10 думок художниці Іси Хо

До 28 вересня у Львівській національній галереї мистецтв імені Б. Возницького можна відвідати виставку «Перед майбутнім / Before the Future» тайванської художниці Іси Хо. Це міжнародний проєкт, у центрі якого — 15 українських мисткинь, що працюють в умовах війни. Через розмови з художницями Іса Хо дослідила не тільки колективний, мистецький, а й передусім жіночий досвід війни. Виставку організовує Gallery 101, кураторка — Марта Троцюк.

Проєкт «Перед майбутнім» став продовженням творчих практик Іси Хо: її цікавлять портрети суспільства, які можна дослідити через різні досвіди проживання й ролі. Ми поспілкувалися з художницею про особливості роботи з проєктом й перебування в Україні. А також про фотографію як спосіб мисткині втілити її задуми та особисті цінності й рефлексії.

Для мене фотографія — це засіб комунікації. Варто згадати про контекст, у якому я почала працювати з візуальним мистецтвом. У 2000-х роках цифрова фотографія та соціальні медіа почали стрімко розвиватися, і це дуже вплинуло на мене. Я замислилася над силою впливу зображення та його значенням, тож воно стало моїм основним творчим матеріалом для розмови про сучасні теми. 

Для мене візуальна творчість — це більш простий спосіб вираження й спілкування. Адже у своїй мистецькій освіті я починала з традиційного живопису, китайської туші, скульптури. А цифрова фотографія як мова сучасності дає змогу більш безпосередньо говорити про актуальні проблеми.

Самоідентичність і культурна ідентичність завжди були темами, які я прагнула досліджувати. Це пов’язано з моїм власним досвідом життя у складному тайванському контексті. Жіноча перспектива має тут особливе символічне значення. В історичному тлі певною мірою жіноча роль подібна до міжнародного становища Тайваню.

Ми живемо в епоху стрімких змін, де майбутнє складно передбачити. Я постійно вчуся, пробую нові матеріали й намагаюся через різні медіуми та форми відобразити актуальні теми.

«Перед майбутнім» для мене — це ключова точка: як ми зустрічаємо майбутнє і навіть змінюємо його. Насправді безмежні можливості існують саме в теперішньому моменті. Я вважаю, що всі жінки мають унікальну стійкість і водночас здатність до гнучкості. В умовах війни українські жінки проявляють зовсім інші грані. Це схоже на мій досвід у фрідайвінгу: здається, що кисню вже немає, але можна витримати ще трохи й граційно виплисти на поверхню.

Я прагну поділитися історіями українських мисткинь — учасниць цього проєкту, розказати їхні слова, показати майстерні та домівки, зафіксувати вирази облич, роботи. Моя мета — дати глядачам можливість спостерігати, цікавитися та глибше пізнавати їх і самих себе в цих образах.

Проєкт в Україні був для мене дуже складним у технічному сенсі. Найважчими були два місяці, коли я працювала над монтажем відео та фото. Щодня я не хотіла відкривати комп’ютер і змушувала себе це робити. Це був стан, коли навіть зупинитися неможливо. Хоча я дуже люблю українських друзів і сумую за ними, ще більше я захоплююся їхньою силою долати травму.

Я вважаю, що найважливіше — це людина. Мені завжди цікаво за ними спостерігати. Я звертаю увагу на вирази обличчя та реакції. Навіть якщо мова чужа, через людей я поступово пізнаю суспільство, культуру, націю, історію. 

У своїх роботах я фіксую людей у межах певного простору — насправді середовище відображає лише стан героя чи героїні, те, чим вони живуть і чим займаються. А головне — це люди. Дехто стає для нас «домом», створюючи відчуття безпеки. В українському досвіді це відчуття було особливо сильним: захистити родину стає надзвичайно важливим.

Вирази облич українців складні для читання: вони ніби приховують власні емоції, які й без того важко витримати, але водночас часто зважають і на почуття інших. Їхній досвід загартував у них своєрідний «талант до перформансу» — спокій, усмішка, ніжний погляд зі сльозами. Можна лише уявити, наскільки це виснажує їх у спілкуванні з людьми, які не пережили того самого. Але водночас Україна показала мені красу людяності, немов останню надію, що підштовхує нас зустрітися з цим розчаровуючим світом. Це те, чим я особливо хочу поділитися.

Мене цікавлять усі художники, адже вони надзвичайно чутливі до передбачення. Можливо, я хочу більше зрозуміти українську молодь. 

В Україні я зустрічала підлітків, які ще не досягли віку мобілізації. Попри те, що громадянське суспільство створює для них захисні мережі, вони залишаються вразливими. Травма для тих, хто не може уявити майбутнього, є особливо важкою. Я пам’ятаю хлопця з татуюванням «PAIN» на шиї. Він сказав: «Я лише хочу мирного та спокійного життя». Це, здавалося, маленьке бажання можна сприймати зовсім інакше в контексті війни. 

І це те, про що ми мусимо говорити. Ми можемо передбачити світ, який розколюється. Але чи справді ми цього хочемо? Маленьке серце зі своєю мрією протиставлене амбіціям цього світу.

У майбутньому я думаю про персональну виставку в одній із тайбейських галерей у 2026 році, присвячену темі технологій у житті. Але наразі мене більше цікавлять молоді люди в Україні та дослідження того, як цифрова фотографія може сприяти арттерапії. На цю думку мене надихнули відвідини реабілітаційного центру Unbroken у Львові, у якому один із напрямів реабілітації якраз арттерапія як спосіб потурбуватися про ментальне здоров’я.

У мене є жовта качечка, яку моя сестра багато років тому привезла з подорожей різними країнами. Є лампа аварійного світла, зроблена моїм батьком, яку він подарував мені в дитинстві. Є сік із цукрової тростини, який зробив мій покійний дядько, і він досі зберігається в холодильнику. Я зберігаю такі дивні речі тільки через почуття — вони є пам’яттю про увагу й турботу іншої людини.

Для мене ефективним способом відновлення є інтенсивний спорт: бокс, фрідайвінг, дайвінг, будь-які заняття, що вимагають фізичних зусиль і навіть болю. Це дає мені відчуття відпочинку. 

Я завжди відчуваю, що можу на кожному етапі рефлексувати, бачити можливості, пробувати різні кути зору й способи подачі. Спорт допомагає короткочасно, але для мене завершення роботи та її зустріч із глядачем — ось що насправді робить процес повним.