в офісі, додалися також оператори Ярослав Пілунський та Юрій Грузінов, режисер Михайло Іллєнко, актори Дмитро Лінартович, Євген Нищук та Олексій Тритенко.
Окремо варто зазначити, що важливим компонентом є артбук у форматі документальних історичних свідчень та оповідей героїв проєкту. Він містить близько 200 світлин, а також есе докторки філософських наук Наталії Кривди «Бути вільними, щоб творити», у якому вона розмірковує про осмислення подій війни і людей на війні через мистецтво.
Гасло проєкту — фраза одного з героїв стрічки, музиканта Тараса Компаніченка: «Бути вільним, щоб творити». Продюсер проєкту Андрій Різоль каже, що вирішили говорити про митців на війні, адже розуміли, що ця тема навіть на тлі загального спаду уваги до України буде актуальною:
«Ще в квітні 22-го року ми розуміли, що хвиля підтримки в світі поволі буде спадати, емоційність відійде на другий план, і нам будуть потрібні серйозні аргументи для того, щоб утримувати увагу. Ми пішли зрозумілим для нас шляхом: через митців казали про наші цінності, про відмінність наших культур. Що таке Україна? Це певна ідентичність. Що таке ідентичність? Це культура. Це дуже проста логіка, тому ми й сфокусувалися на сенсах та світоглядах. Ми щиро кажемо про те, що нас мотивує, що за те, що іншим народам здається умовною демократією, у нас в Україні щодня гинуть».
Етичні та естетичні питання
Андрій Різоль зізнається, що під час створення проєкту найскладнішими питаннями були психологічні сторони та етичні межі:
«Ми із цим дуже мучилися і тому обрали формат щирої сповіді. Тобто всі наші герої в кадрі не відповідають на питання журналістів чи когось. Вони діляться своїм досвідом, світоглядними міркуваннями, наче перед ними всесвіт. Саме це і є така драматургічна складова, режисерський підхід, який нам дозволив бути одночасно етичними, правдивими і не заходити за грань».
Які реакції викликає проєкт за кордоном, чи вдається досягти закладеної мети? Андрій Різоль каже, що загалом у подібних ініціативах усе залежить від фокусу, від тих сенсів, які порушують:
«Документальне кіно, яке, по-перше, враховує етичні моменти, яке створюється як документальне, а не телерепортаж, звісно, викликає увагу і повагу. Важливо також, яку тематику порушує: ми говоримо про культуру проти війни. Те, що відбувається сьогодні між росією та Україною — це війна культур та світоглядів. Ці меседжі, ці сенси — цікаві аудиторії за кордоном, бо вона нарешті починає розуміти, у чому різниця. Ми доносимо свої ідеї через людей, які апріорі ні від кого не залежать, які висловлюють виключно власну думку, тож і рівень довіри до таких людей, митців, значно вищий».
Ахтем Сеітаблаєв підкреслив, що подібні ініціативи дають змогу через історії про культуру відчути ті емоції, які потім породжують бажання допомагати. Згадує, що за кордоном, де представляв зокрема службу зв’язків з громадськістю Сил територіальної оборони, після кожного показу по кілька годин тривало емоційне спілкування з глядачами:
«Ми розмовляли про Україну, про те, що відбувається, про правду і неправду, про те, чим допомогти, про те, що кожен голос є надзвичайно важливим. Західні політики так само чудово розуміють, що й їхні співгромадяни, відчуваючи емпатію до українців, що вони віддаватимуть свої голоси за тих політиків, які ухвалюють рішення на користь України».
Також Ахтем додає, що оскільки сам не є документалістом, то йому було б важко працювати в такому жанрі, а ті, хто створює зараз документальні фото/кіно, роблять надзвичайно важливу справу. На його думку, знімати зараз художнє кіно, особливо пов’язане з війною, якщо ти чесно ставишся до професії, дуже важко. Нелегко створити хоча б схожі емоції, до тих, які відбуваються в реальному житті:
«Це, напевно, природно, адже що може зрівнятися з правдивістю ситуації, коли ти спостерігаєш, як руйнується будинок, людина, або як розповідає дитина про те, що відбулося. Я прихильник того, щоб нічого цього ніколи не було і не було необхідності знімати таке, але ми зобов’язані це робити, хоча б для того, щоб цього більше ніколи не відбулося».
У таких документальних проєктах усе працює цілісно — фото, тексти, відео, навіть той-таки офісний простір, в якому люди живуть, працюють, взаємодіють з партнерами стають контекстом і його частиною. Адже ці світлини — не вигадка митця, це те, що пережили й досі переживають українці. Окрім того, подібні виставки — це ще й про залучення працівників до того, що робить і підтримує компанія. Для МХП люди — найголовніший актив. Тому важливо, щоб мистецтво з’являлося і в офісних просторах та коридорах. Адже це про мотивацію, залучення (engagement), врешті можливість пишатися тим, що робить компанія спільно з партнерами. А також і про те, що компанія транслює тим же партнерам, які приходять в офіс, чи з якими робить подібні проєкти.
