Культурні новини березня

авторка Софія Богуславець - 31.03.2024 в Культура

Добірка подій, котрі відбулися в культурному просторі України та світу протягом березня.

5 березня у Києві в МХП почав експонуватися документальний проєкт-виставка «Культура vs війна».

6 березня відбулася п’ята церемонія нагородження премії Women in Arts, котрою відзначають здобутки жінок у сфері культури та мистецтва.

З 6 по 10 березня в Івано-Франківську відбувся фестиваль-воркшоп для молодих авторів «Прописи».
У межах події відомі письменники провели тематичні лекції, зокрема Тарас Прохасько та Аскольд Мельничук поговорили про авторську мову в прозі та про підходи до перекладу поезії.

7 березня у прямому ефірі організатори щорічної професійної музичної премії Yuna оголосили номінантів у дев’яти номінаціях. 

8 березня у Києві відкрилася виставка «Олександр Ройтбурд. Теорема влади» Дослідницької платформи PinchukArtCentre. Експозиція присвячена творчості та особистості митця, його внеску в культурне середовище України й Одеси зокрема.

9 березня до 210-річного ювілею від дня народження Тараса Шевченка оголосили лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка 2024 року.
Раніше публікували лонгліст претендентів на Шевченківську премію 2024.

9 березня лауреатами премії Норвезької асоціації письменників за свободу слова 2023 стали Салман Рушді та Вікторія Амеліна (посмертно). 

10 березня у Лос-Анджелесі відбулася 96-та церемонія вручення нагород премії «Оскар».
У номінації «Найкращий документальний повнометражний фільм» переміг український фільм «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова, Євгена Малолєтки та Василиси Степаненко.

11 березня на сайті Букерівської премії опублікували лонгліст авторів і їхніх творів, що претендують на цю престижну літературну нагороду в 2024 році. 

З 12 по 14 березня відбувся Лондонський книжковий ярмарок — це подія, присвячена культурній дипломатії, зокрема пошуку і створення нових зв’язків у книжковій сфері. Національний стенд координував Український інститут книги.

13 березня Європарламент схвалив закон AI Act — це перший комплексний законодавчий акт щодо штучного інтелекту, який пов’язаний із викликами й можливими ризиками технологій.

З 13 березня по 31 травня відбудеться міжнародний мистецький проєкт Мальтійська бієнале, у межах якої представлять український павільйон — виставку From South to North мисткині Алевтини Кахідзе на тему деколонізації.

З 14 березня в Національному центрі «Український дім» можна відвідати ретроспективну виставку «Алла Горська. Боривітер», на котрій представлено понад 100 творів мисткині-шістдесятниці та архівні матеріали, що розкривають особистість та громадську позицію Алли Горської. Експозиція триватиме до 28 квітня. 

14 березня оголосили переможця 2023 нової книжкової нагороди Nero Book Awards, яка відзначає важливі й видатні твори письменників та письменниць, що живуть у Великобританії та Ірландії. «Золотою книжкою року» став роман «Укус бджоли» Пола Мюррея.

14 березня відбулася прем’єра українського фільму «Я, “Побєда” і Берлін» Ольги Ряшиної за мотивами однойменної повісті Кузьми Скрябіна. Йдеться про авантюрні пригоди молодих музикантів, що вирішили обміняти старий автомобіль у Берліні та встигнути на власний концерт за три дні.

З 16 по 24 березня відбувся Національний тиждень поезії, у межах якого в різних містах України відбувалися різні тематичні події. Зокрема Український інститут книги представив кілька культурних проєктів, наприклад, каталог «Українська поезія | 2023-2024».

17 березня — прем’єра чотирьох серій із п’яти запланованих документального серіалу Quiet on Set: The Dark Side of Kids TV про лаштунки дитячих шоу кінця 1990-х — початку 2000-х, пов’язаних із продюсером каналу Nickelodeon Деном Шнайдером.

20 березня на офіційній сторінці премії BAFTA Television 2024 оголосили номінантів премії. BAFTA — це щорічна премія за визначні заслуги у сфері телебачення, котру вручає Британська академія телебачення й кіномистецтва.

21 березня відбулася українська прем’єра фільму польської режисерки Аґнєшки Голланд «Зелений кордон». Про цю кінороботу було чимало різних відгуків від критиків і кінооглядачів.
Зокрема кінокритик Ігор Кромф та історик Роман Кабачій обговорили фільм через польський контекст та сучасну оптику сприйняття.

З 21 по 24 березня провели Лейпцизький книжковий ярмарок, присвячений культурному об’єднанню читачів із авторами, видавцями й медіакомпаніями всього світу.

25 березня опублікували довгий список претендентів на Восьму Національну кінопремію «Золота Дзиґа». До лонглісту ввійшло 50 робіт.

28 березня оголосили переможців театральної премії «Київська пектораль 2023», якою щорічно відзначають найкращих місцевих митців сцени.

З 28 березня у прокат виходить український драматичний фільм «Лишайся онлайн» Єви Стрельнікової про початок повномасштабного вторгнення з точки зору цивільних українців.

З 28 по 30 березня у Києві відбувся щорічний кінофестиваль Doc Kyiv Fest 2024.

Що подивитися нового на українському ютубі?

авторка Марина Губіна - 30.03.2024 в Культура

Цього тижня пропонуємо віртуально долучитися до екскурсії про Аллу Горську, замислитися, яку роль може виконувати їжа у кіно, дізнатися, які символи ховаються на голландських натюрмортах, познайомитися ближче з одною з головних мислительок 2 половини XX століття, послухати розмови з представниками та представницями кіностримінгів і видавництва КСД та подивитися, як триває відновлення Бородянки.

Відеоесей про їжу в кіно на каналі «Мої думки про кіно»

Антоніо Лукіч розмірковує про роль їжі у фільмах, як вона може змінювати контексти сцен, чому часом набуває зворотних значень, про що думають персонажі та що пізнають, поки їдять. На прикладах різноманітних стрічок режисер аналізує, яких функцій може набувати їжа, та як кіно здатне втамувати голод.

Випуск про Сьюзен Зонтаґ на каналі «Шалені авторки»

Віра Агеєва та Ростислав Семків поговорили про життя, діяльність та ключові тексти одної з головних мислительок та дослідниць 2 половини XX століття. Літературознавці розповіли про біографію Сьюзен Зонтаґ, написану Бенжаміном Мозером, переплетення особистих досвідів авторки із темами її есеїв, стосунки письменниці з фотографинею Енні Лейбовіц та історії, які були великою частиною її життя, але не перетворилися в тексти.

Кураторська екскурсія виставкою «Алла Горська. Боривітер» на каналі «Дивіться, митець!»

Співкураторка виставки Олена Грозовська провела екскурсію залами Українського дому, де зараз виставлені понад 100 творів живопису, графіки та ескізів монументальних робіт Алли Горської, а також архівні матеріали про творчу та громадську діяльність художниці та цілого покоління шістдесятників. Виставка поєднує минуле і сьогодення: тоді радянська влада наказувала демонтувати роботи Горської, переслідувала мисткиню, а зрештою і вбила, а зараз — російські окупанти продовжують нищити її монументальну творчість у Маріуполі. Зокрема, і мозаїку Боривітер, на честь якої й названа виставка.

Відео про голландські натюрморти на каналі «Лагідна естетизація»

Випуск про символи, які ховаються на голландських натюрмортах та дозволяють визначити, яким був власник твору, чим він займався та чи пристойна загалом ця картина. Чому розбиті келихи означають багатство, а відомі голландські тюльпани — марнославство? Яке розмаїття значень мають птахи на картинах? Та як розрізаний лимон може натякати на розкритий обман?

Розмова з представниками українських кіностримінгів на каналі «фінчер кубриком»

Денис Іванов (Артхаус Трафік), Юрій Поворозник (SWEET.TV) і Валерія Толочина (MEGOGO) розповідають про дистрибуцію іноземних фільмів, специфіку роботи з азійським контентом, ексклюзивні договори з великими кінокомпаніями та виклики, які виникають в процесі озвучення. Чи можуть українські дистрибʼютори впливати на російський кіноринок? Чому на деякому контенті від великих кінокомпаній досі доступна російська аудіодоріжка? Та скільки часу займає підписання договору з японськими правовласниками?

Епізод про відновлення Бородянки на каналі «Ukraїner»

Ведучий, архітектор Марко Савицький, відвідав місто, щоб розповісти про сучасні проєкти відновлення інфраструктури, допомогу міжнародних партнерів, безбарʼєрність нових будівель та плани на майбутню реновацію. Як Литва допомагає перебудовувати бородянську школу? Що зробили з міським ЦНАПом, стара будівля якого була зруйнована вщент? Та які деталі варто врахувати в майбутніх планах реновації центральної прощі?

Розмова з PR-менеджеркою видавництва КСД на каналі «Фантастичні talk(s)»

Перший епізод серії розмов з українськими видавцями. Дарія Піскозуб та Ірина Грабовська поговорили з Тетяною Рябченко про роботу видавництва з рукописами авторів-початківців, величезні тиражі «Четвертого крила», романи, які КСД шукає для своїх видавничих планів, пріоритетні жанри та стоп-слова у спілкуванні з видавцем. Як змінилися плани видавництва за останні роки? Чому звʼязок з читачами та читачками дуже важливий? Та який мінімальний тираж для КСД зараз?

