Місяць: Вересень 2025

Галина Пагутяк — українська письменниця зі Львівщини, яка пише в жанрі фентезі, а також має у доробку тексти для дітей. Для її прози характерне поєднання фольклорних мотивів, містичних елементів та авторської міфопоетики. Письменниця є володаркою низки літературних відзнак, зокрема у 2010 році вона отримала Національну премію імені Тараса Шевченка за роман «Слуга з Добромиля». 

В інтерв’ю письменниця згадувала, що походить із роду Басарабів — династії, до якої, за легендою, належав Влад Цепеш (граф Дракула). А місцем дії багатьох її романів є село Уріж — простір, у якому авторка з дитинства стикалася з різними формами народних вірувань, переказів і уявлень про потойбічне. Цей та інший особисті досвіди не винесені за межі її текстів, а послідовно вбудовані у них. 

Роман «Зачаровані музиканти» авторка написала ще 2008 року, а 2025-го книгу перевидали у видавництві «Ще одну сторінку». Текст можна читати окремо від решти, але водночас він продовжує лінії, закладені в попередніх творах — зокрема, дослідження межі між людським і потойбічним, теми одержимості, спадковості, інакшості тощо.

На початку розмови про текст хочеться окреслити жанр, аби зорієнтувати читачів та читачок. Ця книга не виняток, та, утім, з нею кількома словами не обійтися, адже роман «Зачаровані музиканти» не дуже й піддається однозначній жанровій класифікації. У ньому сусідять елементи фентезі, історичної прози, готики, роману-феєрії… Так, фентезійний компонент проявляється в побудові світу, де діють істоти «з-під землі» та «з повітря», а музика має магічну силу. Історичний складник — у соціальних реаліях XVI століття, згадках про шляхту, звичаї, суміш вірувань та побут. Готичність — не так через похмурі замки й моторошні події, як через атмосферу страху та відчуття непевності. Вона стає способом проговорити універсальні людські тривоги — смерть, руйнування, втрату стабільності тощо. 

Водночас такий жанровий синтез не є випадковим та не видається еклектичним. Навпаки — він видається дуже доладним у загальній картині, яку створює авторка. Сам сюжет почасти розгортається довкола розмитих меж: між світами, реальністю й міфом, внутрішнім і зовнішнім. Жанри в тексті функціонують за тим же принципом — не як окремі рамки, а як взаємопроникні форми.

В основі сюжету — історія шляхтича Матвія Домницького, чия доля трансформується після зустрічі з Прекрасною Пані. Водночас із цим змінюється цілком життя його родини та її друзів. Залюблений у філософію батько Олександер, який ще протягом багатьох літ до того жив одночасно ніби у кількох світах, поводиться дедалі дивніше, у підвалі з’являється зелене сяйво, а друзям сім’ї та слугам доведеться нести тягар рішень та відповідальності за події, що розгортаються навколо.

До речі, авторка не надає читацтву доступу до внутрішнього світу Матвія до моменту зустрічі з Прекрасною Пані, попередній життєвий досвід героя залишається поза оповіддю. У результаті Матвій постає як персонаж із не надто розлогою психологічною деталізацією — радше як структура, що наповнюється зовнішніми впливами. А його мандри — це, власне, такий собі ініціаційний шлях, на якому він проходить певні випробування, аби зрештою віднайти власні цілісність і духовність. 

Істоти ж із потойбічного світу мають більш виразні риси, хоч є й менш вловимими у тексті (на те вони й магічні!). Вони функціонують як образи-архетипи, типажі, що походять із фольклору, легенд, народних уявлень, а їхня поведінка спершу й не до кінця зрозуміла, тож її ще доведеться розгадати разом з героями.

Події роману розгортаються в добу Середньовіччя, а саме у XVI столітті в містечку Журавно, де поруч Свіча втікає в Дністер. Авторка свідомо уникає конкретизації дат, натомість вибудовує часовий простір через соціальні, релігійні та культурні маркери, як-от шляхетський побут, домові війни, які «спалахували від однієї іскри панського гонору», та змішування християнських уявлень із дохристиянськими віруваннями: для людей святий Йоан та Іван Купайло, Велика Богиня і Матір Божа — не надто й мають різницю, це лише різні імена для одного й того ж.

Водночас середньовічний контекст аж ніяк не ускладнює сприйняття тексту, оскільки акцент зміщено з історичних деталей на універсальні, вічні й завжди актуальні теми, як-от взаємини між батьками та дітьми, смерть і життя, добро і зло, взаємодію з природними силами тощо. Зважаючи на це, часом можна й забутися, що на сторінках рік так 1532-й. 

Текст Пагутяк — напрочуд поетичний, насичений метафорами та ритмічно структурований. У тексті активно використовуються діалектизми, які в тексті невимушені та не екзотизовані. А метафорика — украй багатошарова: кожен образ має кілька рівнів значення, і зрештою видається, що жоден опис не є випадковим. Предмети, звуки, запахи — усе має функцію, усе працює на створення атмосфери. 

Галина Пагутяк, пишучи, не пояснює, а створює ту метафорику, яка й має нам усе пояснити. Так, дім у романі одночасно означає і безпеку, і небезпеку. Адже руйнування дому збігається з духовною кризою його мешканців. Потойбічний світ у романі відкривається через світло, духмяні трав’яні запахи й музику. Зелений колір стає символом переходу до іншого світу. А білий камінь порфир стає символом прив’язаності, яка обертається небезпекою. Він вбирає у себе життя героя й перетворюється на знак гріха і покарання. 

У романі «Зачаровані музиканти» людський і магічний світи не існують як окремі площини — вони постійно взаємодіють, перетинаються, накладаються один на одного. Для читачів, як і для героїв, введення в магічний світ стає поступовим, ми знаємо не більше й не менше, аніж вони самі. А сам роман читається радше як текст із надприродним підтекстом, аніж як чисте фентезі. 

Цей принцип побудови світу створює ефект розмитої структури, де немає стабільного центру чи однозначної логіки. Простір роману функціонує як лабіринт: сюжетні лінії губляться, повертаються, змінюють напрямок. Те, що здається знайденим, знову зникає; те, що було втрачене, повертається в іншій формі. Така композиція відповідає загальній поетиці тексту, де важливим є досвід межовості — перебування між станами, між світами, між ідентичностями.

Магічне тут не протиставляється реальному, а вбудовується в нього. Істоти, що «живуть під землею і літають у повітрі» до кінця не мають для нас чітко визначеної природи, але присутні як частина загального порядку. А сам світ роману складається з нашарувань культур і вірувань, які зіштовхуються й переплітаються.

Одержимість — одна з центральних тем роману «Зачаровані музиканти». Матвій Домницький стає одержимим образом Прекрасної Пані, і ця одержимість не має раціонального пояснення — вона функціонує як внутрішній імпульс, що витісняє все інше. Часом видається, що герой не чинить опору, не аналізує, не шукає виходу — він просто рухається в напрямку, який диктує зовнішня сила. Одержимість у тексті не романтизована і не виправдана. Вона показана як стан втрати себе, як порушення внутрішньої рівноваги:

Поряд із темою одержимості важливо виділити мотиви справедливості й відплати. Кожен вчинок має наслідки, кожна дія — відгук, і то такий, що лунатиме ще не одне покоління. Адже у центрі роману — ідея фатуму, що переслідує покоління. Це не просто родинна драма, а історія про те, як минуле не відпускає теперішнє і як кожен герой змушений мати справу з чужими гріхами та провинами. Атмосферу роману визначає очікування неминучої розплати. Це не лише кара для персонажів, а й символ справедливості, яку неможливо обійти, — щось, що завжди наздоганяє.

