Що послухати? Найцікавіші подкасти осені

авторка Юлія Білоус - 30.11.2023 в Культура

Подкасти в Україні — хоч і тренд, але поки нішевий. Нещодавнє дослідження портрета українського подкастера підсвітило низку важливих питань, які непокоять авторів. Серед них — брак слухачів і майданчиків для того, щоб можна було говорити про аудіо. 

Спробуємо виконати це завдання малими кроками й поговорити про подкасти більше. Авторка подкастів та телегрампроєкту «Мене чути?» Юлія Білоус  зібрала 7 подкастів, які зʼявилися, оновилися або ж стали відкриттям цієї осені й привернули її увагу. 

Серед них подкасти про їжу й алкоголь, ток-шоу, наукпоп, подкаст-хіт із британських рейтингів і наративний подкаст про український заповідник.

«Два коктейлі в пʼятницю»

Подкаст аудіопродюсерки Вікторії Лавриненко й бармена Мартина Воллоха про коктейлі, хоч і вийшов з пілотом влітку, але повноцінно запустився саме восени. У кожному епізоді вам пропонують посидіти поруч за баром у чудовій компанії. Мартин готує коктейлі й розповідає історії, Віка — розпитує, коментує і дегустує.

Тут немає банальних висновків про напої чи випадкових порад, бо все поєднано органічно й невимушено. Віка й Мартин говорять про коктейлі насамперед у розрізі культури. Що пив Ремарк, а що Гемінґвей, як правильно пити мартіні, що пили у Нью-Йорку в ХІХ столітті, а що у Вінниці на початку ХХ-го?

Автори подкасту подбали, щоб для вас у цій розмові обовʼязково було місце, а слухацький досвід був імерсивним — завдяки потріскуванню кубиків льоду чи звуку напою, що ллється у склянку. Чи зʼявиться у вас бажання після «Двох коктейлів у пʼятницю» випити справжній перший? Найпевніше, так. 

«Голодним не слухати»

Цієї осені з другим сезоном повертається ще одна гастрономічна аудіопригода. Подкаст Анастасії Іванцової від Sebto media — це проєкт, який популяризує культуру їжі з історичного й особистого поглядів. З одного боку, ви дізнаєтеся щось цікаве про продукти, які щоденно входять до раціону, з іншого — ці знання допомагають вам подивитися на ваше харчування й готування їжі під іншим кутом. Наприклад, чи пробували ви колись їсти гречку з соусом чімічурі? Чи, може, додавати олію в десерт із морозива?

Другий сезон поки що має два епізоди — про олії й консерви, але теми першого сезону не втрачають актуальності навіть у холодну пору року — зрештою, гречку, гриби чи спеції ми вживаємо незалежно від сезону.

Це соло-подкаст, тож ви не почуєте там діалогів, але авторка не затягує своєї оповіді, жартує й ненавʼязливо пропонує спробувати щось нове. Тож після прослуховування залишаються тільки приємні враження.

«Гуртом та вщент»

Під осінь в Україні зʼявився новий розмовний подкаст від людей, яких добре знає український медійний простір — Сергія Притули й Антона Тимошенка. Розмовний формат добре знайомий українській аудиторії, і ненароком може здатися, що це чергова бесіда без особливого смислу, однак у цього подкасту є свої плюси.

Це розмови про актуальні суспільно-політичні й культурні події. Сергій та Антон переважно не дискутують, проте в обговоренні часто можна натрапити на відчуття різниці поколінь, які сидять за мікрофоном. Напевно, це перше, що робить цей подкаст цікавим, бо інколи ця різниця досить дотепна.

Друге, за що варто цей подкаст принаймні раз увімкнути, — це те, що в цій атмосфері вільного й невимушеного спілкування слухачеві не забувають запропонувати стілець за спільним столом. Таку магію вдається створити не всім авторам розмовних проєктів, але Сергію й Антону особистими історіями й відвертістю вдається посадити тебе поруч без враження, що ти просто підслуховуєш сказане.

«Головна обсерваторія»

Авторський подкаст про науку від наукового журналіста Дмитра Сімонова й «Української правди» переміг у премії «Слушно 2023» в номінації «Найкращий подкаст про науку й технології».

У цьому подкасті Дмитро спілкується з людьми, які дотичні до науки в Україні, займаються дослідженнями, захистом довкілля, медициною чи популяризують науку за допомогою мистецтва. Серед гостей цього подкасту є вже відомі українські автори наукпопу, режисерка документального кіно про природу під час війни та навіть координаторка космічних програм. Все для того, щоб «наблизити» науку до нашого буденного життя й середовища, у якому ми існуємо.

Насамперед це — подкаст-інтервʼю, однак проєкт неочікувано змінив свій формат на більш експериментальний, і, починаючи з листопада, автор подкасту не запрошує героїв до студії, а вирушає у мандрівки — в природничий музей чи в карпатські ліси, щоб додати інтерактивності. Тож у ваших вухах звучатимуть вже не просто інтервʼю, а аудіорепортажі.

«Атентат»

Новий подкаст від видання «Локальна історія», який ведуть Віталій Ляска й Андрій Козицький у форматі ток-шоу.

Не очікуйте, що подкаст про політичні вбивства буде звучати як класичний тру-крайм, бо це насамперед розмова двох фахівців з історії. Однак якщо вас цікавлять найгучніші замахи й політичні вбивства в історії України — вам однозначно сюди.

У цього подкасту поки що два епізоди: перший — про українського студента, який убив намісника Галичини Анджея Потоцького, другий — про замах на радянського консула, який спланували оун, щоб помститися за Голодомор. У подкасті багато історичних деталей, тож цей тру-крайм радше про освіту, ніж про розважальний контент (так, люди слухають тру-крайм саме для розваг!).

Sherlock & Co” 

Перший художній подкаст студії Goalhanger, який вийшов у жовтні й одразу опинився у першій десятці найпопулярніших британських подкастів. Як можна здогадатися по назві, головні герої цієї історії всім добре знайомі. Це аудіосеріал про Шерлока Голмса і його друга доктора Вотсона, і адаптований він до сучасного контексту.

Доктор Вотсон знову бойовий медик, який отримує поранення на війні в Україні й повертається до Лондона, щоб стати…тру-крайм подкастером.

Фанати всесвіту Шерлока Голмса одразу розпізнають, що надихалися автори хоч і класичними творами, але голоси й стиль художньої оповіді добирали, щоб привернути увагу прихильників екранізації 2010-х років від BBC. Четверту стіну між слухачем і героями теж зруйновано — доктор Вотсон розмовляє зі слухачами в подкасті й веде цілком собі реальний твіттер (чи то Х). Залучення аудиторії, яке вони отримують, шалене.