авторка
Марина Губіна

Прогулянки коло озера, нова книжка Сʼюзен Зонтаґ та турнір «Що? Де? Коли?»: плани на вихідні від Богдани Романцової

авторка літературознавиця Богдана Романцова - 29.03.2024 в Культура

Я точно не найкращий приклад work-life balanc’у, адже моє життя радше побудоване на чергуванні робіт. Втім, кілька активностей на вихідні все ж заплановано.

  • По-перше, я планую побачитися з мамою. Для когось, можливо, це банальна зустріч, але я маму не бачила вже кілька місяців, попри те, що ми живемо на відстані 10 хвилин. Моя мама — класична марвелівська супергероїня, яка має кілька сил, однак продовжує стверджувати, що вона — цілком собі звичайна людина. Знаєте, оці епізоди, де персонажка творить дива, однак стверджує, що нічого такого не відбувається? Оце мама. На роботі вона впроваджує у життя медреформу, після роботи плете сітки, а ще разів 5 на тиждень ходить на танці. Тож зустріч із нею — це завжди трохи пригода. Гадаю, ми ще й поговоримо телефоном з батьком, який вже більш як два роки на фронті. А щоб ми нарешті змогли розмовляти наживо, докиньте трішки на збір мобільної ремонтної майстерні.

 

  • Ще я все ж збираюся дочитати есей Сʼюзен Зонтаґ «Спостереження за болем інших» — останній її прижиттєвий текст, в якому філософиня зосереджується на військовій фотографії. Як світлина формує нашу пам’ять, коли поставлене епічне фото перетворилося на фіксацію моменту, де важливим є відчуття включеності в подію. Я читаю так повільно, бо затято сперечаюся із Зонтаґ на кожному абзаці, попри те, що це одна з моїх улюблених мислительок. Війна дуже змінює оптику.

 

  • У мастду-списку моїх активностей щовихідних — турнір або й кілька зі «Що? Де? Коли?». Але ні, це не як у телевізорі: шість бородатих дядьків дивляться хвилину на чорний ящик, а потім неприємний нарцисичний ведучий дістає звідти сапку дивної форми. ЩДК за ці роки дуже змінилося і, звісно, українізувалося. Можна сказати, що від німецької філософії (заплутані реалії, криві формулювання і неприємні автори) воно перейшло до французької (красиво, елегантно і на логіку). 

 

  • Щосуботи я гуляю годину навколо озера, і це час мій та «Відьмака». Якимось дивом книжки Анджея Сапковського пройшли повз мене, тому тепер я їх слухаю. Головне не підходити до мене різко ззаду в ці хвилини, бо я надто вживаюся у роль Геральта із Ривії.

 

  • Як не дивно, у мене досі є друзі (ну, бо в людей, чий робочий день триває 12-15 годин на добу часто лишаються тільки колеги). І я страшенно вдячна цим чудовим людям за те, що вони змушують мені часом не працювати, хай який опір я чиню і які диверсії влаштовую (наприклад, принести роботу на телефоні і редагувати щось у ґуґл-доках — звична історія). Цього разу я йду на день народження і планую кілька годин не говорити про літературу і чому я не згодна із Зонтаґ. А з іншими друзями ми напевне зберемося пограти у квізи, подивитися шоу «Поле» (вкрай корисно для самоствердження) і випити пива. Бачите, критики — теж люди:)

авторка літературознавиця
Богдана Романцова

Подкаст «Кльове Слово» для дітей: тлумачимо слово «Цимбали»

авторка ведуча подкасту «Кльове Слово» Катерина Кудряшова  - 29.03.2024 в Культура

Подкаст «Кльове Слово» — це розмова з дітьми про традиції, історію та культурні особливості, які відбувались на території сучасної України. Зокрема про те, скільки цікавих явищ, значень та подій може ховатись за одним єдиним словом. В шостому епізоді дізнаємося, що приховує слово «цимбали». 

За останні два роки запит на пізнання української культури та традиції виріс так, як ніколи за всі тридцять років незалежності. І продовжує зростати. Почути традиційну музику на вулицях столиці та побачити молодих людей, які із задоволенням танцюють «гречаники» чи «метелицю» вже не є екзотикою. 

Одним із незвичних інструментів, який за останні років сімдесят майже зник з теренів центральної та лівобережної України, але починає знову зʼявлятись у складі традиційних музичних гуртів, є цимбали. 

Цимбали — струнний музичний інструмент, який складається з дерев’яного корпусу прямокутної, частіше трапецієвидної форми, з натягнутими над ним струнами. Струна приводилась в рух ударами молоточків.

 Багато дослідників вважають, що цимбали — це дуже давній інструмент, якому понад 1000 років і який був поширений всюди — у Китаї, Південно-Східній і Середній Азії, на Близькому Сході. Цікавим є і  походження терміну «цимбали». У давній Елладі під час свят лунав звук примітивного музичного інструмента, що мав вигляд металевих чаш (мисок) невеликого розміру і називався «кімвал», або «цимбалум», як його пізніше називали римляни. Цей інструмент не був струнним, проте сама назва згодом поширилась всією Європою і нею стали позначати струнні інструменти, подібні на сучасні цимбали.

Загалом всю музику, яка в давнину звучала на землях сучасної України, можна розподілити на декілька груп.

Побутова музика, при виконанні якої використовували величезну кількість духових інструментів, дудки і сопілки. Найчастіше такими інструментами послуговувались пастухи. Роги — один з найдавніших інструментів, яким користувалось людство. З рогів теж видобували музику, що належить до побутової.

Епічна музика — той вид музичного мистецтва, яким займались кобзарі та лірники, граючи на бандурах, кобзах та лірах. Своїми піснями вони передавали не просто мелодію, але ще і велику кількість смислів та інформації.

Троїста музика — вид музичних ансамблів, які вже у XVII-XVIII ст. були зафіксовані на територіях сучасної України. Такі ансамблі відігравали важливу роль у побуті українського села — вони грали на народних святах, весіллях, ярмарках і вечорницях, виконуючи переважно танцювальні і пісенні мелодії. Такий народний інструментальний ансамбль міг мати у складі такі інструменти: скрипки, басолі (баса), бубна (в центральних областях), або скрипки і цимбали (у західних областях). Взагалі варіації інструментів були різні. Колись давно троїсті музики використовували навіть дуду (волинку). 

Отже, чому ж ці музики є троїстими? Чи в цих ансамблях було тільки троє музикантів, чи вони мали тільки три інструменти? Відповідь — ні! Просто саме три інструменти підходять для базового музичного звучання — мелодія, ритм і бас. Але ким же були ці музики і звідки вони в такому складі взялись в українському селі? 

Сучасному поколінню здається, що люди колись були інакшими, жили спираючись на кардинально інші життєві принципи, мали інші бажання… хоча насправді в будь-які часи людина хотіла  прогресу, шукала нового і кращого.

Так само і українське село тягнулось за містом. А місто наше, відповідно, придивлялось до європейських новинок, моди. В Європі XVI століття активного розвитку набула барокова культура. Композитори почали писати оркестрові твори, і тому виникла необхідність в подібних інструментах, які можна було б однаково настроїти на звучання.

Таким чином з європейського міста на територію сучасної України потрапила скрипка — тому що на цей інструмент була мода! Саме скрипка є найважливішою складовою троїстих музик, оскільки вона — відповідає за мелодію.

Скрипка — це деревʼяний струнний інструмент, який відтворює звук завдяки руху смика по струнах. У суспільстві довгий час побутували уявлення, що для того, щоб грати на скрипці, потрібно мати абсолютний слух, а також неабияку впертість та працьовитість. Але ж як вчились музиканти в традиції?

Найкраща відповідь — «на око», «на слух».

Діти з народження чули рідну мову, пісні й музику, які їх оточують. І за час, поки вони росли, вони інтуїтивно вивчали велику кількість традиційних мелодій. Грати спеціально ніхто нікого не вчив. Якщо в когось було бажання і хист, то та дитина (чи вже молода людина) придивлялась, як водили музиканти смиком по струнах, як перебирали пальцями, пізніше брала дві палиці і пробувала пародіювати гру на скрипці. Будьмо відверті — хто з нас не брав вдома віника чи швабру, щоб відчути себе гітаристом? До речі, ось шматок пісні, який фіксує, що інструмент пробували робити з усього:

«Ой скрипочка із липочки,
А струни з барвінку,
Як заграю — буде чути аж на Україну».

 В якийсь момент, набравшись сміливості чи впевненості, дитина просила пограти на справжньому інструменті.

«Отримавши скрипку, хлопець тікає з нею якнайдалі, щоб не дратувати слуху інших. Підучившись, починав грати вдома, тоді сусідам, а далі вже може і проситься до музичного гурта» (Г. Хоткевич).

Троїсті гурти також часто грали на бубні, він належить до класу ударних інструментів. Саме бубон є тим архаїчним музичним інструментом, що був поруч з людиною протягом декількох десятків тисячоліть. Довгий час давні народи під час танців і релігійних обрядів відбивали ритм на бубнах та барабанах, також ударні були важливі у військових битвах та походах. Бубон був відомий і в давньому Єгипті під назвою tamburino, і в перській культурі, в давній Індії та в Африці.

 На бубні можна грати руками, а можна бити по ньому паличкою, яку в нас в народі називають колотушка. Але дуже часто словом «бубон» називали те, що ми уявляємо під словом барабан. Саме з ними тріумфально заходили в міста, грали в церковних процесіях.

«На горі бубнують,
Під горою танцують,
Молоді легені,
В солдати вербують».

