Євгенія Бабенко — сценаристка серіалу «Секс, інста і ЗНО» і співсценаристка кіноальманаху «Двері», журналістка, авторка телеграм-каналу What a story, Mark! та письменниця. «Усі мої тривожні дзвіночки» — її дебютний роман, що вийшов у 2024 році у Vivat і ввійшов до шортлиста премії «Своя полиця» від «Книгарні Є» в категорії «Реалісти». І хоча роман усього на 128 сторінок, він містить страшні травми, справжню дружбу, історію дорослішання, щасливі миттєвості і те, що зазвичай ховається в темних кутках.
Звичайно, про переживання дитячих травм уже писали до цього, наприклад у творах «Говори» Лорі Андерсон, «Якою я була» Ембер Сміт, «Тільки нікому про це не кажи» Ірени Карпи, «Привіт, це Чарлі! або Переваги сором’язливих» Стівена Чбоскі. Євгенія Бабенко зображує сучасні українські реалії очима підлітки. Про що ж ця маленька книжка Євгенії Бабенко із, здавалося б, невигадливою анотацією?
Життя 18-річної Христини комусь може здаватися ідеальним: вступ в омріяний виш (КНУ Шевченка) на бажану спеціальність (французька філологія), сусідка і за сумісництвом найкраща подруга, класні одногрупники, нове місто та початок справжнього дорослого життя. Вечірки, посиденьки в гуртожитку, найкращі студентські роки — живи і насолоджуйся, та вона не може. Бо є дещо, що вщент руйнує ідеальну картинку: коли їй було вісім, її зґвалтував рідний дядько. Дівчинка не наважилась нікому розповісти, тож із наслідками цього вчинку і травмою вона живе вже десять років. А вони відлунюють у всьому: її думках, станах, діях. Але ці «дзвіночки» варті окремого абзацу.
Джерело: фейсбук навчально-наукового інституту філології КНУ
Тож у центрі сюжету дівчина з тяжкою травмою, її спроби, невдачі і бездіяльність. І тільки периферичним зором ми спостерігаємо за її буденним життям, навчанням, любовними переживаннями та іншими персонажами з їхніми власними труднощами. Навіть кривдника Христина майже не згадує, бо це історія про неї. Не про насильство, а про життя після, не про ґвалтівника, а про жертву. Бо ми не знаємо, чи він колись у своєму житті згадав про це, а для Христини цей день розділив існування на «до» і дуже затуманене та непевне «після».
Проте цей текст — не безпросвітна тьма: поряд із важливою та складною темою в книзі є й позитивне, і смішне, і обнадійливе. В один день може статися як найгірше, так і найкраще — або ж це може бути та сама подія. Бо таке і є життя — поєднання комедії з драмою. Завжди можна знайти проблиск світла, головне — помітити його за завісою темряви.
Тривожні дзвіночки та дзвони
Скільки таких перших ластівок ми звикли ігнорувати в житті своєму і близьких? Аліна, сусідка Христини, яка стала її найкращою подругою, намагається знайти свій шлях, вимотує себе роботою та навчанням, занадто піклується про інших (але не про себе) і досліджує свою сексуальність. Даша — староста, має багато клопотів, а на посвяті напивається до втрати свідомості. Богдан — друг Христини та Аліни, у нього «на хаті» постійно відбуваються тусовки з «грибами». Макс — одногрупник, у якого безтямно закохується головна героїня. Про нього ми дізнались так само небагато: переїхав з Донбасу до Києва у 2014-му, його батько загинув в АТО, але він не звик жити із цим досі. Якщо такі дзвіночки лежать на поверхні навіть у другорядних персонажів, то що ми могли б знайти, якщо копнути глибше?
Щодо Христини, тут копати вже не доведеться, бо ми бачимо її дії, чуємо думки, відстежуємо найменші рухи й сигнали. Депресія, тривожний розлад, нав’язливі думки, намагання втекти від реальності, нерозуміння себе, своїх емоцій і бажань, хронічна втома, безрозсудні та імпульсивні вчинки на шкоду собі, відсутність відчуття безпеки буквально будь-де, селфхарм. А про людське око — стандартне «нормально» й «у мене все добре»
Повномасштабна війна загострила всі наші проблеми, і такі сигнали вже неможливо ігнорувати. Постійні обстріли і недоспані ночі, підвищений рівень стресу, ПТСР, втрата близьких та дому. Це все розхитує внутрішній світ, позбавляє відчуття опори, контролю, стабільності, захищеності, ми все частіше переживаємо вигорання, втому, зневіру.
