«Корені нас тримають». Інтерв’ю з Катериною Пекур про Київ у новому романі «Відділ 32»

Катерина Пекур — письменниця, сценаристка, кіноредакторка. Її роман «Діти вогненного часу», написаний у співавторстві з Мією Марченко, отримав нагороду «Фентезі року» від BaraBooka, увійшов до переліку найкращих книжок 2024 року за версією Українського ПЕН, короткого списку премії імені Шолом-Алейхема та розпочав серію «Навпакиїв» у видавництві READBERRY.

«Відділ 32. Служба магбезпеки» — новинка від Катерини Пекур, друга частина в серії, міське детективне фентезі з п’яти повістей про магічні злочини, пошук ідентичності та тяглості до коріння й традицій. У романі один з головних героїв — Київ з прихованими провулками та виворотом, Химерним Краєм.

Ми поговорили про світоустрій «Відділу 32», локації та легенди в основі роману та якими в тексті постають магія, місто та інший його бік.

З іншим боком Києва я працювала вже багато років. Ідея вивороту будь-якого міста лежить на поверхні, це тема, до якої звертаються багато авторів у світовій фантастиці. Мене завжди цікавило: а як у нас, що ховається за виворотом Києва та інших українських міст. Тому тривалий час були ідеї, плани, розробки на цю тему, які, втім, не виливалися в завершені проєкти. Частково ми з моєю співавторкою Мією Марченко використали їх у «Дітях вогненного часу». Ми зрозуміли, що світи, які будуємо для власних книжок, не заперечують один одного, а доповнюють. Тому об’єднали сеттинги задля написання спільного роману, а згодом повернулися до сольних проєктів.

«Відділ 32» тривалий час у моїй голові існував у вигляді окремих оповідань, навіть не пов’язаних спільними героями. Були різні ідеї: розповісти, чому люди плутають назву популярної київської пиріжкової — чи вона «Ярослава», чи «Ярославна»; ідея написати про загадковий будинок, у якому є кімната, яку ніхто не бачить; ідея про злам вірогідностей, який змінює історію. Потім зрозуміла, що це все частини одного полотна, щось, що має відбуватися в одному просторі-часі, з одними персонажами.

Однією з ідей, яку я давно плекала, була гіпотеза, що в кожній країні має бути своя магічна служба. Хто цікавиться роботою й історією спецслужб, могли помітити, що вони, зокрема в США, інвестували великі гроші й десятки років займалися вивченням магії і паранормальних явищ. Ці проєкти закривалися, бо нібито були неефективні. А ж ми пишемо фентезі, тому можемо припустити, що ці секретні підрозділи досі працюють по всьому світу. Так я дійшла до того, що маю розповісти про українську магічну службу, створити фентезійну детективну історію, тісно пов’язану з містом, міськими легендами й загадками.

Київ не змінився, але змінилося те, як я про нього розповідаю. Якщо у «Дітях вогненного часу» ми більше спостерігаємо за Химерним Краєм, тобто за виворотом міста, за світом магії і духів, то у «Відділі…» — за магами, які живуть серед нас. Тутешня магія дуже намацувальна й зрозуміла, бо вона ховається в реальності, яку ми знаємо. Тому Київ і тон оповіді в новій книжці більш жорсткі, реалістичні. Я навіть сильно хвилювалася перед виходом, тому що мені здавалося, що аж занадто реалістичні. Але хотілося написати саме таке фентезі: настільки наближене до дійсності, що це може викликати роздратування. Адже «Відділ  32» — це не та історія, куди можна втекти й там не буде нічого схожого на наш світ. Ні, цього разу це буквально магія в реальності, де ми живемо.

Багато концепцій були розроблені разом із моїми співавторками, не тільки з Мією Марченко, а й з Інною Ковалишеною. Зокрема, ідея про те, що колись світ розділився на половину, в якій живуть люди і лишилось обмаль магії, і половину, у якій сконцентрована практично вся магія. А між ними постала Завіса — про це буде окрема історія, — яка не дає людям користуватися магією повною мірою. А також не дає запросто контактувати з магічним світом, духами, невпокоєними, різними особливими створіннями, богами. Тобто Людосвіття та Химерний край — це не окремі світи, а половини одного цілого. І прихована від нас магічна частина також має свій голос, просто через Завісу він не такий гучний. 

У «Відділі 32» герої мають з цим проблеми, бо для більшості людства Химерного Краю не існує, його прояви — це казки, перекази, а не реальність. Навіть для магічних спецслужб у якомусь сенсі Химерного Краю немає — і це буде окремою загадкою, яку героям доведеться розв’язати. При цьому історія, яку я розповідаю, вплетена в нашу реальність, у наші новини, політичні події, географію, топологію, в історії, які нас оточують. Події роману відбуваються з листопада 2021-го до листопада 2023-го з усіма моментами, які ми переживали. Там є і блекаути, і обстріли. Бо це не просто детектив, це також історія про пошуки себе, власних коренів, магічної традиції та про боротьбу з імперією в собі.

