Я точно не найкращий приклад work-life balanc’у, адже моє життя радше побудоване на чергуванні робіт. Втім, кілька активностей на вихідні все ж заплановано.
- По-перше, я планую побачитися з мамою. Для когось, можливо, це банальна зустріч, але я маму не бачила вже кілька місяців, попри те, що ми живемо на відстані 10 хвилин. Моя мама — класична марвелівська супергероїня, яка має кілька сил, однак продовжує стверджувати, що вона — цілком собі звичайна людина. Знаєте, оці епізоди, де персонажка творить дива, однак стверджує, що нічого такого не відбувається? Оце мама. На роботі вона впроваджує у життя медреформу, після роботи плете сітки, а ще разів 5 на тиждень ходить на танці. Тож зустріч із нею — це завжди трохи пригода. Гадаю, ми ще й поговоримо телефоном з батьком, який вже більш як два роки на фронті. А щоб ми нарешті змогли розмовляти наживо, докиньте трішки на збір мобільної ремонтної майстерні.
- Ще я все ж збираюся дочитати есей Сʼюзен Зонтаґ «Спостереження за болем інших» — останній її прижиттєвий текст, в якому філософиня зосереджується на військовій фотографії. Як світлина формує нашу пам’ять, коли поставлене епічне фото перетворилося на фіксацію моменту, де важливим є відчуття включеності в подію. Я читаю так повільно, бо затято сперечаюся із Зонтаґ на кожному абзаці, попри те, що це одна з моїх улюблених мислительок. Війна дуже змінює оптику.
- У мастду-списку моїх активностей щовихідних — турнір або й кілька зі «Що? Де? Коли?». Але ні, це не як у телевізорі: шість бородатих дядьків дивляться хвилину на чорний ящик, а потім неприємний нарцисичний ведучий дістає звідти сапку дивної форми. ЩДК за ці роки дуже змінилося і, звісно, українізувалося. Можна сказати, що від німецької філософії (заплутані реалії, криві формулювання і неприємні автори) воно перейшло до французької (красиво, елегантно і на логіку).
- Щосуботи я гуляю годину навколо озера, і це час мій та «Відьмака». Якимось дивом книжки Анджея Сапковського пройшли повз мене, тому тепер я їх слухаю. Головне не підходити до мене різко ззаду в ці хвилини, бо я надто вживаюся у роль Геральта із Ривії.
- Як не дивно, у мене досі є друзі (ну, бо в людей, чий робочий день триває 12-15 годин на добу часто лишаються тільки колеги). І я страшенно вдячна цим чудовим людям за те, що вони змушують мені часом не працювати, хай який опір я чиню і які диверсії влаштовую (наприклад, принести роботу на телефоні і редагувати щось у ґуґл-доках — звична історія). Цього разу я йду на день народження і планую кілька годин не говорити про літературу і чому я не згодна із Зонтаґ. А з іншими друзями ми напевне зберемося пограти у квізи, подивитися шоу «Поле» (вкрай корисно для самоствердження) і випити пива. Бачите, критики — теж люди:)
