Спогади, що завжди з тобою: рецензія на книжку «Остання оповідачка» Донни Барби Іґери

Érase una vez… Одного разу…

Ішов 2061 рік. Діти все ще читають книжки (щоправда, здебільшого написані штучним інтелектом) і фанатіють від динозаврів (після того як їх відтворили вчені — їх, а ще мамонтів і додо). Але ось-ось Земля буде знищена.

«Остання оповідачка» — підлітковий науково-фантастичний роман і друга книжка Донни Барби Іґери, американської письменниці латиноамериканського походження. Її перший роман — Lupe Wong Won’t Dance — порушує теми культурної належності, збереження традицій, гендерних стереотипів і боротьби за справедливість. В «Останній оповідачці» авторка так само звертається до теми етнічної належності, тільки розкриває її через казки й оповідки. У 2022 році книжка отримала медаль Ньюбері, одну з найпрестижніших премій для дитячої літератури, і відзнаку Pura Belpré Award (премія для латиноамериканських письменників і письменниць). Українською книжка вийшла в 2024 році у видавництві BookChef у перекладі Олени Кшемінської. У 2023 році вийшов роман  Alebrijes — непряме продовження «Останньої оповідачки», у якому йдеться про інших героїв та інше місце.

До Землі наближається комета Галлея, яка знищить людську цивілізацію. Два космічних кораблі встигли вилетіти в космос, на їхньому борту — еліта суспільства: політики, мільйонери, а також вчені, які створюватимуть умови для життя на новій планеті, що зветься Саґан. Вона розташована майже за 400 світлових років. Дванадцятирічна Петра Пенья разом із сім’єю — серед обраних. Та вона не почувається щасливою, бо змушена залишити на Землі свою бабусю та ще мільярди людей, які не мають такого привілею. Увесь цей час вони перебуватимуть у кріогенному сні, а прокинуться вже на Саґані, щоб будувати нову цивілізацію.

Та коли вони прокидаються, прибувши на місце призначення, героїня дізнається, що корабель опинився під владою Колективу — генетично модифікованої групи людей, які прагнуть стерти все відоме про минуле й Землю. Петра — єдина, хто зберіг свої спогади: через збій у роботі приладів. І єдина, хто може повернути їх іншим.

Ще з самого дитинства дівчинка мріє бути cuentista, оповідачкою, як її бабуся. Вона слухає її розповіді, зачитується історіями, поглинає всі казки, міфи й легенди, перечитує улюблені книжки знову й знову. Вона має можливість обрати курс, який вона прослухає, поки спатиме. Звичайно ж, її вибір падає на міфологію, але керівництво корабля цей курс скасовує. Її рятує дитячий Спостерігач Бен, який власноруч завантажує матеріали. Грецькі, римські, китайські, шумерські міфи й легенди, твори Курта Воннеґута й Дуґласа Адамса, Урсули Ле Ґвін і Луїзи Ердріх. Усі ці історії закладають фундамент її світобачення, узяті з них ідеї вона планує передавати далі через свої оповідки. 

Але в її житті знаходять відгуки не тільки позитивні моралі казок. Петра тепер подорожує космосом після знищення Землі, як у «Гіперіоні» чи «Путівнику по Галактиці для космотуристів», змушена рятувати історії від забуття, як у Бредбері, і згадувати хоробрість героїв міфів, щоб наважитись протистояти системі.

Авторка надихалась казкою «Принцеса на горошині», за сюжетом якої герої ідентифікують справжню принцесу, підкладаючи маленьку горошину під матраци й перевіряючи, чи зможе вона її відчути. Так само в «Останній оповідачці» Петра ідентифікує людей за тим, чи пам’ятають вони міфи й легенди і як на них реагують. Від звичайної цікавості до нового до блиску в очах і мотивації до дії. Вона перетворює й адаптує історії про далекі вигадані світи й персонажів до реальності й ситуації інших. 

Петра розповідає іншим дітям на кораблі іспанську народну казку про принцесу Бланкафлор, яка рятує принца від свого батька-людожера. Але переписує історію під себе: король країни, з якої походить принц, робить її правителькою, до якої дослухаються інші. Щоб визволити пасажирів з-під влади Колективу й повернути їм спогади, Петрі потрібно, щоб вони її слухались і зрозуміли справжні наміри «нового покоління». Вони мають протистояти Колективу, як Бланкафлор — людожеру, і слухати дівчину, як слухали принцесу, щоб визволитись від «окупантів».

