Секрет «Жіночого щастя». Рецензія на збірку творів українських класикинь «Щастя»

«Щастя» — друга книга серії «Жінки пишуть» видавництва «Книголав», у якій зібрані неочевидні тексти українських класикинь кінця XIX — початку XX століття. На обкладинці збірки зображена папороть — символічний натяк читачам на те, що тут їм доведеться неодноразово переосмислювати власне розуміння однієї з найскладніших філософських категорій: так, упорядниця серії Анастасія Євдокимова підібрала твори, у центрі яких перебуває жінка, що різноманітними шляхами прагне знайти й осягнути квіт ефемерного щастя.

Як і в інших книжках серії, у цій збірці представлені мала проза та драматургія. Невеликий обсяг текстів сприяє легкому й швидкому прочитанню, завдяки чому читач/ка може познайомитися з більшою кількістю авторок.

У середині XIX століття в Європі поширюється ідея «чистого мистецтва», або ж «мистецтва заради мистецтва», відповідно до якої творчість є самоцінною, незалежною й не виконує жодної політичної, соціальної чи дидактичної функції. Відбуваються процеси індивідуалізації творчості, експерименти з формою; мистецтво загалом стає автономним і не служить певній ідеології чи народу, переосмислює реальність, а не відображає її.

В історії української літератури ця концепція викликала палкі суперечки між захисниками традиційного стилю письма (народницького) та прибічниками нового (модерного). У «Щасті» знаходимо передмову «Од издателя» альманаху «Хата» (1860), де опубліковано оповідання Ганни Барвінок «Лихо не без добра» (1860). Видавець запевняє, що «Наша-бо словесность тільки що молодії паростки пускає, і нема до неї в зору на всьому письменному світі. Її задача — випробувати смак на своїх рідних джерелах духовних». Такою думкою послуговувалися прибічники народницького письма, наполягаючи, що українською варто писати лише на сільську тематику, реалістично зображуючи побут простого народу, його страждання та прагнення до визволення. У текстах збірки спостерігаємо зміну топосу та характеру головного персонажа — перед нами постає жінка, про яку (або від імені якої) йде оповідь, а події переважно відбуваються в місті.

Патріархальне суспільство сформувалося так, аби нав’язати необхідність шлюбу саме для жінки. Для чоловіків одруження — можливість позбутися побутових обов’язків, які має виконувати дружина. Заміжжя, а за ним — материнство й ведення господарства — представляється як триєдина опція власної реалізації (німецькі «три К» — Kinder, Küche, Kirche — діти, кухня, церква), адже на що ще вона може бути здатною? Протягом усієї збірки простежуємо зміну сприйняття цієї ідеї.

До прикладу, в першому тексті — драмі Любові Яновської «Людське щастя» (1909) — Ганна Архипівна, розумна секретарка науковця Василя Петровича, попри успішну кар’єру, все одно планує вийти заміж за некоханого, адже «…дати щастя такій людині, як він, далеко корисніше, ніж волочити свій вік — аби день до вечора». 

Жінка не відчуває самодостатності, тому служіння чоловіку трактує як власне щастя. Утративши суб’єктність, вона, з одного боку, вважає, що не здатна жити самостійно, адже самотність для жінки в патріархальному суспільстві — це не можливий варіант способу життя, а страх, що мотивує до заміжжя; а з іншого, вона позбавляє себе права вільно кохати: Ганна Архипівна називає свої почуття до Василя Петровича «гріховними».

В оповіданні «Лихо не без добра» Ганни Барвінок безіменна головна героїня була видана родиною заміж у шістнадцять років, навіть не знаючи свого майбутнього чоловіка. Ця позбавлена волі людина сприймає заміжжя не так уже й плачевно, адже шлюб для таких жінок, як вона (знедолені селянки, що не мають матеріальної власності та вимушені підпорядковуватися іншому — зазвичай чоловіку), також слугував чи не єдиною можливістю опинитися в кращому матеріальному становищі, мати господарство та закривати базові людські потреби. І хоча цей текст не схожий на історії про справжнє кохання, він про пошук щастя, яке буває різним, еге ж?