Важливою до обговорення є також тема виготовлення музичних інструментів. Скрипка, басоля та цимбали вироблялись із різноманітних видів дерев, які були поширені в тому регіоні. Відповідно якість інструментів залежала від якості самого дерева, що фіксується навіть в словах пісень:

«Ей, заграй ми музиченько,
на дубові (липові, тернові) скрипки…»

Втім, не менш важливими для звучання є струни. Цимбали прийшли на наші терени вже з залізними струнами. А от в смичкових інструментів струни ще до середини XX століття мали тваринне походження. Їх виготовляли із кишок чи сухожиль тварин на звичайних мʼясокомбінатах: там, де виготовляли мʼясні харчові продукти, існував окремий цех із виготовлення струн для музичних інструментів. Але були такі струни дуже ненадійними — швидко рвались. За одне весілля скрипаль міг змінити три струни! До того ж натягнути дуже сильно кишку складно, бо вона має схильність лопатись, відповідно і звук вона давала менш дзвінкий. Тому інструменти і еволюціонували разом із загальним прогресом — сьогодні вже маємо залізні або синтетичні струни.

 Наприкінці хочеться додати, що троїсті музиканти — це була окрема професія. Люди грою на інструментах заробляли собі на життя. Оскільки «жива музика» була єдиною можливою музикою в ті часи — то ж і роботу музиканти мали кожного дня: на весіллях, христинах, храмових святах, вечорницях та на інших важливих подіях, що відбувались в велелюдних українських селах. 

Проєкт «Подкаст «Кльове Слово» створений спеціально для дітей командою ГО «Теревені» і реалізовується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)».

Слухайте «Кльове Слово» на Spotify, Apple Podcasts, Google Podcasts,  Soundcloud, Youtube, Megogo, NV podcasts, ABUK.

авторка ведуча подкасту «Кльове Слово»
Катерина Кудряшова 

Як слухати класичну музику: поради, підказки та добірка композицій

авторка музикознавиця Оля Лозинська - 28.03.2024 в Музика

Авторка цього матеріалу, музикознавиця Ольга Лозинська, намагається створити компактний путівник світом звуків. Що може бути кращим для музиканта, як не можливість наблизити незнайому людину до справді доступного світу класичної музики? Це видається доброю затією. Отже, як слухати класичну музику й отримувати максимум задоволення та користі з цього заняття — далі в матеріалі.

Класична музика не завжди потребує підготовки до прослуховування, але часом ця підготовка додає більше контексту та сенсів. Для чого вони нам? Передусім для самозаглиблення та пізнання. Інколи — пізнання самих себе, світу навколо, але дуже часто — просто для приємного проведення часу та відпочинку. Музика додає смаку та барв, відтіняє звичність життя, вона не лякає глядачів при перегляді фільмів (а зараз практично неможливо уявити кінофільм без музичної складової), реклам чи відеоігор. Але часом відлякує людей від споживання її як основної страви, тому пропоную познімати ярлики упереджень. Сьогодні говоримо не про стилі та течії, епохи та їхніх музичних лідерів — а про те, як пізнати красу класичної музики.

Інтимність: лише я та класика

Можливо, ви з тих людей, які шукають добірки класичної музики як фон під час роботи або мандрівки. Можна сміливо поміркувати про цей процес: адже коли вухо вловлює складний структурований твір (навіть якщо він «легко» звучить), то мозок краще концентрується на основній роботі чи діяльності. Саме так музика працює з нашим підсвідомим. Тому не лише як ненав’язливий фон, а також як інструмент самопізнання виступає музика в нашому житті. Це чудовий спосіб, аби прожити накопичені емоції, дати волю почуттям, побути наодинці з собою. Зрештою, відчути інтимність моменту, де в нашому серці пролягає дорога лише з образами звуків, і вони заполонюють цю дорогу.

Слухаємо: Арво Пярт та Валентин Сильвестров

Сучасний естонський композитор Арво Пярт про свою музику каже, що ніжно витягував її із тиші. І це абсолютна правда, адже тиша є чи не найкращим звуком, а вміти слухати тишу — справжній людський дар.

Цей звуковий мінімалізм присутній й в метамузиці сучасного українського композитора Валентина Сильвестрова. Власне, метамузикою називає свою творчість сам автор. Але варто сказати, що шлях Сильвестрова до такої ніжності та прозорості викристалізовувався поступово. Слухаючи музику, можна непомітно зануритись у певний медитативний процес, наче споглядати світ навколо. Мені здається, що його музика зіткана з повітря. Хороший спосіб побути наодинці зі своїм внутрішнім світом, приділити йому час та увагу.

До речі, фортепіанні Багателі №3 є моїм будильником, саме з цією музикою я прокидаюся вранці. В ній немає жодної різкості, навпаки, композиція ласкаво запрошує до проживання ще одного дня.

Пізнати краще контекст життя та творчості композитора

Підбірки музики в YouTube чи на стрімінгових сервісах доступні для будь-яких станів, утім цей універсалізм допомагає тільки на етапі знайомства з класикою. Безперечно, алгоритми стрімінгу працюють дуже вдало і ними можна скористатись для поступового занурення у світ академічної музики. Адже справжня глибина океану відкривається, коли пірнаєш у нього. Після однієї композиції можна пошукати інші виконання та твори випадково знайденого композитора або прізвища, яке хоч-не-хоч, але звідкись знаєш. Музика не віддільна від життя та темпераменту її творця, хоча часто кажуть, що вона проходить крізь композитора, він просто її занотовує. 

Музика композитора є водночас таємним та абстрактним мистецтвом творення, і це зрозуміло. Але заглядати в лабіринти його життя, думок, усього, що він залишив чи продукує зараз — це наче причаститись життєдайною водою в спекотний день.

У вільному доступі є багато ресурсів, які розміщують матеріали про життя і творчість митців та виконавців, їхні щоденники, окремі цитати. Книги про композиторів чи стилі музики дедалі частіше з’являються і в українських книгарнях, і часто вони не обтяжені чисто музикознавчим аспектом. Це лише додаткова можливість розширити внутрішні горизонти пізнання та бути чутливим до творчого спадку людства.

Слухаємо: Ґустав Малер — Adagietto з Симфонії №5

Свіженька прем’єра у світі кіноіндустрії — фільм Бредлі Купера «Маестро» — отримала різні оцінки. Стрічка про видатного американського маестро з українським корінням Леонарда Бернстайна покликана насамперед популяризувати це ім’я та світ класики для широких кіл. Бернстайн був дійсно геніальним диригентом та видатним композитором. 

Та у фільмі є довгий фрагмент з музикою австрійського композитора Ґустава Малера, а саме з однією із частин його Другої симфонії. З ніжною любов’ю пишу ці рядки про Малера і пропоную послухати абсолютну ніжність і невагомість з іншої його симфонії, а саме — з П’ятої. Обережно, після цієї композиції можна закохатися в історію композитора, в його дружину і справжню femme fatale того часу — Альму, з якою він познайомився та взяв шлюб якраз у час, коли працював над цим симфонічним шедевром. Отож, запрошую в музичну мандрівку життям віденської богеми початку ХХ століття.

Слухаємо: Йоганнес Брамс

Справжня ера романтики простяглась через ХІХ століття і була пов’язана з революціями та національними становленнями. Але також ідеалами та великою увагою до психологічного стану головних героїв, персонажів мистецьких сюжетів — чи то в літературі, чи то в музиці.  Творчість німця Йоганнеса Брамса насичена і напруженим очікуванням кохання і гострою критикою до самого себе.

Вихід у світ — музика і ґудзики

Класика створена передусім для концертних залів. І причина не лише в соціалізації, а також у пристосованій акустиці. Тобто в ідеалі, концерти симфонічної музики найкраще слухати у великих концертних залах, як, приміром, філармонії, що продумані архітекторами при плануванні розміщення музикантів та публіки. Таким чином повнота звуку у всій красі своєї фізичної дії дає більш розгорнуту картину для загального масштабу. 

Натомість камерне музикування, коли на сцені є або один соліст, або невеликий ансамбль, передбачає набагато інтимніший простір. Але цей простір насамперед для візуального сприйняття. Його можна створити за допомогою світла, якщо камерна класична музика звучить у залі філармонії. Серед локацій, де звукова палітра наповнює і повністю охоплює простір, є також храми. І дуже часто там відбуваються концерти хорової музики, подеколи інструментальної, а в римо-католицьких церквах є особлива нагода послухати гру органа — найбільшого музичного інструмента.

Вихід у світ з нагоди концерту в певній локації є також причиною для змін у життєвій рутині.

Навіть попри лояльність до культури дрес-коду в культурних інституціях, бажання одягнутись відповідно до певних вечірніх канонів може покращити настрій. 

У мене є традиція купувати нову сукенку в кожен новий театр чи філармонію, яку відвідую в Україні чи за кордоном. Навіть у Єгипті перед прем’єрою опери просто неба біля храму Хатшепсут у стародавніх Фівах (тепер — Лускор), вдалося віднайти нішевий магазинчик з натуральними тканинами та невеликим вибором одягу. Колоритний спогад. Відтак ці речі в моєму гардеробі, як і фото в смартфоні на пам’ять, розповідають набагато більше про емоції та враження, якщо випадково їх оглянути у відкритій шафі. 

Найчастіше концертні атрибути розповідають про музику або, можливо, якимось дивовижним чином музика зшивається із нитками та ґудзиками на одязі. Для мене це і сукні, куплені до таких подій, і звичайні аксесуари: брошка української дизайнерки, куплена поспіхом червона помада перед концертом і забута в сумочці програмка з вистави. Все, що з трепетом добиралося до загального луку, і дрібниці, про які скоро забуваєш. Це вже метафізика та трансцендентні рефлексії, але, на щастя, класика, як і добра поезія, дарує нам можливість вилетіти за межі звучної буденності.