У подкаста за два місяці зʼявилося 8 епізодів, пригодницькі сюжети переосмислені, але апелюють до класичних оповідань, тож навіть адептам класичного Шерлока Голмса має бути цікаво порівняти ці дві версії.

«Асканія знову»

Наприкінці літа зʼявився наративний подкаст про заповідник «Асканія-Нова», який вже понад півтора року перебуває в окупації. Він вийшов з-під мого пера й голосу, тож залишаю його насамкінець.

Це пʼятисерійний документальний аудіосеріал про європейську історію заповідника і те, як цю історію десятиліттями намагалася знищити радянська влада, а згодом — і російська окупаційна адміністрація. Заповідник переживає свою третю війну, і загроза, що він може бути вкотре понівечений — реальна.

У цьому подкасті багато саунд-дизайну й музики, щоб атмосфера українського півдня звучала якомога повніше, й ви могли уявити безкрайній степ. 

авторка
Юлія Білоус

Новий документальний фільм — «Чернігів. Спільнокореневі»

авторка Софія Богуславець - 30.11.2023 в Кіно

Медіа «Вечір» презентує документальну стрічку «Чернігів. Спільнокореневі». Допрем’єрний показ відбудеться 1 грудня в кінотеатрі «Ліра» в Києві, а реєстрація на показ — за посиланням.

«Чернігів. Спільнокореневі» — це документальний фільм про людей, які займаються збереженням пам’яток і старовинних локацій міста. Головними героями стрічки стали: засновник проєкту «Дерев’яне мереживо Чернігова» Станіслав Іващенко, який досліджує й реставрує дерев’яні будинки, журналістка і письменниця Віра Курико, котра видала три книжки про місто і готує четверту, та фотохудожник Роман Закревський, що фіксує Чернігів через фотопортрети його жителів.

Усіх героїв фільму об’єднує любов до міста, бажання дослідити різні періоди його історії. Своєю діяльністю вони формують зв’язок між минулим і теперішнім Чернігова, допомагають решті містянам пустити тут своє коріння. Об’єднані спільною метою головні герої і стають «спільнокореневими».

4 грудня документальну стрічку можна буде переглянути на ютуб-каналі «Вечора». «Чернігів. Спільнокореневі» стане третім фільмом медіа з циклу про українські міста.

Ілюстрація — кадр із фільму «Чернігів. Спільнокореневі»

«Понівечені вітражі». Есей Олесі Яремчук про національні спільноти

авторка Олеся Яремчук - 30.11.2023 в Есеї

Збереження національного різноманіття в Україні є одним із найскладніших викликів української демократії, яка дотепер бореться із демоном російського імперіалізму.  

 

Сім років тому я вперше поїхала записувати історії про національні спільноти України. Це був спекотний серпень, і я охоче переступала пороги старих хат із грубими стінами, всідалась на скрипучих диванах і довго-довго слухала. Про бабів і дідів, родинні історії з часів Другої світової (або й далі), виняткові страви, рецепти яких передавали з покоління у покоління. 

Після того серпня був іще з десяток поїздок. Були спекотна Херсонщина й Одещина, Буковина, Полісся, а взимку — Донеччина. Я записувала усну історію, бо хотіла через долі конкретних людей показати історії національних спільнот в Україні. 

Хтось переїхав на території сучасної України ще за часів Австро-Угорської та Російської імперій. Наприклад, шваби, словаки Закарпаття, шведи Херсонщини.

Хтось став лише маленькою фігуркою на шахівниці етнічної уніфікації у радянські часи. За показовою політикою коренізації у 20-х роках минулого століття прийшли репресії, депортації, етнічні чистки. Ідея Сталіна полягала у знищенні національної ідентичності народів, тому їх насильно переселяли та змішували між собою. 

Так виселили поляків Житомирщини та німців Донеччини у Казахстан, українців із заходу України депортували до Сибіру як «куркулів», греків Маріуполя репресували, понад двісті тисяч кримських татар, які є корінним народом Криму, у 1944 році насильно депортували до Узбекистану (за даними самоперепису, проведеного Національним рухом кримських татар – понад 400 тисяч). Це лише невеликий перелік тих народів, які були насильно змушені покинути свій дім.

Хтось приїхав в Україну вже за часів незалежної України, вибираючи це місце для себе з огляду на доступність житла та освіти.  

До 2018 року я зібрала 14 історій про національні спільноти України, які увійшли до книжки репортажів «Наші Інші». Але ж народів в Україні більше. Це був лише початок розмови, і я мріяла написати другу частину. 

У рецензіях літературних критиків та відгуках читачів кілька разів прозвучало, що ці літературні репортажі — «архів памʼяті». Мені подобалося це визначення, адже у книжці дійсно було чимало історії. Історії зникомої. 

Але я й уявити не могла, наскільки буквальним виявиться це словосполучення після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. 

Розпорошені

Турки-месхетинці з села Васюківка біля Бахмута на Донеччині виїхали, а точніше сказати, розпорошились по інших регіонах України та Туреччини.    

Вони трималися до останнього й не хотіли виїжджати, навіть коли лінія фронту пролягала за 40 кілометрів від їхнього дому. В останній розмові Жасім Іскондаров розповів мені, що вони тепер десь біля Кривого Рогу, що хочуть повернутись до свого будинку. Чи він ще існує, цей будинок?

Шведська кірха у селі Зміївка на Херсонщині пошкоджена через обстріли — зокрема, дах і дзвіниця. Шведи здебільшого евакуювалися. Героїня мого репортажу Марія Мальмас поїхала до доньки в Каховку, отже, зараз в окупації.

Старосту села Зміївка, в сімʼї якого я ночувала, взяли в полон і тримали там 24 дні. Після повернення йому потрібна операція та лікування.  

Румейки Олімпіада та Афіна Хаджинови під обстрілами вибирилася з оточеного Маріуполя. Маріупольський краєзнавчий музей з експонатами та Культурний центр «Меотида» постраждали від обстрілів. Були знищені й унікальна бібліотека Культурного центру Федерації грецьких товариств у Маріуполі, а також колекція картин українських художників грецького походження. Доля архівних матеріалів – невідома.

Двоє з героїв моїх репортажів, словак Володимир Михальчин, а також гагауз Іван Капсамун, воюють. 

