Поезія як крильця метелика. Інтерв’ю з Оленою Павловою

Олена Павлова — поетка, художниця, журналістка, кураторка культурних проєктів, членкиня Українського ПЕН, авторка кота Інжира та упорядниця поетичних збірок. На початку 2022 року вийшла її дебютна книжка — збірка поезій «Шкіра міст», рукопис якої посів 2 місце в літературному конкурсі видавництва «Смолоскип». У 2024 році вийшла друга збірка — «Світлочутливі». Обидві ввійшли до списку «Найкращі українські книжки за версією ПЕН» 2022 та 2024 років відповідно.

Ми поспілкувалися з Оленою Павловою про процес написання й пошуку, збірки власних віршів та укладені нею, оформлення книжок та натхнення.

Вірші я писала все життя, тому не пам’ятаю перший, але пам’ятаю першу книжку. Це було в четвертому класі, я робила їх власноруч, писала, малювала, вони були класні. А взагалі в мене вдома завжди був якийсь медіацентр: я робила кілька стінгазет і журналів на папері, який мама використовувала на роботі в бухгалтерії. Він був такий жовтуватий, ще в рулонах. І це відносить нас до початку, коли книга ще не друкувалася, а писалася на сувоях. То мої перші поетичні збірки в дитинстві були написані на таких рулонах. Звичайно, вірші змінювалися разом зі мною. Це і життєві досвіди, і якісь óбрази, які ти готовий проводити через себе тільки в певний час. Пам’ятаю, як народився вірш «Холодна війна», яким почалася моя перша друкована збірка («Шкіра міст», 2022 — авт.). Тут це вже, мабуть, якась така моя поезія, це можна вважати першим віршем на цьому етапі життя.

Поет ніколи не вибирає те, що напише. Не можна сісти і «так, я зараз напишу вірш», і написати. Ти маєш просто відчути, що якщо не зробиш цього зараз, тобі ж буде гірше. Не можу сказати, що це ритуал, але краще, щоб мене ніхто не чіпав і не відволікав. Сконцентруватися я можу й у вагоні метро серед людей, і на якійсь події. Але головне, щоб не було гучної музики, бо вона задає свій ритм, і я не чую той, який маю створити. Мені дуже подобається вести чорною жирною пастою або гелевою ручкою по пожовклому паперу, але зараз уже можу писати просто в Google Docs або нотатках.

Ти завжди маєш бути відкритим до цього і ловити їх, не пропускати. Не завжди є змога сісти, відкласти все і писати, але коли вона є, то поглинає всю твою увагу, мені навіть не хочеться заходити в соцмережі, настільки це тримає. Зазвичай усе починається з якогось візуального образу, який хочеться ословити, тож ти розгортаєш його у вірш. Буває, тексти приходять серед ночі, ти просто прокидаєшся й записуєш у нотатки, у блокноти, а потім зранку повертаєшся до цього.

Я хочу поділитися красою, яку бачу у світі. Це не маркетинговий продукт, я не уявляю читача, а пишу тому, що потрібно щось сказати, створити. І дуже цінно, коли це відгукається, коли всі можуть прочитати щось своє. Я вважаю, що мистецтво насправді твориться не лише автором, але й читачем чи глядачем. Це рецептивна естетика. Скільки споживачів, стільки і творів мистецтва, кожна людина прочитає і сприйме один і той самий вірш по-різному. І добре, коли він достукується до серця, може щось там відкрити і дати відповіді на ті запитання, які перед собою ставить читач. От якщо є такий метч, то все вдалося. Тому я спокійно ставлюся, що комусь мої вірші не відгукуються, не зрозумілі або просто не на часі, тоді їм відгукнуться інші. 

Гірше, коли зовсім не подобається поезія. Я вважаю, що людина заблокована, і їй відбили цю чутливість, можливо, у школі якимись методами нав’язування. Або вона не хоче пускати переживання, розуміти ці емоції. Тому треба говорити, пояснювати, доносити, як узагалі діє поезія, і що це не просто слова, написані в рядки «про кров та любов». Вона може дати відповіді на ваші запитання, але треба бути до неї відкритими.

У мене візуального багато, але це, мабуть, було відточено, коли я працювала в журналі «Країна» з репортажами. Хороший репортаж, як казав наш головний редактор, це коли ти наче береш камеру, йдеш, а читач бачить; коли текст мов відеосюжет. І тому деталі, запахи, відчуття світу, як ти використовуєш ці засоби мови, щоб передати те, що в тебе в голові й у душі, перекласти їх на мову слова. Також мені дуже допомогла робота редакторки, коли треба викинути всі зайві слова. Тобто ти укладаєш ці образи й атмосферу в певну послідовність.