Яскравий приклад жінки, метою якої є виключно заміжжя, — героїня повісті Надії Кибальчич «Пропащі сестри» (1914) красуня Ліза Катериненко. Її мама, Марія Олександрівна, сублімує свої нереалізовані бажання в розвиток доньки, у чому й убачає власне щастя. Через фізичну непривабливість Марія Олександрівна не змогла задовільнити амбіції юності. Тому в її розумінні мета виховання дитини — прищепити культ зовнішності, аби гарантувати одруження, тобто щасливу долю. На противагу Лізі постає її сестра Оля, яка потерпає від цькування родини, адже нібито заважає Лізі вийти заміж. Оля фокусується на навчанні, бо розуміє, що поступається сестрі в красі. Таким чином Надія Кибальчич зображає ще один токсичний стереотип про те, що жінка може бути або гарною, або розумною. За допомогою контрастного опису природи, що стає метафорою, авторка відображає відмінність світогляду, характеру сестер та їхнього ставлення до шлюбу — у сценах, де центральною фігурою є Оля, згадуються водойма, легкий вітерець, тепло; Лізу натомість авторка поміщає в простір пекучого сонця, задухи та галасу.

Насправді тогочасні жінки часто за цінність сприймали сам факт одруження, а не пошук справжнього кохання чи надійного партнера. Наявність будь-якого чоловіка поряд нібито мала б їх задовольняти, навіть якщо така людина — тиран. Проблему домашнього насилля у своїх «Двох нарисах Марічки К.» (1903) порушує письменниця Марія Колцуняк. У нарисі «Отсе життє!», написаному гуцульським діалектом, за допомогою діалогу двох персонажок вона проговорює причини, через які жертва не може так просто піти від агресора. Фінансова залежність, спільні діти, ідея повної сім’ї, осуд суспільства та страх самотності змушують жінку терпіти неповагу й насилля над собою та залишатися в руйнівних стосунках. 

І часто навіть освічені жінки не сприймають себе у взаєминах із чоловіком як рівноправну партнерку. Розумна й успішна сорокарічна вчителька Ланевська, перебуваючи в Криму, шкодує про минуле і картається думкою про те, чому у двадцять вона не стала музою для професора, якому була коханкою. Головна героїня «Метелика» Христі Алчевської (1914) ототожнює себе із цією комахою — символом душі та перевтілення, якого хлопчик-розбишака піджарює на вогні ліхтаря. Так само вважає художниця Євгенія Миколівна, героїня оповідання «Акула» Одарки Романової (1895), що прагне — якщо не судилося бути дружиною — стати хоча б товаришкою по мистецтву Михайленкові, перспективному художнику. Однак обидві персонажки, Ланевська та Євгенія Миколівна, існують начебто поза ідеєю шлюбу, адже мають гідну освіту, вищі цілі та амбіції, прагнуть власної кар’єрної реалізації.

Ще однією провідною темою збірки є перехід від жорстокої мізогінії до рефлексій на тему жіночої дружби. Якщо за цінність брати зовнішність, а за потребу — одруження, то не дивно, що будь-яка дівчина для іншої сприйматиметься як конкурентка. 

Найглибше проблему мізогінії описала Надія Кибальчич у «Пропащих сестрах»: Ліза вихована максимально консервативно, тому цілковито пройшла жіночу гендерну соціалізацію. Дівчина змалечку засвоювала патріархальні соціальні норми щодо своєї зовнішності, поведінки та реалізації. Такий світогляд, зависокі вимоги до себе, очікування сім’ї створюють внутрішній тиск, тривогу та спротив, адже досягнути ідеалу та підійти під усі стандарти апріорі неможливо. Тому жінка має такий кепський характер, вічне невдоволення собою, притлумлену злість.

Насправді Ліза бавилася чоловіками, хотіла показати їм свою домінантність та гоноровість, ніби прагнула зайняти більше простору в суспільстві, стати видимою та значущою. Вона поставала перед хлопцями символом ідеальної жінки, якої не існує або на яку не заслуговуєш. Таким образом була, наприклад, Лаура для Петрарки, кохання до якої поет оспівував у сонетах. Лізі було краще спілкуватися з хлопцями, аніж із дівчатами, яких вона сприймала за ворогів. Вона перманентно ревнувала кожного чоловіка, навіть не маючи з ним стосунків чи доказів зради, адже насправді її самовпевненість ґрунтувалася на глибокій невдоволеності собою.

Ліза не мала подруг і ненавиділа свою молодшу сестру, бо й та їй ввижалася конкуренткою. Знущання над Олею призвели до катастрофи, про яку старша сестра не жалкувала.

