Як на нас впливає читання й обговорення фікшну? Книжки захоплюють, вчать, підштовхують до роздумів ну або ж просто допомагають тікати від реальності, але в будь-якому разі зрушують шестерні нашого мозку. А в яку сторону вони рухаються залежить і від нашого підходу, і від самого тексту. Журналістка, редакторка і кураторка книжкового клубу The Ukrainians Богдана Неборак у своєму відеоесе для каналу «Конструктив» говорить про читання художньої літератури та користь від неї.
Свою розповідь Богдана починає з того, як нас визначає література, та цитати Едварда Саїда з книжки «Культура й імперіалізм»: «Нація — це нарація». Будь-яка спільнота існує через історії, які вона про себе розповідає. Тому висловлювання думки й оповідь про себе — це привілей незалежних.
Що нам дає читання прози?
Читання об’єднує. Наприклад, опонентів китайському режимові часто згуртовувала любов до книжок у юності. Те саме і з шістдесятниками і поколінням, що йшло за ними і ще застало радянську окупацію.
«Для них вкрай важливою була поетична серія “Перлини світової лірики”. Сьогодні ці книжки — бібліографічна рідкість і скарби колекціонерів, але саме читання, наприклад, Фредеріко Ґарсії Лорки в перекладах Миколи Лукаша творило нове інтелектуальне поле, яке було не-радянським, виходило за межі соцреалізму. За книжками стояли в чергах, їх передавали з рук у руки, деякі поширювали в самвидаві. Книжки обговорювали».
А також тексти могли стати частиною обвинувачення в суді. Наприклад, «Феномен доби» Василя Стуса. У ньому він аналізував творчість Павла Тичини та зміну його поглядів під впливом радянської влади. Ця праця стала доказом «антирадянської діяльності» Стуса.
Саме художня література розвиває наш словник — це не лише про лексичний запас, а про ідеї, погляд на мотивації героїв, художні засоби. Наприклад, Джордж Орвел розглядає це не за кількістю слів, а за їхньою «якістю». Зміни у мові мають політичні наслідки, адже її збідніння у сенсах спрощує, примітивізує наші думки. Але з іншого боку, коли людина не докладає зусиль, щоб добирати найбільш влучні слова, вона просто лінується, економить свою енергію, використовує готові фрази й кліше, замість того щоб думати самостійно. А якщо ми не думаємо, то стаємо пасивними і покірними, тобто нами легше маніпулювати. А неоригінальні штампи лиш показують, що їхньому автору байдуже до теми розмови. Власне, це і робить з нашим мисленням чат GPT.
«Пригадайте троп «ненадійного оповідача» — він часто використовується для того, щоб тримати інтригу, та іноді саме ненадійні оповідачі дозволяють письменникам вдало передавати те, в який спосіб переживаються травматичні події. Один із прикладів — роман Софії Андрухович “Амадока”, в якому героїня Романа допомагає чоловікові-військовому відновити втрачену памʼять. Рухаючись романом, читач ставить собі питання про те, чи можна вживити в свідомість людини чужу памʼять і, зрештою, усвідомлює, що особиста памʼять може бути вкрай ненадійною».
Література заохочує нас сумніватися і тренує критичне мислення. Вона показує: в житті трапляється різне. І таким чином робить нас чутливішими, бо дозволяє пережити те, що ми навряд чи відчуємо в реальності, знайомить з тими, з ким ніколи не перетнемося. Це дозволяє пожити в свідомості різних людей в інших обставинах — і таким чином через емпатію прийняти іншість їхнього досвіду. Так у «Забутті» Тані Малярчук разом з героєм проходимо радянську окупацію, у «Саду Гетсиманському» Івана Багряного — тоталітарну тюремну машину, в «Санаторійній зоні» Миколи Хвильового йдемо обіч вчорашніх комуністів-революціонерів, а в «Музеї покинутих секретів» Оксани Забужко — шлях молодого воїна-упівця. Але Богдана Неборак зазначає, що це нормально, що не кожне добре описане життя читач може витримати, іноді буває надто складно. Психотерапевти говорять про те, що для мозку немає різниці, що щось з нами реально трапилося чи ми лише це уявили. Жвава уява збагачує наш життєвий досвід.
Література нагадує — ми не самотні. Хтось колись точно відчував те саме, що й ви. А самотність може стати і покаранням: ув’язнення в камері на одного вважається особливо жорстоким покаранням, а в Античній Греції карали засланням з рідного міста подалі від усього й усіх.
«Читання стає практикою, яка дозволяє примиритися із багатьма речами, відкривши чужі досвіди та маючи постійну інтелектуальну бесіду з автором. Моє улюблене — дебати на полях книжки. Це дозволяє увиразнити свої думки і врешті чіткіше описати те, що я насправді відчуваю, що мене тривожить і що це значить саме для мене, а потім обговорити це з іншими».
Читання допомагає шукати однодумців та згуртовує навколо певних ідей чи явищ. Змушує ставити запитання та шукати на них відповіді, чим стимулює мозкову діяльність, привчає аналізувати та запобігає впливу фейків. Дозволяє прожити тисячі життів у різних їхніх варіаціях, чим розвиває чутливість, емпатію та уяву. Показує схожість наших досвідів: є ті, хто переживають те ж саме, відчувають те ж саме, обирають таке ж. Ну і звичайно, література формує історію, допомагає будувати наш власний сюжет. А обговорення її в колі друзів закриває багато запитів, зокрема на рефлексію, вияв емоцій та спільноту.
***
Більше про читання та книжкові клуби — у повному відеоесе Богдани Неборак на каналі «Конструктив». Сезон відеоесе проєкту «Конструктив» реалізовано за підтримки НаУКМА, Києво-Могилянської Фундації та Гранту пам’яті Євгена Кваскова.
