…проте, винайшовши космічний корабель,
ядерну бомбу та окупацію тих, у кого ядерки нема,
людство так і не винайшло релігію,
яка би позбавила прощання болю,
коли ідеш обороняти дім.
Ярина Чорногуз, зі збірки «Нічийний шафран»
Мабуть, під час війни ми всі збираємо свій дім. Іноді подумки, боячись найстрашнішого; іноді буквально, складаючи докупи часточки зі скла й пінопласту. І завжди для того, щоб мати його образ з собою. Адже ми точно відкриємо свій дім по-новому, навіть якщо прожили там тривалий час, і зрадіємо, коли там буде тихо і житимуть наші найближчі.
Пошуки дому, його відтворення та памʼятання — саме такий фокус мала резиденція «Дім постійного вигнання». З червня по липень вона обʼєднала в Києві п’ять мисткинь і митців кримськотатарського походження, щоб поміркувати над тим, чи можливо з допомогою мистецтва говорити про власний дім і створювати його в певній формі. А ще — обговорювати чимало важливих питань щодо кримських татар і Криму, оскільки інформації чи послідовної дискусії про це в публічному полі обмаль.
Роботи, які митці й мисткині створили під час резиденції, можна буде побачити у Києві у Garage33.Gallery-Shelter на однойменній виставці з 8 серпня по 7 вересня. Глядачі і глядачки матимуть змогу познайомитися ближче з творчістю Ренати Асанової, Севілі Наріман-кизи, Еміне Зіятдін, Ельміри Шемседінової та Юсуфа Абібулаєва.
Розповідаємо, як проходила резиденція, яку виставку покажуть художники й художниці після, а також ділимося рефлексіями мисткинь про те, чому їм було важливо долучитися до такої програми.
Із чого все почалося
Мисткиня Марія Куліковська народилася в Керчі та зростала поруч із кримськими татарами, а куратор Святослав Михайлов вимушено переїхав до Києва з Луганська. Вони неодноразово перетиналися в мистецьких, творчих проєктах, так сталося і цього разу. Коли Марія почала здобувати PhD-ступінь і отримувати стипендію, вона покликала Святослава разом шукати нетривіальні ідеї, щоб запустити роботу Garage33 — галереї-шелтеру та артплатформи, яка досліджує явище конфлікту.
Із часом Святослав знайшов грант на організацію резиденції для корінних народів і національних спільнот. «Це те, про що я говорю всі ці роки. Для нас ця тема залишається важливою, — говорить Марія. — Ми відразу загорілися цією ідеєю, і подання на грант відбулося на одному диханні».
Заявку для проєкту писали ночами: назву вигадала Марія, Святослав більше фокусувався на формулюваннях для заявки. «Це абсолютно органічний процес, який вибудовується з власного досвіду, з власного бажання, як спраглої людини, яка, якщо не отримає цей ковток солідарності, просто помре психологічно», — додає Куліковська.
Ідею підтримали і Маріїні колеги з Helsinki International Artist Programme, тому виставка «Дім постійного вигнання» за підсумками резиденції відбуватиметься й у Фінляндії.
Кураторка програми резиденції Віта Котик згадує, що до формування програми вони міркували з Марією про опорні слова, які допоможуть створити канву для майбутніх обговорень і зустрічей. Такими стали вигнання, опір, деколонізація, пам’ять, тілесність і відновлення.
Із чого складалася резиденція
Віта ділиться, що програма резиденції містила п’ять розділів, які поєднували і дослідницьку оптику, і художню. У першому мисткині й митці говорили про історичну памʼять та спадщину: опрацьовували історичні факти, історії про депортації, архівування, памʼять, зокрема й родинні архіви.
Серед інституцій, чиї архіви вони могли досліджувати, були Музей історії України в Другій світовій війні, Національний художній музей і «Дослідницька платформа» PinchukArtCentre.
«Було важливо поговорити про це з погляду того, як можна знаходити інформацію. Бо інформація про кримськотатарську культуру, спадщину, історію — це крапля в морі порівняно з іншими даними. Якраз важливо розуміти, у кого ти можеш про це запитати, де і що знайти», — зазначає Віта.
Друга частина фокусувалася на ідентичності, мові, тілесності, культурних і мистецьких образах. На відміну від першого — теоретичного — розділу, наступний був про особисті відчуття і те, як факти впливають на наше тіло. «Більшість із наших художників та художниць — це люди в постійному вигнанні. Вони не можуть повернутися до Криму, і ось це відокремлення від дому, на жаль, дуже сильно впливає на твоє тіло, на твою фізіологію». Саме тому значну увагу приділяли перформативним воркшопам і тілесним практикам, які дозволяли заглиблюватися в себе.
«Наприклад, Рената Асанова ніколи не була в Криму, бо її родину вивезли звідти. Єдиний спосіб для неї дізнаватися про Крим — це слухати, читати, відчувати історії інших», — підкреслює кураторка. Це вплинуло й на вибір наступного фокусу: самопрезентація кримських татар. У його межах було важливо поговорити як про ті питання, що стосувалися кримських татар у цілому — як їм надають екзотичних рис, як їх сприймали і сприймають в Україні, — так і про митців у професійному полі: як створювати портфоліо, художні стейтменти, біографії.
Особливо чутливим був четвертий фокус — вигнання як політичний і персональний досвід, який, на жаль, можна накласти на досвід усієї України. А наприкінці резиденції митці, дослідники й куратори говорили про міжнародний контекст і глобальну сцену. Саме в цій частині мистецтво розкривали як дипломатію і спосіб опиратися — болю, відсутності дому, агресії та знищенню.