Безумовно відображає. Київ, який оточує головну героїню, ніби відповідає на її емоційний стан. Галина не є корінною киянкою, як і я. Але вона цікавиться історією, досить глибоко знайома з історичними документами, художньою і науковою літературою, бо їй просто приємно знати історію того місця, де вона живе. Тому коли Галина стикається із загадками, корені яких сягають десятиліть, а то і століть у минуле, їй прислуговуються знання історії України, Києва, його секретів. Вона, можливо, й не народжена тут, але любить той куточок, де мешкає, і хоче пізнати його глибше. Але в романі буквально присутній дух Києва як один з утілених духів, і там є жарт, що навіть йому закидають, що він «понаїхавший». 

Це роман про Київ, але не тільки. Там є історія про Черкаси й Черкащину, де я почасти описую свою родинну історію й спогади — місця, де я гуляла зі своєю бабусею, дитячий табір за містом, де відпочивала.

І я дуже чекаю на книжки про вивороти інших міст, певна, що так ми зможемо оприявнити їх на магічній карті України, щоб не тільки Київ і Львів були присутні. Знаю, що у READBERRY готуються деякі з таких історій, зокрема, мова про Одесу та Харків.

Змій Київський, насправді, це гість з мого ширшого всесвіту. Цей концепт ми з Інною Ковалишеною придумали вже давно, і про нього буде окрема історія (а то й не одна!). Дух Змія-перевертня народився в Києві, саме народився, а не існував до нього, він вилупився в дуже молодому місті й мав злитися з духами трьох людей. Бо Змій той дуже могутній і великий, і одна людина не зможе нести цей тягар. Звісно, кожній стороні це давало певні бонуси. У свій час, раз на покоління, Змій пройшов ритуал і зв’язався з одним з людей. Ці люди отримали особливі здібності, але й певні зобов’язання. Після смерті вони стали втіленими духами та назавжди залишилися частиною міста. І вони досі тут, і можуть ставати фокусними точками всієї сили міста, чують його, захищають.

Трансформацій дійсно багато. Одне з розслідувань відбувається в розпал блекаутів. Мені хотілося описати почуття, близькі, напевно, кожному, хто ставав свідком довгих відключень електрики. Якийсь межовий стан, коли в Києві зима, комендантська година й немає світла, і в цей час місто ніби наповнюється кимось або чимось іншим. Не людьми, які пішли з вулиць, не світлом, яке створили люди, а тими, хто завжди поруч з нами, але ми їх не чуємо й не бачимо. А тепер вони вийшли, у тиші та пітьмі, і місто стало належати їм. Зазвичай Київ живе, несеться, сміється, гуде, реве. Ми всі знаємо історії про сміттєвози й доставки, які приїжджають під балістичними ракетами. Київ надто живий і повний енергії, щоб вдивлятися у щось тихе і потойбічне. Та попри це — воно поруч. Не вороже, просто непомітне й нелюдське. У головної героїні є перепустка, бо вона працює в СБУ, тому ходить вулицями вночі й набагато різкіше це відчуває, ніж ми через вікна будинків.

Мені хотілося показати, що магія — це щось первісне, закладене в саму основу світобудови. Тож вона не може бути заснована лише на візуальних ефектах, скажімо, якихось фаєрболах. Ні, магія виникла до свідомості, тож працює через усі можливі чуття, які є у живих істот. Через запахи, дотики, специфічні звуки, смак. Це продукт часів, коли кора головного мозку ще ні в кого не розвинулася, а магія вже була. І тому, щоб поговорити з нею, навіть якщо вона вже приручена й загнана в наукові рамки, треба користуватися всіма відчуттями, які є. І, власне, моя головна героїня вчиться це робити, але, оскільки все життя вдавала звичайну людину, яка не вірить у казки й магію, вона добряче дистанціювалася від своїх здібностей. Тож їй доведеться перевідкрити, привласнити свою силу, повірити в неї.

З будинком прабабусі Ані була ціла історія, тому що я довго коливалася, чи робити адресу реальною. Врешті мене зупинило те, що, я розповідаю досить драматичні й неприємні речі про мешканців, тож не варто називати якусь конкретну адресу. Тому я придумала «забутий» провулок, де й «поселила» родину прабабусі Нюри. Я назвала його Святославським, тому що в тому місці, в районі Липинського та сквера по Гончара, була історична місцевість — Святославський яр. Ми з Мією Марченко гуляли тим районом, і вона показала невідомий мені прохід між вулицями, і я подумала: «Та це ж та місцина, яку я описала в чернетці!». І там стоїть старий чотириповерховий будинок, який дивом уник інновацій і сучасних змін: збережені входи, старі віконниці. Насправді це досить відома для києвознавців локація. Він просто як уламок часів, які зникли. Саме його  я взяла за прототип будинку прабабусі Нюри.