Треба багато читати, багато працювати зі словниками, щоб мати ці слова в голові. Бо якщо тобі не вистачає інструментів, ти наче малюєш небо, а є тільки жовта фарба, синьої не вистачає. Тобі треба мати всі фарби, всі потрібні для цього інструменти, щоби створити атмосферу.

Для мене малювати і писати це насправді одне й те саме. Те саме мистецтво. Ти ословлюєш візуальні образи або малюєш те, що відчуваєш поетично, так, як ти бачиш, передаєш цей світ. Тому часто це перекладання якихось образів на слова. І в моїх текстах багато тем живопису, малювання, різних видів мистецтва. Часто, коли я пишу вірш, наче перебуваю всередині картини, я бачу, як вона малюється. Я ж її створюю, тільки словами.

Усе, що я роблю — про те, що люблю, зі своїх пристрастей, і дуже часто це поєдную. Ідея виникла, мабуть, коли я розширила уявлення, що комікси — це не лише веселі картинки. Дев’яте мистецтво — це може бути і дуже тонка, ніжна художня робота. Комікси — це як кіно, тільки на папері. Я зрозуміла, що за допомогою них можна передавати і епос, і лірику, і драму. Але малювання поезії — це ж не історії. Я почала досліджувати цю тему, і виявилося, що у світі такого вже дуже багато. В Америці в 50–60-х існували журнали, присвячені цьому поєднанню, їх навіть використовували в освіті. Радянський Союз ставився негативно до цього виду мистецтва: це вважалося буржуазним, американським, тому в нас не було поширено.

Я вибирала дуже-дуже багато улюблених поезій. Це був мій перший досвід укладання збірки. А потім художники вибирали самі. А чому б не взяти тексти класиків і сучасних? У мене не було обмеження. Я більше спиралася на візуальні образи, метафори в цих текстах.

Дуже класний художник Олександр Ком’яхов провів майстер-клас. Він пояснив основи графічного сторітелінгу, а я розповіла про метафори, і художники, яких ми обрали, самі створили ілюстрації до кожного вірша. Наприклад, Богдана Давидюк, зараз популярна художниця-ілюстраторка, взялася поєднувати тексти зі словами, розібрала поезію на цитати і візуалку, і мені здається, що це трошки вплинуло на її стиль. А ще я позувала для вірша Леся Белея, який ілюстрував Микола Леонович. Це був творчий процес, мені дуже подобається на щось надихати, щось відкривати, експериментувати з іншими митцями. Загалом, це було класно.

Я впорядкувала дві поетичні антології для «#Книголав» і зараз працюю над третьою, вона вийде у «Смолоскипі». Видавництво написало мені з якоюсь іншою пропозицією. Я кажу, що, мабуть, не хочу. «А що ти хочеш?» Я подумала і написала, що впорядкувала б збірку. Перша частина «КнигаLove» зібрала всі культові тексти української поезії про любов. Друга — про любов і війну. А мені доручили третю частину. Я вирішила взяти тему «любов, що перемагає». Брала і класиків, і сучасників, спочатку вибирала тексти сама, а потім вже писала авторам та авторкам за їхньою згодою. І збірка на якомусь етапі почала сама складатися: якісь тексти відпадають, якісь з’являються. Головне — відчути це інтуїтивно. 

У цій збірці присвята «Розстріляному відродженню та відродженню, яке стріляє у відповідь». Сучасні поети стали першими, хто пішов на війну. Митці завжди відгукуються, вони набагато полум’яніші. А у другу збірку, яку впорядковувала,  «Жінка, що кохає», вирішила взяти тільки жінок. І це суголосно тому, що зараз відбувається в культурі. Багато років жінкам відводилися тільки віршики для дітей, а про кохання мали говорити чоловіки. Взяла ще двох авторок у перекладі, для мене дуже важливо повертати їхні імена. Це Зузанна Ґінчанка, яка жила в Рівному і писала польською, і Дебора Фоґель зі Львова, яка писала на ідиш. Мені образливо, що в Кракові я сідаю в Плантах на лавку з табличкою Зузанни Ґінчанки, повертаюся в Рівне, а її тут не знають. 

