10 думок видавчині Катерини Носко

Місяць тому у Львові запрацювала «Мистецька бібліотека» — культурний проєкт, до якого долучилося видавництво IST Publishing. Ми поспілкувалися зі співзасновницею й видавчинею IST Publishing Катериною Носко.

Ми справді довго думали, як назвати видавництво. Це було ще у 2017 році. Слово ist звучить як омофон до east, тобто виникають асоціації зі Сходом. Це зрезонувало, бо видавництво ми заснували в Харкові на базі галереї сучасного мистецтва COME IN.

Своїми текстами про українське мистецтво, котрі видаємо та перекладаємо англійською мовою, ми хотіли показати, що ось — ми суб’єктне незалежне видавництво, яке говорить на міжнародну аудиторію про те, що відбувається в культурному українському полі. Адже з самого початку ми почали робити переклади текстів англійською мовою. Моя книжка «Де кураторство», перша книжка IST Publishing, одразу планувалася до видання окремим англомовним накладом. І звісно «ist» як дієслово також нас інтригувало, адже воно про дію, а не тільки про наміри. Нам було тоді по 22 роки, коли ми почали займатися видавничою справою, і це було для нас дуже важливо й амбітно на той момент. А сьогодні у редакції, коли думаємо про назву ist, то жартуємо, що це загалом просто красиві три букви.

Я завжди найбільше під враженням від тих книжок, які прочитала нещодавно. Зараз це роман «Без ґрунту» В. Домонтовича. Раніше я тільки про нього чула, читала фрагменти, коли ще навчалася на вчительку української мови та літератури, а на курсі з Євгенієм Стасіневичем ми з групою розбирали цей твір. Проте саме зараз він справив на мене надзвичайно потужне враження, бо концепт «безґрунтянства» відгукнувся по-особливому. Одна ж справа, коли у тебе є знання та відбувається ментальна робота при взаємодії з текстом, і дещо інша, коли є емоційне зчеплення, коли те, що ти знав, ще процеситься на чуттєвому рівні.

Також я виокремлюю від художньої літератури для себе нонфікшн, і зараз для мене найяскравішою є книжка, яку ми плануємо видавати. Це «Гриб на краю світу. Про можливості життя на руїнах капіталізму» дослідниці, антропологині Анни Цзин. У ній ідеться про невеликий унікальний гриб мацутаке. Вважається, що це перший живий організм, котрий з’явився після бомбардування Хірошіми. Й Анна Цзин розмірковує, чи можливе життя у знедолених ландшафтах, а на прикладі мацутаке, зокрема скільки цих грибів виростає за один сезон, хто їх збирає, де, як саме, вона пропонує своє бачення того, як цей ланцюг впливає на механізми макроекономік, політик та екосистем різних країн у всьому світі.

Ми у видавництві орієнтуємося на тексти, що стали би прикладом того, як можна коментувати мистецтво або взагалі як писати про нього.

Наприклад, у нас є книжка в серії Small Run Books «А комусь ще подобаються міста?». Вона містить есей Рема Колгаса, заголовок якого — просто знак «?». Він побудований із низки питань, пов’язаних із містом, екологією й тим, куди йде людство та як розвивається архітектура. Тобто весь есей — це суцільні питальні речення.

У нас також є книжка «Комікс у музеї сучасного мистецтва», до якої ми додали комікс як рецензію на виставку — тобто показуємо, що критикувати й коментувати мистецтво можна ще в такому візуальному форматі. Писати про культурні явища можна не тільки через текст — рецензіями, до яких ми звикли.

Тому це стало для нас однією з мотивацій видавати такі книжки, які би по-різному розповідали про мистецтво і не тільки.

У нас ще є серія Warning Books. Сюди входять книжки «Повітряна тривога і література» В. Зебальда, «Терор з повітря» Петера Слотердайка, а наступною стане книжка Анна Цзин про унікальний гриб, про який я згадувала. Усі ці твори торкаються питань культури і війни: як культура може впливати або ініціювати війни, або їх стримувати, яка її роль у цей час. Такі книжки допомагають зрозуміти і нам своє місце, бо ми всі «агенти» в культурному полі й намагаємося знайти мову, якою можемо говорити про події, воєнні злочини, про те, що сьогодні переживаємо.

