З 31 березня по 4 квітня в Івано-Франківську вчетверте відбулися «Прописи» — фестиваль-воркшоп для молодих авторів та авторок. Організовують проєкт Український ПЕН та програма промоції читання «Текстура». Фокус «Прописів-2026» — літературна документалістика, тож у межах публічної та закритої професійної програм говорили про різні форми текстів і способи передати реальність. На одній із лекцій Олена Шеремет розповіла про польський репортаж та його особливості як феномену.
Олена Шеремет — перекладачка, членкиня ініціативної групи Translators In Action (TIA). Українською вийшли її переклади, зокрема репортажів: «Болото солодше за мед. Голоси комуністичної Албанії» Малґожати Реймер, «Абхазія» Войцеха Ґурецького, «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала» Мірослава Влеклого, «Усі війни Лари» Войцеха Яґельського, «Бєженство 1915. Забуті вигнанці» Анети Примаки-Онішк.
На лекції спікерка дає історичний екскурс про витоки жанру в Польщі, ділиться особливостями оповіді та окреслює виклики репортажу для сучасників. Далі — конспект події.
Феномен польського репортажу
Польський репортаж цікавий передусім тим, що він сформувався як окремий феномен. Олена Шеремет зауважує: тимчасом як схожі тексти в інших країнах можуть розташовувати на поличках із літературою про подорожі чи стиль життя, у Польщі репортаж сприймають як окрему частину культури: вона інституціалізована й має широке коло авторів і читачів. Так, наприклад, при деяких університетах діють окремі лабораторії репортажу, також відкривають тематичні книгарні (одна з таких — кав’ярня-книгарня «Кипіння світу», де можна придбати документальну літературу, «Фактичний дім культури», де проводять презентації і зустрічі з авторами-репортажистами), за текстами жанру ставлять вистави та створюють анімаційні фільми.
«Художній репортаж у Польщі належить до ширшого грона текстів, об’єднаних терміном літератури факту — до нього зараховуємо також мемуаристику, біографію, автобіографію. І є ще такий прекрасний жанр, який називають інтерв’ю-ріка (книжка, в основі якої — тривала розмова між двома чи більше головними героями, включає також описи всього, що відбувається в процесі інтерв’ю — ред.)», — ділиться Олена Шеремет.
Фото: Антон Сорочак
З історії польського репортажу
Предтечею жанру репортажу вважають тревелоги і дорожні нотатки. Раніше, каже спікерка, подорожі мали просвітницьку мету, а тексти були єдиним способом поширення інформації: важливо було змалювати не тільки красу природи, описати інші культури, а й окреслити політичну ситуацію в Європі.
Першим текстом-репортажем польські дослідники вважають «Паломництво до Ясної Гори» (пол. Pielgrzymka do Jasnej Góry) Владислава Станіслава Реймонта — польського письменника, згодом лауреата Нобелівської премії за роман «Селяни» (пол. Chłopi). Тоді будучи ще автором-початківцем, Реймонт узяв участь у паломництві в 1894 році до 100-ї річниці повстання Костюшка (йдеться про польську національно-визвольну боротьбу за відновлення суверенітету Речі Посполитої, адже на той час Польща була розділена між трьома імперіями). Паломництво було не тільки релігійним, а й патріотичним меседжем. Реймонт перебував поруч з іншими паломниками, а в тексті зафіксував їхні діалоги живою мовою й так висвітлив побутові проблеми і сценки того часу.
Наступним етапом для становлення текстів-попередників репортажу став реалізм, який стає провідним напрямом у літературі другої половини ХІХ століття.
«У польській традиції, особливо серед тогочасної богеми, стало певною модою занурюватися в темний бік суспільства: вивчати життя суспільних низів, робити польові дослідження. Також діяли філантропічні гуртки, які мали на меті допомагати убогим людям.
До репортажних текстів доклався, наприклад, гуманіст, лікар і педагог Януш Корчак. Ще студентом медичного факультету він брав участь у діяльності одного з філантропічних гуртків. Серед його текстів у репортажній конвенції — дебютний педагогічний роман “Діти вулиці” і стаття “Злидні Варшави”».
