Проєкт «Сноби»: розмова з філантропом Адамом Харламповичем

У новому епізоді четвертого сезону проєкту про культуру «Сноби» запрошена ведуча, артконсультантка, засновниця платформи українського сучасного мистецтва Spilne Art та громадської організації «Спільне мистецтво» Наташа Ткаченко поспілкувалася з філантропом Адамом Харламповичем.

Адам Харлампович — співзасновник платформи «Алгоритм дій», підприємець і філантроп. Зараз є інвестором Promprylad та співфінансує соціальні проєкти у Луцьку й регіоні. 

Ведуча і гість поговорили про дитинство та виховання як про ключові фактори формування особистості, креативний хаб у Луцьку, підходи до роботи та колекціонування. Окрім цього, поспілкувалися про філантропію в мистецтві та життєві уроки, олімпійську збірну з брейкінгу та майбутнє колекції за кілька сотень років. 

Публікуємо повну редаговану версію розмови Наташі Ткаченко та Адама Харламповича. 

Тому що я нічого про це не знаю. Я колекціоную картини, книжки. Не хочу казати, що колекціоную емоції, тому що це кліше — але всі свої дії я міг би звести до людей. Найсильніші речі, які є в моєму житті, які зараз відбуваються в Україні, — й усі вони відбуваються завдяки певним особистостям.

Я не можу себе асоціювати чи поставити на один рівень з класичними колекціонерами, які тонко розбираються в різниці, Густав Клімт це чи Рембрандт. Я знаю якихось видатних осіб, певні стилі просто через те, що багато читаю чи спілкуюся зі знайомими художниками. Та це маленька-маленька часточка, у мене немає глибоких знань, і через це я не можу називати себе класичним колекціонером.

Я думаю, що це тягнеться з самого дитинства. Почалось із виховання, потім переросло в гарні звички і врешті в формування смаку. 

Мене виховував дідусь: тато з мамою розлучились, коли мені було, здається, три роки. Дідусь був інженером, який на рівні Союзу мав 12 патентів у сфері сільськогосподарського машинобудування. Він вплинув на своїх дітей, на мого дядька та мою маму, які також стали інженерами, хоча дядько хотів бути музикантом, а мама — модельєркою одягу. Дідусь навчив мене читати в 3 роки, і в дитячому садочку я читав одноліткам казки з книжки. Він мною активно займався і дуже навантажував. Насправді дідусь вчив мене виживанню — я це бачив. Під час Другої світової війни його вивезли як остарбайтера до Німеччини, дідусеві було тоді 10 чи 12 років. Він кілька разів пробував тікати, але зупинявся біля водойм, бо не вмів плавати. Тому перше, що зробив, коли повернувся, — навчився плавати і завжди, коли ми кудись їздили, пропливав по 20–30 кілометрів. 

Усе це розвивало мою спостережливість. Завдяки цьому можна було й без курсів НЛП навчитися розбиратися в тому, хто є хто, у кого які наміри, чи небезпечна та чи та людина. 

Увечері ми могли співати разом пісні — здебільшого повстанські, про воїнів УПА. Зараз це щось уже звичне, а, наприклад, на той момент, коли був Радянський Союз — це десь 90-й рік, — у нас удома була книжка з Канади, «Україна. Історія» Ореста Субтельного. Я читав її, читав інші історичні книжки, і в них можна було знайти безліч прикладів реалій, яких узагалі не можна було побачити на вулицях того часу. Це теж навчало думати, пам’ятати речі, про які не можна було навіть говорити.

Наприклад, бабуся дуже багато вишивала. У дитинстві це здавалося схожим на процес релаксу чи бажання зробити щось прекрасне для дому. Та пізніше розумієш, що таке вишивка й певні символи, бо ж іще зі слов’янських часів жінки вишивали на одязі, предметах побуту елементи-обереги. 

Коли я буваю за кордоном, люди часто запитують, наприклад, чи справді Україна — це держава, яка в нас історія — бо вони читають зовсім інші матеріали, й інформація з них не в’яжеться з тим, що знаємо ми.