Слухаємо: Джузеппе Верді Дует Радамеса та Аїди La Fatal Pietra з опери «Аїда»

Саме ця опера була написана для відкриття Суецького каналу, справді історичної події. Впродовж багатьох років збереглась традиція постановки цього оперного шедевра Джузеппе Верді в Єгипті. В основі сюжету лежить велика драма кохання між єгипетським полководцем Радамесом та ефіопською принцесою-бранкою.

Якою музикою наповнене місто?

Остання порада зводиться до банального промацування пульсу у вашому місті (регіоні). Кожна поважна інституція, оркестри та окремі виконавці мають свої сайти або сторінки в соціальних мережах, що робить виконавство доступним та відкритим для публіки. Підтримка українського виконавства є вкрай важливою сьогодні, адже розвиток культури завжди ототожнюється із розвитком держави. Культурна дипломатія працює навіть усередині громадянського суспільства: наповнення програм концертних залів є також віддзеркаленням внутрішніх настроїв усередині країни. 

Музика справді часто безмовно виражає наші сумніви, страхи та надії. Наше відчуття реальності й осмислення історії. Тенденції змінюються, а факт того, що українські прем’єри збирають велику аудиторію, залишається незмінним впродовж останніх років. Звісно, завжди звучить і звучатиме світова класика попередніх століть, загартована часом та викликами сьогодення. Втім, це вже зовсім інша розмова, можливо, на наступний раз.

Слухаємо: Ганна Гаврилець та Золтан Алмаші

Якщо в афішах ви помічаєте прізвище сучасних українських композиторів — навіть не задумуйтесь, ця пригода варта вашого часу. Культурна спільнота країни втратила видатну композиторку Ганну Гаврилець на початку повномасштабного вторгнення. У Гаврилець був особливий дар творення сакральної музики, і, без перебільшень, серце наповнюється світлом, коли музика композиторки долинає до нього. 

Ще одне відкриття для світу, а не лише для нас — це музика Золтана Алмаші, що звучить дедалі частіше. Його великі симфонічні твори, камерна музика, а також твори для віолончелі (композитор є блискучим віолончелістом) завжди заполонюють простір, в якому звучать. 

Зрештою, українська класична індустрія живить артерії світової класики, бо насичує його новизною сенсів. Варто лише вслухатися!

посилання з усіма згаданими композиціями в ютуб-добірці:

https://youtube.com/playlist?list=PLNIIsPuXMSx3nvn2_AVK4PY2qnXeLyfQY&si=m42pPbVaqbc9wt8N 

авторка музикознавиця
Оля Лозинська

Пʼятнадцятий епізод подкасту «Висока полиця»: Нобелівська премія — найбажаніша і найзагадковіша літературна нагорода

авторка Марина Губіна - 28.03.2024 в Книжки

У 15 епізоді подкасту «Висока полиця» літературознавиця Богдана Романцова поговорила з літературним критиком Євгенієм Стасіневичем про найвідомішу літературну нагороду світу — Нобелівську премію.

Євгеній Стасіневич розповів про потребу культурної спільноти у Нобелівській премії, таємниці внутрішньої кухні, скандали, які розгоралися навколо нагороди протягом її історії, та письменників і письменниць, яких комітет впустив з поля зору. Богдана Романцова розпитала про ідеологічність премії, українських авторів та авторок, які мають шанси отримати Нобеля, та можливих майбутніх лауреатів. Літературознавці поміркували, чи є шанс в української воєнної поезії взяти Нобелівську премію, на чому побудований статус нагороди та чому письменники-хулігани — рідкі гості церемонії нагородження. 

Нобелівська премія — нагорода, яку за заповітом Альфреда Нобеля присуджують у 5 номінаціях: з фізики, хімії, фізіології чи медицини, літератури та за діяльність задля збереження миру. Лауреатів кожної з премій визначають різні установи у Швеції та Норвегії. Так нагороду з літератури присуджують 18 членів Шведської академії: фахівці та фахівчині з мовознавства, літературознавства, історії та філософії, письменники та письменниці. Проте, перед безпосереднім рішенням академії є ще кілька етапів, за які відповідає переважно Нобелівський комітет. До нього входять 4-5 фахівців, які протягом року займаються відбором номінантів та звужуванням списків.

До 31 січня відповідного року інституції та діячі, що мають право на висунення кандидатів, мають подати свої пропозиції. Номінувати можуть представники Шведської академії та аналогічних установ у інших країнах, лауреати Нобеля минулих років, президенти літературних асоціацій (наприклад ПЕНу), університетські професори з філологічним фахом. Після прийому заявок, чия кількість зазвичай налічує кілька сотень, Нобелівський комітет затверджує список в академії та береться звужувати перелік спершу до 15-20 авторів та авторок, а зрештою — до 5, з якими вже вся 18-ка знайомиться детальніше і серед яких вже обирає переможця.

Довгі й короткі списки номінантів та механізм голосування оточені таємницями, як і багато інших внутрішніх процесів премії. Наприклад, не відомо, у якому форматі члени комітету знайомляться з текстами: в оригіналі, чи в перекладі. І якщо все ж в перекладі (а з частиною текстів так точно трапляється), то в якому саме, і, можливо, варто нагороджувати не лише авторів, але й перекладачів, у чиїй інтерпретації цей текст прочитали і оцінили. Як це роблять, наприклад, на міжнародній Букерівській премії. Проте, про такі зміни мова принаймні поки не йде, тож це стає одною з причин для критики.

А підстав для критики загалом чимало. Вони стосуються консерватизму премії, її європоцентризму, вже згаданій закритості критеріїв, а найчастіше — окремих виборів. Наприклад, коли 1962 року нагороду присудили американцю Джону Стейнбеку, це рішення назвали найбільшою помилкою академії. Хоч раніше письменника не один раз згадували серед можливих кандидатів на премію, у 1960-х він вже здавався не актуальним і вибір Нобелівського комітету назвала невдалим навіть американська преса. Ще один гучний скандал, повʼязаний з США, відбувся у 2008 році, коли постійний секретар Академії Горацій Енгдал заявив, що американська література ще не на рівні з європейською, тому й лауреатів закономірно менше. Пізніше, вже його наступник Пітер Енглунд заперечив такий погляд академії на літературу США. З того часу Нобелівську премію отримали американці Боб Ділан та Луїза Ґлік, що дає підстави вважати, що комітет не уникає авторів та авторок з іншого боку Атлантики.

Послухати епізод можна на усіх подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom.

авторка
Марина Губіна

Проєкт «Сноби»: добірка книжок для митців та кураторів

авторка Софія Богуславець - 27.03.2024 в Культура, Мистецтво

Подкаст про сучасне мистецтво «Сноби» презентував другу рубрику свого четвертого сезону — «художники». Це діалоги та дискусії між митцями на теми розвитку артсвіту, культурної суб’єктності України, мистецьких  практик й рефлексій.

Цю рубрику відкривають художниця, overartist-run space thesteinstudio, авторка й засновниця подкасту «Hi, it’s me, Stein» Ольга Штейн та художниця, викладачка, кураторка й співзасновниця самоорганізованого простору Depot12_59 Тамара Турлюн. Мисткині поспілкувалися про артпростори та кураторство й поділилися добіркою книжок, які поглиблюють ці теми. Також свою рекомендацію додала авторка «Снобів» і менеджерка культури Тетяни Тадай.

Кураторський посібник, за редакцією Олександри Погребняк, Дмитра Чепурного, Катерини Яковленко

Книжка для тих, хто хоче розбиратися й розуміти контекст сучасного українського мистецтва. Це збірка розповідей і рефлексій від кураторів і кураторок про роботу з виставковими проєктами: від музейного простору до позаінституційних й самоорганізованих ініціатив та онлайн-виставок. У посібнику також ідеться про сучасні виклики, з якими стикаються куратори, питання фінансування, етики, цензури. 

Видання стало частиною проєкту «Ландшафт як монумент» від фонду ІЗОЛЯЦІЯ за підтримки Українського культурного фонду.

«Де кураторство» Катерини Носко, Валерії Лук’янець

Хто такий куратор і хто такий художник у процесі підготовки виставкового проєкту та що відбувається, коли ці дві постаті співпрацюють? Про це йдеться у збірці есеїв й інтерв’ю «Де кураторство» від ist_publishing. Авторки Катерина Носко й Валерія Лук’янець вибрали період з 1980-х до 2017-го року, щоби дослідити питання в контексті українських мистецьких практик.

Поки що цю книжку можна знайти лише у англомовному перекладі, проте видавництво скоро її перевидаватиме.

Зін «(не)справжня робота», за редакцією Валерії Карпань, Марини Хрипун

Культура — це щось прекрасне, тож достатньо «розширити соціальний капітал», а не отримати оплату за свою культурну діяльність? Це стало головною метою першого випуску зіну — на прикладах професійних досвідів висвітлити економічний і соціальний статус митців та мисткинь в Україні.

Проєкт реалізували колектив Назва змінна/Variable name, ГО «Культурні географії» і бібліотека 665Library.

Зін WEAVING, за редакцією команди мистецького простору Гараж 127

Це проєкт-каталог від митців, що розповідають про представників і представниць самоорганізації у візуальному мистецтві. Через анкетки кожен розповідає про себе, свою історію та те, як вони розуміють поняття «самоорганізації». Сюди також ввійши описи виставок у межах проєкту, наприклад, від Гараж 127, Мистецького об’єднання PLAI, «Міжкімнатного простору».