Владислав Реймонт, Януш Корчак
Як окремий жанр репортаж сформувався у період між двома світовими війнами — польські історіографи називають цей час міжвоєнним двадцятиліттям. У 1918 році на тлі розпаду імперій і змін кордонів Польща стає окремою державою і здобуває можливості для розвитку власної преси.
«Репортаж не виростає тільки з журналістики. У міжвоєнному ХХ столітті існувала літературна група прозаїків “Передмістя”. Серед них найцікавіша — Зоф’я Налковська, авторка статті “Писана реальність”. У ній письменниця проголошує принципи, що стали засадничими для репортажу: культ “житої дійсності” і пафос автентичності. Власне, йдеться про пошуки тогочасного мистецтва, які перегукуються із французьким натуралізмом чи з німецькою новою речевістю (об’єктивністю).
Тексти Зоф’ї Налковської втілюють головні риси репортажу. Серед них — збірка оповідань “Стіни світу” про в’язнів Гродненської в’язниці: Зоф’я була членкиною товариства опіки над ув’язненими і записала їхні історії. Зараз говорять, що ці тексти можна тією ж мірою віднести і до оповідань, і до репортажів. А друга книжка — “Медальйони” — про історії євреїв, які вціліли під час Голокосту. На той час Налковська працювала у головній комісії з розслідувань гітлерівських злочинів. І, що цікаво, як зазначає авторка: художня цінність цих текстів — це не її заслуга, бо її герої стали її співавторами», — розповідає Олена Шеремет.
Зоф’я Налковська
Тож, з одного боку, репортаж сформувався внаслідок літературних пошуків. З іншого — післявоєнний період спонукав до того, щоб фіксувати всі зміни, через які проходить людство.
«Наприклад, офіцери, які воювали у Першій і Другій світових війнах, залишали по собі спогади й нотатки, тобто документальні свідчення. Один із титанів польського воєнного, або фронтового репортажу — Мельхіор Ванькович. Його “Битва під Монте-Кассіно” — це приклад вживання пишної, барокової мови, сам автор тяжів до художності. Ванькович також автор книжки “Графин де Лафонтена”, в якій виклав своє бачення репортажу, тобто своєрідну теорію жанру. А, наприклад, ще один репортажист Ксаверій Прушинський — автор “У червоній Іспанії”, “Дорога вела через Нарвік” — відходить від надмірної літературності, він пише простою мовою. І тут цікаво, як через короткі ощадливі речення може багато що розкрити. Про Ваньковича і Прушинського кажуть, що це автори, з яких виріс польський репортаж», — зазначає Олена Шеремет.
Після Другої світової війни Польща потрапляє під вплив Радянського Союзу і з 1952 року офіційно називається Польською Народною Республікою.
«В умовах, коли не можна було писати правду і не хотілося брехати, польські репортери знайшли вихід — втечу в історичний репортаж чи навіть археологічний репортаж. Тому що написати про археологічні знахідки або події, які сталися тисячі років тому, було безпечніше. А ще про це можна написати яскраво, стилістично гарно і з дотриманням фактажу. До таких авторів належить, скажімо, Маріан Брандис», — ділиться Олена Шеремет.
Як приклад спікерка наводить текст «Танечні ведмеді» Вітольда Шабловського. У книжці йдеться про ведмедів, врятованих болгарськими зоозахисниками від жорстокого звичаю дресирування й використання для розваги туристів. Та про намагання пристосувати їх до життя у заповідниках, оскільки вони вже не зможуть вижити у дикій природі. Читаючи про те, що з хижим звіром роблять роки неволі й принижень, ми легко вловлюємо алюзії на тоталітарні системи і їхній вплив на психіку людини. Через такі метафори нам легше уявити життя в комунізмі, ніж за допомогою сухого фактажу чи статистики.
«Танечні ведмеді» Вітольда Шабловського
Три стовпи польського репортажу
Ключовими фігурами польського репортажу вважають Ришарда Капусцінського, Ганну Кралль та Кшиштофа Конколевського.