І зараз я працюю над третьою антологією, вона вже майже впорядкована. Ідея виникла минулого року на 8 березня. Я зустрічалася з поеткою Олею Новак, яка колись організовувала чудовий вечір феміністичної поезії, це були потужні тексти, і я подумала: а чому не зробити «Другий вінок»? Це будуть культові тексти сучасних авторок, феміністичні, про різні жіночі досвіди, про жінок, для жінок, для чоловіків, для всіх, щоб зрозуміти жінку через поезію. Буде 10 розділів: і про тіло, і про насильство, і сестринство, материнство, і політичні теж є. Я захоплююсь, як перевидали «Перший вінок», тож час робити другий.

Так, це було у 2019-му році. Видавництво розширило вікові обмеження, і я все-таки зібрала свої вірші й надіслала на конкурс. Пам’ятаю, це був останній день, остання година. Треба було ще принести фізичний рукопис, я бігала Подолом, але встигла. Тому я повторюю, що ніколи не пізно, подавайтеся. 

Цей конкурс ще з 90-х допомагає видати першу збірку тим авторам, яких ми зараз любимо і читаємо. Це те, що я рекомендую всім, хто питає, де їм видати першу книжку. Подайтеся на конкурс, подайтеся вдруге, якщо з першого разу не вийшло. Це теж була моя друга спроба. Перший раз я це зробила в студентські роки і нічого не здобула, бо то був радше експеримент, а не моя поезія. Я весь цей час вивчала, як робляться тексти, стежила за всіма поетами, зрозуміла, що так, що не так, як варто робити, а як ні, шукала свій голос. І моя друга подача вже була успішною.

Робота над збіркою — це довго. Я не припиняла писати ніколи, на якомусь етапі вірші стали зрілішими, перестали бути винятково моїм досвідом, який цікавий тільки мені. Це текст, який щось створює, дає дещо інше, не лише внутрішні переживання, а щось красиве, як картина, ідея, як метафора.

Тому в першій збірці є і рима, і верлібри, верлібрів навіть більше. Мені подобається саме звучання, завжди читаю вголос, люблю, коли слова звучать як закляття, це первісна функція поезії — бути заклинаннями, промовлятися.

Я думала, як назвати збірку, і моя подруга Олена Шарговська підказала, що в мене ж є класний фотопроєкт. Усе, що я роблю в мистецтві, про те саме, просто в різних формах. Це дуже гарна назва, «Шкіра міст», бо вона якраз про чуттєвість. У нього було мотто «Шкіра міст — це їхні зморшки». Це стіни міст, різні текстури, фактури і те, як ми їх відчуваємо.

Взагалі збірка має 7 розділів: жінки, чоловіки, міста, квіти, напої і вірші. В принципі, я так і зараз пишу, в наступних залишаються ці ж теми, мене дуже надихають міста. Коли писала «Шкіру», я жила переважно в Києві, а коли другу збірку, «Світлочутливі», — і в Києві, і у Львові, і в Рівному. Душа міста передається, і це однозначно має вплив.

Жартувала колись, що поезію треба писати для жінок і про жінок, тому у мене в текстах багато сильних жіночих постатей. Наприклад, на вірш «Жінки» надихнула стаття в журналі «Країна» про історію жінки з УПА, ув’язненої у сибірських таборах. І навіть там вони все одно не припиняли вишивати, хоч і не було чим. Витягували нитки з ганчір’я, старої постелі, потім фарбували їх ягодами. Цей образ мене дуже зачепив. 

А вірш «Амазонка» я написала після показу «Українські амазонки» у 2017-му, коли наших військових, парамедикинь, волонтерок одягли в дизайнерські вишиванки, і вони йшли подіумом. Я була під враженням взагалі від української жінки, від цієї сили, історичної тяглості, взяла в них коментарі, тож вийшов такий образ, сплавлений із багатьох.

Дизайнер Микола Леонович, який робив цю книжку, має нік «Повільна людина». Власне, повільно він її і робив. Я вмію верстати, але хотіла довіритися професіоналу. На якомусь етапі нашої роботи почався карантин, Микола тепер дивився за своїми донечками. Татусь, який малює і доглядає дітей, така мила відмазка, це теж уповільнювало процес. Як на мене, він перестарався, можна було це трошки швидше зробити, але, мабуть, така доля, бо книжки стаються, коли їм треба. І ми встигли до повномасштабного вторгнення, це була одна з останніх теплих подій до того, як на Київ полетіли ракети. Це вже наше минуле життя, але ми його пам’ятаємо. 