Коли в свідомому віці спілкуєшся зі свідками Голодомору, з тими, хто зазнав катування НКВД, то черпаєш усю цю інформацію з першоджерел. А коли потім у житті стикаєшся з переписаною історією, то розумієш правду, бо маєш із чим порівняти.

На одній зустрічі ми спілкувались про те, хто такий колекціонер. Пролунала думка, що це той, хто може систематизувати речі за певним принципом. Так от, мабуть, для мене вся ця систематизація відбувається навколо національної ідеї. Я не знаю, хто такі націоналісти. Я в курсі, як це визначення звучить, наприклад, у Вікіпедії, але, наприклад, для мене це насамперед люди, які хочуть зберегти наш генетичний код і прагнуть, щоб ми ідентифікувалися як українці.

Я навіть своє оточення формую, навіть правильніше сказати — фільтрую: обмежую або взагалі не проводжу час із людьми, які мислять банально або не горять ідеєю того, що ми маємо бути незалежною державою. Цей відбір відбувається через натхнення. Якщо я надихаюсь тим, що робить людина, — у нас точно є ціннісний збіг, і я намагаюся підтримувати з нею контакт.

Взагалі це можна порівняти з покупками, які в теорії є емоційною штукою. Тут це дуже схожа річ: я купую, наприклад, картину Микити Кадана «Stand with Ukraine» тільки через те, що знаю: мій товариш Сашко у 93-й бригаді, він з мого містечка.

Так, ці гроші пішли на 93-тю бригаду. Я знаю, що Сашко з дитинства був у хорошому сенсі пробивним хлопцем. Ти бачиш своїх однолітків або молодших-старших хлопців та дівчат, які виросли в маленькому містечку й у яких не було можливостей, наприклад, навчатися, але вони все одно вибивалися. Наприклад, український політолог Микола Давидюк зараз точно на своєму місці, Сашко — на своєму місці, він цим горить. Так можу сказати про багатьох людей, і багато речей траплялися в моєму житті завдяки цим людям.

Книжку «KYIV STREET ART. VOL. 2» Гео Лероса я купив у МОТі [тимчасовий культурний простір від Don’t Take Fake за підтримки ГО «Алгоритм дій» — ред.].

Так, і приблизно на 30 відсотків у Львові. Тому намагався зберегти для себе певні речі. З цією книгою пов’язані два моменти: МОТ і те, що в дитинстві з усіх неформальних культур, які тоді існували, мені найближчою хіп-хоп культура, тому що ми займались брейкдансом. Колись я організовував перший чемпіонат на заході України з брейкдансу. Також ми підтримували місцевих майстрів графіті, адже тут дуже багато стрітарту.

Так. Наприклад, нещодавно зустрічався з Андрієм Присяжнюком, який має круту за концепцією вуличну галерею 4/8 Gallery в Луцьку. Зараз до неї що пару місяців приїжджають кілька українських або іноземних художників і повністю перемальовують стіни. Кожен момент, який я отак колекціоную, все одно якось та пов’язаний з людьми. Це не глибоке знання мистецтва, принципів кубізму чи ще чогось — це саме такі ланцюжки, які хочеться для себе зберігати. 

Деколи це навіть закладання сенсу в певну річ. Наприклад, у мене тут поруч є ще один офіс, де зберігаються речі. Замовляв туди книжкову полицю і порадився зі своїм дизайнером: я довіряю йому.

Коли ми обирали форму полиці, я сказав, що можу купити самотужки, адже так швидше. Проте я хотів би незвичайну, асиметричну, де стоятимуть не тільки книжки, а й картини та інші речі. Дизайнер відкрив для мене одного супервідомого митця — Піта Мондріана. На прикладі його робіт можна виявити принцип, за яким створюється така асиметрія, зокрема з поличками, тому ми зробили шафу за одною з картин Мондріана — оце мій підхід.