Також одна з локацій — це кафе «Ярослава». Я там немало часу в житті проводила, але завжди варто оновити в пам’яті «натуру». Часто  здається, що добре знаєш місцевість, але коли приходиш на місце, то розумієш, що я забув те і те, чи переплутав, де стоять значущі меблі або розташовані двері. Я кілька разів ходила, їла пиріжки і задивлялася, де що стоїть і які елементи інтер’єру можна використати. Герої ходять багатьма центральними вулицями, бувають на Лівобережці, на Солом’янці, в районі метро Житомирська (бо я використала багато місць, які добре знаю). Працюють, звісно ж, у головній будівлі СБУ, і там довелося трохи пофантазувати, бо я не знаю її внутрішнього устрою.

Також Михайлівський монастир має значення для сюжету, там відбуваються важливі події. Усі моменти, які описані в повісті «Яблучко від Яблуні», теж написані з натури — це місцевість Мошногір’я на Черкащині, де ховається закинутий дитячий табір «Нива». Також доводилося працювати з різними мережевими публікаціями, зокрема, так я знайшла фотографії, зроблені всередині льоху Михайлівського монастиря. Але моє правило: я намагаюся вийти наживо й подивитися власними очима.

Є жарт, що найкращу магічну освіту дає факультет етнографії. Щоб вивчати нашу «магію», варто вчити історію та традиції. От нещодавно вийшла книжка «Відьма в уявленнях українців», і багато чого ще з’являється. Є цікавезні археологічні відкриття, я за цим уважно слідкую. Це все деталі однієї картини.

Галина, як і багато хто з мого покоління, виросла в культурному полі, яке мало сильний імперський вплив. Але вона відчуває, що з усім цим щось не те. Це той стан, коли ти намагаєшся шукати щось, чому навіть не знаєш назви. А коли знаходиш і починаєш вивчати, то розумієш, наскільки глибока ця кроляча нора, як сказала би Аліса. І як багато у ній заховано. А Галина ще й шукає магію, яка жива, а не обмежена застарілими підручниками, тож має додаткові виклики.

У процесі роботи над книжкою я слухала й читала багато матеріалів з історії СБУ. І там було й про те, що коли служба створювалася, вона переформувалася з Комітету держбезпеки буквально на ходу. Цю структуру не можна було просто розпустити й лишити країну без подібної інституції. А перебудувати таку специфічну установу в щось патріотично налаштоване — це задача з відром зірочок. Усе це я екстраполювала на відділ магічної безпеки, який хворіє всіма цими хворобами. Там є люди, які перефарбувалися, але не повністю, є кар’єристи, які гоняться тільки за новими погонами. При цьому структура секретна й доволі специфічна. Таким чином я вибудувала внутрішню кухню цієї організації, хоча мені здається, все одно вона вийшла доволі затишною.

При цьому у «Відділі 32» читачі познайомляться не лише з духом Києва, а й з Архангелом Михайлом та іншими персонажами, яких ми знаємо з новин. Просто не здогадуємося, що вони мають ще й таке активне потойбічне життя. Наприклад, із жабою Буданова. Коли вперше завірусилися фото з кабінету начальника ГУР із жаб’ячим акваріумом, пішли жарти, що в ньому живуть найбільш поінформовані жаби в країні. Тому я вирішила додати одну з них у роман, і вийшов досить комічний персонаж — жаб Валєра, я його дуже люблю.

Ці зміни навіть доходять до щемких моментів. Коли ми писали «Дітей вогненного часу», то досліджували одну з малих київських річок (не спойлеритиму яку), ходили на дігерську екскурсію, намагалися трасувати цю річку на старих картах, вивчати її історію тощо. Це було важко, бо топонім уже підзабутий для широкого загалу, і люди навіть дивувалися, коли чули цю назву. І от у розпал роботи над романом одну з вулиць перейменовують на честь цього підземного струмка! Хочеться вірити, що люди почали звертати увагу на такі речі. Коли ти на чомусь фокусуєшся, інші починають про це говорити, щось повертається на карту міста, щось — у свідомість людей. Я із захватом спостерігаю за цим процесом (та іноді до нього долучаюся). Статті, дослідження, казки, перекази, які от тільки-но вчора треба було визбирувати по крихтах, сьогодні раптом стають загальновідомими й систематизованими, згадуються в літературі, набувають популярності. Це все — частини повернення свого.