«Як ми бачимо», Джон Берджер

Це книжка про новий погляд на твори мистецтва, адже вони не стільки артоб’єкти, скільки й стають інструментом власності, влади, ідеологічного наповнення, а засоби їх репродукції можуть цікаво й несподівано вплинути на наше сприйняття дійсності й культури.

Занадто гучне мовчання

Ростислав Кузик - 27.03.2024 в Книжки

Одного серпневого вечора 1952-го року у містечку Вудсток, що в Англії, публіка зібралася на благодійний концерт задля підтримки сучасного мистецтва. Серед інших на сцену вийшов піаніст Девід Тюдор. Він відкрив кришку рояля і розпочав свій короткий виступ, який тривав усього 4 хвилини і 33 секунди. Виступ, протягом якого Тюдор видав лише три легкі порухи рукою, але жодного разу не торкнувся клавіш. Так відбулось перше виконання твору Джона Кейджа «4’33», в якому саме тиша є музикою. Публіка на такий виступ зреагувала неоднозначно.

Подібне повторилося у 1990-му році. Але вже не у далекому Вудстоку, а у Львівській філармонії. На сцену тоді вийшов не піаніст, а поет — лугосадівець Назар Гончар. Його поетичний виступ тривав 15 хвилин, протягом яких він мовчки простояв на сцені, опісля лише вклонившись публіці, що реагувала не менш неоднозначно, аніж на кількадесят років раніше у Вудстоку.

«Чи є мовчання поета поезією?» — одного разу над таким питанням загадувався інший учасник угруповання ЛУГОСАД Іван Лучук, який був свідком цього виступу. І одразу відповів: «Якщо це мовчання поета, тоді так». На той час ЛУГОСАДу виповнилось 6 років.

19 січня 2024 року від створення літературного угруповання ЛУГОСАД виповнилось 40 років. У Мистецькій Бібліотеці у Львові відбулася бесіда-спогад з нагоди 40-річчя ЛУГОСАДу. Учасниками й учасницями стали: Іван Лучук (учасник ЛУГОСАДу), Тарас Лучук (літературознавець), Христина Назаркевич (перекладачка, дружина Назара Гончара), Маріанна Венцик-Садловська (викладачка музики, дружина Романа Садловського), Назар Федорак (поет); модератор — Данило Ільницький (літературознавець).

У матеріалі — фраґменти розмови, що розповість про один із феноменів української літератури — літературне угруповання ЛУГОСАД.

ЛУГОСАД. Автор портретів — Влодко Костирко

Назва групи — це поєднання перших складів прізвищ її учасників: Івана ЛУчука, Назара ГОнчара та Романа САДловського.

«Ми вчилися на філологічному факультеті в один час, але на різних спеціальностях. Спершу я познайомився із Назаром Гончаром, а опісля — з Ромком Садловським. Ми навіть почали вести переписку. І саме 19 січня 1984 року в одному з листів Назар Гончар вперше вжив термін “ЛУГОСАД”, який тоді мав стати назвою нашої спільної книжки, але став назвою угруповання», — згадує Іван Лучук.

Тут одразу слід визначити важливий нюанс: як правильно писати назву групи. Річ у тім, що існує три варіанти написання: ЛУГОСАД, ЛуГоСад і Лу-Го-Сад. Зазвичай написання залежить від того, хто пише. Одначе, за словами Івана Лучука, правильною формою є якраз перша: ЛУГОСАД. Цього варіанту і буду дотримуватися надалі.

На рахунку ЛУГОСАДу — добрий десяток видань (від поезій та наукових статей до книжок візуальної поезії), кількадесят найрізноманітніших літературних подій та акцій, що відбувались в Україні та за кордоном у 1990–2009-их роках.

Саме завдяки своїй небанальності та літературно-мистецькому різноманіттю ЛУГОСАД і став феноменом, який вирізняється на тлі інших літературних угруповань 1980–2000-их років. Учасники одразу позиціонували ЛУГОСАД як марґінальне явище в літературі, хоча й створили прецедент, заснувавши поетичне угруповання із власною естетикою та концепцією — поки чимало українських авторів того часу вважали себе аванґардом літератури на зламі епох, лугосадівці пішли в протилежний бік — до ар’єрґарду. А з часом утворився і канонічний корпус поетичних текстів ЛУГОСАДУ — поезії, які найкраще відображали створену концепцію і були написані в період повноцінного функціонування угруповання.

ЛУГОСАД, 1986 (зліва направо: Лучук, Гончар, Садловський)

Аванґард VS. ар’єрґард

«У 1989-му році, характеризуючи творчість наймолодшого літературного покоління на кшталт ЛУГОСАДу, Бу-Ба-Бу та інших, Валерій Шевчук вдавався до назви “необароковий аванґард”. Ясна річ, задля скорочення цього терміну вживалось одне слово — аванґард. А потім, що логічно, з’явився ар’єргард», — зазначив Тарас Лучук під час події в МБ.

За словами Івана Лучука, ще у 1986-му році лугосадівці написали маніфест універсалізму, оскільки прагнули бути універсалістами. Перші два лугосадівські видання — «ЛУГОСАД І» і «ЛУГОСАД ІІ» — стояли саме на концепції універсалізму, одначе потім її було замінено об’ємнішим терміном — ар’єрґард.

Літературний ар’єрґард став методичною основою для ЛУГОСАДу. Автором цього теоретичного обґрунтування став літературознавець Тарас Лучук, який представив його на науковій конференції під однойменною назвою. Ця конференція відбулася в лютому 1994-го року з нагоди десятиліття ЛУГОСАДу в Інституті українознавства ім. І.Крип’якевича у Львові. 

За словами Тараса Лучука, у творчості ЛУГОСАДу кожен може вбачати щось своє: «Це може бути і футуризм, якщо критик досліджує футурний рух початку [двадцятого] століття, і модернізм, і декаданс, і той-таки аванґард». Аванґард, на думку літературознавця, не підходить до окреслення ЛУГОСАДу, оскільки члени угруповання й автор концепції групи вважали, що літературний шлях не починається з них, а тому про аванґард — «передовий загін» — у новій літературі не може бути мови, отже говорити про аванґард наприкінці ХХ століття немає ані потреби, ані сенсу. 

«ЛУГОСАД — концепційна група, і, можливо, перша, яка декларативно заявила про себе. І тепер, 40 років опісля, ми можемо дивитися на це здаля. А дивитися на літературний ар’єрґард слід у контексті літературного андеґраунду, тобто на період 70–80-их років ХХ століття, який був альтернативою до “офіційної літератури”. Зважаючи на те, що традиція створення літературних груп була перервана у 30-их роках ХХ сторіччя і відновлена якраз у 70–80-их, можемо охарактеризувати цей період в історії української літератури як епоху ар’єрґарду, в основі якої якраз перебуває ЛУГОСАД», — додає Тарас Лучук.

Аби пояснити, чим є літературний ар’єрґард, найкраще звернутися до фраґменту тексту Тараса Лучука, виголошеного на конференції з нагоди десятиліття ЛУГОСАДу. Прочитати повний текст можна зокрема в антології «Літературні школи та групи 60–90-их років ХХ століття», виданій Літературною аґенцією «Піраміда».

«Все, що є у літературі, все, що створено нашими попередниками — все те попереду нас. Ми ж — хроноголічно позаду всього розвитку літератури, ми замикаємо собою літературний процес (звичайно, наш час обмежений нашим часом, — для когось і ми будемо попередниками). І через те наша творчість черпає з усього набутку світової літератури, і через те в поході літератури ми йдемо позаду головних сил […] Через те ми — ар’єрґард, “позадній” загін у літературі. Це виявляється у тому, що в нашій творчості знаходять свій відгук поети всіх часів і народів (звичайно, в силу наших сил)».

Фраґмент обкладинки видання «ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард», 1994 / Автор: Влодко Костирко

Два корпуси ЛУГОСАДу

Творчість ЛУГОСАДу умовно можна поділити на два періоди, навіть на два корпуси: «канонічний» та «неканонічний».

«Канонічний» період охоплює перші десять років існування групи — до 1994-го року. І завершується тим, що Роман Садловський перестав писати. Як каже Маріанна Венцик-Садловська, дружина Романа Садловського, трапилося це через інсульт, який стався у Романа Садловського у 24 роки. Виникнення інсульту у молодого хлопця пояснюється спадковістю: брат Романа, перекладач Юрко Садловський, а також батьки поета, мали аналогічні проблеми. Через недугу Роман Садловський втратив здатність читати й писати.

Історія ЛУГОСАДу могла завершитись на цьому. Натомість угруповання вступило у новий період. На початку 90-их років Роман, який вже не міг писати, почав робити колажі із літер, тобто практикувати поезомалярство. Як зазначає Христина Назаркевич, ЛУГОСАД тривав надалі, але це вже був зовсім інший ЛУГОСАД. Те, що було опісля, умовно і можна означити як «неканонічний» період. Цей період так само умовно можна означити роками від 1994-го до 2009-го року, коли тогоріч у травні відійшов у засвіти Назар Гончар. Через це ЛУГОСАД перестав бути активним літературним угрупованням і остаточно перейшов до історії літератури.

Однак перехід ЛУГОСАДу від числа активних угруповань до історії літератури не означав перехід до історії літератури поетів Івана Лучука та Романа Садловського. Зрештою, творчий спадок Назара Гончара теж не годиться відносити до історії з його відходом.