Ти можеш розповісти щось про цю річ, бо це не просто картина. Наприклад, «Великі фундатори» Олександра Кротевича — перша картина, яку я придбав. Вона найбільше заімпонувала мені за кольоровою гамою і сенсом, бо тут є всі гетьмани і люди, причетні до збереження незалежності та української нації взагалі. 

Коли я познайомився з Олександром, я не знав, що це батько Богдана «Тавра» Кротевича з «Азову». Першу картину відбирав серед усіх його робіт за тим, що я закладав у цю картину для самого себе. А вже після початку повномасштабного вторгнення, коли випадково дізнався, що художник — батько Богдана, я купив наступну картину, вже щоб підтримати його сина.

Тому що там пектораль — теж певний сенс. Ця картина не тільки має свою геометрію — важлива й сама назва, «Великі фундатори». І ти також хочеш бути причетним до чогось великого в країні своїми ділами — це відповідь на запитання, чому я долучаюся до багатьох справ та соціальних ініціатив. На картинах є руни — це про прадавніх українців, про Україну. Коли ти читаєш опис, тебе або торкає, або ні, і за цим розумієш, це твоє чи ні.

І менший брат, який теж малює. Я єдиний, хто не малює. Дуже гарно також малює мама. 

Так. 

Додам, що від дідуся — величезна сила волі, а підприємництво в мене все-таки від батька. Я не знав його за цими якостями взагалі. Проте дізнався, що у 90-х роках, коли ми просто виживали, а мама їздила, як і половина людей у Волинській області, наприклад, до Польщі, — везла звідси щось туди, звідти привозила якісь продукти, — у цей момент батько в ресторані міг за тиждень пробити 100 тисяч доларів. Це космічні гроші на ті часи. 

Я дуже сумніваюсь, що в той момент їх можна було якось правильно інвестувати. Проте батько перший в Україні налагодив таку собі підприємницьку систему: побачив можливості з завозом маргарину й почав його постачати на майже всі місцеві магазинчики й великі маркети країни. Тобто він мав навички до цього. 

У 2008 році сталося так, що я збанкрутував. Я дуже класно стартонув — у 25 років мав 8 напрямків бізнесу, але не мав освіти, досвіду, оточення з підприємців. І не мав підписаної угоди з компанією-партнером з Києва. Й от у них виникла проблема, тож вони не змогли розрахуватися зі мною. І все як у ланцюжку з доміно: бізнес почав згортатися, виникли шалені борги, хоча до цього було таке практично вертикальне зростання, гроші дуже швидко зароблялися, і я одразу реінвестував їх у наступні бізнеси.

Я думаю, що цей епізод суттєво вплинув на мій світогляд і на те, як я діяв далі — що робив, що транслював, як працював з людьми. Якщо взяти мою ситуацію з боргами, банкрутством — я думаю, це був найбільший поштовх для самоаналізу і навчання з нуля. То також був період, який я чітко пам’ятаю: коли левову частку свого особистого часу я присвячував навчанню. Другий такий етап настав якраз після банкрутства, коли я заново вибудовував усі соціальні зв’язки.

Після 2008 року розумію, що можливостей — узагалі необмежена кількість і. Але ще треба мати смак і навичку правильно відібрати, а багато від чого взагалі відмовитись. Бо тобі або бракує ресурсів, або це не твоє. От зрештою, якщо це не твоє — результату воно не дасть.

Ми заснували громадську організацію «Алгоритм дій» за день до початку повномасштабного вторгнення, 23 лютого 2022 року. Я в ній, як називають, — ідейний натхненник, той, хто приносить якісь проєкти та ідеї. Дуже класно, що я підприємець і що в мене є певний капітал або певні можливості (бо не завжди це навіть про капітал). Інколи це про знайомства, коли ти можеш швидко зв’язати людей між собою, від чого народжується якась колаборація. Часом же це просто надивленість: скажімо, ти відчуваєш, що в розрізі п’яти років ця ініціатива точно матиме дуже великий вплив на суспільство. 

Зараз я, мабуть, проживаю найкращі свої роки, бо розумію, що вже маю якісь певні установки в голові. Раніше все одно періодично був хаос, я постійно шукав підтвердження, чи правильно щось роблю. Тепер поруч зі мною круті люди.

