Занадто гучне мовчання

Одного серпневого вечора 1952-го року у містечку Вудсток, що в Англії, публіка зібралася на благодійний концерт задля підтримки сучасного мистецтва. Серед інших на сцену вийшов піаніст Девід Тюдор. Він відкрив кришку рояля і розпочав свій короткий виступ, який тривав усього 4 хвилини і 33 секунди. Виступ, протягом якого Тюдор видав лише три легкі порухи рукою, але жодного разу не торкнувся клавіш. Так відбулось перше виконання твору Джона Кейджа «4’33», в якому саме тиша є музикою. Публіка на такий виступ зреагувала неоднозначно.

Подібне повторилося у 1990-му році. Але вже не у далекому Вудстоку, а у Львівській філармонії. На сцену тоді вийшов не піаніст, а поет — лугосадівець Назар Гончар. Його поетичний виступ тривав 15 хвилин, протягом яких він мовчки простояв на сцені, опісля лише вклонившись публіці, що реагувала не менш неоднозначно, аніж на кількадесят років раніше у Вудстоку.

«Чи є мовчання поета поезією?» — одного разу над таким питанням загадувався інший учасник угруповання ЛУГОСАД Іван Лучук, який був свідком цього виступу. І одразу відповів: «Якщо це мовчання поета, тоді так». На той час ЛУГОСАДу виповнилось 6 років.

19 січня 2024 року від створення літературного угруповання ЛУГОСАД виповнилось 40 років. У Мистецькій Бібліотеці у Львові відбулася бесіда-спогад з нагоди 40-річчя ЛУГОСАДу. Учасниками й учасницями стали: Іван Лучук (учасник ЛУГОСАДу), Тарас Лучук (літературознавець), Христина Назаркевич (перекладачка, дружина Назара Гончара), Маріанна Венцик-Садловська (викладачка музики, дружина Романа Садловського), Назар Федорак (поет); модератор — Данило Ільницький (літературознавець).

У матеріалі — фраґменти розмови, що розповість про один із феноменів української літератури — літературне угруповання ЛУГОСАД.

Назва групи — це поєднання перших складів прізвищ її учасників: Івана ЛУчука, Назара ГОнчара та Романа САДловського.

Тут одразу слід визначити важливий нюанс: як правильно писати назву групи. Річ у тім, що існує три варіанти написання: ЛУГОСАД, ЛуГоСад і Лу-Го-Сад. Зазвичай написання залежить від того, хто пише. Одначе, за словами Івана Лучука, правильною формою є якраз перша: ЛУГОСАД. Цього варіанту і буду дотримуватися надалі.

На рахунку ЛУГОСАДу — добрий десяток видань (від поезій та наукових статей до книжок візуальної поезії), кількадесят найрізноманітніших літературних подій та акцій, що відбувались в Україні та за кордоном у 1990–2009-их роках.

Саме завдяки своїй небанальності та літературно-мистецькому різноманіттю ЛУГОСАД і став феноменом, який вирізняється на тлі інших літературних угруповань 1980–2000-их років. Учасники одразу позиціонували ЛУГОСАД як марґінальне явище в літературі, хоча й створили прецедент, заснувавши поетичне угруповання із власною естетикою та концепцією — поки чимало українських авторів того часу вважали себе аванґардом літератури на зламі епох, лугосадівці пішли в протилежний бік — до ар’єрґарду. А з часом утворився і канонічний корпус поетичних текстів ЛУГОСАДУ — поезії, які найкраще відображали створену концепцію і були написані в період повноцінного функціонування угруповання.

За словами Івана Лучука, ще у 1986-му році лугосадівці написали маніфест універсалізму, оскільки прагнули бути універсалістами. Перші два лугосадівські видання — «ЛУГОСАД І» і «ЛУГОСАД ІІ» — стояли саме на концепції універсалізму, одначе потім її було замінено об’ємнішим терміном — ар’єрґард.

Літературний ар’єрґард став методичною основою для ЛУГОСАДу. Автором цього теоретичного обґрунтування став літературознавець Тарас Лучук, який представив його на науковій конференції під однойменною назвою. Ця конференція відбулася в лютому 1994-го року з нагоди десятиліття ЛУГОСАДу в Інституті українознавства ім. І.Крип’якевича у Львові. 

За словами Тараса Лучука, у творчості ЛУГОСАДу кожен може вбачати щось своє: «Це може бути і футуризм, якщо критик досліджує футурний рух початку [двадцятого] століття, і модернізм, і декаданс, і той-таки аванґард». Аванґард, на думку літературознавця, не підходить до окреслення ЛУГОСАДу, оскільки члени угруповання й автор концепції групи вважали, що літературний шлях не починається з них, а тому про аванґард — «передовий загін» — у новій літературі не може бути мови, отже говорити про аванґард наприкінці ХХ століття немає ані потреби, ані сенсу. 