Капусцінський має історичну освіту, а починав як журналіст у газеті «Стяг молодих». Один із його перших текстів — про будівництво Нової Гути, соцмістечка навколо металургійного комбінату (зараз це район Кракова). Спершу Капусцінський мав завдання написати глорифікаційний текст соціалістичній владі, та автор описав дійсність, якою її побачив, — з жахливими умовами життя робітників, зловживанням, алкоголізмом та проституцією. Матеріал «Це також правда про Нову Гуту» (To też jest prawda o Nowej Hucie) став скандальним у 1950-х, усіх залучених до видання звільнили, хоча згодом спеціально скликана комісія підтвердила правдивість написаного, а Капусцінський отримав Золотий Хрест Заслуги.
Опісля Капусцінський працює закордонним кореспондентом Польського пресагентства, його тексти 60–80-х років — про Африку, Азію, Південну Америку. Наприклад, «Киргиз сходить із коня» (пол. Kirgiz schodzi z konia) розповідає про Кавказькі республіки; «Ісус з рушницею на плечі» (пол. Chrystus z karabinem na ramieniu) — про бойовиків із країн Азії й Південної Америки.
«Уся друга половина ХХ століття — період дуже величезних змін у світі: розпад імперій, здобуття колоніями своєї незалежності. Революції і війни були для Капусцінського магнітом.
Дуже часто йому закидають, що він у своїх текстах займає певну сторону. Досі існує ілюзія, що репортер може бути безстороннім. Але з перспективи Капусцінського це в принципі неможливо. Є тексти, в яких він прямо описує свою участь у бойових діях. І маємо також пам’ятати контекст: безліч країн Африки, Азії чи Південної Америки здобували незалежність за підтримки Радянського Союзу, а Капусцінський не просто сповідував ідеали свободи, але й був представником країни соцтабору, що впливало й на ставлення до нього різних ворогуючих груп. А зараз бачимо наслідки, як ці країни проходять зовсім інший досвід деколонізації й мають інше ставлення до Росії, ніж ми», — коментує Олена Шеремет.
У той же час Капусцінський створив тонкий метафоричний текст про імператорський двір Хайле Селассіє в Ефіопії («Імператор»), в якому через атмосферу страху, інтриг, послужливості та брехні викриває облуду будь-якого авторитарного режиму й культу особистості. Читачі в комуністичній Польщі без проблем впізнавали в цій далекій екзотичній країні власну дійсність.
Ришард Капусцінський
Ганна Кралль відома для українського читача завдяки перекладу репортажу «Раніше за Господа Бога» про Марека Едельмана, одного з лідерів повстання у варшавському гетто і його життя як хірурга після Другої світової війни. У своїх творах вона торкається різних замовчуваних у часи Народної Польщі тем, через що її репортажі часто не проходили цензуру, а дві книжки були знищенні вже після виходу друком. Кралль багато пише про Голокост, долю євреїв під час воєнної катастрофи, про історичну пам’ять і забуття, про сліди існування єврейської культури в Польщі після Другої світової війни. Це, зокрема, тексти «Докази існування», «Там уже немає жодної річки», «Винятково довга лінія», «Шість відтінків білого» та інші.
За своїм репортажем «Аполонія» про польку, що переховувала євреїв під час Другої світової війни, Кралль згодом створила п’єсу.
«Цікаво порівняти, як Кралль працює з тим самим матеріалом у репортажній конвенції і в художньому тексті. Скажімо, у п’єсі вона не просто вдається до улюбленого прийому репортажистів — ампліфікації, чи перелічування, як, вочевидь, почула від своїх співрозмовців, вона розкладає почуте на діалоги і вкладає репліки в уста різних персонажів», — ділиться Олена Шеремет.
Ганна Кралль
Кшиштоф Конколевський — автор маловідомий, оскільки немедійний. Мабуть, найвідоміший його текст Co u pana słychać?, який можна перекласти «Як поживаєте?». Конколевський знаходить колишніх нацистських функціонерів, які не понесли жодної відповідальності за скоєне й живуть спокійним ситим життям, і ставить їм це банальне для нашої повсякденної комунікації питання, однак в історичному контексті репортажист ставить питання передовсім про справедливість і пам’ять. Також серед текстів автора — збірка репортажів про Польщу «Задокументовані казки»:
«Це збірка репортажів, у якій дійсність переплітається з чутками й легендами, ці історії обростають такими химерними подробицями, що починають сприйматися як казки, бо іноді дійсність дивує більше, ніж може вигадати людський розум», — коментує Олена Шеремет.