Оповідки стають не просто повчальними історіями про добро та зло, а й ключовим елементом культурної пам’яті, без якого людство приречене. Колектив хоче забути минуле, щоб не знищити іншу планету, як людство знищило Землю. Але забувши історію, ми знову станемо на ті самі граблі, втративши спогади, забудемо, ким є насправді.

«Якщо мене очистять, я перестану існувати. Якщо мене перепрограмують, я перестану існувати».

Наші спогади, історії, на яких ми виросли, казки, які засвоїли, сформували нас як особистостей. Забувши їх, людство почне буквально з нуля — не маючи нічого за спиною і з безліччю варіантів, як припуститись помилки. Оповідки — частина культурного коду, вони з нами із самого дитинства, передаються з покоління в покоління, уособлюють цінності, які ми маємо плекати, мають у собі те, що відрізняє народи та етноси. Це частина історії і нас самих, навіть якщо й несвідома. Достатньо одного покоління, яке все забуло, щоб стерти історію, однієї помилки — щоб знищити цивілізацію. Незнання історії не звільняє від відповідальності.

Петра звикла почуватися інакшою. Вона була єдиною латиноамериканкою у своєму оточенні, відрізнялась кольором шкіри, мовою, яка їй рідна. Її бабуся виросла в інші часи й дуже цінувала можливість розповідати онучці казки зі свого фольклору іспанською. Вона переказувала їх, щоб вони жили, не втратили цінності, пройшли ще сотні років і знайшли своїх слухів.

«Літа розповідала, що був час, коли вона була маленькою дівчинкою і не наважувалась говорити іспанською на людях або ділитися своїми історіями там, де їх могли почути інші. Час, коли її мова й колір шкіри могли означати неприємності. … Я пам’ятаю, що Літа сказала про мої історії. “Ніколи не соромся того, звідки ти походиш, або історій, які приносять твої предки. Зроби їх своїми”».

На відміну від бабусі, батьки Петри хотіли, щоб дочка пішла їхніми стопами й стала біологинею. Вона не відчувала, що її місце в цій галузі, проте не хотіла розчарувати рідних. Через це вона теж почувалась інакшою, відмінною від батьків. Але після того, як залишилася самотньою зі своїми спогадами, це стало її зброєю: вміння бачити різницю з ідеями Колективу, обертати їхнє незнання проти них.

«Нове покоління» прагнуло знищити минуле й той біль, руйнування та смерть, які воно несло. Вони ненавиділи землян за те, що вони допустили: зникнення планети, людської цивілізації, а ще війни, нерівність, голод і екологічні катастрофи. Їхньою метою було створити світ без конфліктів, модифікувавши людей, аби вони виглядали однаково, думали однаково, не відчували нічого. Вони стирали все людське: емоції, думки, особистість. Голова Колективу, Канцлерка, робить усе, щоб вони вижили й продовжили існувати надалі. За добрими намірами вона не бачить помилковості методів, а Петра за жахливістю рішень не бачить високої мотивації. 

Вона знову опиняється сама, інакша. Серед людей-креветок, «чий улюблений колір, мабуть, був прозорий», які подавляють «негативні» емоції за допомогою спеціальних тоніків, бо це може призвести до непередбачуваних наслідків. Усе заради Колективу. Усі сліпо слідують вказівкам, не ставлячи під сумнів ні мету, ні методи. Вона єдина, хто переживає, плаче, бо не знає, що сталося з її сім’єю, але знаючи напевно, що її дім знищений. Але його вже не повернути, тож, можливо, варто на руїнах пам’яті про нього збудувати новий?

Земля знищена, нова планета не освоєна, особистість стерта — немає нічого знайомого, рідного й справжнього. Тому Петра чіпляється за єдине, що дозволяє їй почуватися в безпеці. Речі, які пасажири вивозили з дому, вміщалися в один маленький пакет. Поряд із «артефактами» з уже загиблої Землі й потрібними матеріалами для життя на іншій планеті лежали особисті речі, які нагадували про дім. Кулон у формі сонця, що подарувала бабуся Петри, через який, вона вірила, поєднуються загублені душі, улюблена книжка її молодшого брата «Мрійники», чотки, виготовлені власноруч їхнім батьком, мамина обручка, стара сімейна фотографія. Речі, які нагадують про дім, які пахнуть домом навіть через 400 років, про теплоту яких долоні пам’ятають і досі.