Аби пояснити, чим є літературний ар’єрґард, найкраще звернутися до фраґменту тексту Тараса Лучука, виголошеного на конференції з нагоди десятиліття ЛУГОСАДу. Прочитати повний текст можна зокрема в антології «Літературні школи та групи 60–90-их років ХХ століття», виданій Літературною аґенцією «Піраміда».

Творчість ЛУГОСАДу умовно можна поділити на два періоди, навіть на два корпуси: «канонічний» та «неканонічний».

«Канонічний» період охоплює перші десять років існування групи — до 1994-го року. І завершується тим, що Роман Садловський перестав писати. Як каже Маріанна Венцик-Садловська, дружина Романа Садловського, трапилося це через інсульт, який стався у Романа Садловського у 24 роки. Виникнення інсульту у молодого хлопця пояснюється спадковістю: брат Романа, перекладач Юрко Садловський, а також батьки поета, мали аналогічні проблеми. Через недугу Роман Садловський втратив здатність читати й писати.

Історія ЛУГОСАДу могла завершитись на цьому. Натомість угруповання вступило у новий період. На початку 90-их років Роман, який вже не міг писати, почав робити колажі із літер, тобто практикувати поезомалярство. Як зазначає Христина Назаркевич, ЛУГОСАД тривав надалі, але це вже був зовсім інший ЛУГОСАД. Те, що було опісля, умовно і можна означити як «неканонічний» період. Цей період так само умовно можна означити роками від 1994-го до 2009-го року, коли тогоріч у травні відійшов у засвіти Назар Гончар. Через це ЛУГОСАД перестав бути активним літературним угрупованням і остаточно перейшов до історії літератури.

Однак перехід ЛУГОСАДу від числа активних угруповань до історії літератури не означав перехід до історії літератури поетів Івана Лучука та Романа Садловського. Зрештою, творчий спадок Назара Гончара теж не годиться відносити до історії з його відходом.

Попри те, що ЛУГОСАД слід розглядати як цілісне явище, неможливо не дивитись на поетів-учасників групи окремо, оскільки кожен лугосадівець мав свою, назвімо її так, творчу особливість.

Усі лугосадівці писали паліндроми та паліндромони — рядки та/або вірші, що однаково читаються в обидві сторони. Наприклад: не з дуру гуру дзен. Власне, різниця у тому, що паліндром — це віршовий рядок, що читається в обидва боки: зліва направо та справа наліво; а паліндромон — це цілий вірш, що так читається (аби читати його у зворотньому напрямку, слід починати від кінця вірша й рухатися до початку).

Іван Лучук та Назар Гончар паралельно з ЛУГОСАДом навіть належали до об’єднання «ГЕРАКЛІТ», абревіатура якого розшифровується як «Голінні ентузіасти рака літерального». Це об’єднання українських поетів-паліндромістів було засноване 29 вересня 1991 року з нагоди 300-ліття від написання першого українського паліндрома, автором якого був Іван Величковський. Цей вірш увійшов до рукописної збірки Величковського під назвою «Млеко од овці пастирю належнеє», що побачила світ у 1691-му році.

Однак саме Іван Лучук найбільше присвятив себе паліндромії. Він не лише створював паліндромічні тексти, а й вводив її у науковий та літературний дискурси, видаючи статті на дотичну тему й очолюючи поетичну рубрику у львівській газеті «Ратуша». Ця рубрика називалася «Парнасленд» й існувала з жовтня 1990-го до грудня 1995-го року. За той час у ній вийшло 194 публікації. Серед тих, хто друкувався в рубриці «Парнасленд» були Назар Гончар, Микола Мірошниченко, Анатолій Мойсієнко, Марія Шунь, Назар Федорак та чимало інших поетів та поеток. У «Парнасленді» вперше з’явилися публікації харківського літературного угруповання «Червона фіра», до якого входили Ростислав Мельників, Ігор Пилипчук та Сергій Жадан.

Крім того, Іван Лучук був упорядником кількох важливих з точки зору української літератури (і, на жаль, не дуже важливих з погляду читачів) видань, присвячених ЛУГОСАДу — наприклад, великому зібранні творів Назара Гончара та матеріалів до бібліографії учасників угруповання. Ці видання, а також кілька інших книжок виходили у тернопільському видавництві «Богдан».

Сьогодні Іван Лучук є єдиним живим учасником ЛУГОСАДу.

Сьогодні відвідати перформанс в Україні випадає не так часто. А події, в основі яких лежить поєднання поезії та акціонізму, до якого й належить перформанс, трапляються куди рідше. Але ще 20–30 років тому стати свідками подібних дійств було не так складно. Особливо у Львові, де перформативні й перформативно-поетичні акції час до часу влаштовував Назар Гончар.

Гончар навіть створив студію перформансу PERHAPS, назва якої розшифровується як PerformenceHappeningStudio. Також Гончар є творцем ТЛІ — Театру ледачої істоти.

