У видавництві «Комора» вийшла книжка «Листування Софії Яблонської, Володимира Винниченка та Розалії Винниченко (1928–1935)». Це видання, що містить листи-роздуми мандрівниці Яблонської про подорожі. А ще — листи з підтримкою і порадами про письмо від подружжя Винниченків. Упорядниця й авторка передмови — Оксана Щур, яка запропонувала ключі до розуміння персонажів. Літературознавиця дослідила й зібрала листування, доповнила їх необхідними контекстами, спираючись на архівні матеріали, розвідки й щоденники Володимира Винниченка.
«Жад» — саме так Софію Яблонську називали близькі й друзі. Так вона підписує свої листи до Винниченків, розповідаючи свої враження від подорожей чи свої вагання щодо письма. Винниченки стали читачами її перших подорожніх нотаток і ділилися враженнями та порадами щодо письма. Усе почалося з 1929, коли Яблонська побувала в Північній Африці, зокрема, почала мандрівку з Марокко (Маракеш). А згодом у 1932 році вийшла книжка «Чар Марока», у якій Софія описала свої враження. Та все починалося з нарису про «Марсилію» — і про це листуються Жад і подружжя Винниченків.
Фрагменти з листів про перший текст Яблонської надає видавництво «Комора». Це враження і поради про те, на чому варто зосередитися, описуючи подорожі та як найкраще познайомити читачів із новими місцями. У листуваннях збережений оригінальний правопис.
№ 25. Р. Винниченко — С. Яблонській
5II[1929]
Дорога Панно Жад,
Вибачте мені, що не відповіла Вам зразу на Вашого милого листа, але у мене така сила ріжних справ, що не знаю, як собі раду дати з ними.
Страшенно рада, що Вам гарно живеться, що Ви бадьорі та веселі.
Ваша фото зразу воскресила милу постать й так виразно уявила я собі й дах, і шатро, й маленьку дівчинку, яка має талант ніколи не бути самотньою. Бажаю Вам багато багато сил і радощів!
***
В.К. дав мені пересланий Вами наріс. Якщо Вам потрібна моя думка, то от вона: написано легко, з темпераментом, з деякими гарними порівняннями, з юмором і легким відтінком суму. Мені зробилося дуже шкода, що не бачила Notre Dame de la Garde , та маленьких корабельчиків, подібних до птах!
Тепер чекатимем на оповідання-новели. От вже знайшовся хтось, у кого фотограф[ічний] апарат і хто зробив цю знимку. Це, напевно, не араб, а справжній білий француз, або англієць. Так? Дивіться, щоб їх не завелося забагато, й щоб вони Вам не завважали в праці!
Розалія Винниченко (Ліфшиць). Початок ХХ століття
А ми, бідні, живемо в холоді. Зима цього року, справжня зима. Сьогодні мороз, але соняшний. Я б, звичайно, воліла сонце та тепло, але що ж зробиш, як зима.
Час летить надзвичайно швидко. От вже місяць, як Ви поїхали. Чи відчуваєте Ви, що так багато часу пройшло? Як Ви одягнені, що їсте, які цікаві фрукти в цій країні. Чи є квіти на полі, як виходите з міста? Чи робите прогулки? Як сон? Сподіваюсь, що не так душно Вам, як було на Рівієрі цим літом, і що Ви спите добре і не худнете.
Мені напишіть подробно про свій физичний стан і коротенько одповійте на мої запитання, хоч може вони й нудні для Вас.
Чи велику маєте кореспонденцію? Боюся, що листи заберають у Вас багато часу.
Міцно цілую, та прошу не забувати й писати!
Ваша Р. В[инниченко]
***
№ 26. В. Винниченко — С. Яблонській
Paris. 7II29
Одержав Ваш опис «Марсилії», милий Жад, перечитав уважно і можу Вам сказати те, що й раніше казав: видко, що здатності до літер[атурної] праці Ви маєте, що працювати Вам у літературі треба, що з Вас може вийти корисний і цінний робітник. В описі є живість, легкість, вільність стилю; гарні образи; свіжі фарби. Але, милий Жад, в описі Вашому Марсилії — ніякої Марсилії немає. Є тільки… Жад. Жад ходить по якомусь місті, Жад спостерігає сценку біля кафе, Жад оглядає церкву. Жад думає те, Жад почуває це, Жадові те подобається, Жадові инче не подобається. Жад є центр і єдиний матеріал з усієї Марсилії. Одно слово якраз те, про що я Вам уже писав.
Такий спосіб опису є старий і наївний, Жад. Розуміється, сприймання світу не може проходити без участи нашого психічного апарату; розуміється, ми не можемо ні не думати, ні не почувати, спостерігаючи явища життя. Так само, описуючи ці явища, ми не можемо не виявляти в якійсь мірі самих себе. Але це виявлення повинно бути скромне, не випнене наперед, не нав’язане читачеві. Автор повинен ховати себе геть-геть на задній план, а не випинатися наперед. Як у житті серед людей не соціабельно і неестетично весь час говорити тільки про себе та на себе стягати всю увагу инчих, так і в літературних працях не можна робити себе предметом уваги читача. Коли Ви даєте заголовок «Марсилія», то давайте читачеві Марсилію, а не Жада. І не якесь узагалі місто, а дійсно таки Марсилію, значить, усе те, що є характерне тільки для Марсилії. Вашому ж описові можна дати заголовок: «Мої деякі вражіння на улицях приморського міста».
Мені трудно, Жад, робити детальну коректуру Ваших праць, писати з приводу кожної помилки мови, стилю, змісту, — це забере безліч часу. Я буду на Ваших манускриптах одзначати помилки, а коли приїдете, то можу з Вами обговорити їх, показати й дати пояснення. А писати — це занадто велика праця і я на неї не маю часу.