Двоє з моїх співрозмовниць померли. Через вік.

Землі понівечені, люди травмовані. 

Від того етнічного ландшафту, історії про який я документувала, залишилися лише маленькі кришталики (це слово дуже доречно вжив Остап Сливинський у передмові до книжки). Посічені, змерклі, запорошені. Ці кришталики доля (чи точніше — Росія) вкотре пересовує з місця на місце, і вони починають формувати якесь нове мозаїчне полотно.  

Коли я читала новини про руйнацію і терор, які відбуваються на окупованих територіях, відчувала себе спустошеною. Увесь мій світ, мою внутрішню картографію, оцей виплеканий вітраж різноманіття, який я намагалася скласти, Росія сплюндрувала.

Я не придумала нічого кращого, як записати кілька історій про представників спільнот України, які виїхали до Європи. 

Я знайшла кримських татар, євреїв та ромів у Німеччині, які були готові поділитися пережитим. У цих поїздках була також німецька фотографиня, і напередодні нашого виїзду ми подумали, що могли би зробити портрети нашим співрозмовникам із речами, котрі якимсь чином повʼязують їх з Україною. Якась стара знимка, книжка, прикраса абощо. Якою сміховинною була ця ідея.

Мої герої з Харкова виїжджали під обстрілами з двома маленькими торбинками, в які помістилися лише найважливіші документи й кілька футболок. Мій співрозмовник з Херсонщини через фільтрацію, яка його чекала, не міг узяти нічого важливого.

Коли я питала: «Чи є якась річ, яка зараз нагадує вам про Україну?» — мої співрозмовники знизували плечима. Не було нічого. Не про це думаєш, коли рятуєш життя.

Моя прабабуся, коли її депортували на Сибір совєти, взяла одну ікону й скриню з тканинами. Завдяки цьому вижила. 

Я часто думала про оцю-от оголеність, відсутність вдома культурних артефактів чи сімейних реліквій — бо так було здебільшого з тими, хто пережив репресії і виселення.

Так люди, які по крихті ціле життя вибудовували свій дім, опинялися нужденними десь серед чужої країни, в самотності й відмежованості від усього, що для них важило. Без грошей, часто навіть без паспортів, без можливості повернутись. 

З початку повномасштабного російського вторгнення в Україну росіяни депортували понад три мільйони людей з окупованих територій до Росії. Серед них — сімсот тисяч українських дітей.

Методи імперії не змінилися. Але змінилися люди, які готові чинити опір. 

Сильніше, ніж минулого разу, коли більшовики окупували території України. 

Резистентність

Болгари, грузини, гагаузи, словаки, євреї, вірмени, угорці, роми — раз у раз у моїй стрічці виринають новини про цих представників національних спільнот, які зараз воюють у Збройних силах України. Кримські татари ще у 2016 році створили свій батальйон — імені політичного та державного діяча Номана Челебіджіхана. Народи України зараз спільно воюють за можливість жити в демократичній державі. Бо знають, що означає російський режим. 

Наприклад, 3 березня 2014 року, тобто за кілька днів після введення Російською Федерацією військ до півострова Крим, кримський татарин Решат Аметов вийшов на одиночний пікет у центрі Сімферополя. Чоловік захоплювався ідеями Магатми Ґанді й хотів показати мирний протест проти окупації Криму. Його одразу затягнули в машину і кудись відвезли. Після двох тижнів пошуків його знайшли закатованим.

Десятки кримських татар зникли безвісти, сотні сидять у в’язницях як політичні в’язні.  

Згідно з аналітикою «Крим_SOS», у Криму 90 відсотків повісток під час мобілізації отримують саме кримські татари. 

«Це злочин, за крок до геноциду, — вважає заступник директора Українського інституту, правозахисник Алім Алієв. — Кримські татари, за логікою Росії, мають воювати проти своїх співвітчизників. Тобто інших кримських татар, які у лавах ЗСУ і які розпорошені по всій лінії зіткнення?»

Збереження національного різноманіття є одним із завдань, які стоять перед Україною. 

Ще 21 липня 2021 року Президент Володимир Зеленський підписав закон, який визначає кримських татар, караїмів та кримчаків корінними народами України, які сформувались на території Кримського півострова.

У цьому ж році він розпочав дискусію про те, що не варто називати народи України «меншинами», щоб не було протиставлення «більшість-меншість», адже всі є творцями українського суспільства. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну значно сповільнило роботу над законом, але 21 вересня 2023 Верховна Рада України таки схвалила поправки до Закону «Про національні меншини (спільноти) України», який має зміцнювати їхні права та свободи.

***

Зараз як ніколи гостро стоїть завдання захисту культури й мов народів України. Одна думка про те, як багато ми зараз втрачаємо, — просто нестерпна. 

За тим болем десь далеко жевріє віра у те, що ми все відбудуємо. Відновимо.

Не забудемо злочини росіян і не забудемо про ті народи, які зараз воюють із нами, українцями, пліч-о-пліч.  

Повернувшись в Україну, я віднаходитиму ці кришталики розмаїття, яке Росія намагається знищити. Відтиратиму їх під пилу й горілого.

Й оплакуватиму тих, кого вже не повернути. 

Ілюстрації — фотографії Ірини Середи, Олесі Яремчук, Миколи Куривчака

авторка
Олеся Яремчук

Стартує освітній проєкт для молоді — «Колайдер»

авторка Софія Богуславець - 30.11.2023 в Культура

Суспільне та pedan|buro запускають спільний проєкт «Колайдер». Це зухвала школа майбутнього, яка доступно й цікаво розповість підліткам про світ. Завдяки формату «едютейнмент» — коли освітній контент подають у легкій розважальній манері — молодь більше дізнається про теми, які найчастіше ґуґлить: космос, наука, історія, комп’ютерні мережі, улюблені блогери.

«Колайдер» поєднає в собі кілька рубрик: разом з експлейнер-журналом «Та невже?» аудиторія може дослідити цікаві факти й розвінчати популярні міфи про Всесвіт. «Хто тут Ейнштейн?» — це шоу-батл, де молодь разом із популярними блогерами й митцями перевірятимуть свої знання. А ведучі «КіберХати» Валерія Пешикова й Микола Мальчин розкажуть про переваги й небезпеки віртуального світу.

Відкрити для себе «Колайдер» можна на Youtube-каналі, соцмережах Instagram і TikTok, а перший випуск зухвалої школи стартує вже сьогодні.

Дізнатися детальніше про проєкт на сайті.