Тож через сюжет проговорюється й таке питання: чи можливо вирватися з тіні історії, чи завжди людина приречена повторювати те, що закладено попередніми поколіннями? Тут роман виходить за межі приватної історії та зачіпає ширші теми — пам’яті, провини, національної долі.

Уже з перших сторінок, описуючи постать Олександера Домницького, авторка вводить філософські й культурні орієнтири. Так, наприклад, у тексті згадуються філософи, як-от Сенека чи Овідій, «знаний дідичами ще змолоду» міф про Пігмаліона і Галатею тощо. Ці згадки не винесені на передній план, але вони задають тон мисленню персонажів. Таким чином, розуміння цих контекстів дозволяє глибше зчитувати мотивації персонажів і загальну поетику роману.

Тексти Галини Пагутяк вирізняються настільки самобутньою тональністю, що прямі літературні паралелі не завжди є сповна точними. Водночас у певних аспектах книга перегукується з прозою Валерія Шевчука та його схильністю до містичного й межового, до творення світів, де історичне тло постає декорацією для внутрішніх драм. У роботі з пам’яттю, родинною історією та фольклорними мотивами можна вловити схожість до творів Марії Матіос, хоча Пагутяк значно більше тяжіє до містерії, ніж до соціального виміру. А повільна, насичена зеленими барвами оповідь на тлі природи, а також образи «тих, що живуть під землею і літають у повітрі» змушують пригадати і «НепрОстих» Тараса Прохаська.

Роман перегукується і з іншими творами самої авторки — зокрема, «Урізькою готикою» та «Слугою з Добромиля». Усі ці тексти об’єднують локальна топографія, межовий досвід, фольклорна основа, відсутність чіткої жанрової належності тощо. Вони функціонують як частини одного художнього світу, де повторюються мотиви, образи та ритми.

У ширшому культурному контексті «Зачарованих музикантів» можна розглядати як приклад української міфопоетики — літературної традиції, що працює з міфом не як із сюжетом, а як зі способом мислення. У тексті згадуються філософи, звучать роздуми про природу справедливості, про межу між видимим і невидимим. 

Роман «Зачаровані музиканти» — це неквапна, доволі лірична історія, побудована навколо тем магії, одержимості, втрати і межового досвіду. Текст точно не орієнтований на швидке споживання, хоч після порозуміння зі стилем авторки і дається легко. Утім, він вимагає уважного, вдумливого читача. 

Найсильнішими сторонами роману є атмосфера, саме вправне письмо та спосіб організації світу в межах українських ландшафтів. Текст не пропонує однозначних відповідей, але створює простір для інтерпретації, де кожен образ, мотив і ритм мають функціональне навантаження. Це книга для тих, хто цінує філософську прозу, містичні мотиви, тексти з глибоким внутрішнім рухом і виразним українським культурним контекстом. Для тих, хто прагне досвіду — естетичного, емоційного, інтелектуального. І для тих, хто готовий слухати музику, що звучить не лише в сюжеті, а й у самій мові.

1. Який жанр і чому здається вам найдоречнішим для опису цього тексту: фентезі, готика, магічний реалізм, інший жанр?
2. Як середньовічний контекст впливає на теми, які порушує роман? Чи відчувається він як історичне тло чи як умовна рамка?
3. Що для вас означає легенда про «дике весілля» — як вона працює в структурі тексту?
4. Музика тут — символ чого саме? Як гадаєте, чому авторка обрала саме таку назву книги?
5. Матвій Домницький — герой чи функція? Чи має значення його «порожнеча» для загальної структури роману?
6. Які персонажі вам запам’яталися найбільше і чому?
7. Як ви сприймаєте межу між реальним і магічним у романі — чи вона існує?
8. Атмосфера тексту часто описується як «лабіринт». Чи було у вас відчуття загубленості чи навпаки — відкриття нового простору?
9. Які культурні або літературні паралелі виникали під час читання? Чи нагадував текст щось зі світової чи української традиції?
10. З якою емоцією / відчуттям ви залишилися після прочитання роману?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.

Прозаїк, критик та журналіст Олег Поляков народився у Павлограді Дніпропетровської області. Попри те що життя письменника було тісно пов’язаним з іншими містами, авторові вдалося створити своєрідну оду рідному містечку на сході України. З твору «П’ять поглядів на весняний вогонь» читач дізнається про існування поселення Кірпічного, діяльність заводу із виробництва цегли та пізнає ландшафти, запахи й особливості тих місць.

«П’ять поглядів на весняний вогонь» — четвертий роман Олега Полякова, він був опублікований у «Видавництві Старого Лева» вже після смерті автора в 2025 році. У цьому творі, як і в попередніх, автор намагається розкрити ідею людської сутності, описуючи життя звичайних, на перший погляд, персонажів у провінційному місті. Найближче він торкається історій трьох чоловіків різних поколінь — їм 77, 50 та 27 років, — а текст спонукає знайти пояснення, чому життєві події відбуваються саме так.

Олега Полякова часто зараховують до представників химерної прози в українській літературі, а іноді — до магічного реалізму (українським варіантом якого, зокрема, сам письменник називав химерну прозу). Химерною прозою часто вважають такі тексти, у яких на основі реальності створюються незвичні події. Химерну прозу також характеризують як літературний піджанр, у якому поєднуються реальне і фантастичне, відбуваються метаморфози, часто використовуються міфи, іронія та гротеск, а межа між реальністю й ірреальним розмивається.

Сам же автор казав:

У романі справді не зустріти фантастичних елементів, які будуть сильно вирізнятися із загальної картини сюжету. Ви не прочитаєте про незвичайних істот, як у романі Софії Андрухович «Фелікс Австрія», проте текст залишить по собі багато запитань. Наприклад, роздуми виникають про Аркадія Свиридка — дивного чоловіка на велосипеді з прищіпками на штанях, який двічі раптово з’являвся та рятував кірпічан: одного разу — від утоплення, іншого — від розправи ромів.

Майже звичними речами також були: образ вогню, з яким кірпічани мають особливий зв’язок протягом усього їхнього життя; містичні події, пов’язані з ворожінням; різні життєві обставини героїв — те, як вони знаходили любов та розвивали свої стосунки далі, як маленька дрібниця могла змінити усе або як опинились перед вогнем саме ці п’ятеро людей. Перед читачем також постає мета розібратися й у «внутрішній химерності» героїв — кожен із них має особливий внутрішній світ, сповнений почуттів, переживань та глибинних суперечностей.

Назва міста Павлоград та поселення Кірпічний вживається у творі понад сотню разів, стверджує автор у післямові. Олег Поляков наголошує, що розглядає саме метафізичний, а не матеріальний образ поселень, а всі події є вигаданими. 

«Кірпічний. Історія вогняної Атлантиди» — книжка, яку пише один із головних героїв — Григорій. Його життєва сповідь, присвячена великою мірою ландшафтам та людям Кірпічного, зрештою містить у собі зачіпки до розв’язання загадки історії, яка трапилася з героями. 

«Вогняна Атлантида» розкинулась навколо цегельного заводу. Життя мешканців Кірпічного, назву якому, власне, і дали місцеві, цілковито оберталося навколо заводу. На цегельному виробництві проходило дитинство — діти розцінювали його як чудове місце для гри у хованки, усе доросле свідоме життя — за роботою, а по тому наставали старість і смерть — також в оточенні глиняних кар’єрів, барабанів, вугільних печей та транспортерних стрічок.