Пам’ять про дім ніколи не була руїною. Вона стала основою для майбутнього. Оповідки як уособлення пам’яті поколінь, а Петра — провідниця опору й боротьби за свої спогади. Недаремно її ім’я з грецької означає «камінь».

«Твоє ім’я тобі пасує. Ти сильна. — Я піднімаю голову, і її очі наповнюються сльозами. — Я не знаю, чому саме, але одного дня ти станеш основою для чогось дивовижного», — казала її мама, коли Петра була маленька.

І вона стала.

Кетцалькоатль у мексиканській міфології — бог, що створив людей і має вигляд різнокольорового пернатого змія. Бабуся Петри часто переповідала їй історію про Кетцалькоатля й Ель Конехо (Кролика). Бог спустився на Землю в людській подобі, але не знав, що йому будуть потрібні вода і їжа. Уже повністю знесилений, він зустрів Кролика. Той зрозумів проблему й пожертвував собою, щоб Кетцалькоатль залишився живий і ситий. Він був вражений таким вчинком і на радощах він підняв Кролика в небо й залишив його образ на Місяці, щоб люди пам’ятали про його доброту, сміливість і самопожертву.

Петрі постійно сниться один сон: вона з бабусею і своєю черепахою Рапідо, яка втекла ще до зіткнення комети із Землею, сидять у пустелі на ковдрі в затінку кедра. До них підходять Кетцалькоатль і Ель Конехо. Але все йде не за традиційним сюжетом: на моменті, коли Кролик має запропонувати себе як їжу, він звертається до Петри й каже йти за ним. 

«— Мені не потрібні їжа і вода, — кажу я, відкидаючи його пропозицію.
— Я пропоную тобі набагато більше, — каже Кролик. — Твоя жертва і ризик будуть винагороджені».

Кетцалькоатль лежить мертвий поряд, і можливо, слідувати за Ель Конехо — вірна смерть. Але Літа завжди казала їй: «Якщо ти не ризикнеш, ти не зможеш перетнути океан». Але реальність — не океан, а життя не підкидає човнів, щоб його подолати. Кролик веде в невідому «нору», й уже ваш вибір, чи слідувати за ним. Це як стрибати в холодну воду: морозно й страшно, але, можливо, воно того варте?

Петра — ще підлітка, яка намагається не подорослішати занадто рано. Усе було б значно простіше, якби система не вийшла з ладу й вона залишилась із промитими мізками та щирим бажанням служити Колективу. Але вона мусить зробити цей крок, узяти на себе відповідальність.

«І хоч я можу померти будь-якої миті, у цю мить я знаю, хто я є. Я не дослідниця. Я не та, ким сподівалися бачити мене мої батьки. Я та, ким мене знала Літа. Я оповідачка».

Щоб бути оповідачкою, Петра мусить не тільки переказувати історії, а й створювати власні. Писати власні й осучаснювати старі, дозволити їм текти своїм ходом, розвиватися разом із людством.

Кінець цієї історії не означає кінець історій. Вона знайде своє продовження, стане початком для когось іншого.

Este cuento entró por un caminito plateado, y salió por uno dorado. Ця казка увійшла через срібний шлях, а вийшла — через золотий.

1. Чи були всі ідеї Колективу такими поганими, враховуючи, якою маленькою була чисельність людства після знищення Землі та небезпеку й невідомість нової планети?
2. Єдиним способом забезпечити мир було запровадження авторитарної влади й позбавлення від різноманітності. Чи справді цей шлях викорінив би війни?
3. Чи є цінність в історії планети, яка знищена?
4. Чи могла Петра вирішувати долю інших дітей на кораблі й наражати їх на ризик, навіть попри те, що вони не пам’ятають свого минулого?
5. Щоб переконати дітей слідувати за нею, Петра фактично використовує методи Колективу, з яким бореться. Чи виправдовує тут мета засоби?
6. Петра повертає спогади за допомогою «реліквій» з минулого життя — чи можливо стерти пам’ять про них повністю, чи вона залишається на рівні підсвідомості й рефлексів?
7. Які предмети містять найбільше спогадів? Що взяли б у таку подорож ви? Як змінилося б сприйняття цих предметів з віком?
8. Чи розумно спиратися на оповідки, міфи й легенди в реальному житті, якщо цим історіям уже сотні років?
9. Інші діти навколо Петри не належать до латиноамериканської спільноти, тож ніколи не чули оповідок, які розповідала їм головна героїня. Чому вони відгукувалися у них і творили такий вплив?
10. Які можуть бути варіанти інтерпретації фіналу?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.