Іван Лучук і раки літеральні

Попри те, що ЛУГОСАД слід розглядати як цілісне явище, неможливо не дивитись на поетів-учасників групи окремо, оскільки кожен лугосадівець мав свою, назвімо її так, творчу особливість.

Усі лугосадівці писали паліндроми та паліндромони — рядки та/або вірші, що однаково читаються в обидві сторони. Наприклад: не з дуру гуру дзен. Власне, різниця у тому, що паліндром — це віршовий рядок, що читається в обидва боки: зліва направо та справа наліво; а паліндромон — це цілий вірш, що так читається (аби читати його у зворотньому напрямку, слід починати від кінця вірша й рухатися до початку).

Іван Лучук та Назар Гончар паралельно з ЛУГОСАДом навіть належали до об’єднання «ГЕРАКЛІТ», абревіатура якого розшифровується як «Голінні ентузіасти рака літерального». Це об’єднання українських поетів-паліндромістів було засноване 29 вересня 1991 року з нагоди 300-ліття від написання першого українського паліндрома, автором якого був Іван Величковський. Цей вірш увійшов до рукописної збірки Величковського під назвою «Млеко од овці пастирю належнеє», що побачила світ у 1691-му році.

Однак саме Іван Лучук найбільше присвятив себе паліндромії. Він не лише створював паліндромічні тексти, а й вводив її у науковий та літературний дискурси, видаючи статті на дотичну тему й очолюючи поетичну рубрику у львівській газеті «Ратуша». Ця рубрика називалася «Парнасленд» й існувала з жовтня 1990-го до грудня 1995-го року. За той час у ній вийшло 194 публікації. Серед тих, хто друкувався в рубриці «Парнасленд» були Назар Гончар, Микола Мірошниченко, Анатолій Мойсієнко, Марія Шунь, Назар Федорак та чимало інших поетів та поеток. У «Парнасленді» вперше з’явилися публікації харківського літературного угруповання «Червона фіра», до якого входили Ростислав Мельників, Ігор Пилипчук та Сергій Жадан.

Іван Лучук. Фото Володимира Дубаса, 2013

Крім того, Іван Лучук був упорядником кількох важливих з точки зору української літератури (і, на жаль, не дуже важливих з погляду читачів) видань, присвячених ЛУГОСАДу — наприклад, великому зібранні творів Назара Гончара та матеріалів до бібліографії учасників угруповання. Ці видання, а також кілька інших книжок виходили у тернопільському видавництві «Богдан».

Сьогодні Іван Лучук є єдиним живим учасником ЛУГОСАДу.

Іван Лучук, паліндромон, ч. 6

Дар  зол-букетів  сховав  у  сап  і  вокал.
Рубікон  і  взутому  не  здолати.
Вихор  тни.
Надибав  засіб:  дівок  волів  уникати.
Мита  кинув  і  ловко  —
від  біса  зваби;
данин  трохи  витало.
Дзену  мотуз-вінок  і  бурлакові  пасував.
Ох,  світе  —  кубло  зрад.

Назар Гончар і поетичні перформанси

Сьогодні відвідати перформанс в Україні випадає не так часто. А події, в основі яких лежить поєднання поезії та акціонізму, до якого й належить перформанс, трапляються куди рідше. Але ще 20–30 років тому стати свідками подібних дійств було не так складно. Особливо у Львові, де перформативні й перформативно-поетичні акції час до часу влаштовував Назар Гончар.

Гончар навіть створив студію перформансу PERHAPS, назва якої розшифровується як PerformenceHappeningStudio. Також Гончар є творцем ТЛІ — Театру ледачої істоти.

Театр ледачої істоти Гончар характеризував так:

«ТЛІ є насамперед означенням персонального спостережництва головно за відчуттями самого ж спостережника, а студія передбачає не лише набуття й дослідження внутрішнього досвіду, але і його удоступнення для інших.

Спочатку коментар щодо студії. Нерегулярно періодично будуть відбуватися перформенси: як сольні, так і ансамблеві (серед них і з залученням публіки); як поетичні, так і політичні; як пов’язані один з одним сюжетно, так і самодостатні. Як такі, де текст визначає концепт, так і такі, де концепт визначає текст». 

Один із перформансів Назара Гончара називався «Вдячність державі». Це була реакція Гончара на виставку «350 років потому», присвячену Переяславській раді. Тоді Назар Гончар на очах публіки замалював у своєму паспорті російськомовний напис «Паспорт гражданина Украины», зробив ксерокопію своєї «роботи» і долучив її до кількох розмальованих і розписаних аркушів паперу.

Ще один перформанс — «ПалІноДія». Ця акція відбулася позаду пам’ятника Іванові Франку у Львові. Матеріалом для цього дійства стали рукописи Гончара, які той спалив, а попелом, що після них залишився, створив новий вірш. За словами Івана Лучука, місце він обрав не випадково, адже саме у одній з праць Франка Гончар натрапив на слово «палінодія».

Ще один перформанс Назара Гончара, а також Романа Рося, відбувався кілька разів. Один із них — у холі театру Лесі Українки у Львові. Акція називалася «До-Ля/Доля» і її задум був такий: учасники сиділи на сходах театру: один вище, а інший дещо нижче. На довгій стрічці паперу (такій, що використовується у чекових апаратах або подібній) Назар Гончар писав вірші і робив замальовки, а опісля опускав її Роману Росю, який ці записи та замальовки Гончара намагався читати як ноти і грати їх на скрипці.

Фраґменти перформансу «Pokaz / Zakop». З архіву Януша Балдиґи

Відомими є також чимало інших акцій Назара Гончара: гепенінг «Автопортет у трамваї», назва якого перегукується із віршем Гончара «Автопортрет у трамваї» або із віршем «Автопортрет у автобусі», спільний перформанс із Янушем Балдиґою під назвою POKAZ / ZAKOP, що відбувся у Польщі під час перебування там Гончара в рамках Gaude Polonia, низка перформансів у «Дзизі» та інших локаціях Львова, під час яких Гончар неодноразово стриг сам себе (це був один із часто вживаних прийомів, як і використання дзеркал у різний спосіб) та багато інших. Коротко згадую ці перформанси, аби засвідчити постать Гончара як митця, що працював на перетині жанрів, але не даю детальних описів цих акцій, аби матеріал не перетворювався на літературознавчу статтю.

Назар Гончар відійшов у засвіти 21 травня 2009-го року.

Назар Гончар, «Автопортрет у трамваї»

їду трамваєм:
очі — в вікно:
там трамваєм їду я
і дивлюсь на себе:
там я прозорий
видно крізь мене
вулицю
видно світ
я усміхнувся собі
і світові —
і усміхнувся двічі

Роман Садловський і поезомалярство

Роман Садловський, як би прикро це не було визнавати, є найбільш недооціненим серед учасників ЛУГОСАДу. Вірогідно, що причиною цьому є насамперед проблеми зі здоров’ям, які спричинилися до того, що Садловський перестав писати через ранній інсульт. Проте погляньмо на це з іншого боку: феноменальним є те, що ціною надважких зусиль Роман Садловський все-таки повернувся до поетичної творчості, але вдруге підійшов до неї з візуального боку.

Зорова поезія, візуальна поезія або поезомалярство — ще одна марґінальна форма поетичної творчості, яка існує на межах літератури і графіки. Поезомалярство може поєднувати текст із графікою, живописом чи навіть архітектурою.

Існуючи на перетині жанрів, зорова поезія часто втілюється у літературному, тобто книжковому форматі: поети-візуалісти видають збірки. Серед нечисленних книжечок, які побачили світ, дві належать Роману Садловському: «Сонні сонця» (1996) та «Два вікна» (1999).

Ці книжки було би неправильно назвати збірками, оскільки кожна з них містить лише один вірш, кожен із рядків якого міститься на окремій сторінці. Тому ці книжки-вірші не випадає просто читати — їх слід дивитися, розглядати, бачити (а поміж тим і читати).

Фраґменти книжки/вірша «Сонні сонця». З колекції Данила Ільницького.

Сьогодні візуальну поезію в Україні практикують Юрій Завадський, Лесик Панасюк та Дарина Гладун, що дає нагоду говорити про те, що цей жанр надалі існує в українській літературі. А якщо озирнутися і поглянути на історію візуальної поезії в Україні, можна побачити чимало імен, серед яких у жодному разі не слід проґавити ім’я Романа Садловського.

Романа Садловського не стало 17 січня 2021 року.

Роман Садловський, «Осінній пролог»

тому дня не буде
що він не вийшов з ночі
я ж її перетнув як вулицю
і вже на тому боці дізнався
є час коли видно політ кожної павутинки
а буде такий коли видно лише павутиння
тому чоловіка не стало
що він не вийшов на дорогу
комусь недаремно залишено
тільки дорогу вночі

ЛУГОСАД: 40 і більше років опісля

З дня заснування ЛУГОСАДу цьогоріч виповнилось 40 років. З дня переходу цього угруповання до історії літератури — 15 років. Одначе пропоную зміщувати оптику й не чіплятись обома руками за цифри, які обертаються лише скупими підрахунками та констатаціями.

Натомість варто звернути увагу на те насліддя, яке залишили нам лугосадівці — а це сотні найрізноманітніших поезій, десятки матеріалів, візуальні поезії, перформанси та гепенінги. Ніяка інша група в українській літературі не може похвалитися таким різноманіттям свого доробку.