Ілюстрація — обкладинка проєкту на сторінці Суспільне Мовлення

Книга року BBC-2023: оголосили короткі списки

авторка Марина Губіна - 29.11.2023 в Книжки

Журі визначило короткі списки літературної премії Книга року BBC-2023.

Серед 40 видань, які сформували довгі списки, члени журі обрали по 5 головних номінантів у трьох категоріях: художня література, есеїстика та дитячі книги.

Серед художньої літератури у короткі списки ввійшли:

  • Олена Захарченко «Тільки не гавкай» («Віват») — антологія історій про абсолютно різних людей, яких обʼєднала війна і потреба врятувати від неї тварин. Книга не так про війну, як про стійкість, взаємодопомогу та віру в краще.
  • Олег Костюк «Скорбота і безумство» переклад з рос. («Друкарський двір Олега Федорова») — книга, написана у 2021 році, а тому розповідає про іншу фазу війни — «конфлікт малої інтенсивності», як її ще називають. 
  • Євгенія Кузнєцова «Драбина» («Видавництво Старого Лева»)  — знайома багатьом історія про вимушене співжиття з ріднею на початку повномасштабного вторгнення.   
  • Анастасія Левкова «За Перекопом є земля» («Лабораторія») — текст, який рівною мірою можна описати як етнографічний роман про Крим, або як історію вибудовування власної ідентичності.
  • Сергій Сингаївський «Дорога на Асмару» («Комора») — історія українця військового перекладача, який у складі радянської групи допомоги їде до Ефіопії у найстрашніші для країни часи штучного голоду та війни 1984-86 рр.

До фіналу в номінації «Дитяча книга» дійшли:

  • Катерина Єгорушкіна «Наш підліжковий космос» («Віват») — зворушлива історія про уяву, і як з її допомогою можна перетворити власну кімнату на місце дивовижних пригод.
  • Юлія Мак «Толіки. Про тих, хто перемотував касету олівцем» («Лабораторія») — спогади про бешкетне дитинство і юність тих, хто зараз уже встиг стати зразковим сімʼянином, захисником держави, або просто за робочою рутиною почав забувати про життя.
  • Іван Малкович «Анна Ярославна: київська князівна – королева Франції» («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА») — книга-оповідь про життя Анни Ярославни, проілюстрована одразу у двох стилях: звичному для видавництва казковому та «літописному», в якому б цю історію зобразили за часів князівни.   
  • Юліта Ран «Дзеркало бажань» («АССА») — пригоди дівчинки Мілани, яка одного разу знаходить таємниче дзеркало, яке може виконувати бажання, от тільки працює трохи на власний розсуд.
  • Галина Ткачук «Блакитний записник» («Віват») — щоденник Бе-Зе купували, щоб маленька Влада написала у ньому «Товсту книжку», але війна поміняла плани, і тепер на сторінках записника занотовані найпотаємніші думки дівчинки.

Есеїстику в коротких списках представляють:

  • Володимир Єрмоленко «Ерос і Психея. Кохання і культура в Європі» («Видавництво Старого Лева») — цикл лекцій про важливі віхи, постаті та сюжети європейської й української культури та їхні взаємодії. Після кожного розділу є перелік рекомендованих текстів для глибшого вчитування в тему. 
  • Катерина Зарембо «Схід українського сонця. Історії Донеччини та Луганщини початку XXI століття» («Човен») — розвідка про різноманітні українські осередки Донеччини та Луганщини, яких ставало все більше від 2000-х і до окупації 2014 року.
  • Олександр Михед «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення» («Видавництво Старого Лева») — текст на межі репортажу та есею про все пережите українцями за 13 місяців повномасштабної війни. Книга, в якій багато хто впізнає свій досвід, для якого письменний знайшов доречні слова. 
  • Ростислав Семків «Пригоди української літератури (від романтизму до постмодернізму)» («Темпора») — книга-мандрівка каноном української літератури, який виявляється значно цікавішим, ніж більшість памʼятає зі школи.
  • Ірина Славінська «Повітряна й тривожна книжка» («Віват») — текст про те, як всіх нас змінила війна, як адаптувався наш побут, та яким тепер є життя «тилових» міст.  

Фінал премії Книга року BBC-2023 відбуватиметься 14 грудня в київській книгарні Readeat, яка цього року стала партнером конкурсу. А постійним партнером премії є Культурна програма Європейського банку реконструкції та розвитку. Переможці отримають грошову нагороду у розмірі гривневого еквівалента £1 000. 

Цьогоріч до журі премії ввійшли: Віра Агеєва — літературознавиця, професорка «Києво-Могилянської академії»; Світлана Пиркало — письменниця, радниця з питань культури ЄБРР; Віталій Чепинога — блогер, Віталій Чернецький — професор Канзаського університету; Марта Шокало — головна редакторка BBC Україна.

Перелік книжок, що увійшли у довгий список премії.

Ілюстрація — BBC News Україна

авторка
Марина Губіна

Гумор, ніжність і зомбі: перевідкриваємо Квітку-Основ’яненка

авторка Ірина Пасько - 29.11.2023 в Книжки

29 листопада 245 років тому народився Григорій Квітка-Основ’яненко. Чим письменник родом з ХVIIІ століття може бути цікавий читачам і читачкам у столітті ХХІ? Чим особиста історія і творчість Квітки мотивують і надихають сучасників? Які його твори зараз бачимо з таких ракурсів, про які автор, імовірно, не замислювався? 

Спробуємо розібратися разом з літературознавицею Іриною Пасько. 

«Був монахом, був артистом, був поетом, танцюристом!», або Цікаві досліди Григорія Квітки

Григорій Квітка, відомий під псевдонімом Основ’яненко, більшу частину життя провів у селі Основа під Харковом, на честь якого і назвався. Але це життя було неймовірно насиченим із неодноразовими поворотами на 180 градусів. Біографія Квітки це історія про те, що чудеса бувають і ніколи не пізно.

Наприклад, у дитинстві малий Григорій осліп кажуть, через недбалість няньки до дитячого ячменю на очах. Зір дивом повернувся до хлопця, коли йому було шість років: мати повела його на прощу до Озерянської Богородичної пустині за тридцять верств (близько 32 кілометрів) від Харкова, і в храмі Григорій несподівано прозрів побачив образ Богоматері. Принаймні так розповідають про подію біографи кажуть, під впливом цієї пригоди Квітка до кінця життя був надзвичайно набожним. Це, однак, не заважало йому виступати із сатирою на духівництво. 

