Споглядаючи паперових янголів крізь монохромну веселку: Рецензія на поетичну збірку Ярослава Гадзінського «Перекопане»

Ярослав Гадзінський є одним з чільних представників покоління двотисячників, поетом із впізнаваним стилем та напрацьованою, впевненою мовою. Дебют Ярослава Гадзінського відбувся у 2004 році, коли вийшла його перша книжка «48200».

Через три роки Ярослав Гадзінський став лавреатом премії видавництва «Смолоскип» — і світ побачила його друга книжка поезій — «Мареwwwо». Опісля були численні виступи найрізноманітніших форматів, фестивалі, резиденції та десятки віршів. Так минуло 16 років. І врешті у 2023-му Ярослав Гадзінський отримав стипендію українського PEN, і невдовзі у тернопільському видавництві «Крок» вийшла його третя книжка поезій — «Перекопане». Книжка виважена та «настояна».

За спиною Гадзінського — без перебільшення великий літературний досвід. На видноколі української літератури цей автор постав разом з іншими відомими сьогодні поетами й поетками: Катериною Калитко, Дмитром Лазуткіним, Світланою Поваляєвою, Богданою Матіяш, Богданом Олегом Горобчуком, Павлом Коробчуком, Олегом Коцаревим, Миколою Леоновичем та багатьма іншими.

Говорити про двотисячників почали ще у 2002 році, а через 5 років вийшла антологія поезії «Дві тонни», яка репрезентувала покоління. У тому-таки 2007 році побачила світ і спільна збірка Олега Коцарева, Богдана Олега Горобчука та Павла Коробчука під назвою «Цілодобово!», яка також стала важливою в контексті усталення покоління.

Однак дотепер немає комплексного дослідження та аналізу творчості двотисячників. Загалом можна виокремити кілька особливостей цього покоління: велике різноманіття стилів та типології письма; синтез поезії з музикою, перформансом і медіа; а також становлення популярності авторів та авторок не лише завдяки друку їхніх творів, а й через численні виступи (іноді доволі провокативні) на різноманітних майданчиках та фестивалях. Чимало з представників та представниць цього покоління є сьогодні осердям українського літературного процесу, їх можна зустріти на всіх великих фестивалях та подіях.

А деякі лишаються в умовному андеґраунді. Серед них — широко відомий у літературних колах, але не досить знаний поза ними Ярослав Гадзінський. Поза увагою мейнстримної авдиторії лишилася і його третя книжка «Перекопане», про яку також можна говорити як про дебют — це дебют оновленого поетичного голосу автора, який, втім, не зраджує собі. Гадзінський незмінно створює плетива метафор, нашарування образів та різноманіття мовних ландшафтів. А ще — фіксує. Ця книжка віршів, що має альбомний формат, могла би бути фотоальбомом. Зрештою, вона ним і є. Тільки замість світлин — вірші, яким вдається робити відбитки дійсності не гірше.

Ярослава Гадзінського заведено вважати поетом-урбаністом. Місто у його поезії не є абстракцією чи вичерпаною ідеєю. Місто Гадзінського — побачене з-за вікна метро чи автобуса, під час повільної пішої прогулянки чи з-за керма велосипеда. Це місто в деталях.

Ба більше, це місто не є вигаданим чи довигаданим, уявним чи доуявленим. Місто в цих поезіях є таким, яким воно є: із графіті на стінах, тріщинами в асфальті, паркінгами, офісами, поліетиленовими пакетами й іншим сміттям, яке волочиться за вітром, рекламними екранами та неонами, із занедбаними клумбами, розхитаними шпичаками антен та надщербленими тротуарами. Цим містом найчастіше є рідний для автора Київ. Але у поезії Гадзінського кожен і кожна може впізнати якесь інше, своє місто.

Автор уміє виловлювати у нойзі міста те, що зазвичай залишається поза увагою, що є для більшості з нас настільки звичним, аж стає непомітним. Натомість Ярослав Гадзінський вихоплює усі ті непомітні елементи міської буденності, немов світло авто поночі вихоплює шматки простору, і вибудовує із них поезії:

Варто також додати, що урбанізм у поезії Гадзінського — це насамперед не про місто, а про людину у місті. Про її щоденний досвід буття в місті. А також про те, що цей урбанізм не є домінантним. Так, Гадзінський — поет-урбаніст, але на цьому його «поетичне амплуа» не закінчується. 

Ярослав Гадзінський також є поетом-натуралістом (у філософському розумінні). З тематикою природи він взаємодіє так само, як і з містом: не додумує і не дописує, не вигадує і не містифікує. Гадзінський споглядає і помічає. І його тонкому, як павутина, чуттю та вмінню вихоплювати з візуального ряду буднів можна лише подивуватись. Як-от у вірші «Street racing», у якому автор звертає свій погляд не лише на спиляні дерева чи засохлий лист у момент падіння, а й на скалки після автотрощі:

Урбаністичне та натуралістичне у поезії Ярослава Гадзінського тісно переплетені. Автор не захоплюється павутинням неонів, вивертаючи собі шию, не торочить про найдивовижніші електрокари та інші девайси. Він не футурологізує безмірно. Та водночас — не акцентує лише на миті опадання листка чи порухові тіні квітки. Себто також не заграється з натуралізмом. Що робить Гадзінський? Він споглядає усе таким, яким воно є, він поєднує, фіксує, замикає коло, з’єднуючи один кінець (чи початок?..) з іншим. І так витворюється баланс — принаймні у цих віршах.