Моє теперішнє оточення класно збалансовує мене. Тож якщо ми говорили про колекціонування з точки зору того, яка має бути система, то й усі люди, що оточують мене, впливають на пропорцію того, що я роблю. І для мене громадська організація зараз — це класний інструмент далі об’єднувати класних людей між собою, робити класні колаборації. Для себе я дуже давно прийняв одну річ: підприємці — це ті, хто інтуїтивно бачать можливості. А громадська організація — це можливість весь свій фокус на соціальних проєктах звузити в одній точці.

Ми сфокусувалися на напрямку створення креативного хабу в Луцьку. Це для мене глибокий проєкт, бо він певною мірою базується на тих речах, які можуть показувати нас, українців, як суперкруту націю. Тому що в нас є класні художники, які обов’язково входитимуть до креативного хабу, тому що це креативні індустрії. Класні айтішники, які останні 5–10 років генерували величезну кількість виручки і ВВП. І це перезапускало певні процеси всередині країни, тому що ти по ланцюжку впливаєш іще на велику кількість людей. 

Класно, що, навіть колекціонуючи певні речі, ти підтримуєш своїх людей. Не просто купив це в умовному H&M, а прийшов і вклав гроші в кафе свого товариша. Свій у свого по своє. Наприклад, ми ведемо перемовини зі Street Culture, щоб підтримати український брейкінг, стрітбол, скейтбординг і так далі.

Поки що це тільки розмови. Наші луцькі хлопці зараз мають шанси отримати ліцензію і потрапити на олімпіади, один з найсильніших у світі брейкерів — молодий хлопець з Луцька. По-перше, це в рамках системи, це все одно креативна індустрія. По-друге, це точно підтримка уваги до України. 

Так, це ком’юніті навколо чогось яскравого, класного. Я робив таке порівняння: до того як ми привезли МОТ у Луцьк, ми не світилися. Це, напевне, також з IT: немає сенсу виходити в публічний простір до моменту, поки в тебе є тільки ідея. Тепер і війна все дуже загострила, тому просто сказати: «Я щось роблю/зроблю» — недостатньо.

З нашого боку МОТ у Луцьку виявився дуже класним способом швидко налагодити зв’язок із місцевим ком’юніті. Він стояв на центральній площі міста, і я просто сміявся: реакція людей на це була така, ніби метеорит упав. Але це був спосіб показати, що ми — звичайні молоді люди, які мають намір робити тут круті проєкти світового рівня. Це наш принцип, за яким ми зараз обираємо, що хочемо робити. Усе, що ми робимо, — такого ж рівня, якби це робив Don’t Take Fake у Києві.

Війна дуже спростила комунікацію: сьогодні ти можеш у два кліки написати міністру чи будь-кому з українських селебріті. Якщо колись ти міг чекати на колаборацію кілька місяців, то зараз, якщо у вас однакові цінності і ви рухаєтесь у щось класне, часом це займає кілька днів, але аж ніяк не місяці. Українці навчилися жити в моменті й робити все швидко.

Вона відкрита. Буває, що за день я фізично обмежений у часі, і є просто певна кількість людей, з ким встигаю прокомунікувати. Один з найважливіших для мене факторів, який я також накладаю на свій досвід: якщо людині щось важливо, то вона дістане тебе десятьма шляхами. Оця культура пробиватися і дотискати — надважлива. І тому, хто дотискає, я стовідсотково приділю час, поговорю з цією людиною, вона буде в моєму оточенні. Але якщо людина не вміє чітко донести, що їй треба, або я бачу, що їй просто треба пройти свій шлях… Деколи людині краще не допомагати — треба просто створити умови, щоб вона пройшла свій шлях, усвідомила. 

Я не кенселю. Для мене банальність людини в тому, що вона не вміє або транслювати, що хоче, або ставити запитання. Це суперважлива навичка, і треба навчитися ставити запитання насамперед собі. І третя штука — дотискати. 