Тому коли, як не зараз, (пере)відкривати собі ЛУГОСАД і той мистецький пласт, який зостався опісля. Пласт, обрамлений мовчанням — аж занадто гучним. Це мовчання, на відміну від перформансу Назара Гончара, зовсім не є поетичним. А тому слід його врешті порушити, говорячи про ЛУГОСАД.

Послухати запис бесіди-спогаду з нагоди 40-річчя ЛУГОСАДу можна тут

Ми всі в одному човні: як культура дієво збирає донати

авторка Олеся Василюк - 26.03.2024 в Культура, Мистецтво

Зараз культура існує у спільному вакуумі українськості, який створила війна. Митці та мисткині продовжують творити у контексті, не схожому на жоден інший, де події війни унікальні, так само як і рефлексії на них. Жити, зростатися із підтримкою та порятунком життів — це частина рутини кожного, а митці та мисткині роблять те саме, але через свою творчість.

Збір як мистецтво

«На початку повномасштабного вторгнення ти ставиш собі запитання: а чи взагалі продовжувати малювати? Чим це може допомогти, чи є у цьому сенс? Навіщо малювати, коли поряд іде війна, коли люди мають думати про те, як виживати?» — говорить українська художниця Марія Пляцко. Її картину «Схід сонця» можна отримати за донат на збір для українських військових «Три мільйони на човни». «Участь у зборі не була спонтанним рішенням. Волонтерство — це постійна практика: ти робиш, бо розумієш, що твій професіоналізм може конвертуватися у донати». .

«Схід сонця» Марія Пляцко

Марія каже, що з часом відповіді на питання «а нащо це все взагалі» знаходяться.

«Сприйняття оновлюється, а ти пристосовуєшся до нової реальності і живеш із цим. Мистецтво не змінюється як таке — змінюється комунікація про нього, обставини, що впливають на тебе, коли ти це мистецтво твориш, і, звісно, контекст у якому воно існує для тебе, для людей, які стежать за тобою як за творцем. Ти віднаходиш нову щирість говорити про важливе тим самим способом — малюючи». 

Сьогодні дарування власного мистецького твору в обмін на донат — це дія з боку митця для підтримки військового збору і водночас це привід для розмови про те, що цінність та зміст мистецтва змінюється. Тепер важить не лише оцінка роботи критиками, отримання насолоди при спогляданні аудиторією, кількість лайків у соцмережах чи на артплатформах, чи навіть самовираження автора, який у такий спосіб відгукується на внутрішні та зовнішні подразники. Цінність твору доповнюється символічним простором воєнної реальності, де важить кількість людських життів, на які він вплинув, — тобто мистецький твір конвертується у кошти, за які купуються конкретні товари військового призначення.

«На човни. Бо ми всі в одному човні»

З таким гаслом проходить збір коштів для закупівлі евакуаційних засобів для морської піхоти від Благодійного фонду «Вдячні» та 17-ти українських митців та мисткинь. 

Українські військові утримують плацдарм на лівому березі Дніпра поблизу Херсонщини уже протягом кількох місяців. Через відсутність мостів, які б сполучали місце їх перебування із безпечним правим берегом, можливостей для захисту позицій небагато. ЗСУ постійно займаються форсуванням Дніпра, яке ускладнилося ще більше після підриву Каховської ГЕС, але найскладніше зараз — перевезення поранених бійців на безпечні території правобережної України. 

Річка — це відкрита місцевість, де при перевезенні людей військові знаходяться під постійним прицільним вогнем ворога, тому човни, на яких відбувається переправа, регулярно пошкоджуються та нищаться . І саме для того, щоб забезпечити військових додатковими засобами для евакуації та перевезення і був відкритий збір «Три мільйони на човни» для 35-ої, 36-ої та 38-ої бригад морської піхоти. 

Підтримка армії у контексті цього збору та багатьох подібних — частина інституційних кроків з боку окремих художників та художниць, які свідомо віддають частку  власної творчості для привернення уваги та розголосу потреб військовослужбовців. Ми поспілкувалися з учасниками збору: Віталієм Грехом, Марією Пляцко, а також засновницею благодійного фонду «Вдячні» Крістіною Висоцькою та запитали їх про те, як це — малювати під час війни, чим живе благодійна й мистецька сфери і як вони співпрацюють для підтримки війська.

Як усе почалось?

Віталій Грех — один з організаторів збору на човни. Він український художник, працює у різних форматах — від графіті до ілюстрації, а в часі війни організовує проєкти на підтримку ЗСУ.

 «Участь у проєкті почалася банально — я знайомий із Крістіною Висоцькою, засновницею фонду. Я стежив за їх попередньою діяльністю, класними проєктами, тому, коли до мене та мого брата звернулися з проханням долучитися до збору, ми погодилися та виставили дві картини на розіграш за донати».

 І тоді формат спрацював, наші підписники та звичайні люди хотіли долучитися до збору, розуміючи не лише важливість такої підтримки, але й бачачи мистецьку цінність картин, які можна було отримати. 

«Для мене як для художника це розуміння, що я не можу донатити багато коштів постійно, але я можу віддати свою роботу, щоб залучити своїх людей донатити. Це реальна можливість показати, що це справа усіх. І це круто», — каже Віталій.

То чи можемо ми говорити про збори, які залучають митців та мисткинь, їхні роботи чи будь-який інший елемент виміру культури як винагороду, як про спосіб взаємного доповнення культури та благодійності? Чи можуть вони доповнювати одне одного та додавати щось нове? Чи потрібне таке доповнення в принципі? 

Мистецький ринок донатів

Частка зборів, які можемо назвати мистецькими, — невелика. Здебільшого конкретний художник чи художниця беруться відкривати збори на невеликі суми для підтримки знайомих бійців чи батальйонів. Зараз існує велика проблема конкуренції: організатори зборів борються за людей, які можуть донатити, а  збори художників — лише невелика частина пропозиції. Віталій говорить про це так:

«Мистецькі проєкти, схожі на збір на човни, мають перевагу через свою масштабність та видимість серед аудиторії — 17 художників відкривають банки в один день. Це впливає на мистецьку сферу, всім цікаво, усі хочуть дізнатися що відбувається і як можна долучитись».

Медійність та упізнаваність українських митців є також частиною маркетингу благодійної сфери. Учасники кожної окремої акції працюють як на свою аудиторію, так і на нову, яку вони здобувають. Чи не перетворюється така комунікаційна та маркетингова культурна стратегія на маніпуляцію? Ні, це радше про оновлення та припасування сприйняття мистецтва — «це водночас і мистецький твір, і можливість отримати картини художника/художниці, яких у тебе ніколи б не було за інших обставин. А ще це про нові шляхи знайомства із митцями, про яких людина ніколи раніше могла не чути», — зазначає Марія Пляцко. 

Додана вартість участі у зборах

Повномасштабне вторгнення зробило Україну видимішою на міжнародному рівні та у світовій культурній сфері. Воно відкрило «вікно можливостей», яке можна використати для підсилення військових та культурних спроможностей країни.

«Ще одна причина, чому я роблю ці збори та запрошую на них інших митців та мисткинь, у тому, що багато людей дізнаються про українців — не з корупційних скандалів, не з новин про корупцію, а з крутих благодійних кейсів. Ти можеш знати одного художника, але через комплексність проєкту ти знайомишся зі ще пʼятьма», — говорить Віталій Грех.

Так ти можеш отримати роботу і з неї почати колекціонувати сучасне українське мистецтво, хоча планував чи планувала просто задонатити. 

Мережування, наприклад збору на човни, працює не лише на розвиток зовнішньої впізнаваності митців, але й всередині спільноти, створюючи звʼязки між митцями, які можуть перерости у подальшу співпрацю. Марія міркує про те, що майбутнє — за спільнотами митців. І йдеться не лише про художників, але й про музикантів, письменників, скульпторів.

«З допомогою співдії, куди вмикаються всі, є можливість збудувати культурний волонтерський напрям, який стане феноменом української культури як такої, — розповідає Марія. — Зараз ми спостерігаємо, як цей феномен народжується, поки він нестійкий, але якщо продовжувати масштабувати проєкт, розвивати внутрішню “тусовку” митців, то це має усі шанси на успіх».

Діяльність, повʼязана зі зборами, не має матеріальної вигоди для митців — це радше про вираження власних цінностей. А на додаток до ціннісного вектора, ініціатива може вилитися для них у медійну впізнаваність в Україні та за кордоном.

«Ми маємо контакти митців і ми можемо показати їх світові, поділитися їхнім мистецтвом. Перше і найважливіше — це, звісно, підтримка армії, бо саме це визначає наше майбутнє та майбутнє наших дітей. Це насамперед.  Але разом з тим ми можемо доносити цінність мистецького твору до споживача — кожен може отримати роботу художника та познайомитися з українською художньою сферою як такою» — зазначає Крістіна Висоцька, засновниця фонду «Вдячні».

У такий спосіб благодійний фонд стає учасником артринку, працюючи поруч із галереями, мистецькими дилерами тощо. 

Про спільні дії

«Вдячні» не вперше працюють з мистецькими зборами. Попередній проєкт фонду — «Кермо порятунку», де разом з українськими митцями зібрали 1 мільйон 167 тисяч гривень для закупівлі спеціальних евакуаційних машин Баггі для бійців із Херсонщини.

 «Одна із цілей нашого благодійного фонду — допомагати людям мистецтва активізуватися та долучатися до волонтерської діяльності через свої вміння. Ідеї постають із людей, тому про цей напрям нашої діяльності можна говорити як про наслідок зустрічі людей, які хотіли допомагати армії через творення мистецьких проєктів, які можуть та мають привертати увагу людей та виносити назовні ті проблеми, які зараз існують в суспільстві», — говорить Крістіна Висоцька.