До речі, про набожність: у дев’ятнадцять, звільнившись із дуже умовної військової служби, Квітка мав серйозний намір стати ченцем. Однак тоді його не благословили батьки мовляв, ще замолодий для такого. У двадцять шість він усе-таки написав прохання про послушництво до Слобідсько-Українського й Харківського єпископа і цього разу родина не стояла на шляху до зречення світу.

Можливо, у чернецтво майбутнього письменника кликала щира віра, а може — вчення Сковороди, частого гостя дому Квіток. У юності Григорій не раз зустрічався із рок-зіркою української філософії і високо цінував цей досвід.

Іншою причиною могло бути бажання «не заважати» старшому братові Андрію: родинних статків не вистачило б на «достойне» життя для обох синів, а Андрій стрімко будував кар’єру в імперії і потребував грошей. 

Причиною піти в ченці точно не була нехіть до любовних пригод: хоч молодий Квітка і писав, що «любить жінок як людей, а не як жінок», і таки довго зволікав із одруженням, він аж ніяк не був байдужим до протилежної статі. Кажуть, був одного разу такий закоханий, що саме лише ім’я коханої впливало на його рішення. Виконуючи обов’язки судді, почув, що позивачка тезка коханої, тож одразу вирішив справу на її користь. Романтично, звісно, але не дуже професійно.

Послушником Квітка пробув близько року, але постригу так і не прийняв. Чому достеменно не відомо. Натомість з 1806 року з головою поринув у громадські справи Харкова. Ким тільки не був: і організатором народного ополчення, і суддею совісного суду (тут розглядали цивільні справи), і головою палати суду кримінального, і предводителем повітового дворянства. А ще організовував професійний театр у Харкові, був одним зі співзасновників «Украинского вестника» і директором танцювального клубу. Василь Каразін, який недолюблював Квітку, уїдливо написав: «Був монахом, був артистом, був поетом, танцюристом!» (написав російською, але менше з тим). Так, ніби бути різносторонньою особистістю то щось погане. 



А ще Квітка став одним із засновників Інституту шляхетних дівчат благодійного навчального закладу. Одна із класних дам, Анна Григорівна Вульф, зрештою стала його дружиною. 

До речі, щоб отримати дозвіл на шлюб із Анною, направленою до Харкова на роботу, довелося просити дозволу в імператриці. У світі кріпаччини ніхто насправді вільним не є. 

Квітці було вже за сорок, нареченій на двадцять два роки менше, але шлюб виявився щасливий і гармонійний втілення тієї ідеальної «щирої любові», про яку пізніше напише в однойменній повісті. Це було кохання-дружба, повне взаємної підтримки й поваги. Можливо, саме під впливом дружини Квітка уже майже в п’ятдесят став письменником.

Квітка-Основ’яненко міг би стати рольовою моделлю і прикладом для наслідування для всіх, хто шукає себе довго і дебютує в неюному віці. Немає систематичної фахової освіти? Але є спостережливість і талант. Немає професійного досвіду? Але, зрештою, досвіду чисто життєвого не бракує! Спостерігаючи життя, Квітка викладав його на папері майже без виправлень, начисто. «Добре роби — добре буде» так назвав він одне з оповідань. І хіба не правда? Коротко й цікаво про інші повороти біографії Григорія Квітки можна почитати у нарисі Леоніда Ушкалова «Григорій Квітка-Основ’яненко». 

«І звичайне, і ніжне, і розумне», або Повісті — це круто

Почнімо саме з цієї думки: повісті це круто! 

Повість це менше, ніж роман, але більше, ніж оповідання. Повість дасть вам зрозумілу, зв’язну історію, не розтягнену в часі, не роздроблену на десятки сюжетних ліній. Повість це осяжна кількість персонажів і притомний об’єм. Повість це ваша розвага на вечір. Повість це достойна ачівка на Goodreads, коли не встигаєте закрити річний челендж. 

А Григорій Квітка-Основ’яненко — «батько української повісті». 

Так, як і багато інших, Квітка починав писати російською і досяг певного успіху в російськомовної аудиторії зі своєю прозою і драматургією. Існує припущення, що Микола Гоголь «списав» свого «Ревізора» з комедії Квітки «Приезжий из столицы», створеної на кілька років раніше. 

Російськомовні писання Квітки висміювали темноту й тупість провінційного дворянства, авторство, попри псевдонім «Основ’яненко», швидко стало відомим і, ніде правди діти, сусіди й знайомі письменника були не в захваті від такої слави. Мстилися, як могли: певний час Квітка лишався без посад, а отже, у фінансовій скруті. 

Однак, як писав Леонід Ушкалов, тим, що зробило Квітку «справді неповторним» були його українські повісті та оповідання. І, якщо його гумористичні твори плюс-мінус вписувалися в очікування від української мови (її сприймали як підхожу лише для гумору завдяки «Енеїді»), то повісті «з народного життя» стали справжнім відкриттям. І для освіченої публіки, і для селян, які згодом з цікавістю знайомилися із творами Квітки в «метеликах» для народного читання.

«Марусю», magnum opus Квітки, прийнято називати сентиментальною повістю. Однак сам автор вважав свої твори реалістичними. Він бачив у людях саме такі риси: прагнення до духовної досконалості, чистоту «тонких» почуттів, глибоку мудрість. «Маруся» і «Щира любов» це історії кохань настільки досконалих, що їм просто не судилося збутися. Вони уже тим ідеальні, що закохані Василь і Маруся, Семен Іванович і Галочка ніби одна людина, що була колись розділена і нарешті знайшла половину. 

«Маруся» довгий час була твором, який представляв Квітку-Основ’яненка у шкільній програмі, тож сюжет вам точно знайомий: Маруся і Василь закохалися одне в одного з першого погляду, однак батько дівчини був проти, адже над Василем висіла загроза солдатчини. Життя в очікуванні чоловіка, який невідомо, чи повернеться (до того ж не із захисту рідної землі, а із чужої, імперської армії), доля, якої мудрий батько для Марусі не хотів. Зрештою через збіг обставин усе завершилося вкрай печально. 

Славнозвісна «Маруся», «Щира любов», «Сердешна Оксана» чи «Козир-дівка» гарна альтернатива романтичному серіалу в історичних декораціях. Кохання і зрада, високі почуття й непереборні обставини, воля батьків і добровільне одруження з нелюбом! 

І не забувайте оцінка на Goodreads: читати повість не так довго, як роман, а приємне відчуття саморозвитку точно буде разом зі ще однією позицією до вашої полички прочитаного.