Я була асистенткою куратора в артцентрі «Я Галерея» Павла Гудімова в Києві й почала працювати з художниками та художницями, створювати виставки спільно з Павлом, а паралельно здобувала мистецтвознавчу освіту. І поступово занурюючись у процеси сучасного мистецтва, я почала розуміти, що однією з ключових фігур є саме куратор. Я бачила, що художники також можуть виконувати кураторські функції: створювати концепції, робити експозиції, писати тексти. Це був передусім мій інтерес: зрозуміти, в який момент виставкою займається художник, а де — куратор, або як це відбувається, коли вони двоє співпрацюють.

Згодом я потрапила на кураторський інтенсив у Харкові десь у 2015 і саме там вирішила, що хочу досліджувати цю тему. Мені було цікаво, як в Україні створювалися виставки сучасного мистецтва, як це відбувалося в різних містах або коли це організовує один митець чи об’єднання. Тому я і моя колега Валерія Лук’янець, з котрою я навчалася в НАОМА в Києві, вирішили, що будемо спілкуватися з художниками та художницями й дізнаватися, як вони налаштовували всі процеси. Це була робота з ідеями: ми досліджували, чому, наприклад, митці вибирають кухню, щоби зробити виставку, або розвалений будинок, руїни у випадку з Олександром Ройтбурдом, чи незвичайні концепції фестивалів, наприклад, фестиваль сучасного мистецтва «Вивих» у Львові у 90-ті роки. Тобто ми описували ідеї, які народжувалися в головах українських художників і художниць для того, щоби збагнути, а хто ж такий насправді куратор у сучасному розумінні, бо ці художники і були кураторами, хоча самі того до кінця і не усвідомлювали.

Думаю, що сьогодні досі не всі приймають фігуру куратора. Дехто вважає, що це менеджер, іншим здається, що ця людина має знаходити фінансування. Зараз з’являються курси кураторства, збільшилася теоретична база, яка й розкриває те, чим займається куратор, і майже жодна виставка сьогодні не відбувається без його фігури. Ми вибрали час з 80-х років і по 2017 (рік видання книжки Катерини Носко, Валерії Лук’янець «Де кураторство»), щоб досліджувати й розібратися з цим питанням самостійно.

Це все — аби створити середовище, в якому запрацюють художники, і це середовище не має вихолощуватися, виснажуватися. Кураторство — це й робота з ідеями, коли треба підмічати, як ті чи ті концепти різних митців можуть перегукуватися і як із цього сформувати комплексне, загальне бачення. 

Художник — людина, котра займає перші місця взагалі в усьому мистецькому процесі, генерує сенси. Куратор допомагає ці сенси проявити і правильно презентувати публіці, стає медіатором, котрий, — мені подобається як Ганс Ульріх Обрист про це каже, — поєднує різних агентів між собою. Завдання куратора — шукати підходи для взаємодії з художниками, працювати з локаціями (музеями, приватними галереями) й комунікувати з аудиторією: розповідати про сенси, пояснити, чому ця виставка актуальна зараз, чому варто її відвідати вперше чи ще раз.

Одним із найбільш цікавих для мене художників, котрий працював з 70-х років, був Федір Тетянич, відомий як Фрипулья. Він мав цікаву концепцію «біотехносфери» — сферичної конструкції, індивідуального простору, де, на думку Тетянича, людина може жити, мандрувати по світі, навіть полетіти кудись у космос, а також вижити, коли настане кінець світу. Тобто це такий утопічний вигаданий проєкт, що був і об’єктом, і частиною перформансів. Художник сам робив біотехносфери з різних, подекуди, підручних матеріалів. Це зворушлива й одночасно драматична історія, коли людина, дещо відлюдькувата, хоче дотягнутися до чогось недоступного в її житті. 

Тут ідеться і про екзистенційну самотність, бо через неї Фрипулья наче хотів дійти до людського контакту. Поезія, яку він створював паралельно зі своєю концепцією біотехносфер, теж оповідає про віднайдення зв’язку з іншими і про те, що ми всі можемо стати ближчими одне до одного. Фрипулья та його спадок надзвичайно важливі для розуміння сучасного українського контексту.