Один із перформансів Назара Гончара називався «Вдячність державі». Це була реакція Гончара на виставку «350 років потому», присвячену Переяславській раді. Тоді Назар Гончар на очах публіки замалював у своєму паспорті російськомовний напис «Паспорт гражданина Украины», зробив ксерокопію своєї «роботи» і долучив її до кількох розмальованих і розписаних аркушів паперу.

Ще один перформанс — «ПалІноДія». Ця акція відбулася позаду пам’ятника Іванові Франку у Львові. Матеріалом для цього дійства стали рукописи Гончара, які той спалив, а попелом, що після них залишився, створив новий вірш. За словами Івана Лучука, місце він обрав не випадково, адже саме у одній з праць Франка Гончар натрапив на слово «палінодія».

Ще один перформанс Назара Гончара, а також Романа Рося, відбувався кілька разів. Один із них — у холі театру Лесі Українки у Львові. Акція називалася «До-Ля/Доля» і її задум був такий: учасники сиділи на сходах театру: один вище, а інший дещо нижче. На довгій стрічці паперу (такій, що використовується у чекових апаратах або подібній) Назар Гончар писав вірші і робив замальовки, а опісля опускав її Роману Росю, який ці записи та замальовки Гончара намагався читати як ноти і грати їх на скрипці.

Відомими є також чимало інших акцій Назара Гончара: гепенінг «Автопортет у трамваї», назва якого перегукується із віршем Гончара «Автопортрет у трамваї» або із віршем «Автопортрет у автобусі», спільний перформанс із Янушем Балдиґою під назвою POKAZ / ZAKOP, що відбувся у Польщі під час перебування там Гончара в рамках Gaude Polonia, низка перформансів у «Дзизі» та інших локаціях Львова, під час яких Гончар неодноразово стриг сам себе (це був один із часто вживаних прийомів, як і використання дзеркал у різний спосіб) та багато інших. Коротко згадую ці перформанси, аби засвідчити постать Гончара як митця, що працював на перетині жанрів, але не даю детальних описів цих акцій, аби матеріал не перетворювався на літературознавчу статтю.

Назар Гончар відійшов у засвіти 21 травня 2009-го року.

Роман Садловський, як би прикро це не було визнавати, є найбільш недооціненим серед учасників ЛУГОСАДу. Вірогідно, що причиною цьому є насамперед проблеми зі здоров’ям, які спричинилися до того, що Садловський перестав писати через ранній інсульт. Проте погляньмо на це з іншого боку: феноменальним є те, що ціною надважких зусиль Роман Садловський все-таки повернувся до поетичної творчості, але вдруге підійшов до неї з візуального боку.

Зорова поезія, візуальна поезія або поезомалярство — ще одна марґінальна форма поетичної творчості, яка існує на межах літератури і графіки. Поезомалярство може поєднувати текст із графікою, живописом чи навіть архітектурою.

Існуючи на перетині жанрів, зорова поезія часто втілюється у літературному, тобто книжковому форматі: поети-візуалісти видають збірки. Серед нечисленних книжечок, які побачили світ, дві належать Роману Садловському: «Сонні сонця» (1996) та «Два вікна» (1999).

Ці книжки було би неправильно назвати збірками, оскільки кожна з них містить лише один вірш, кожен із рядків якого міститься на окремій сторінці. Тому ці книжки-вірші не випадає просто читати — їх слід дивитися, розглядати, бачити (а поміж тим і читати).

Сьогодні візуальну поезію в Україні практикують Юрій Завадський, Лесик Панасюк та Дарина Гладун, що дає нагоду говорити про те, що цей жанр надалі існує в українській літературі. А якщо озирнутися і поглянути на історію візуальної поезії в Україні, можна побачити чимало імен, серед яких у жодному разі не слід проґавити ім’я Романа Садловського.

Романа Садловського не стало 17 січня 2021 року.

З дня заснування ЛУГОСАДу цьогоріч виповнилось 40 років. З дня переходу цього угруповання до історії літератури — 15 років. Одначе пропоную зміщувати оптику й не чіплятись обома руками за цифри, які обертаються лише скупими підрахунками та констатаціями.

Натомість варто звернути увагу на те насліддя, яке залишили нам лугосадівці — а це сотні найрізноманітніших поезій, десятки матеріалів, візуальні поезії, перформанси та гепенінги. Ніяка інша група в українській літературі не може похвалитися таким різноманіттям свого доробку.

Тому коли, як не зараз, (пере)відкривати собі ЛУГОСАД і той мистецький пласт, який зостався опісля. Пласт, обрамлений мовчанням — аж занадто гучним. Це мовчання, на відміну від перформансу Назара Гончара, зовсім не є поетичним. А тому слід його врешті порушити, говорячи про ЛУГОСАД.

Послухати запис бесіди-спогаду з нагоди 40-річчя ЛУГОСАДу можна тут.