***
Міцно стискаю руку!
В. Винниченко
№ 27. С. Яблонська — В. Винниченку
Маракеш 12.02.29.
Одержала Вашого листа, Володимире Кир[иловичу], який витрунув мене з моєї дотеперішньої духової рівноваги. Значить не тільки мова погана, а й загальний напрямок моєї праці.
Я вичуваю — що це, майже, нечесно, зацікавляти читача своєю особою — але з моїх вражіннях із Марсилії, я зовсім не мала ні гадки, ні наміру — вмістити «себе» у центр оповідання.
Зараз — мене надзвичайно цікавить життя арабів — спосіб їх думання та буття, але справді я не бачу іншого способу описування вражінь з подорожі — як першою особою (т. є. я бачу — я переїжджаю — мені розказує араб це — тамте — инче — …) Н[а]пр[иклад] недавно я їздила до пісків Сагари та найцікавішими враженнями, які я вивезла з цієї країни — окрім фантастичної краси природи — були: Відносини арабів до европейськоі жінки, якоі вони ще ніколи не бачили, (у тім випадку до мене) їх питання, балачки, небезпека, та ріжні пригоди, що мені там притрапились . Як можна описати це все — не вживаючи моєї особи?..
Софія Яблонська, 1930 роки
***
Тутешнє життя абсорбує мене, до цеї міри — що я не потрапила б тепер взятись до писання, якого-небудь оповідання, чи роману (у третій особі).
Одне, що я можу зробити, це зменшити до мінімуму події — із мойого особистого життя.
Я напевно припину мою працю аж до Вашої відповіди, яка принесе мені пораду — а може і трохи бадьорости. Бо радше зовсім спинитись, як посуватись у поганому напрямку.
***
Ваша Жад.
№ 28. В. Винниченко — С. Яблонській
Paris. 17II29
Милий, любий Жад, мені дуже прикро, що я завдав Вам стільки неприємних хвилин своєю критикою. Але Ви перебільшуєте, дорогий Жад, навіть мою суворість і робите такі висновки, що ніяк не випливають із моїх уваг. Насамперед, коли б я уважав, що у Вас нема ніяких здатностів до літер[атурної] праці, то я так і сказав би Вам та не завдавав би ні Вам зайвої роботи ні собі час не відбирав на розмови з Вами про те, чого не варто робити. Ви не звертаєте уваги на те позитивне, що я Вам писав, і тільки бачите неґативне. А позитивного я бачу в Ваших нарисах досить багато, (про що я вже й писав Вам). Коли Ви так чуло ставитесь до моїх неґативних уваг, то ставтесь же з увагою й до позитивних. Отже, коли я Вам казав і писав, що у Вас є, на приклад, живість у писанні, то це багато, бо не в кожного дуже грамотного літератора є життя, (живість) у його бездоганних (з погляду стилю, мови й граматики) писаннях. Коли я кажу, що у Вас є фарби, то це теж не мало, бо без фарбність — ознака бездарних писань.
Таким чином я гадаю, що засоби до літер[атурної] праці у Вас є, вони у Вас од самої природи. Але я ж не бачив ще ніякої Вашої праці, Жад! Бійтеся бога: Ви написали на коліні свої подорожні вражіння і хочете, щоб із його можна було судити Вас як письменника. Зробіть дійсно якусь літературну, белетристичну працю, обдумайте її, обробіть, потрудіться над нею, дайте їй вилиту, закінчену форму, — от тоді й домагайтеся якогось присуду. Та й того мало, бо одна праця та ще початкова нічого не каже. От я недавно заборонив зовсім містити в «Зібрання Творів» моїх моє перше оповідання, що видавці десь викопали. Та, може, Вам доведеться не одну працю самій знищити. Хіба ж можна так, вибачте, по дитячому ставитись до такої поважної справи, як літер[атурна] робота? Соромтесь, Жад, своєї нетерплячки та свого одчаю.
Володимир Винниченко, початок 1920 років
Вас боляче вразила моя порада поменше випихати свою особу в працях. Я трохи навмисно так руба поставив Вам це питання, щоб із самого початку звернути Вашу увагу на цю небезпечну й некорисну стежку письменників. Ви питаєте: як же можна обійтися без «я» при описі подорожніх вражінь. Подорожні вражіння — инча річ. Коли є таке завдання, то, розуміється, без «я» ніяк не обійтися неможливо. Але я не про цю форму літер[атурних] праць казав, а про сутомистецьку, про роман і оповідання.
Та чого конче Ви повинні надавати тому матеріалові, що збіраєте в Мароко, форму подорожніх вражінь? Це — досить важка і невдячна форма. Треба великого досвіду і технічної вмілости, щоб подати цей матеріал як дійсно мистецький твір.
Краще, може, було б зробити якусь композицію з того матеріалу, якесь оповідання, чи повість з арабського життя?
В кожному разі Ви не маєте ніяких підстав упадати в одчай і сум од того, що я вам писав. Я писав, може, трохи занадто по діловому, але Ви ж хочете не приємних компліментів, а помочи в праці? Отже, Жад, не будьте дівчинкою, що з нетерплячки розриває пуп’янок квітки, бажаючи зразу ж мати ту квітку. Ваші літер[атурні] здатності ще — пуп’янок, він повинен ще розвиватися, рости, розпускатися. Розумно, уперто, працею і настійністю помагайте цьому процесові, а не розривайте завчасу пелюстків або не кидайте й не топчіть ногами, як це в одчаю пишете.
***
Ну, дайте Вашу милу руку. Я її потисну від усього серця — на здоров’я, на спокій, на працю і на радість!
В. В[инниченко]