Війна вийшла на перший план, перекреслила нашу мову, тож ми задумались, чи потрібні комусь усі ці слова, поезія, що ми можемо зробити. Було трошки образливо, що твоя мрія нарешті збулася, але все припинило мати значення. Я поїхала додому в Рівне: в мене був такий план. Як я кажу, вимушено переселена додому особа. Ми знаємо, що Росія робить із письменниками, журналістами й митцями. 

Я домовлялася за презентацію в Рівненському драмтеатрі, це була велика мрія, але цього не сталося. З початком повномасштабного вторгнення він перетворився на волонтерський центр, і моя друга презентація відбулася в укритті, підземеллі театру, де я читала вірші, що дуже символічно для того часу. Це про те, що поезія не повинна спинятися. В ній уже була війна, тому вона зазвучала ще сильніше, ще переконливіше. Це один з видів опору, те, що дає сили.

Потім поезія для мене стала формулою пошуку світла, надії, любові. Багато моїх колег проводять сюди темні, страшні речі. Я не можу в поезії таке робити, це не моє. Проєктую майбутнє, пишу про наші відчуття зараз, про міста і про наш стан, але разом із тим вишукую в мові і в реальності надію та світло. І це стало моєю новою поезією після 2022 року.

Назву цієї збірки я взяла з фотографічних термінів. Це про світлочутливі елементи на матриці фотоапарата, про світлочутливий папір. І водночас це метафора — чутливість нас до світла, до цієї надії. І в мене був вірш «Світлотіні», який починався:

І коли я зрозуміла цю ідею збірки, все склалося само, тому що я багато пишу і про світло, і про любов. Це моя палітра в поезії. Хоч і дуже важко писати про любов, коли йде війна, тому що все здається неважливим. Складно, коли навколо такі кольори, гармати, сюжети, все дуже болісне й дуже гнітюче. Але це має право бути так і писатися саме так.

Тут вірші за 4 роки. Тобто «Шкіра міст» уже друкувалася, а нові тексти писалися. Я тоді думала, що ця збірка буде називатися «Нова жінка», бо тоді ж придумала цю формулу, і тут багато віршів саме про жінок, і прототипи, і присвяти реальним жінкам. Але я проти біографічного методу в поезії. Тобто коли беруть твій текст і «а, оце ти через це написала». Це все сплав, має бути презумпція захисту автора. Ти вільний писати все про все. Мені не подобається, коли буквально трактують написане. Якщо в мене вірш від першої особи, то це обов’язково я. Ні! Поет пише про колективний досвід, не завжди про персональний. Коли є присвята конкретній жінці, то вона стала прототипом цього ліричного образу, але все одно я додаю, узагальнюю й об’єдную.

Книжка вийшла у «Видавництві Старого Лева». Я пропонувала їм кілька різних варіантів оформлення, і вони вибрали те, про яке я найбільше мріяла і якого боялася. Це каліграфії Олексія Чекаля, і коли він мав показати мені ескізи, я думала: «Тільки не чорно-біле, тільки не чорно-біле». Тут бачу: чорно-біле. Але ж як гарно! Він відчув і створив окремий візуальний світ. Але також тут є і сріблястий колір, тож врешті перемогло світло, бо книжка неначе світиться.

Я завжди любила каліграфію, це одна з моїх пристрастей, бо це ціла філософія. Василь Чебаник, знаний каліграфіст, якось розповів мені про графічний, візуальний образ української мови. У 70-х роках німецький художник Альберт Капр запитав у нього, чому українські шрифти виглядають так само, як російські, це ж різні мови. І він тоді задумався і створив цілу візуальну філософію — «Рутенію». Українська мова має свою душу, свій характер, і зараз наші шрифтовики шукають, як вона виглядає, беруть козацькі скорописи, літописи, старі книжки. У нас є своє, ми маємо його культивувати, плекати.

Олексій Чекаль створює круті каліграфії. Він зробив для мене назву кожного розділу каліграфією — їх сім. «Іконографія» про картини, «Картографія» — це про міста, «Дискографія» про музику, «Літографія» про літо, але і про літографію теж, «Орфографія». А ще з’явилась «Кардіографія», тому що моя поезія — концентрований кордоцентризм. І «Фотографія», звісно. Але тут немає розділу «Каліграфія», як ми виявили, вона стала одним із важливих героїв цієї збірки.