Про Павлоград, який відділяла від Кірпічного річка Вовча, ми більше дізнаємося з історії третього героя, Макса. Промислові міста Кірпічний та Павлоград мали купу недоліків, які заважали мешканцям: від постійної кіптяви, диму та інших викидів до провалення землі на городах павлоградців. Але ці виробництва були основою для життя мешканців Західного Донбасу. Попри сірість, буденність і спустошення героїв, робота на заводі була затребуваною. Й у разі отримання годувальником сім’ї травми, яка не дозволяє більше працювати у шахті чи на заводі, родину чекали скрутні часи — так сталося і в сім’ї Макса.

Міста у романі стали повноцінними персонажами. Вони ніби говорять із героями у різних життєвих ситуаціях, змінюються самі, та змінюється їхнє сприйняття читачем залежно від сюжетних та особистих обставин. Колоритні донбаські райони приваблюють своїми описами не лише читача, але й героїв, які велику частину свого часу присвячують спогляданню краєвиду річки Вовчої, видобувних кар’єрів та вітряних рівнин.

Зображений період життя провінційного промислового міста (з 1974 року по 2010 роки) детально знайомить не тільки з його зовнішнім — краєвидами, частинами заводу, але й дає розуміння внутрішнього світу мешканців. Життя в усіх героїв Кірпічного було складним. Особливо в період до початку ХХІ століття в поселенні панує певна безнадія: бідність, алкоголізм та низький соціальний рівень усіх мешканців змушують дратуватися, співчувати героям та краще розуміти їх пізніше.

Жахлива політика Радянського Союзу вплинула на кожного жителя маленького містечка та створила умови, з яких дуже складно вибратись. Візьмімо до прикладу бараки — тимчасову швидку дерев’яну забудову, у якій жили усі кірпічани. Подібно до «хрущовок», ці будівлі будуть виконувати свою функцію набагато довше, ніж це було розраховано спочатку. Як наслідок, мешканці стануть чи вже стали заручниками некомфортного антисанітарного життя. А куди без задоволення базових потреб можна рухатись далі зі своїми ідеями та мріями? Так, масовим став алкоголізм, який уразив навіть найстійкіших містян.

Дозвілля мешканців завжди зводилось до випивки, часто — до загравань з жінками (а подекуди й з укладанням парі на секс із чужою дружиною), їжі та жартів. Усі кірпічани такими не народжувалися — у них були ідеї, мрії, натхнення, — але пізніше розбиті серця й покалічені душі ставали причинами саморуйнування. Попри часто описані жахливі моменти, автор все одно вміло розповідає про душевні переживання та думки героїв — так, аби їх не хотілося засуджувати. Для поведінки кожного та кожної хочеться знайти виправдання. І воно часто лежить на рівні травми.

Однією із наскрізних проблем у романі є втрата — вона й вплинула на подальші рішення героїв щодо свого життя. У персонажів перших двох історій схожий життєвий шлях, попри різницю у 27 років. І Григорій, і Юрко намагалися створити щасливу сім’ю із жінками, з якими не склалося за різних обставин. Вони трагічно переживали втрату коханої людини та самотність. Пізніше один ще й втратив можливість бачитися з донькою через велику відстань, а іншого витіснив у батьківсько-дочірніх стосунках партнер дівчини. Так, Григорій та Юрко у різний період часу втратили сенс свого існування, вони більше не почувалися потрібними. Але їм вдалося знайти один одного. 

Додатковими складнощами для персонажів стала їхня маргіналізація. Їхня специфічна зовнішність (інвалідність або створена автором певна карикатурність) ставала предметом обговорення не один раз, але більший вплив на відокремлення від загального соціуму мало переживання травми. Відлюдькуватість, бажання знайти спокій у природі, спогляданні стихій та мовчанні здавалися дивними та незрозумілими. Тоді прірва між Григорієм, Юрком та іншими кірпічанами помітно глибшала й від’єднала їх на окремий затишний «острів» навколо вогнища. 

Почуття втрати та покинутості було не єдиним, що об’єднувало на перший погляд різних чоловіків. Докори сумління, з якими герої жили половину або ж навіть до кінця свого життя, — це те, що завдало другої непоправної шкоди психологічному здоров’ю персонажів. Попри неумисність дій та випадковість, герої важко переживали свою причетність до невиправного лиха, завданого іншим людям. Здавалося, що у промисловому поселенні мешканці мали б звикнути до біди й горя, які можуть трапитися на виробництві. Проте герої опісля вже не мали душевного спокою. Щастило тому, хто отримав прощення за життя.

На противагу в романі є історія Макса, переживання якого не є такими болісними. Він дивиться на ситуацію зі сторони, не повністю усвідомлюючи свою вагу та причетність до дійсності. Макс молодий, йому всього 27, він живе у зовсім іншому світі — вже у 2010-х. Але доля поєднує цих чоловіків, ставить їх в один ряд та вирішує по-своєму.

Значним у романі є образ вогню. Вогонь постає на початку твору — він об’єднує героїв навколо себе, залишається він і наприкінці. Для жителів Кірпічного полум’я позначає особливу сутність, щонайменше воно забезпечує роботу цегельного заводу. У своєму рукописі «Кірпічний. Історія вогняної Атлантиди» Григорій надає вогню почесне місце. Автор описує свої відчуття від перебування поруч із вогнищем, стверджує, що стихія має розум, свідомість і розмовляє з тобою.

«П’ять поглядів на весняний вогонь» звертається до буденного життя звичних нам людей, намагається його осмислити й надати важливості історії кожної людини. Такі сюжети все більше набувають популярності в українській постколоніальній культурі. Осмислення останньої чверті ХХ століття (протягом якої відбувається значна частина роману) розкриває, зокрема, суть життя в СРСР, закликає не відсторонюватися від цього досвіду, а прийняти його. Так і з життям у неспокійних 90-х. Наприклад, за кілька останніх років ми бачимо значне зростання кількості українських фільмів, які змальовують це десятиліття для сучасного покоління («Носоріг» Олега Сенцова, «Я і Фелікс» Ірини Цілик за мотивами автобіографічного роману Артема Чеха «Хто ти такий?» тощо).

При читанні чи перегляді таких творів складно не роздумувати, яким би могло бути суспільство тоді й зараз, якби не тягар комуністів та росіян, якби українці могли мати заможніше та яскравіше життя, позбавлене бараків та «хрущовок». Так і в «П’ять поглядів на весняний вогонь» згадуються Сталін і «та паскудна країна, яку він створив і громадяни якої ненавидять і себе, й цілий світ».

Якщо говорити про схожість із іншими літературними творами, то на думку спадають історії Сергія Жадана. Його «Месопотамія» також складається з історій незаможних людей, які не мають суспільної ваги, проте живуть своє життя, сильно люблять, трагічно переживають втрати та виборюють власне місце у світі (чи в українському місті). Так і герої роману Олега Полякова можуть бути зовсім непомітними у великому світі, але натомість можна заглянути у вікно кімнати кожного з них — і дізнатись багато чуттєвого, потаємного та химерного.

1. Що ми знаємо про химерну прозу? Чи був у вас досвід прочитання творів такого жанру? Які образи чи події цього роману нам вказують на цей жанр?
2. Які, на вашу думку, тут елементи фантастичного? 
3. Який вплив на читача мають описи Павлограда, Кірпічного та навколишніх ландшафтів? Як вони формують уявлення про життя Західного Донбасу?
4. Яка роль описів у сюжеті, як вони впливають на формування особистостей головних героїв? Чи можна ці поселення виділити як окремих персонажів?
5. Яке значення в історії героїв має консервативне оточення? Чи без страху соціального тиску персонажі поводилися б по-іншому в тих самих обставинах?
6. Чи могли б стосунки із жінками трьох головних героїв, а також Аркадія Свиридка бути щасливими? Чи можна назвати стосунки Максимових батьків порівняно щасливими? 
7. Чому жінки так поводилися зі своїми чоловіками? Які могли б бути причини такої умовно деструктивної жіночої поведінки?
8. Відчуття втрати і її переживання чи докори сумління — що мало більший вплив на моральне саморуйнування героїв?
9. Отже, чи знав Юрко про страшний вчинок Максима, пов’язаний з Аркадієм Свиридком?
10. Аркадій Свиридко — протагоніст чи антагоніст?
11. Чи є кінцівка справедливою?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.