Хто я? Чому я?
Наскрізне питання тексту. Хто я? Перед Христиною воно постає в двох площинах. По-перше, як звичайне питання для кожного підлітка і людини загалом. І на початку і в кінці книжки її відповіді відрізняються.
«Я годинами розмірковую над тим, ким могла би стати, але насправді я — Христина. Студентка першого курсу. Я боюся темряви, прагну забути своє минуле, вчу французьку і тільки починаю розуміти, який насправді світ. Мені б дуже хотілося, щоб надалі він був привітний до мене».
Але протягом року вона проходить трансформації, які змушують переосмислювати життя і шукати шляхи зцілення та порозуміння з собою. У відповідях з’являється більше впевненості, надії і спокою.
«Час не загоїв мої рани, але я навчилася жити з ними. Вони просто зайняли в мені свою поличку, куди можна наскладати ще багато всього. Я прикрию їх спогадами про те, як мама повертається з роботи, як бабуся вишиває картину, як дідусь прокидається раніше за всіх. Я заховаю свої рани в ковдру з підтримки, закрию їх обіймами друзів, випалю їх згадками про перше кохання. І настане день, коли я їх не помічатиму, а вони не стануть нагадувати про себе. Це може бути щасливий день, а за ним ще один і ще один».
По-друге, «хто я поза своєю травмою?» Крім неї, якщо вона заполонила життя і перекрила доступ до світла? Що від мене залишилось? Після карколомної події, яка стала останньою краплею в цій чаші, Христина йде на терапію — до речі, безкоштовну, в психологічній підтримці для підлітків. До цього спробувала кілька платних спеціалістів, які їй не підійшли. Тільки знайшовши по-справжньому свого психотерапевта, вона усвідомлює важливі речі, навчається не уникати своїх емоцій і проблем, а переживати їх, щоб урешті-решт пережити. Вона розуміє: що б з нею не ставалось, які б погані події не відбувалися, вона більша за це, і тільки вона має боротися за себе і за своє щастя. Минуле буде з нею, поки вона сама не захоче його позбутись. І насправді травма її не визначає.
«Я відчувала, що він дійсно мені допомагає, а що ще краще — після його сеансів я дедалі більше хотіла допомогти собі сама».
І поки дівчина перебуває у пошуках, до неї звертається її бабуся (яка тільки-но вийшла на пенсію) з такою самою проблемою: «Христя, я не знаю, хто я». На жодному етапі життя ми не знаємо, хто ми. Тільки в дитинстві, найімовірніше, скажемо: «Я хороша людина» — і сподіватимемося, що нам вдасться такими залишитись і надалі. Виходить, що життя — це безперервний пошук себе у світі, повному болю, жорстокості, несправедливості і невизначеності, з відсутністю ідеалів, але купою вимог та очікувань.
Самовіктимблеймінг
Людям зазвичай важко прийняти страшну правду, особливо про своїх близьких, тому потерпілим ставлять багато запитань, піддають сумніву їхній досвід, ще більше роз’ятрюють рани. Те, що жертва ніколи не винна у злочині, скоєному над нею, зрозуміло. Що б вона тоді не вдягла, як би не поводилась, коли б це не трапилось. Це має бути однозначно, але самі потерпілі не завжди це розуміють. А кого звинувачувати у власних проблемах, якщо вони твої, історія — твоя, і ти не можеш дозволити собі поставити в центр подій кривдника? Тож і виходить, що повісити провину та покарання немає на кого, на сцені — тільки ти.
«Іноді я розмірковую над тим, яким був би світ, де завжди можна почуватися в безпеці. Ми завжди насторожені. Завжди наперед уявляємо погані сценарії, які можуть із нами статися. Не фарбуємо губи червоною помадою, щоб не виділятись у натовпі. Здається, що це може нас захистити, вберегти. Насправді ж — ні. Якщо стається щось жахливе — ми звинувачуємо себе. Не звернула уваги, не встигла зреагувати, не кричала, не змогла втекти, не викликала поліцію, не захистила себе».
А якщо провина лежить на тобі, то чи захочеш допомогти винному? Час лікує, Христина сподівалась, що час допоможе і їй. Але він тільки змушував повертатися у той день, у кімнату, де все пішло не туди. Вона дозволяла цьому болю заполонити свою свідомість, покірно слідувала за ним, давала контроль над думками та діями. Вона дала йому змогу вимкнути її голос. Замкнуте коло. Що може допомогти вибратися звідси і повернути контроль над власним життям?