Культурна та благодійна сфери не просто можуть, а часто прагнуть існувати в єдиному проактивному просторі ініціювання соціальних змін. Митці самостійно знаходять, як долучитися до великих ініціатив підтримки ЗСУ, а заразом одержувати впізнаваність серед аудиторії.

 «Важливо, щоб митець теж отримував щось натомість, щоб він не лише віддавав свій ресурс та мистецтво. Це може бути навіть проста взаємодія з аудиторією: комунікація, емоційна віддача, розуміння, що твої люди цінують твою діяльність та підтримують тебе», — говорить художниця Марія Пляцко. 

До збору «На човни» долучилися також лідери думок та усі, хто виявив таке бажання: від блогерів-мільйонників до університетських викладачів. Крістіна зазначає, що таке підсилення — логічний наслідок масштабування збору. Лайк, репост у соціальних мережах допомагають не лише збирати більше коштів, а й розповідати про сенс мистецького збору та роботи художників, які його просувають. 

Єдиного правильного підходу, який описував би  взаємодію дієвців культури та зборів, немає. Адже множина розвитку креативних підходів, залучення нових людей та мистецьких творів поки не вичерпана.

«Якщо мистецтво відчуває себе спроможним, якщо воно відчуває себе сильним у країні, то може адвокатувати як потреби забезпечення лінії фронту, так і інші соціальні питання», — говорить Крістіна Висоцька, засновниця фонду «Вдячні».

Цей спосіб поєднання військового та культурного не новий, але досі робочий — це спроба доповнення єдиної реальності через обидві сфери, які залишаються важливими під час війни.

Ілюстрації — надані фондом «Вдячні» та Віталієм Грехом.

Текст створено в межах стажування.

авторка
Олеся Василюк

Навіщо читати? Восьмий епізод подкасту «Не ґуґли»

авторка, редакторка подкастів Ліза Цареградська - 26.03.2024 в Культура

У восьмому епізоді подкасту «Не ґуґли» від медіа «Сенсор» журналістка й редакторка подкастів медіа Ліза Цареградська поспілкувалася з психотерапевтом Наріманом Дарвішовим про читання як про спосіб мислення, саморефлексії та пошук нових цікавих думок і пережиття досвідів. Наша версія конспекту подкасту — в матеріалі.

Читання — це не лише про покращення роботи мозку

Популярною є думка про те, що читання важливе. І справді, на нейрофізіологічному рівні читання стимулює утворення певних синапсів. Вони у свою чергу відповідають за з’єднання між нейронами або нейроном і клітиною, а це сприяє покращенню короткочасної пам’яті. 

Також при читанні мозок залучає і м’язову пам’ять — ми можемо відчути на собі прочитаний досвід не тільки в переносному значенні, а й у прямому, біологічному. Наш мозок сприймає процес читання як активну діяльність. Тому читання також можна назвати певною послідовністю ментальних рухів, своєрідною «хореографією». Цей процес координує наш спосіб мислення, художні наративи, через які ми сприймаємо і проживаємо реальність.

Відповідно до цього кожен автор має свій талант у цій хореографії — у цьому способі мислення. Завдяки манері письма авторів й авторок, темах, ідеях, що вони порушують у своїх текстах, ми й можемо засвоїти нові думки.

Читання — це також про емпатію, роботу зі своїми емоціями й почуттями, вміння відчути й співпереживати тому, про що чи про кого ми читаємо. 

Можна й говорити про читання як про процес спілкування з авторами — через їхню творчість ми дізнаємося про особистість письменника чи письменниці, формуємо для себе образи, вирішуємо, чи будемо продовжувати далі наше знайомство з ними через їхні тексти.

Книжкові й власні досвіди

Читання — швидкий спосіб отримати досвід. Раніше цей процес існував в усній традиції, а зараз прослідковуємо, що нам зручніше й легше запам’ятовувати інформацію, коли її подали в ритмічному віршованому форматі. 

Письмовий прочитаний досвід також можна засвоїти і прийняти як власний, тобто чомусь навчитися. Звичайно ж, при цьому відбуваються відмінні процеси в мозку, аніж коли б ми самостійно прожили певну подію.

Щоби засвоїти прочитаний досвід, потрібно розвинути навичку читання — тобто без зайвої внутрішньої конвертації слів в образи, без моделювання ситуацій і відчуття того, що ми читаємо.

Про збіднення читацького досвіду

Є й другий бік цієї навички читання, коли як наслідок виникає бажання прочитати будь-який текст швидко. Тоді ми хочемо відчитати лише суть і відкинути деталі, котрі на перший погляд здаються некорисними. Якщо йдеться про технічну літературу, то це не зашкодить; якщо ж про тексти, у яких цінний саме художній складник — авторський стиль, занурення у внутрішній світ персонажів, — тоді ми не зможемо отримати задоволення від читання, а лише сухий підсумок твору. 

Це збіднює читацький досвід.

Чи треба братися за складні тексти

Ми можемо зачитуватися різними жанрами, а прагнути до умовної «високої полиці» також не буде зайвим. Єдина проблема, яка при цьому виникає: занадто вийти за межі того, до чого ми внутрішньо тягнемося.

Деякі книжки можна недочитувати, якщо з ними зараз не відчуваємо контакту, якщо вони не резонують із тим, що нам важливо зараз.

Щоразу, коли беремо до рук книжку, то це означає здолати певний шлях, для якого потрібен ресурс — усвідомити для себе, а який у цьому сенс. Можна поставити собі умовне питання — чи допомагає ця обрана книжка нам самоактуалізуватися: розвинути наш особистий потенціал або стати корисною для самопочуття і покращити ментальний стан.

Щоби взятися за складний текст, краще опиратися на наші внутрішні вподобання — що нам подобається в цьому читанні і що пропонує автор: можливо, це жива оповідь чи цікава тема, або ж для себе ми визначили, що ця книжка допоможе досягти чогось вищого, бажаного для нас.

Література для розвитку критичного мислення

Насправді, наукова чи науково-популярна література не формує картини світу, вона лишень надає людині з уже сформованим світоглядом певні дані, показує шлях аргументації тієї чи тієї тези.

Водночас наукову літературу можна вважати базовим математичним інструментом, що допомагає скоординувати ментальні рухи у бажанні в чомусь розбиратися краще.

Загалом читання — це вмістилище складних координаційних думок (наукова, технічна література) та почуттів (художня література). І все це разом дозволяє нам розгорнутися у своєму мисленні на повну, розвинути критичне мислення.

Будь-який текст дає нам лише інструментарій, і тільки ми, підставляючи різні змінні до таких сталих формул, зможемо вже самостійно вирішувати певні життєві питання.

Підводні камені читання

Іноді література не делікатно поводиться зі своїми читачами. Можна сказати, що така література містить «приховану рекламу». Вона не спонукає до самостійного мислення, а навпаки наче дає чіткий алгоритм дій, котрий, проте, спрацьовує не для всіх. Ідеться про таке скидання відповідальності за своє життя. На жаль, ми й ризикуємо нахапатися деструктивних думок, особливо, коли перебуваємо у вразливому стані.

І все ж чим більше ми читаємо, зберігаємо баланс, беручись за різні тексти, тим легше надалі зможемо відрізнити таку «рекламу», пропаганду в літературі.

Література VS Кіно VS Подкасти

Немає нічого поганого в тому, щоби сприймати інформацію в аудіо- чи аудіовізуальному форматі. І книжка, і фільм, і подкасти мають свої способи, як краще донести думки.

Коли ми тривожимося, наші думки зазвичай «стрибають» від одного висновку до іншого, нам буває складно завершити власну послідовність. У цьому випадку сприймати текст буває корисно саме в написаному варіанті, бо ми бачимо вже завершену думку (якщо тільки це не постмодерністський експеримент). 

Читання дає нам якір, який зупиняє наш потік і допомагає все впорядкувати. А читання художньої літератури дає змогу попрацювати з власними емоціями.

Читання як терапевтична практика

Читання — формат, у якому думка може бути вільною, а це допомагає заповнити те, чого нам не вистачає, зрозуміти іншу точку зору та сприйняти процеси, знання про які можуть нам знадобитися згодом. Це і спосіб відмежуватися від звичної картини світу та водночас почерпнути для себе щось нове.

Є також напрям у психології, де послуговуються практикою терапевтичного читання — наративна психотерапія. В її основі — зрозуміти, за яким художнім наративом пацієнт проживає свою історію, і куди це призведе. Така техніка в повсякденні може послугувати способом проаналізувати прочитані тексти: переосмислити те, що ми прочитали і що з нами при цьому відбулося.

Пояснення складних термінів, про які йдеться у сьомому епізоді подкасту «Не ґуґли»:

синапс — зона контакту між нейронами чи нейроном і сусідньою клітиною, забезпечує хімічну передачу нервового імпульсу між ними;

концепція ментальних рухів і ментального простору — тут корелює з руховою уявою, коли людина у процесі читання імітує в уяві чи повторює якийсь рух, при цьому активуються певні ділянки мозку, що відповідають за фізичне виконання руху;

ресентимент — почуття ворожості до того, що можна сприйняти як причину власних невдач.

Слухати подкаст: Spotify, Apple, YouTube, Sound Cloud, NV Подкасти, Megogo.

авторка, редакторка подкастів
Ліза Цареградська