Від «Пропащих сестер» ідейно відрізняються «Тихі драми» Євгенії Бохенської (1900). У цих етюдах письменниця рефлексує над жіночою дружбою, долею та стосунками. У першому етюді головна героїня щиро страждає від того, що її зустріч із подругами була не така тепла та зворушлива, як їй уявлялося. Ці переживання нормалізують людську потребу в дружбі та бажання мати безпечне жіноче коло спілкування. Ще однією ознакою зменшення кількості мізогінних стереотипів є реакція персонажки на заручини свого коханця. Отримавши звістку про одруження чоловіка з іншою, головна героїня лише на мить відчула заздрість, але дізнавшись про доброту та порядність нової обраниці, прийняла її та зраділа, що близька їй людина зможе бути щасливою. Отже, можливо, загалом і правда, що homo homini lupus est, але жінка жінці може бути подругою.

Ще одним цікавим аспектом збірки, на який варто звернути увагу, є популярний наразі психологічний концепт Female rage. Цим терміном описують довге багатошарове обурення та розчарування жінок щодо вкорінених патріархальних норм, сексистських упереджень та гендерної нерівності. Яскравими прикладами цього феномену в кіно є «Одержимість» Анджея Жулавського (1981), трилогія Х Тая Веста (2022–2024), «Я, Тоня» Крейґа Ґіллеспі (2017) та «Чорний лебідь» Даррена Аронофскі (2010) — у кожній із цих кінокартин є емоційна кульмінаційна сцена, де головна героїня показана крупним планом, кричить, плаче, страждає, фізично завдає шкоди собі або комусь, таким чином проходячи акт переродження.

Виявляється, українські письменниці межі XIX–XX століть теж зверталися до зображення Female rage у своїх текстах! У «Пропащих сестрах» Надія Кибальчич описує сцену сильних ревнощів Лізи до свого вчителя, що призводить до бійки з молодшою сестрою, після якої Ліза впадає в стан тотальної паніки. За допомогою риторичних запитань та вигуків, повторів, однорідних членів речення, Надія Кибальчич досягає гнітючої атмосфери, змальовує румінацію, яку переживає жінка, що не витримує рою нав’язливих тривожних думок: «Ліза схоплювалася і хапалася за голову, що, здавалося, розпадалась від думок. Вона вже бачила, як учитель залицяється до якоїсь невідомої гарної та молодої дівчини, як вона усміхається йому, як повертається перед ним… Ох…». Епізод закінчується контрастним переходом до оповіді про Олю, яка, здається, страждає сильніше за сестру, та ще й незаслужено: «Оля в сей час сиділа у садку. На блакитних рукавах біля плечей виступали криваві плями».

Не менш вражаючу сцену написала Одарка Романова в «Акулі». Художниця Євгенія Миколівна повертається додому після того, як побачила інтимну зустріч свого коханого Михайленка з Верболович — жінкою, чий портрет вона малювала, жінкою, яка проявляла романтичний та еротичний інтерес до її обранця. Євгенія не плаче, а ставить собі запитання «Як жити далі?». Вона хвилюється про долю Михайленка та своє існування без його присутності. Їй ввижається, що портрет Верболович от-от і засміється над нею, тому в пориві гніву й відчаю, художниця хапає ніж та встромляє його в картину.

Після завершення кульмінаційної сцени Євгенія Миколівна швидко приходить до тями та опановує себе. Вона — самодостатня жінка, чиє життя не обмежується стосунками з чоловіками, тому невдача з Михайленком зрештою не призводить до жодної незворотної катастрофи.

Останнім акордом, що доповнює відповідь на це запитання, постає легенда Лесі Українки з промовистою назвою «Щастя». Письменниця перевертає традиційне уявлення про концепт щастя як стан цілковитого задоволення й прибирає позитивну конотацію слова. Авторка позиціонує щастя як лиху витівку злого духа, що хотів припинити «ясний спокій», який панував з початку віків на Землі. Оскільки цей текст у збірці поданий останнім, то ми, як читачі, начебто мусимо поглянути через нову оптику на всі ті уявлення, які формувалися в нас під час прочитання попередніх творів, і задуматися ще раз.

Утім, песимістичне уявлення Лесі Українки — лише одне з можливих. Так, наприклад, у драмі Любові Яновської «Людське щастя» кожна дійова особа вбачає щастя в чомусь своєму: кар’єрі, духовності, статках, дитині чи навіть у власних фантазіях. Якщо ж рухатися хронологічно від найдавнішого тексту збірки «Лихо не без добра» Ганни Барвінок (1857) до найближчого до нас «Метелика» Христини Алчевської (1909), то можна помітити тектонічний зсув у розумінні «жіночого щастя» від образу безвольної, безголосої дівчини до сильної, інтелектуальної й самодостатньої жінки. Сучасним панянкам стало набагато легше робити вибір на користь собі, а не соціальним очікуванням, що стало можливим завдяки величезній кількості жінок, які продовжують зміщувати акцент з «жіночого» на власне «щастя».