Érase una vez… Одного разу…

Ішов 2061 рік. Діти все ще читають книжки (щоправда, здебільшого написані штучним інтелектом) і фанатіють від динозаврів (після того як їх відтворили вчені — їх, а ще мамонтів і додо). Але ось-ось Земля буде знищена.

«Остання оповідачка» — підлітковий науково-фантастичний роман і друга книжка Донни Барби Іґери, американської письменниці латиноамериканського походження. Її перший роман — Lupe Wong Won’t Dance — порушує теми культурної належності, збереження традицій, гендерних стереотипів і боротьби за справедливість. В «Останній оповідачці» авторка так само звертається до теми етнічної належності, тільки розкриває її через казки й оповідки. У 2022 році книжка отримала медаль Ньюбері, одну з найпрестижніших премій для дитячої літератури, і відзнаку Pura Belpré Award (премія для латиноамериканських письменників і письменниць). Українською книжка вийшла в 2024 році у видавництві BookChef у перекладі Олени Кшемінської. У 2023 році вийшов роман  Alebrijes — непряме продовження «Останньої оповідачки», у якому йдеться про інших героїв та інше місце.

До Землі наближається комета Галлея, яка знищить людську цивілізацію. Два космічних кораблі встигли вилетіти в космос, на їхньому борту — еліта суспільства: політики, мільйонери, а також вчені, які створюватимуть умови для життя на новій планеті, що зветься Саґан. Вона розташована майже за 400 світлових років. Дванадцятирічна Петра Пенья разом із сім’єю — серед обраних. Та вона не почувається щасливою, бо змушена залишити на Землі свою бабусю та ще мільярди людей, які не мають такого привілею. Увесь цей час вони перебуватимуть у кріогенному сні, а прокинуться вже на Саґані, щоб будувати нову цивілізацію.

Та коли вони прокидаються, прибувши на місце призначення, героїня дізнається, що корабель опинився під владою Колективу — генетично модифікованої групи людей, які прагнуть стерти все відоме про минуле й Землю. Петра — єдина, хто зберіг свої спогади: через збій у роботі приладів. І єдина, хто може повернути їх іншим.

Ще з самого дитинства дівчинка мріє бути cuentista, оповідачкою, як її бабуся. Вона слухає її розповіді, зачитується історіями, поглинає всі казки, міфи й легенди, перечитує улюблені книжки знову й знову. Вона має можливість обрати курс, який вона прослухає, поки спатиме. Звичайно ж, її вибір падає на міфологію, але керівництво корабля цей курс скасовує. Її рятує дитячий Спостерігач Бен, який власноруч завантажує матеріали. Грецькі, римські, китайські, шумерські міфи й легенди, твори Курта Воннеґута й Дуґласа Адамса, Урсули Ле Ґвін і Луїзи Ердріх. Усі ці історії закладають фундамент її світобачення, узяті з них ідеї вона планує передавати далі через свої оповідки. 

Але в її житті знаходять відгуки не тільки позитивні моралі казок. Петра тепер подорожує космосом після знищення Землі, як у «Гіперіоні» чи «Путівнику по Галактиці для космотуристів», змушена рятувати історії від забуття, як у Бредбері, і згадувати хоробрість героїв міфів, щоб наважитись протистояти системі.

Авторка надихалась казкою «Принцеса на горошині», за сюжетом якої герої ідентифікують справжню принцесу, підкладаючи маленьку горошину під матраци й перевіряючи, чи зможе вона її відчути. Так само в «Останній оповідачці» Петра ідентифікує людей за тим, чи пам’ятають вони міфи й легенди і як на них реагують. Від звичайної цікавості до нового до блиску в очах і мотивації до дії. Вона перетворює й адаптує історії про далекі вигадані світи й персонажів до реальності й ситуації інших. 

Петра розповідає іншим дітям на кораблі іспанську народну казку про принцесу Бланкафлор, яка рятує принца від свого батька-людожера. Але переписує історію під себе: король країни, з якої походить принц, робить її правителькою, до якої дослухаються інші. Щоб визволити пасажирів з-під влади Колективу й повернути їм спогади, Петрі потрібно, щоб вони її слухались і зрозуміли справжні наміри «нового покоління». Вони мають протистояти Колективу, як Бланкафлор — людожеру, і слухати дівчину, як слухали принцесу, щоб визволитись від «окупантів».

Оповідки стають не просто повчальними історіями про добро та зло, а й ключовим елементом культурної пам’яті, без якого людство приречене. Колектив хоче забути минуле, щоб не знищити іншу планету, як людство знищило Землю. Але забувши історію, ми знову станемо на ті самі граблі, втративши спогади, забудемо, ким є насправді.

«Якщо мене очистять, я перестану існувати. Якщо мене перепрограмують, я перестану існувати».

Наші спогади, історії, на яких ми виросли, казки, які засвоїли, сформували нас як особистостей. Забувши їх, людство почне буквально з нуля — не маючи нічого за спиною і з безліччю варіантів, як припуститись помилки. Оповідки — частина культурного коду, вони з нами із самого дитинства, передаються з покоління в покоління, уособлюють цінності, які ми маємо плекати, мають у собі те, що відрізняє народи та етноси. Це частина історії і нас самих, навіть якщо й несвідома. Достатньо одного покоління, яке все забуло, щоб стерти історію, однієї помилки — щоб знищити цивілізацію. Незнання історії не звільняє від відповідальності.

Петра звикла почуватися інакшою. Вона була єдиною латиноамериканкою у своєму оточенні, відрізнялась кольором шкіри, мовою, яка їй рідна. Її бабуся виросла в інші часи й дуже цінувала можливість розповідати онучці казки зі свого фольклору іспанською. Вона переказувала їх, щоб вони жили, не втратили цінності, пройшли ще сотні років і знайшли своїх слухів.

«Літа розповідала, що був час, коли вона була маленькою дівчинкою і не наважувалась говорити іспанською на людях або ділитися своїми історіями там, де їх могли почути інші. Час, коли її мова й колір шкіри могли означати неприємності. … Я пам’ятаю, що Літа сказала про мої історії. “Ніколи не соромся того, звідки ти походиш, або історій, які приносять твої предки. Зроби їх своїми”».

На відміну від бабусі, батьки Петри хотіли, щоб дочка пішла їхніми стопами й стала біологинею. Вона не відчувала, що її місце в цій галузі, проте не хотіла розчарувати рідних. Через це вона теж почувалась інакшою, відмінною від батьків. Але після того, як залишилася самотньою зі своїми спогадами, це стало її зброєю: вміння бачити різницю з ідеями Колективу, обертати їхнє незнання проти них.

«Нове покоління» прагнуло знищити минуле й той біль, руйнування та смерть, які воно несло. Вони ненавиділи землян за те, що вони допустили: зникнення планети, людської цивілізації, а ще війни, нерівність, голод і екологічні катастрофи. Їхньою метою було створити світ без конфліктів, модифікувавши людей, аби вони виглядали однаково, думали однаково, не відчували нічого. Вони стирали все людське: емоції, думки, особистість. Голова Колективу, Канцлерка, робить усе, щоб вони вижили й продовжили існувати надалі. За добрими намірами вона не бачить помилковості методів, а Петра за жахливістю рішень не бачить високої мотивації. 