«Щира любов не приглядається, чи карі, чи чорні очі, чи з горбиком ніс, чи біла шия, чи довга коса: їй до сього овсі нужди мало. Часто бува, що один одного не дуже і розгляділи, не мовили промеж собою ні словечка, не знають, хто є і відкіля; а вже один одного зна, один одного хоч де, то пізна, один на одного дивиться, один без одного скуча, і, якби могли обоє, кинулися б один до одного, зчепилися рученятами та й не розлучалися б повік... Так бува меж людьми, усе нарівно, чи вони чоловіки, чи чоловік з дівкою, чи жінки промеж себе. Тут тільки душі себе знають, а до прочого діла нема», Григорій Квітка-Основʼяненко «Щира любов»

Страшне й смішне — і невідомо, що страшніше

Квітчині повісті, оповідання і п’єси впливають на український культурний контекст, навіть якщо ми й не завжди усвідомлюємо/знаємо про джерело впливу. 

Найочевидніший приклад «Конотопська відьма». Якщо відьма, то конотопська, правда? І це, власне, перша асоціація із містом. Далі йде переможна для українців і сумна для русні Конотопська битва, але відьма випереджає. 



«Конотопська відьма» це і сатира на ледачу й не вельми кмітливу козацьку старшину, яка давно вже зробилася «не та», і фольклорна фантастика із чарами, оманами й польотами в ступі (та й так, своїм ходом). Анафора «Смутний і невеселий» тобто однаковий початок кожного з чотирнадцяти розділів повісті цілком підходить на роль одного з найстаріших українських мемів. Якщо вас хоч раз питали, чого це ви такі смутні й невеселі, – це була, свідома чи ні, цитата з Квітки, нашого монаха-танцюриста. 

У червні цього року студія Film.ua випустила тизер майбутнього фільму жахів «Конотопська відьма» він нібито заснований на реальній історії мешканки міста з часів початку повномасштабного вторгнення. Зрештою, ми пам’ятаємо, що конотопські жінки обіцяли окупантам в ті дні. Фільм навряд чи матиме якісь перегуки із повістю Квітки-Основ’яненка але саме така назва міцно прив’язує майбутню стрічку до літературної традиції. І повістю можна розігрітися в очікуванні аж раптом якісь мотиви таки будуть?.. Скоро, до речі, у видавництва Vivat має вийти повний, без купюр і скорочень, текст «Конотопської відьми» як обіцяють укладачі, вперше за сто років. 

Між іншим, у «Конотопської відьми» є дві пізньорадянські екранізації. Не ризикну їх радити, однак фільм «Відьма» 1990 року дещо крінжовий і не доступний для легального перегляду можна подивитися для загального розвитку. Там є, наприклад, сцена, у якій сексуальне збудження «інакомовлять» через настовбурчення вусів. Навіть не знаю, як це коментувати. 

І ще кілька слів про театр та кіно, щоб не повертатися до цього питання. Квітка написав низку п’єс російською та українською мовами. «Шельменко-денщик» і «Сватання на Гончарівці» часте явище в репертуарах українських театрів. Це комедії, і в обох є екранізації. «Шельменко-денщик» історія про волосного писаря, який у попередній частині став солдатом (так, Квітка-Основ’яненка написав цілу драматичну трилогію про звичаї і вади сучасників). Українець Шельменко виявляється спритнішим і хитрішим за панів-офіцерів, пихатих і обмежених, можливо, саме в цьому полягає секрет популярності цього твору. 

Якщо спробувати переглянути «Сватання на Гончарівці» 1958 року (режисер Ігор Земгано), можна ошаліти від того, яким колосальним був поступ гумору і національної свідомості з першої половини ХІХ століття. З одного боку, «Сватання» це історія про тріумф любові: Уляна й Олексій поєднуються, хоч матір дівчини проти, а хлопець кріпак. (Складається дивне враження, ніби для «доброго пана» Квітки, якого на схилі років гнобила кріпачка коханка старшого брата, кріпацтво взагалі не проблема.)

З іншого боку це шикарний матеріал для дослідження комплексу меншовартості й національних травм: зрештою, найхитрішим і найдіяльнішим персонажем виступає зросійщений, напівосвічений Осип Скорик дядько Олексія, відставний солдат. Вільний селянин Прокіп, батько Уляни, гіркий п’яниця, жінка утримує родину сама, тож прагне багатства. Саме його пропонує заможний хазяїн Павло Кандзюба за умови, якщо Уляна піде заміж за його сина Стецька. А Стецько, як на гріх, явно має вади розумового розвитку і саме це стає джерелом комічних ситуацій. 

У цій точці саме час зупинитися й подумати, наскільки людянішими ми стали чи принаймні намагаємося стати. Як на мене, з перспективи сьогодення «Сватання на Гончарівці» майже фільм жахів. Можете ризикнути.    

Зомбі на селі!

Шок-контент: Квітка-Основ’яненко писав про зомбі до того, як це стало мейнстримом. Судіть самі:

«От Нечипір тому, що біля його стоїть, хотів про се казати, аж зирк! що за недобра мати! то стоїть біля нього Охрім Супоня, що ще торік вмер… Озирнувсь на другого — Юхим Кандзюбенко; з ним укупі парубковали, і він після побоїв на вечорницях при ньому і вмер, та й суд виїжджав, і німець його потрошив. Оглянеться туди — і там мертвець; озирнеться сюди — і тут мертвець, куди не гляне, усе мертвеці, усе мертвеці, такі, що й недавно повмирали, і такі, що ще він тільки їх зазнав; були й такі, що й не можна їх і пізнати, хто він такий і є, бо не було ні носа, ні очей, ні ухів, ні губів: тільки самі ямки у голові».

Це «Мертвецький Великдень» чудове оповідання про шкоду алкоголізму. Воно смішне й повчальне, а водночас, читаючи, розумієш, що авторові такі вдалося витворити саспенс: викрутиться Нечипір чи ні? Зможе уникнути розправи чи доведеться поплатитися за свою необачність? Бо зомбі теж люди, а це навіть небезпечніше, ніж якби вони були бездумними чудовиськами. 

А ще, як і у «Сватанні на Гончарівці», у «Мертвецькому Великодні» зринає тема сильної жінки, яка із божою поміччю вчить свого чоловіка кулаками. Квітка-Основ’яненко цього не схвалює і нам не велить. Але описує із неприхованим задоволенням. 