«Гей, Арнольде!»
Немає універсальних ліків і розв’язання проблем (особливо коли вам немає куди звернутися), тож ніколи невідомо, яка дрібниця може вас урятувати. Коли вам погано, психологи радять спиратися на прості і зрозумілі речі. Коли Христина приходила додому зі школи, по телевізору йшов мультсеріал «Гей, Арнольде!». Він став її опорою в житті.
Мультик через дитячих персонажів, буденні ситуації передає глибокі меседжі. Арнольд живе з дідусем і бабусею в пансіоні «Сансет-Армз», яким ті володіють, і спостерігає за життям його мешканців. Джеральд — найкращий друг головного героя. Він емоційний і запальний, проте і дещо скептичний, Арнольд — спокійний мрійник з купою ідей та авантюр в голові. Разом вони врівноважують один одного і вчаться знаходити компроміси. Хельга — однокласниця хлопців, яка потайки і невзаємно закохана в Арнольда, «холодна злюка, яка таїть в собі тендітну і крихку натуру». Разом вони стикаються з усіма неприємностями світу, як-от бідність, несправедливість, проблеми в сім’ї та взаєминах з іншими, самотність, нерозуміння і пошуки себе в цьому світі.
Христина ніколи не знала батька, нікому не може довіряти і відкритись, тож ніхто не зрозуміє її до кінця. Їй складно будувати стосунки з людьми, вона закрита і не знає, що казати. Але дружба з Аліною їй допомагає, бо та, навпаки, комунікабельна і може заговорити з будь-ким, завжди відкрито проявляє емоції і не боїться говорити про почуття. Христина невзаємно закохана в одногрупника Максима. Вони не можуть бути разом, але вирішили залишитися друзями і обидва цінують цю можливість: спілкуватися й надалі, спостерігати, як інший змінюється, а в чомусь залишається таким самим. Нам не обов’язково бути закоханими чи перебувати в стосунках, щоб бути щасливими, бути в гармонії зі світом, іноді достатньо самих себе. Разом герої стикаються з дорослим світом і проблемами і намагаються знайти себе та свій шлях, але й не подорослішати занадто рано, щоб насолодитися студентським життям.
Багато і ще трошки більше Києва
Євгенія Бабенко робить акцент на психологічному світі головної героїні, тож навколо нього обертається сюжет, а живі діалоги і стрімкий розвиток подій допомагають йому розгортатися швидше. Та іноді варто зупинитись і пригледітись, бо орбітою рухається ще й студентське життя з прогулянками після пар та любов’ю до Києва.
Христина й Аліна відвідують літературні вечори, ходять на ранкові сеанси в «Жовтень», купують пиріжки з вишнею в «Ярославі» (на Ярославовому Валу), зустрічають світанки на Поштовій площі та напиваються у «П’яній вишні» й «Алхіміку». Вони орендують велосипеди на ВДНГ, катаються Голосіївським парком, сидять на холодному піску Труханова острова і проводжають сонце. Дівчина описує свої вечірні прогулянки Володимирською гіркою, шлях від Андріївської церкви до Софії, красу Національної опери та Золотих воріт. У справах їздить між станціями метро «Сирець», «Червоний хутір», «Лісова».
Христина любить вафлі «Артек», вечеряє хотдогом, запиваючи його «Живчиком», так само любить мультик свого дитинства, дивиться «Друзів» і слухає «Димну суміш» — усе це викликає ностальгію за студентськими роками, зближує читача з героїнею і переносить нас у мирні часи до комендантської години із прогулянками до ночі, відсутністю повітряних тривог та планами на майбутнє без сумнівів, що щось їх може зруйнувати.
«Усі мої тривожні дзвіночки» — як дружнє нагадування про важливе, яке не для всіх очевидне: ви самі маєте турбуватися про себе і своє здоров’я; не буває маленьких проблем, коли вони псують ваше життя; у злочині винний тільки злочинець, а ніяк не жертва; зло — не щось абстрактне чи узагальнене, воно існує насправді і для кожного має свої чіткі форми та втілення. А ще — що в житті завжди є надія на краще, навіть якщо вона крихка, за неї варто вхопитися, бо тільки ми можемо її зміцнити.