Поза тим Гадзінський є не лише урбаністичним поетом. Він часто звертається до технічної мови, а отже, можемо дозволити собі в межах цієї рецензії назвати його поетом технологічним. У його віршах чимало того, що традиційно є радше антипоетичним: блакить комп’ютерних моніторів, сніговиця старих телеекранів та ґлітч світла вуличних стовпів та найрізноманітніших семафорів (у майбутнє?..), таблоїди та мікросхеми, металобрухт, рекламні вивіски та неони. А це вже виходить поза межі урбанізму. Поезія Гадзінського маневрує поміж урбаністичним, натуралістичним та технологічним. 

Одначе це маневрування можна не одразу помітити, адже оте технологічне з точки зору сьогодення є звичним. Іншими словами: це технології, які були новими раніше, в час формування поетичного досвіду автора. У «Перекопаному» немає штучного інтелекту (кілька ілюстрацій у книжці не зараховуємо), який для сьогодення є відносною новинкою. Тобто технологічність поезії Гадзінського є певною мірою ностальгійною. А отже, йдеться не лише про технології, а й про пам’ять.

Зрештою, її, пам’яті, у «Перекопаному» багато. Передовсім через війну.

«Перекопане» складається з чотирьох розділів: «Зітліле прийдешнє», «Незворотнє бетонне», «Високе ламке» і «Тягуче токсичне». Вони нерівномірні, як шматки розбитої вітрини: розділи «Зітліле прийдешнє» та «Тягуче токсичне» містять найбільше віршів, а «Незворотнє бетонне» та «Високе ламке» — менші, мовби затиснуті поміж розділами на початку та наприкінці книжки. Але й тут замикається коло: «Перекопане» починається з текстів, які транслюють досвід життя при повномасштабній війні, і завершується також ними. 

16 років Ярослав Гадзінський ішов до цієї книжки, тож мав чимало часу, аби назбирати собі досвіду — і життєвого, і поетичного, який міг би стати домінантним у «Перекопаному», одначе війна Росії проти України за ці роки не завершилась, а перетворилась з локальної на повномасштабну, що й врізалось у структуру цієї книжки, залишивши у ній сліди — вірші, у яких тема цієї війни є домінантною. Або навпаки — дуже обережно розкритою, майже непомітно — одним словом чи рядком. 

Досвід повномасштабної війни у поезії Ярослава Гадзінського — цивільний, тиловий. А отже, у «Перекопаному» ви не знайдете віршів з передової, але натомість там будуть вірші, в яких гудуть повітряні тривоги поміж будинків, літають російсько-іранські дрони і б’ють у ті самі будинки, які за мить до того відлунювали звук тривоги; в яких відчувається прохолода вирв посеред міста.

Гадзінський — не забуваймо — фіксує. І якщо в будні глибокого тилового міста врізалась війна — вона буде зафіксована такою, якою вона є.

Досвід повномасштабної війни у поезії Ярослава Гадзінського — також волонтерський. Після деокупації Київщини Гадзінський регулярно долучається до поїздок волонтерської спільноти «Б50» у міста й села, які постраждали від російської навали. Враження, отримані під час відновлювальних робіт, стають «матеріалом» для поезії.

Сьогодні в Україні викристалізувався пласт воєнної літератури. Нині вона не є марґіналізованою, як у часи АТО, і врешті отримує увагу, на яку сповна заслуговує. Та досвід війни — різний. Скільки у нас поетичних текстів, що постали з волонтерського досвіду?..

Цей волонтерський досвід, перетворений на поезію — цінний. У поезії Гадзінського такий досвід не є чільним, це слід підкреслити. Однак те, що бачив автор у понівечених містах і селах, — зафіксовано. А фіксувати — це протягом останніх майже трьох років чи не найголовніша функція української поезії.

У «Перекопаному» повномасштабна війна присутня майже постійно. Спершу деякі вірші видаються зовсім не віршами про війну, але несподівано вона виникає — словом чи образом. Війна у поезії Гадзінського — звичний елемент буденності, вона вплітається у загальну картину, яку бачить і фіксує автор.

У розділах «Зітліле прийдешнє» та «Тягуче токсичне», себто у першому та останньому розділах, війна присутня особливо зримо. Останній розділ взагалі повністю присвячений цій темі та є розлогою рефлексією. У другому розділі («Незворотнє бетонне») тема війни трапляється, її слід вичитати поміж інших пластів образів.

Немає війни лише у третьому розділі («Високе ламке»), який є найкоротшим. Натомість цей розділ виглядає зануренням у спогади, подекуди навіть ностальгією за дитинством і «старими добрими часами». Миттю, щоби перевести подих. У дванадцяти віршах, які містить розділ, автор повертається у часи ранніх дев’яностих.

Та це занурення коротке. Наступний, четвертий і останній розділ, є поверненням до реальності. Усі вірші у ньому — про війну. Яка ж тоді між ними різниця?  Власне, перший містить радше вірші-свідчення, а останній — вірші-рефлексії. Деякі з віршів позначені датою — якийсь із місяців 2022 року, якийсь із місяців 2023 року. За ними можна спостерегти, як поет реагував на ті чи інші події, які стались у той час.

Наостанок про мову. Поетична мова Ярослава Гадзінського — радше буденна. Він не вдається до надмірної герметизації (а часто і взагалі обходиться без неї). Його метафорика переплетена, але проста й дієва. Легка, але несподівана і вправна. Як і мова загалом.

Але це не робить ці вірші простими. Простакуватими — тим паче. Вірші Гадзінського зазвичай об’ємні, а рядки — довгі. Іноді у них можна загубитися, як у незнайомому районі. А відтак ці вірші потребують активного включення й зосередження, напруження м’язів уяви читачів та читачок.

Ці вірші слід не просто читати — у них треба вчитуватись, їх доводиться перечитувати. Їх варто перекопувати — і, ймовірно, якоїсь миті ваша лопата дзенькне об кришку скрині, в якій знайдеться саме те, що ви й шукали, обираючи собі для читання цю книжку.