Далі я би відзначила роботи ще одного важливого художника — Тіберія Сільваші, що працює в полі абстрактного мистецтва. Його відомий метод роботи — вирощування живопису («…є живописці, які живуть у потоці кольору й «прислуховуються» до нього. Так-от, я — живописець, який не малює, а «вирощує» живопис» — Тіберій Сільваші. Реальність. Київ, 2017. С. 41 — ред.). Надзвичайно цікава ідея взагалі для розуміння того, як формувалося українське мистецтво. Тіберій, власне, досі розвиває цей підхід, працює з графікою і живописом, до того ж  він ще й куратор, зокрема робив Седнівські пленери (творчі резиденції — ред.) і збирав навколо себе художників, котрі також шукали себе в межах абстрактного мистецтва. 

А третя персоналія — Влада Ралко. Я думаю, що без неї дуже складно коментувати сучасний мистецький процес. Вона винайшла свою візуальну мову, аби говорити про складні речі, пов’язані з тілесністю, насиллям, політичними контекстами. Власне художників вирізняє те, наскільки його чи її мова оригінальна. Цікаво, що прагнення до оригінальності хибне, адже оригінальною робота стає тільки в процесі створення.

Мистецька бібліотека відкрилася місяць тому у Львові. Мені здається, що це цікавий приклад синергії між міською владою, громадським сектором та муніципальною мережею бібліотек. «Мистецька бібліотека» — один із найважливіших проєктів у нашій діяльності видавництва, ми працювали над ним більш ніж півтора року.

Ми долучилися як громадська організація й працюємо заради того, аби зробити мистецьку книгу видимою. А ще показуємо, що бібліотечний простір справді може бути місцем вільного спілкування, середовищем, коли приходиш і сидиш серед книжок, які не обов’язково брати читати, але сама атмосфера формує певні підвалини для того, аби ця взаємодія все ж відбулася. Тому, досліджуючи різні бібліотеки, їздячи у відрядження, пов’язані з тим, як функціонують закордонні бібліотеки, я тепер можу сказати, що багато в чому Львівська мережа бібліотек, — яка називається Львівською муніципальною бібліотекою; це більше ніж 40 філіалів, — прагне переосмислити взагалі роль бібліотеки в культурному середовищі і зробити це місцем, де відвідувачі почуватимуться вільно та безпечно як удома. Ми зі своєю командою — долучені до роботи з мистецькою літературою — бачимо такий потенціал, аби розповідати людям про мистецьку книгу. 

Не всі розуміють, що, наприклад, книга художника, артбук — не те саме, що мистецький каталог. Такі речі важливо з’ясувати на етапі термінології, що є чим. Саме тому наша перша виставка при Мистецькій бібліотеці присвячена знайомству з артбуком. Ми зібрали книжки, які були навіть в одному екземплярі. Експозиція має й багато самвидавів: коли художник самостійно друкує сторінки, а потім ниткою зшиває у блоки. Тобто це дуже складний рукотворний процес, і ми би хотіли привідкрити відвідувачам завісу створення таких книжок в Україні. Також плануємо, щоб у Бібліотеці була майстерня, де людям би розповідали, як можна практикувати це мистецтво створення артбуків.

Важливо, аби на етапі ініціативи підключилися державні органи, сформувалася професійна команда, у якої буде вдосталь терпіння та ентузіазму, щоби пройти цей шлях. Тоді в результаті з’явиться публічне місце, відкрите для громади і, по суті, створене нею ж. Такі бажання змін, зокрема у бібліотечному середовищі, важливо підхоплювати та підтримувати, бо саме бажання не є чимось постійним, інколи бажань немає взагалі. Тому  — якщо хочеться та є план, то треба робити це тут і зараз.

У старших класах у Хмельницькому я брала участь у Малій академії наук: писала наукові роботи, які потім захищала на міському, обласному рівнях. Я займалася мистецтвознавчими дослідженнями, зокрема писала про творчість хмельницького художника і для цього мала відвідувати місцеві бібліотеки. Пригадую, що коли туди приходила, то ніколи не могла обрати нічого сама, а мені дуже хотілося самостійно переглядати книжки. Тому одна з мрій утілилася в Мистецькій бібліотеці, тому що у цьому просторі немає закритої книгозбірні, всі книжки на полицях якраз на рівні руки, аби їх можна було легко дістати й подивитися. Відвідувачі можуть брати на абонемент різні книжки.

Наша бібліотека універсальна ще й тим, що тут представлена не тільки мистецька колекція, а й книжки з історії, природничих наук тощо. Кожен, хто до цього не цікавився мистецтвом, може відвідати наш простір і знайти для себе якийсь цікавий художній твір, і одночасно з цим натрапити на добірку артбуків. Якраз цього мені не вистачало в той час, коли я писала свої наукові роботи.