Вона знову опиняється сама, інакша. Серед людей-креветок, «чий улюблений колір, мабуть, був прозорий», які подавляють «негативні» емоції за допомогою спеціальних тоніків, бо це може призвести до непередбачуваних наслідків. Усе заради Колективу. Усі сліпо слідують вказівкам, не ставлячи під сумнів ні мету, ні методи. Вона єдина, хто переживає, плаче, бо не знає, що сталося з її сім’єю, але знаючи напевно, що її дім знищений. Але його вже не повернути, тож, можливо, варто на руїнах пам’яті про нього збудувати новий?

Земля знищена, нова планета не освоєна, особистість стерта — немає нічого знайомого, рідного й справжнього. Тому Петра чіпляється за єдине, що дозволяє їй почуватися в безпеці. Речі, які пасажири вивозили з дому, вміщалися в один маленький пакет. Поряд із «артефактами» з уже загиблої Землі й потрібними матеріалами для життя на іншій планеті лежали особисті речі, які нагадували про дім. Кулон у формі сонця, що подарувала бабуся Петри, через який, вона вірила, поєднуються загублені душі, улюблена книжка її молодшого брата «Мрійники», чотки, виготовлені власноруч їхнім батьком, мамина обручка, стара сімейна фотографія. Речі, які нагадують про дім, які пахнуть домом навіть через 400 років, про теплоту яких долоні пам’ятають і досі.

Пам’ять про дім ніколи не була руїною. Вона стала основою для майбутнього. Оповідки як уособлення пам’яті поколінь, а Петра — провідниця опору й боротьби за свої спогади. Недаремно її ім’я з грецької означає «камінь».

«Твоє ім’я тобі пасує. Ти сильна. — Я піднімаю голову, і її очі наповнюються сльозами. — Я не знаю, чому саме, але одного дня ти станеш основою для чогось дивовижного», — казала її мама, коли Петра була маленька.

І вона стала.

Кетцалькоатль у мексиканській міфології — бог, що створив людей і має вигляд різнокольорового пернатого змія. Бабуся Петри часто переповідала їй історію про Кетцалькоатля й Ель Конехо (Кролика). Бог спустився на Землю в людській подобі, але не знав, що йому будуть потрібні вода і їжа. Уже повністю знесилений, він зустрів Кролика. Той зрозумів проблему й пожертвував собою, щоб Кетцалькоатль залишився живий і ситий. Він був вражений таким вчинком і на радощах він підняв Кролика в небо й залишив його образ на Місяці, щоб люди пам’ятали про його доброту, сміливість і самопожертву.

Петрі постійно сниться один сон: вона з бабусею і своєю черепахою Рапідо, яка втекла ще до зіткнення комети із Землею, сидять у пустелі на ковдрі в затінку кедра. До них підходять Кетцалькоатль і Ель Конехо. Але все йде не за традиційним сюжетом: на моменті, коли Кролик має запропонувати себе як їжу, він звертається до Петри й каже йти за ним. 

«— Мені не потрібні їжа і вода, — кажу я, відкидаючи його пропозицію.
— Я пропоную тобі набагато більше, — каже Кролик. — Твоя жертва і ризик будуть винагороджені».

Кетцалькоатль лежить мертвий поряд, і можливо, слідувати за Ель Конехо — вірна смерть. Але Літа завжди казала їй: «Якщо ти не ризикнеш, ти не зможеш перетнути океан». Але реальність — не океан, а життя не підкидає човнів, щоб його подолати. Кролик веде в невідому «нору», й уже ваш вибір, чи слідувати за ним. Це як стрибати в холодну воду: морозно й страшно, але, можливо, воно того варте?

Петра — ще підлітка, яка намагається не подорослішати занадто рано. Усе було б значно простіше, якби система не вийшла з ладу й вона залишилась із промитими мізками та щирим бажанням служити Колективу. Але вона мусить зробити цей крок, узяти на себе відповідальність.

«І хоч я можу померти будь-якої миті, у цю мить я знаю, хто я є. Я не дослідниця. Я не та, ким сподівалися бачити мене мої батьки. Я та, ким мене знала Літа. Я оповідачка».

Щоб бути оповідачкою, Петра мусить не тільки переказувати історії, а й створювати власні. Писати власні й осучаснювати старі, дозволити їм текти своїм ходом, розвиватися разом із людством.

Кінець цієї історії не означає кінець історій. Вона знайде своє продовження, стане початком для когось іншого.

Este cuento entró por un caminito plateado, y salió por uno dorado. Ця казка увійшла через срібний шлях, а вийшла — через золотий.

1. Чи були всі ідеї Колективу такими поганими, враховуючи, якою маленькою була чисельність людства після знищення Землі та небезпеку й невідомість нової планети?
2. Єдиним способом забезпечити мир було запровадження авторитарної влади й позбавлення від різноманітності. Чи справді цей шлях викорінив би війни?
3. Чи є цінність в історії планети, яка знищена?
4. Чи могла Петра вирішувати долю інших дітей на кораблі й наражати їх на ризик, навіть попри те, що вони не пам’ятають свого минулого?
5. Щоб переконати дітей слідувати за нею, Петра фактично використовує методи Колективу, з яким бореться. Чи виправдовує тут мета засоби?
6. Петра повертає спогади за допомогою «реліквій» з минулого життя — чи можливо стерти пам’ять про них повністю, чи вона залишається на рівні підсвідомості й рефлексів?
7. Які предмети містять найбільше спогадів? Що взяли б у таку подорож ви? Як змінилося б сприйняття цих предметів з віком?
8. Чи розумно спиратися на оповідки, міфи й легенди в реальному житті, якщо цим історіям уже сотні років?
9. Інші діти навколо Петри не належать до латиноамериканської спільноти, тож ніколи не чули оповідок, які розповідала їм головна героїня. Чому вони відгукувалися у них і творили такий вплив?
10. Які можуть бути варіанти інтерпретації фіналу?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.

Аліна Дихман — харків’янка, письменниця й лучниця. Понад 10 років працювала у новинній та кримінальній журналістиці, а від початку повномасштабного вторгнення поглиблено вивчає питання воєнних злочинів РФ в Україні. «Сніжний Ізюм» — дебютна книга авторки, що вийшла у видавництві «Видавництво» у 2025 році. Задум цього фентезійного роману з’явився влітку 2022-го: як наслідок зовсім не фентезійної новини — «Ізюмського лісу більше немає».

Сюжет книги обертається навколо головної героїні Міри — дівчини з Харкова, яка працює у книгарні, хоча не любить книги. Їй 28, вона рудоволоса, має почуття гумору та кілька шкідливих звичок, а ще грає на гітарі «трохи більше, ніж Smells like teen spirit». Її життя змінює новина про загибель єдиного друга — Маркá. Він залишив для неї книги (які якраз-таки любив), і Міра, побачивши оголошення про те, що бібліотека в Ізюмі потребує літератури українською, вирішує віддати їх туди. З цього моменту починається знайомство дівчини з Ізюмом, місцевими жителями і таємницями, які місто майстерно приховує. 

Із першої ж хвилини Ізюм ніби не хотів відпускати героїню. Вона залишається там на ночівлю, а потім без вагань зголошується допомогти завідувачці тієї самої бібліотеки. Після цього Міра стає волонтеркою: рятує книжки зі зруйнованих бібліотек у деокупованих селах, а ще розвозить літературу людям, які там залишилися. Дівчина оселяється у мовчазного чоловіка, який рятує тварин. Але той виявляється незвичайним. Зрозуміти це Мірі допомагають половецькі ідоли на горі Крем’янець. До того ж вони розкривають їй не тільки секрет Олекси (мовчазного чоловіка), а й те, що дівчина не знала про себе саму.