Перечитувати Квітку сьогодні чисте задоволення. По-перше, він талановитий і майстерний. По-друге, його доробок вплинув на багатьох від Тараса Шевченка до сучасників. І навіть якщо не в усьому погоджуєшся із його поглядами, сам факт існування його творчості якісної і самобутньої спростовує імперські міфи про якусь там «одвічну російськість» східних регіонів України. А все, що зміцнює нашу впевненість у собі як нації, – актуальне й потрібне.  

Ілюстрації — «Шельменко-денщик» у постановці Петра Ільченка (Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка), «Сватання на Гончарівці» у постановці Віктора Шулакова (Київський національний академічний Молодий театр), кадр з фільму «Сватання на Гончарівці» (1958, реж. — Ігор Земгано).

авторка
Ірина Пасько

Десятки науковців на чолі з Тімоті Снайдером розпочинають проєкт «Українська історія: глобальна ініціатива»

авторка Марина Губіна - 29.11.2023 в Культура

27 листопада у Британському музеї відбулася презентація проєкту «Українська історія: глобальна ініціатива». До нього долучаться 50 українських та 40 іноземних дослідників. Протягом наступних  3 років історики разом розроблятимуть  близько 70 тем, що охоплюють період від передісторії українських земель до сучасності.

Метою проєкту є створення нової моделі публічної історії. Задля цього дослідники зʼясовуватимуть звʼязки між Україною та рештою світу впродовж століть, шукатимуть важливі міжнародні теми, повʼязані із землями та народами сучасної України. Окрім власне істориків, залучатимуть також фахівців з зоології, палеонтології, археології, подекуди й інші гуманітарні науки — літературу та філософію.

«Ми всі живемо у світі, де замало історії, але забагато міфу. І ми думаємо про майбутнє, але це не можливо без знання минулого. Тому ми запускаємо зараз цей проєкт, який може послужити моделлю, як й інші народи можуть осмислювати та будувати власну історію», — сказав Тімоті Снайдер на презентації ініціативи.

Організатори роблять великий акцент на співпраці між дослідниками над суголосними їм темами. Учасники можуть проводити дослідження у будь-який, доцільний для них спосіб, проте від них також очікуватиметься уважність до роботи своїх колег. Для цього будуть виділені кошти на проведення численних майстерень (робочих зустрічей), які зможуть ініціювати самі дослідники. 

Програмою також заплановані 3 великі конференції, яку дадуть змогу подивитися на проєкт в цілому, визначити загальний рух. За три роки від науковців очікують три тексти: перший — обсягом приблизно у 30 000 слів, в якому буде прописаний науковий апарат та супровідні ілюстрації, другий — на 3 000 слів, і третій — обсягом у 1000 слів. Усі вони мають бути написані доступною для широкого читача мовою.

«Ми маємо розуміти ті причини, з яких Україна чинить опір російському вторгненню. Звідки ці люди? Що за дивовижна поведінка? Це ж не може бути лише результатом 24 лютого 2022 року. Це все накопичувалося століттями. Тому ми хочемо звести докупи наші відкриття, те, що ми зʼясували, щоб це було доступно для всіх», — зауважив Тімоті Снайдер.

«Українська історія: глобальна ініціатива» — це благодійна організація, діяльність якої регулюватиме Комісія з питань благодійності Англії та Вельсу. Проєктом керуватиме рада директорів, до складу якої входять діячі та діячки культури з України та світу. Роботи учасників коментуватиме історична дорадча рада. Таким чином ініціатива сприятиме дослідженням запрошених науковців та формуватиме спільний проєкт для міжнародного порозуміння.

До складу ради директорів проєкту входять:

  1. Карл Більдт — очільник ради, співголова Європейської ради з міжнародних відносин.
  2. Енн Епплбаум — історикиня, лавреатка Пулітцерівської премії,  авторка The Atlantic.
  3. Тімоті Снайдер — професор Єльського університету, науковий співробітник Інституту гуманітарних досліджень у Відні.
  4. Борис Ґудзяк — архієпископ і митрополит Філадельфійської митрополії Української греко-католицької церкви, президент Українського католицького університету.
  5. Наталія Гуменюк — журналістка, співзасновниця Public Interest Journalism Lab та ГО «Громадське».
  6. Юлія Мостова — журналістка, співзасновниця та головна редакторка газети «Дзеркало тижня».
  7. Віктор Пінчук  — засновник, автор ідеї проєкту, український меценат.
  8. Філіп Сендс — юрист, професор права в Університетському коледжі Лондона, автор книжок «Східно-Західна вулиця» та «Щурячий лаз».
  9. Фарід Закарія — ведучий CNN, журналіст The Washington Post.
  10. Сергій Жадан — український поет та письменник.

Міжнародну академічну консультативну раду очолюють Тімоті Снайдер, Сергій Плохій та Ярослав Грицак.

Також, до її складу входять:

  1. Суніл Амріт — професор історії та голова Ради з вивчення Південної Азії в Єльському університеті.
  2. Рохіт Де — юрист та викладач історії Південної Азії в Єльському університеті.
  3. Барбара Енгелькінг — засновниця та директорка Польського центру дослідження Голокосту при Інституті філософії та соціології Польської академії наук у Варшаві.
  4. Хусейн Фенсі — викладач історії ісламського світу в Єльському університеті.
  5. Рорі Фіннін — професор українських студій Кембриджського університету та співробітник Коледжу Робінсона у Кембриджі.
  6. Тімоті Ґартон Еш — професор європейських студій в Оксфордському університеті, професор у коледжі Св. Антонія та старший науковий співробітник в Інституті Гувера при Стенфордському університеті.
  7. Антон Дробович — голова Інституту національної пам’яті України.
  8. Амелія Глейзер — професорка, завідувачка кафедру юдаїки в Університеті Каліфорнії у Сан-Дієго.
  9. Ювал Харарі — філософ, професор Єврейського університету в Єрусалимі.
  10. Ольга Гнатюк — перекладачка, есеїстка, професорка Варшавського університету та Національного університету «Києво-Могилянська академія».
  11. Мая Джасанофф — професорка історії в Гарвардському університеті.
  12. Леонора Невілл — завідувачка кафедри історії Візантії та професорка Університету Вісконсін-Медісон.
  13. Келлі О’Ніл — директорка проєкту «Імперія» та викладачка історії Гарвардського університету.
  14. Марсі Шор — викладачка історії Єльського університету.
  15. Тула Сімпсон — викладач історії Університету Преторії.
  16. Ірина Склокіна — історикиня та дослідниця у Львівському центрі міської історії.
  17. Кетрін Янгер — постійна співробітниця Інституту гуманітарних досліджень у Відні та директорка програми «Україна в європейському діалозі».
Ілюстрація — фото надане пресслужбою

авторка
Марина Губіна

Women Power Forum: збереження жіночого психічного та фізичного здоров’я під час війни

авторка Марина Губіна - 29.11.2023 в Культура

Women Power Forumзахід присвячений психічному та фізичному здоровʼю жінок, а також способам усебічного відновлення балансу, який сильно похитнувся в умовах повномасштабної війни. Спікерами події стануть дипломовані фахівці й фахівчині у галузях психології, психотерапії, гінекології, неврології, нутриціології та дерматології. Долучитися до форуму можна буде фізично у Києві (у Pochayna Event Hall)  й дистанційно, вестиметься онлайн-трансляція заходу. 