Особисті історії та спільнота
Безперечна сила резиденції в тому, що тут можна побути серед своїх, і відчуття того, що тобі не потрібно багато слів, щоб пояснити особистий біль, формує безпечний простір.
«Для мене це взагалі дуже рідкісний випадок, коли я можу познайомитися, попрацювати з колегами, які мають кримськотатарське коріння. І кожен з них шукає власний шлях висловити і розповісти про своє коріння, своє походження. Вони всі дуже цікаві», — ділиться Ельміра Шемседінова.
В Еміне, наприклад, бажання доєднатися до резиденції зʼявилося через те, що мисткиня шукала інші способи розповідати про Крим, окрім документальної фотографії. «Тема Криму — це моя тема, з нею я працюю майже 20 років. Змінюється форма, бо я роблю й історичні дослідження, і соціологічні, і документальну фотографію, і більш художні висловлювання. Але це все навколо однієї теми — кримськотатарської ідентичності та колективної пам’яті».
В українському культурному середовищі кожна програма, повʼязана з мистецтвом, — на вагу золота. Їх не так багато, тож саме тут можна потрапити в професійне поле, яке тебе цікавить, і отримати відповідні інструменти чи підказки для подальшої роботи. А коли ці резиденції стосуються окремих спільнот, про які існує чимало упереджень, які перебувають у загрозливому становищі або ж про які мало знають, вони ще й оприявнюють незнайомий для багатьох досвід, роблять його ближчим і зрозумілішим.
«Участь у резиденції я сприймаю як можливість розгорнути розмову у присутності інших. Можливо, моє бажання взяти участь простіше, ніж здається: це прагнення бути дотичною до ком’юніті, до спільного контексту, який не має фіксованого центру, але утримує тяжіння до кримськотатарського досвіду», — говорить Севіля Наріман-кизи.
Учасниці резиденції згадують не лише те, наскільки цікавими були лекції від дослідників і дослідниць кримського контексту, а й те, що саме таке вивчення може бути болісним. Зокрема й тому, що це вивчення себе.
Наприклад, Рената ділиться, що «найважче було зіткнутися з правдою: я не маю конкретних спогадів чи образів Криму. І це болюче — почуватися відрізаною від землі, з якої твоє коріння». Севіля ж говорить про бачення Криму і як воно формувалося: «Найважче було визнавати досі глибоко вкорінені колоніальні патерни та уявлення. Ті, що визначають сприйняття не лише кримськотатарського народу, а й самої землі. Вони проступають на різних рівнях: у культурі, мистецтві, політичному словнику, у побуті».
На питання про те, чи є в Еміне Зіятдін після резиденції бажання досліджувати якусь тему глибше, художниця поряд із розповідями про власні відкриття робить важливу примітку: «Більшість кримських татар перебувають на окупованій території. Є люди, які присвятили себе мистецтву, і науці, і культурі, але вони на окупованих територіях».
Водночас, як усвідомила Рената Асанова: «Я можу створювати що завгодно, і це вже буде кримськотатарське мистецтво, бо воно народжується з моєї тяглості, з моєї пам’яті, з тіла, яке несе цей досвід. Це дало мені відчуття, що мистецтво може не тільки повертати пам’ять, а й створювати її наново».
Виставка «Дім постійного вигнання»
Від самого початку резиденцію задумували так, щоб вона завершувалася виставкою пʼятірки митців і мисткинь. Вона триватиме до 7 вересня в Garage33, підсумовуючи місяць досліджень і пошуків, повʼязаних із Кримом. «Їм [художникам] не треба було нічого пояснювати — я проживала з ними це повернення», — каже Марія Куліковська.
Еміне представлятиме власні документальні фотографії, що завершаться відеоперформансом. Ельміра створила роботу на основі малюнків свого діда, який був архітектором і подорожував Кримом, щоб зображувати зразки традиційної архітектури. Рената працювала з керамічною інсталяцією та трьома фігурними полотнами — про три стани свого вигнання й пошуків дому. А Севіля пророщуватиме архітектурну форму, притаманну деколоніальному Криму. На виставці також представлять старі твори Юсуфа: в останній тиждень резиденції чоловіка мобілізували, і він не встиг завершити нові роботи.
Напевне, мистецтво допомагає відтворювати дім різними способами, бо воно, як і домівка, — багато в чому про матеріальність. Воно оперує скульптурами, фотографіями, живописом — здебільшого конкретними, тактильними творами — і дозволяє надати форми тим речам, які ми втратили.
У багатьох європейських суспільствах дім усе ще лишається втіленням стабільності і безпеки. Якщо ти відчуваєш себе чужим у якійсь компанії, ти завжди можеш повернутися додому й побути у своїх стінах. Якщо в тебе виникли неприємності на роботі, ти завжди можеш повернутися додому й забути про все, що сталося. Якщо ти почуваєшся тривожно в натовпі, завжди можеш повернутися додому й опинитися в обіймах тих, кому справді довіряєш.
Ми ж свідомі крихкості власного дому. Саме тому відчуваємо тугу, так добре висловлену у вірші військової та поетки Ярини Чорногуз в епіграфі, а поруч із тугою — судомну потребу фіксувати все у своєму домі: записувати його, фотографувати, робити його танцем і віршем, аби нічого не розгубити, аби все памʼятати.