Окрім суто подієвого виміру життя героїні, цей текст показує і внутрішні трансформації, які відбуваються з нею. Також роман насичений другорядними персонажами, кожен із яких пережив окупацію рідного міста, зробивши це по-своєму, але всі вони не втрачали оптимізму та віри в людей.

За обсягом роман відносно невеликий, але авторка змогла вмістити в ньому значну кількість персонажів і сюжетних ліній. І це при тому, що хронологія роману охоплює всього лише місяць із життя Міри. Але за цей час у ньому відбувається дуже багато змін, тож не дивно, що хронологія розгортається послідовно і доволі детально. Виникає враження перегляду серіалу, де кожна доба — це нова серія. Схожа ідеальна хроніка, де немає стрибків у часі, є у романі «Інтернат» Сергія Жадана.

Фентезійний аспект авторка також подає по-особливому. Магія і чари у цьому романі — не щось центральне, навколо чого обертається світ, а просто органічне доповнення реальності. На перших сторінках книги не зустріти відьом і заклять або ж епічних протистоянь темних і світлих сил. Таких «класичних» фентезійних атрибутів і персонажів тут немає зовсім. Усе нереальне взяте з української міфології: дух лісу, мавки та феномен зрячості (навичка бачити те магічне, що не помічає людське око; притаманна знахаркам і відьмам). Вигадані персонажі живуть у реальних обставинах, займаючись своїми незвичайними справами, але також пристосовуються до людських правил та вподобань. Наприклад, навіть лісові духи розуміються на легендарних хітах The Beatles і сучасних текстах Олі Полякової.

Однак навіть у епізодах, що переважно сконцентровані на фентезійному боці описаного світу, помітний слід реальної війни. Вона впливає на вигаданих героїв, змінює їхній спосіб існування, змушує допомагати людям у боротьбі, навіть калічить. До того ж росіяни несуть небезпеку для них не тільки на людській території, а й у їхній позасвітній зоні впливу. Таким чином, у цьому фентезі підкреслюються всебічні негативні наслідки війни.

Тоді де у цьому фентезі заховалася магія? Основною локацією всього фентезійного є Ізюмський ліс, який пережив окупацію і страждає від її наслідків не менше за людей. Він приховує не тільки міни та розтяжки, а й істот, яких здатні побачити лише ті, хто має особливі здібності. Мірі отримати такі навички допомогла ще одна містична точка — гора Крем’янець з її половецькими бабами.

Найближче дівчина стикається з духом лісу, він же мовчазний Олекса, у якого вона оселяється. Чоловік реабілітує ліс після нападу росіян та лікує тварин, які страждають від війни. Допомагати йому мали б мавки, та вони не працюють, бо «їм не подобається, що їхній ліс тепер повний вибухівки». Але не все магічне виявляється таким добрим. Один із вигаданих персонажів загрожує людям, і навіть не дивно, що він також має російське коріння. Небезпека є для тих, хто живе з болем на душі, а кількість таких українців значно збільшилася у зв’язку з воєнними реаліями.

Реальне і вигадане у романі співіснують, виконують спільну місію — показують читачам трагедію війни. Документальні відсилання нагадують про справжні факти російських злочинів, а фентезійна сюжетна лінія показує ті проблеми, про які ми зазвичай не задумуємося.

Що важко не помітити у романі, то це роль книг. Авторка використовує алюзії (натяк на певний літературний твір), які має розпізнати читач. Протягом усього сюжету згадується «Останній похід» Сема Руела — улюблена книга Марка, «що звела з розуму тисячі людей, змусивши їх бігати по лісах із луками, сокирами та мечами». Це — замаскований легендарний «Володар перснів» Джона Рональда Руела Толкіна. Як відомо, автор додав у роман чимало власних вражень, отриманих за часи війни (у його випадку — Першої світової), власне як і Аліна Дихман. Ясна річ, сюжети цих книг різні, але наявна спільна центральна ідея — оборона від зла.

Також відчутна алюзія на драму-феєрію Лесі Українки «Лісова пісня», яка неодноразово згадується у романі. Адже у «Сніжному Ізюмі» так само акцентується увага на зв’язку людини та природи. У Лесі Українки головним уособленням природного середовища була Мавка, в Аліни Дихман це — Олекса. Людський світ натомість представляють, відповідно, Лукаш і Міра.

Проте книги у цьому романі слугують не тільки алюзіями — це буквально те, завдяки чому зрушила вся історія. На початку Міра, працюючи у книгарні, тільки те й робить, що радить усім Жадана, бо ж як у Харкові комусь він може не подобатися? Але після загибелі Марка література дає їй мотивацію допомагати тим, кому це треба. Спершу — бібліотеці, якій необхідні книги українською, а потім людям, які потребують цього ж. Допомагаючи, вона рятується і від власного болю втрати. Та зрештою сама починає читати «Останній похід».

А чим книги є для інших персонажів? Для Марка та його друзів — це можливість стати частиною фантастичного світу ельфів, гномів та магії. Для ізюмців — стимул відновити втрачене через війну та подарувати людям навколо надію на краще. Для літніх людей у селах — ліки проти нудьги та самотності. Для випадкової перехожої — непотріб, який не вартує уваги: «Мало, кажу, росіяни їх палили, книжки твої. Ото не було б гризні через ці мови, то і війни б не було».

Література в цих страшних реаліях ніби перетворюється на окремого персонажа. Для кожного й кожної «Останній похід», «Анжеліка», «Лісова пісня», «Хроніки Амбера», «Гуморески» тощо — не просто назви, а й носії власного, особливого сенсу.

Однією із сюжетних ліній, яка проходить через увесь роман, є взаємини Міри та Марка, які не закінчуються тоді, коли хлопець гине. Героїня починає чути його голос — він з’являється у різних ситуаціях, щоб підтримати дівчину чи підколоти її. Це не лякає Міру, вона постійно підтримує розмову з другом, а у моменти, коли голос обіцяє більше не турбувати, — буквально благає не покидати її. «Кликала, просила вибачення: “Чорт, Марко, я не те мала на увазі, я не вивезу, Марко. Вернися, Марко!”». Одного разу уявне спілкування навіть заведе її у небезпечну ситуацію. Здається, що Міра таким чином не могла відпустити втрату, але чи було це погано?

Незрозуміло, як би минула адаптація героїні після втрати, якби вона не чула голосу друга. Але її зцілило не тільки це, бо авторка поєднала декілька факторів, що допомогли Мірі відновитися. Зміна обставин, постійна зайнятість, спілкування, неочікувані почуття і, звичайно, уявні діалоги, які давали дівчині розуміння того, що друг завжди лишається поруч.

Немає універсального рецепта проживання втрати близької людини, але є незліченна кількість українців, які відчули, що це. Тож у романі, поміж добрих вчинків та незвичайних див, показаний ще й шлях зцілення душевних ран на прикладі однієї людини. Серед сучасних українських авторок писала про втрату не тільки Аліна Дихман. На одну поличку зі «Сніжним Ізюмом» можна поставити, наприклад, «Таких тисячі» Ольги Саліпи чи «Смерть солдата. Історія, розказана його сестрою» Олесі Хромейчук. У них немає фентезі, але описано шлях проживання втрати близької людини під час російсько-української війни.

«Сніжний Ізюм» — це фентезі про наше сьогодення. Про війну та її наслідки, про втрати та життя після них, про книги та їхню місію, про допомогу іншим як спосіб врятувати самого себе. Цей роман нагадує, що найбільший біль можливо пережити, якщо поряд будуть люди, які несуть світло всередині.