Ще пригадую, що зала бібліотеки, в яку я ходила, зазвичай була темною, з приглушеним світлом, і в мене постійно виникало відчуття, наче за мною хтось наглядає, а в якийсь момент я можу зробити щось не те і мене просто виженуть з цього місця, тому мені треба бути надзвичайно хорошою відвідувачкою й користувачкою для того, аби такого не сталося. Думаю, відчуття «затисненості» вплинуло на те, які стратегії поведінки ми обираємо в дорослому віці. Зокрема в Мистецькій бібліотеці ніхто ні за ким не стежить і можна сидіти дивитися YouTube (щоправда тихенько), там працює приємна команда.

Тобто важить не лише затишний інтер’єр та багата книжкова колекція — усі ланки мають працювати злагоджено — такого принципу ми дотримуємося в Мистецькій бібліотеці. Важлива, звичайно ж, і команда, котра працює та взаємодіє з людьми, продумує концепції наступних подій, розуміє, як вибудовувати зв’язки з іншими партнерами та має певну ідею щодо того, як бібліотека має функціонувати в сучасному світі. Поки що цього не вистачає багатьом бібліотекам.

Мені здається, що у Львові відбувалося і відбувається дуже багато культурних подій. Це таке своє середовище з агентів культури, художників, котрі активно працюють у публічному просторі, у місті. Наприклад, нещодавно відбувся Тиждень скульптури, а ще у Львові потужно налагоджена робота з озелененням міста, облаштування вулиць. Коли я думаю про Львів, то пригадую школу перформансу, і що досі проводять там безліч дотичних до цього мистецтва подій. Зараз ми бачимо, як на рівні міста, тобто міської ради, відбуваються різні культурні події, і саме ними Львів задає певні тренди для України. 

Мистецька бібліотека, зокрема, розташована у важливому місці, де відбувається кластеризація культури. Наприклад, на другому поверсі приміщення, є артцентр Павла Гудімова «Я Галерея», одна з найпотужніших інституцій у Львові, на мій погляд. Туди вже приходить аудиторія, яка давно знає про простір, і нові відвідувачі, котрі потім повертаються на наступні експозиції та лекції. Також навпроти нашої будівлі — Палац культури Євгена Петрушевича, музичний ліцей Соломії Крушельницької, а недалеко ще й Львівська академія мистецтв, Національна галерея Возницького…

У нас немає конкретного образу нашого читача, бо до бібліотеки можуть завітати всі охочі. Від нас залежить, як комунікувати, через які медіа, і які обирати підходи для того, щоб заохочувати відвідувачів прийти знову.

Я вибираю дуже різні книжки, бо мені все цікаво. Коли я заходжу в книгарню, то хочу купити все: ось стою перед полицями й думаю: «Як же я цю книжку досі не прочитала?». Це може бути історична література або психологія, або, наприклад, книжка про гени.

Паралельно я читаю десь по 3-4 книжки й обов’язковим для мене є перечитування різних розмов та інтерв’ю. Нещодавно стала амбасадоркою The Ukrainians і просто залпом читаю всі їхні матеріали. Вірю, що й «Сенсор» буде також тим медіа, формати розмов якого я захочу перечитувати. Бо, як каже Тіберій Сільваші, про котрого згадувала: «Я-людина, коли говорю, і я-людина, яка пише, — це дві різні людини». І це так є, я відчуваю, запис розмов — щось справді живе і завжди впливає на мене дуже магічно.

А також як читачка я хочу себе і похвалити — я системна читачка, я захоплена читачка.

У мене є невеличка колекція мистецтва, й один із найцікавіших об’єктів у ній: предмет із часів первісного суспільства — ручне рубило. Тобто це камінь, універсальне знаряддя праця, коли треба було щось рубати, різати, захищатися. На таких каменях видно, як його стесували, під яким кутом з ним працювали, а також місця, у яких відбувався контакт з долонею, пальцями. Коли я беру його в руки, то відчуваю магнетично потужний заряд енергії, наче провалююся кудись у глибину історії, бо усвідомлюю, що цим предметом раніше інші люди взаємодіяли, і це надає мені багато сили. Та й загалом мистецтво первісного суспільства — моя найулюбленіша дисципліна з часів навчання в Академії мистецтв, я досі «застягаю» в музейних залах присвячених саме цьому періоду.