На події буде 5 панелей, присвячених окремим аспектам здорового життя:

  • Фізичне здоровʼя та вплив війни на нього — фахівці говоритимуть на теми профілактики, запобігання та врешті-решт усунення проблем із жіночим здоровʼям.
  • Психічне здоровʼя — дискусія про адаптацію психіки до війни, роботу зі страхом та агресією, напрацювання стійкості.
  • Фізіологія та психологія сексу — розмова про прийняття та розуміння свого тіла, віднайдення, або повернення йому відчуттів. 
  • Краса та зовнішність — спеціалісти обговорюватимуть візуальні прояви хронічного стресу та способи й засоби, які допоможуть боротися із цими наслідками. 
  • Харчування — дискусія про взаємозвʼязки між стресом та харчовими розладами. 
«Війна — це надпотужний і тривалий стрес, який здатний вимкнути багато важливих функцій в жіночому організмі й створити проблеми зі здоров'ям. Війна впливає на бажання і можливість стати мамою, на стосунки в парі, збільшує ризик розвитку таких важких захворювань як цукровий діабет і остеопороз. Жіноче здоров'я впливає на майбутніх українців та українок. Тому, якщо можна чогось уникнути й щось попередити, не гаймо з початком», — розповідає спікерка форуму, відома лікарка акушерка-гінекологиня Наталія Лелюх.

Серед фахових спікерів:
Антон Семенов — психотерапевт, тренер інструкторів ТрО ЗСУ з першої психологічної допомоги, засновник волонтерського проєкту «Як ти, брате?»;

Ксенія Возніцина — неврологиня, засновниця центру психологічного здоровʼя та реабілітація «Лісова поляна», допомагає психологічно реабілітувати ветеранів з 2015 року;

Наталія Лелюх — лікарка акушерка-гінекологиня, завідувачка жіночої консультації Клініки Академіка Грищенка «Рід»  волонтерка, засновниця Жіночого клубу з Наталією Лелюх;

Владлєна Аверіна — керівниця клініки Averina clinic, Президентка Асоціації естетичної гінекології та андрології.

Окрім панельних дискусій на заході також буде артпрограма: Поль Солонар зіграє музичний перфоманс на фортепіано, Aktorstvo Theatre представить виставу «Світове дерево», а Максим Бородін заспіває на закритті форуму. Також, протягом всієї події працюватиме дитяча кімната, де гості можуть залишити своїх дітей під наглядом, а малюки — погратися, поки їхні батьки братимуть участь у програмі. 

Більше про захід можна дізнатися на сайті події.

Ілюстрація — з сайту заходу Women Power Forum

авторка
Марина Губіна

Скарби Криму повертаються до України

авторка Софія Богуславець - 29.11.2023 в Культура

Нідерланди передали Україні артефакти з колекцій чотирьох музеїв Криму. 28 листопада у Скарбниці Національного музею історії Україні презентували окремі вироби з колекції. Раніше вони експонувалися на виставці «Крим: золото й таємниці Чорного моря» в музеї Алларда Пірсона в Амстердамі.

Провідна наукова співробітниця Скарбниці Національного музею історії України Оксана Ліфантій розповідає, що цінність кримських артефактів визначає не тільки матеріал, з якого деякі з речей колекції виготовлені. Окрім золотих і срібних прикрас серед експонатів ще є стели з пісковика, мармурові статуетки давньогрецької роботи, залізна зброя.

«Одними з найцікавіших предметів вважаються китайські дерев’яні лаковані скриньки, адже ці речі так далеко на захід від Китаю у світі досі не знаходили. Тобто це надзвичайна колекція, завдяки якій можна дізнатися про матеріальну культуру народів, що проживали в Криму приблизно з IV століття до нашої ери до VI, можливо, початку VII століття нашої ери. Багато артефактів свого часу стали відкриттями».

Нагадаємо, що у 2014 році в нідерландському Музеї Алларда Пірсона відбулася експозиція «Крим — золотий острів у Чорному морі». На ній представили колекції 5 музеїв України. Після завершення виставки предмети з колекції Національного музею історії України повернулися до Києва. Проте виник конфлікт щодо артефактів із музеїв Криму, які перебувають під російською окупацією. Нідерланди розпочали судовий процес, щоб вирішити це питання.

У червні цього року Верховний Суд Нідерландів задовольнив позов про повернення Україні кримських артефактів, а вже в листопаді колекцію передали на зберігання до Скарбниці Національного музею історії України. Це 565 артефактів, серед яких античні скульптури, скіфські й сарматські прикраси, китайські лакові шкатулки. Вони зберігатимуться в Національному музеї історії України до деокупації Криму.

Ілюстрація — фото з фейсбук-сторінки Національного музею історії України

У Лос-Анджелесі відбудеться ярмарок українських митців

авторка Софія Богуславець - 28.11.2023 в Культура

З 30 листопада по 3 грудня у Лос-Анджелесі триватиме ярмарок, де представлять понад 180 українських творців. Це вже друга подія цього року, яка відбудеться в межах проєкту “i am u are” — івент-платформи, що підтримує українську творчу спільноту в США. Проєкт заснували Анна Пагава та Христина Скріпка за підтримки партнерів Nova Ukraine, Razom for Ukraine та WNISEF.

На українському ярмарку в Лос-Анджелесі планують представити українські бренди за різними напрямами: мода, технології, мистецтво, етнологія, об’єктний дизайн. Особливим стендом стане проєкт «Трансцендентна Україна» — це дев’ять експонатів, які втілюють певний аспект української культури.

У межах ярмарку відбуватимуться тематичні виставки й майстер-класи.

Більше про подію на сайті платформи “i am u are”.

Ілюстрація — афіша події проєкту “i am u are”