Воно працює приблизно так: людина, у якої є потреба, точно це зробить. І це найкраще доводять хлопці на передовій: якщо є потреба в дроні, то ти не можеш думати про це три місяці, ти повинен закрити її для них уже зараз. Потреба дуже корелює з оцим дотисканням, тому що якщо тобі дуже-дуже треба, ти точно це зробиш.

Не думав про це. Є такий жарт: щоб щось купити, треба щось продати. Щоб купити певний твір мистецтва, потрібно розуміти, де ти його використаєш. Є от умовний офіс, який облаштовуєш, як свій простір, як кімнату, де можеш прийти, сісти, подумати про щось чи попрацювати в тиші. 

Я думаю, що це буде дуже ситуативна штука. Наприклад, з останнього — мені дуже сподобалась одна з фотографій Віталія Юрасова. Це Батьківщина-Мати, на якій уже є тризуб — це також певний закладений сенс. Я ще не писав йому, але знаю, що якщо я куплю в нього фото, ці кошти він точно спрямує на передову.

Ні. Я витрачав на книги всі свої кишенькові гроші в школі, але в якийсь момент почав купувати їх менше, тому що купити і просто поставити — це вже не колекціонування, а накопичення.

Усе, що в мене є зараз, — це щось суперексклюзивне. Книжка Марії Примаченко — це донат у Львові місяць тому. Якраз коли працював МОТ, був збір, під час якого оголосили, що всі, хто просто сьогодні задонатить певну суму, отримає такий примірник.

Наприклад, картина Микити Кадана мені дійсно сподобалася сенсовістю, тому що Stand with Ukraine — це сталий вираз, який залишиться в історії навіть після війни.  Питання було не в техніці виконання, не в імені художника, а просто в самому вислові.

Коли ми боролися за цю картину з галереєю PinchukArtCentre, по-перше, я не знав, що зі мною боротимуться, це додало великого спортивного інтересу — просто зробити більший донат. Наприкінці ми домовилися, що Кадан намалює ще одну, і я, і галерея внесемо по 25 тисяч доларів на донат 93-й бригаді. Це було драйвово. Знову ж, у цієї картини тепер іще одна додаткова історія і додатковий сенс. Якби я купував її просто як картину, я розповідав би про неї зовсім по-іншому.

Ми в громадській організації взагалі дуже часто говоримо про слово «смак» у плані відбору проєктів і людей. Наприклад коли робимо захід певного рівня, запрошуємо людей певного рівня, діяльність яких уже є ознакою смаку. І те, як вони транслюють свої цінності, те, що вони роблять — також. Коли ми справді відбираємо, будуємо стратегію, — ми хочемо робити це зі смаком.

Наступного тижня у сквері в Луцьку встановлять скульптуру зерна пшениці Олексія Золотаря. Ми могли б одразу зробити класне відкриття, але ми всі розуміємо, як зараз живемо і що є основним фокусом. Тож наш смак не дозволяє нам цього зробити. 

Я кажу: часом смак — це запобіжник, а часом — штука, яка просто каже тобі, що ти повинен зробити отак, аби більша кількість людей надихнулася.

Для себе я вирішив, що весь свій капітал у будь-якому разі витрачу за життя. Моделі в мене немає, вона гнучка, тому, можливо, це буде просто креативний хаб, у який я інвестую максимальну кількість власного капіталу. Це буде прикладом для інших, певною моделлю використання власного капіталу. 

Я не думаю про такі речі, бо дуже легко ставлюся до цього, але точно знаю: поки що колекція зберігатиметься в одному з офісів. Далі, якщо подарую комусь якусь книжку, її доля залежатиме від тих людей. Якщо дивитися на наші проєкти навіть у місті, то вони залежать від мене тільки з точки зору ідеї й оцього першого поштовху. Тому що навіть реалізований проєкт не означає, що він виходить життєздатним у просторі й часі. Зрештою Слава Балбек, архітектор і дизайнер, сказав дуже гарну й просту фразу: «Луцьк — топ». І ви в цьому точно переконаєтесь, якщо приїдете.