1. Про що для вас цей роман одним словом: магія, книги, втрата, війна?
2. Якщо порівняти головну героїню Міру на початку роману та наприкінці — які її внутрішні зміни ви помітили?
3. Попри те що Марко помирає на початку книги, чи можна сказати, що він залишається повноцінним героєм сюжету?
4. Яких ще героїв української міфології було б цікаво побачити у сетингу роману? Чи, можливо, не тільки української?
5. Історія якого другорядного героя вам запам’яталася найбільше? Чому саме вона змогла вразити?
6. На вашу думку, що стало вирішальним фактором у процесі зцілення Міри після втрати друга?
7. Яку роль відіграють описи пораненого війною Ізюма?
8. Чи може роман влинути на ставлення до книг та переосмислення їхнього значення в нашому житті?
9. У яких інших текстах української або зарубіжної літератури книги будь-яким способом рятували психологічний стан людей?
10. Чи потрібне продовження цієї історії?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.

Історія про обіцяного героя, що здолав абсолютне зло і… встановив тоталітарну диктатуру з культом особистості. Поєднання «Пігмаліона» (або «Моєї чарівної леді», якщо вам, як і мені, більше до вподоби мюзикл) з «Одинадцятьма друзями Оушена». Трилогія про епічне протистояння добра і зла, яка є тільки маленьким (хоч і надзвичайно важливим) елементом загальної мозаїки. Усе це про «З-імли-народжених» — серію, що створила феномен Брендона Сандерсона у сучасному фентезі. Вона наразі складається з двох циклів: трилогії (Першої ери), що виходила англійською з 2006 по 2008 роки, та тетралогії (Другої ери), що публікувалася з 2011 по 2022 роки. Український переклад виходить у видавництві Nebo BookLab Publishing, і наразі ми маємо дві частини трилогії («Остання імперія», «Джерело вознесіння»), робота над виданням третьої («Герой віків») ще триває.

Одним з фундаментальних тверджень різноманітних курсів письменницької майстерності є ідея про те, що існують два типи письменників: архітектори та садівники. Перші ретельно планують, детально прописують сюжет, розкреслюють арки персонажів, а потім на основі цих напрацювань розбудовують твір. Другі висаджують насіння з ідей та персонажів, а потім стежать, як вони проростуть і куди поведуть історію. Жоден письменник не відповідає якомусь із цих архетипів на 100%, але, як правило, автори тяжіють до котрогось із цих полюсів. І Сандерсон — один з головних «архітекторів» у сучасному фентезі.

Загалом сюжет історії розповідає про Вен — вуличну злодюжку, яка завдяки прихованим магічним здібностям привертає до себе увагу групи змовників, які вирішують використати її у своєму складному плані пограбування імператорської скарбниці. Очолює цю групу таємничий Келсьє — легендарний «з-імли-народжений», здатний використовувати сили всіх металів. Він стає наставником юної героїні та знайомить її не тільки зі світом магії, але й з місцевою аристократією, адже вона отримує завдання шпигувати за шляхетними родинами, вдаючи із себе родичку одного з лордів.

Звісно, навіть у зведеної за детальним планом будівлі можуть бути недоліки конструкції (запитайте в архітекторів Пізанської вежі). Не обійшлася без них і перша трилогія «З-імли-народжених». Найбільше нарікань викликає друга її частина, «Джерело вознесіння», яку навіть найбільші прихильники автора часто називають одним з найслабших його творів. Частково це пов’язано із самою її природою, адже бути другою частиною трилогії взагалі складно: усе нове й незвичне ми бачимо в першій книжці, а вибухова кульмінація припасена на третю. Тому другі частини часто перевантажені експозицією або розставлянням фігур перед епічною шаховою партією третьої.

Страждає від цього й «Джерело», завдання якого — підняти ставки від долі окремої держави до долі всього світу, що відбувається доволі раптово й навіть частково нівелює поневіряння, яких зазнали герої до цього. На додачу Сандерсон ніби згадує, що «З-імли-народжені» призначені для полички young adult (у 2006–2008 роках, коли виходив оригінальний цикл, це була ще актуальніша класифікація, ніж зараз), а тому додає непотрібний любовний трикутник для головної героїні, ускладнюючи милу підліткову любовну історію з першої частини.

Тільки час покаже, чи залишиться прізвище Сандерсона в історії фентезі, але вже можна констатувати його вплив на сучасний дискурс, який виражається передусім постанням концепції «твердої» магії. Саме Сандерсон вважається автором класифікації магічних систем залежно від того, наскільки строгі закони ними керують і — передусім — наскільки ці закони відомі читачам.

Канонічним прикладом «м’якої» магії є Ґандальф із «Володаря перснів». Ми знаємо, що він один з могутніх чарівників Істарі, але не розуміємо, що саме він може зробити в будь-який момент твору. Він володіє якоюсь магією, але вона таємнича і незбагненна. Він не телепортується, не літає та не жбурляє вогняні кулі — і ми гадки не маємо, чи здатен він узагалі це робити.

Проміжним прикладом, що поєднує «м’яку» та «тверду» системи, є, зокрема, магічний світ Гаррі Поттера. Ми знаємо, що різні заклинання мають різний ефект, знаємо назви деяких з них, і розуміємо, що їх треба вивчати та практикувати для того, щоб покращити свої магічні навички. Це наближає магію Ролінґ до «твердого» полюсу цієї класифікації. Але, наприклад, нам не відомо, як саме створюють нові заклинання, або чому деякі чарівники краще володіють тією чи іншою магією, або чому сила материнського кохання здатна врятувати дитину від смертельного заклинання. Це елементи «м’якої» магії — незбагненної та таємничої.

І, нарешті, значно більш наближена до «твердого» полюсу магічна система «З-імли-народжених», заснована на металах. Вона складається з трьох «металічних мистецтв» — алломантії, ферухімії та гемалургії, — кожне з яких видобуває різні властивості з металів. Наприклад, алломант, що використовує сталь, здатен відштовхувати від себе металічні предмети, а алломант, який використовує залізо, — навпаки, притягує їх. Про особливості ферухімії та гемалургії розводитися не будемо, адже про них розповідають, відповідно, у другій та третій частинах трилогії, але вони, як і алломантія, також пов’язані з маніпуляцією металами. Таким чином, читачам «З-імли-народжених» достеменно зрозуміло, як саме працює магія у кожній бойовій сцені трилогії (а таких там чимало — Сандерсон любить екшн).

Але такі суворі, здавалося б, обмеження тільки урізноманітнюють події. Наприклад, жодна з металічних сил не дає героям можливості літати, але якщо кинути на підлогу монетку й відштовхнутися від неї силою сталі… Отак і зʼявляється здатність до польоту. Аналогічні трюки можна пророблювати і з іншими металами, а в «з-імли-народжених», що мають здатність використовувати силу різних металів, кількість можливих комбінацій росте пропорційно.

Сандерсон намагається зробити систему настільки строгою і «твердою», що буквально додає  наприкінці кожної книжки таблички, які узагальнюють і систематизують відому на момент закінчення твору (тому краще не зазирайте в кінець, поки не прочитаєте книжку) інформацію про магію. Але саме тут, у порожніх комірках і спробах концептуалізувати властивості металів, і приховуються недоліки цього підходу. Адже хай якою б продуманою була система, вона все одно залишається вигадкою письменника. Й іноді метали мають такі, а не інакші властивості просто тому, що так краще для сюжету, а не тому, що це логічно випливає з їхнього місця в магічно-періодичних табличках. А порожні місця в списку сил так і шепочуть: «Я ще не придумав, що саме робитиме цей метал, але бронюю це місце на майбутнє». У такі моменти дуже легко втратити довіру до автора, адже у них уся «твердість» магії здається лише фікцією, механічною головою чарівника країни Оз, який ховається за лаштунками й смикає за невидимі ниточки. 

Можливість перенестися в інший світ — одна з головних принад фентезі як жанру. Але світи, які будує Сандерсон, пропонують не лише казковий ескапізм, але й дражнять своїми загадками. Світ «З-імли-народжених» постає не лише декорацією, в якій відбуваються події, а й предметом дослідження головних героїв, а разом з ними — і читачів. У цьому Сандерсон залучає елементи інших жанрів, як-от детективу або, якщо хочете, конспірологічного трилеру. Такий трилер часто ставить запитання: «А що, як світ, у якому ви живете, насправді не такий, яким здається на перший погляд?». Те саме запитання звучить і в цьому циклі.

Що, як обіцяний герой, який кілька століть тому врятував усіх, — не той, за кого себе видає? Що, як протистояння добра і зла, яке закінчилося багато поколінь тому, досі триває? І хто взагалі такі ці страхітливі інквізитори зі сталевими цвяхами замість очей? «Завжди є ще одна таємниця», — любить повторювати Келсьє, наставник головної героїні, і важко не сприйняти цей рефрен за особисте правило Сандерсона.

Але, будучи об’єктом дослідження, світ «З-імли-народжених» при цьому не залишається пасивним, він також змінюється та реагує на вчинки героїв. Завдяки цьому він має динамізм, розвиваючись і міняючись разом із персонажами та сюжетом (трійцю «персонажі-сюжет-світ» Сандерсон вважає фундаментом будь-якого художнього твору). Ми подорожуємо ним не тільки «в ширину», відкриваючи нові локації або нових героїв, але й «у глибину», досліджуючи не просто його історію, але саму його сутність — космологію та метафізику. Не випадково бонусна повість «Таємна історія» (видана англійською 2016 року, через 10 років після «Останньої імперії»), що розповідає про події трилогії, які залишилися за лаштунками основних подій, місцями більше схожа на середньовічний філософський трактат, ніж на пригодницьке фентезі.

Одна з відмінностей Сандерсона від корифеїв жанру доволі проста — він набагато молодший. Йому ще немає 50 років, а це означає, що своє дитинство він провів у світі, що набагато більше нагадує сучасний, ніж світ часів дитинства Ле Ґвін, Мартіна або, тим паче, Толкіна. Власне, корені його «твердої» магії слід шукати у настільних рольових іграх на кшталт «Підземель і драконів», які передбачають цілком конкретні обмеження для магічних персонажів, щоб вони не вносили дисбаланс у партію шукачів пригод. Іншою невіддільною частиною дитинства Сандерсона були комікси, з яких він запозичив одну з головних рис свого творчого доробку — взаємопов’язаність.

У традиційних супергеройських коміксах DC або Marvel ви читаєте не просто історію свого улюбленого персонажа — ви читаєте історію світу, у якому він живе. Людина-павук або Люди Ікс мають цілі галереї власних ворогів, але їхній світ не обмежується ними. Це також світ Залізної людини та Капітана Америки, Фантастичної четвірки та Капітана Марвел — і, очевидно, світ одне одного.

Оскільки «З-імли-народжені» — це один з перших творів у космері (раніше за нього вийшов тільки «Елантріс»), то, так само як і в ранніх фільмах Marvel, зв’язки з іншими творами тут помітні хіба що найзатятішим фанатам. Навіть Гойд, улюблений персонаж Сандерсона, що виступає оповідачем або дійовою особою інших книжок, тут зʼявляється фактично «за кадром». Саме тому «З-імли-народжені» є дуже вдалою точкою входу для знайомства із космером: тут вгадуються загальні обриси «ширшого» всесвіту, але вони не заважають розповідати історію Вен та Келсьє.

У разі ж, якщо вам сподобається, то простору для подальшого заглиблення у космер більш ніж достатньо. Тим паче тепер, коли певні сюжетні елементи, що їх раніше треба було по крихтах збирати з епіграфів до розділів (які, як правило, не пов’язані безпосередньо з тим, про що йдеться в самому розділі), запитань на фанатських конференціях та підписах книжок (ще одна з візитівок Сандерсона, коли приносячи книжку на підпис, фанати просять додати до автографа якусь невідому раніше деталь того чи іншого елементу космеру), стали частиною тексту інших романів або повістей.

Автобіографічність — не та риса, яку часто визначають у творчості Сандерсона, і це не дивно — коли в тебе сотні персонажів, то навіть найбільш багатогранної особистості не вистачить на кожного з них. Але він ніколи не соромився вкладати власні думки у голови своїх персонажів, і одна з ключових дійових осіб «З-імли-народжених» найточніше відображає духовні пошуки та питання самого автора.

Сейзед — історик-архівіст, предметом дослідження якого є релігії. Він колекціонує стародавні релігії світу, що існували до встановлення абсолютної тиранії Пана Всевладаря. І в кожній з них він бачить щось прекрасне — відображення якоїсь універсальної істини. Але з часом він починає бачити в них лише внутрішні суперечності, і в пошуках однієї істинної релігії відкидає одну за одною. Щоб уникнути спойлерів, я не казатиму, чим закінчиться його пошук, але важко не побачити в ньому віддзеркалення самого Сандерсона, адже і в того релігія (та осмислення її ролі) посідає важливе місце в житті.

Одним з найбільш контроверсійних аспектів особистості Сандерсона є його віросповідання. Він — вірянин Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів, більш відомої як мормонська церква. І хоча він далеко не єдиний відомий фантаст-мормон (цілком імовірно, що Стефані Маєр своїм циклом «Сутінки» набагато сильніше вплинула на фентезійну літературу XXI століття), читачі та критики заслужено звертають увагу на релігійність автора, аналізуючи його твори.

Але і Сейзед, і Сандерсон постають у своїх текстах далекими від догматизму. У нотатках до роману Warbreaker, що також належить до космеру та який ще тільки готується до видання українською мовою, автор пише, що для нього найважчим у релігії є прийняття її невіддільної парадоксальності:

Таку саму невіддільну парадоксальність провокує і релігійність Сандерсона. Письменник, який і у своїх творах, і у своїй громадянській позиції дотримується доволі ліберальних принципів, водночас залишається вірянином мормонської церкви, а значить, витрачає десятину своїх величезних доходів на інституцію, що має не найкращу репутацію в питанні прав людей — як історично, так і дотепер. Тому примирення іпостасей Сандерсона-письменника із Сандерсоном-мормоном також може вимагати чималих зусиль від читача.

1. Який з персонажів вам найбільше сподобався і чому?
2. Наскільки оригінальною та цікавою здалася вам магічна система?
3. Який сюжетний поворот став для вас найбільш несподіваним? Про які ви здогадалися наперед?
4. Яка частина книжки була для вас найцікавішою: планування перевороту, любовна лінія Вен та Еленда, історія світу та Пана Всевладаря чи щось інше?
5. Наскільки помітною для вас була релігійність автора у тексті? Як ви вважаєте, чи слід узагалі зважати на це, читаючи та обговорюючи літературний твір?
6. Які інші теми, крім релігії, по-вашому, піднімаються в книжці?
7. Чи зʼявилося у вас бажання прочитати інші книжки з космеру?
8. Сандерсона часто критикують за просту та невибагливу прозу. Наскільки ви згодні з цією думкою? Чи викликала у вас дисонанс занадто «сучасна» мова персонажів у декораціях XVII-XVIII століття?
9. Який, на вашу думку, головний недолік книжки?
10. Від початку публікації «З-імли-народжених» минуло вже майже 20 років. Чи помічали ви якийсь вплив цієї серії або інших особливостей стилю Сандерсона на інші твори в жанрі фентезі, написані в останні два десятиліття?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.