Co u pana słychać? Кшиштофа Конколевського
Основні принципи написання репортажу
На лекції з’ясували, що в основі репортажу — опис дійсності через авторські стилістичні прийоми й опертя на фактаж. Важливо також передати реалії живою мовою — такою, якою спілкуються герої подій.
«Важливо пам’ятати, що створюючи текст, ми створюємо окрему художню дійсність, навіть якщо працюємо тільки з фактами. Ця дійсність має свою внутрішню логіку й структуру, відповідно до якої “діють” герої, тому зрозуміло, що зображений світ в художньому репортажі може чимось відрізнятись від того, як ці самі події пам’ятають інші учасники чи свідки, у цьому й цінність індивідуального авторського погляду», — коментує Олена Шеремет.
У своїй праці «Графин де Лафонтена» (пол. Karafka La Fontaine’a) Мельхіор Ванькович пояснює репортаж через метафору. Він переповідає байку, про те, як Лафонтена попросили вирішити суперечку: якого кольору сонячне проміння, яке заломлюється у графині з водою, тому що кожен із присутніх у кімнаті бачить цей промінь під іншим кутом і відповідно іншого кольору. Ванькович інтерпретує: кожен автор може по-своєму (зі своєї позиції) побачити одну й ту ж саму подію і по-своєму її описати. У цьому й цінність репортажу, оскільки різні бачення слугують немов камінцями для загальної мозаїки.
«Мирослав Лаюк говорить, що немає книжки, яка розкаже всю правду про війну. І якщо розглядати ширше — неможливо написати всю правду про дійсність. Ми навіть поза текстом не можемо охопити всю дійсність. І ми свідомі того, що кожен із нас має суб’єктивне бачення — так і репортери не намагаються вдавати, що вони все знають, як можна це робити у художніх текстах.
Тож за Ваньковичем репортаж — це такі камінчики в мозаїці. Не треба намагатися з’ясувати всю правду про світ, але достатньо докладати свій камінчик для того, щоб ця мозаїка ставала багатшою і щоб зрештою ми всі як людство мали можливість дотягнутися до якихось інших фрагментів цієї реальності», — каже Олена Шеремет.
«Ще день життя» Ришарда Капусцінського
За приклади репортажів спікерка наводить уривки з текстів Капусцінського «Ще день життя» (пол. Jeszcze dzień życia) про місто напередодні воєнних дій в Анголі:
«Різні речі відбулися до того, як місто замкнули і прирекли на смерть. Як хворий, що у хвилі агонії раптово пожвавлюється і на мить до нього повертаються сили, так у кінці вересня життя в Луанді набрало особливого динамізму і темпу. Тротуари були переповнені, на дорогах виникали корки. Люди бігали знервовані, поспішали, залагоджували справи, аби швидко вибратися завчасно, заки перша хвиля морового повітря вторгнеться до міста…»
Далі автор деталізує, як саме мешканці збираються виїжджати. Він вводить образ скрині як такої, що може вмістити весь звичний побут людей.
«У ці скрині пакували цілі салони і спальні, канапи, столи і шафи, кухні й холодильники, комоди і фотелі, картини, килими, жирандолі, порцеляну, постіль і білизну, весь одяг, килимки, пуфи й вазони, навіть штучні квіти (таке я також бачив), увесь колосальний і непотрібний мотлох, що загромаджує дім кожного міщуха, тобто статуетки, мушлі, скляні кулі, вазочки, опудала ящірок, металеву мініатюрку міланського собору, привезену з подорожі до Італії…» (переклад Олеся Герасима).
Олена Шеремет коментує: спершу автор вдається до опису панорами, виникає певна метафора, як все місто перетворюється на дерев’яні ящики чи скрині. Далі — прийом ампліфікації, який поляки також називають енумерацією — йдеться про перелічення, нагромадження деталей. Це улюблений прийом польських репортажистів, запозичений з бароко. З одного боку, він доволі простий, але дозволяє швидко показати й прокоментувати певний стан у репортажному тексті.
«Болото солодше за мед» Малґожати Реймер
Ще один приклад — репортаж «Болото солодше за мед» Малґожати Реймер, у якому авторка говорить про гнітючу атмосферу замкненого суспільства Албанії, яке функціонує на межі людяності. Уривок розповідає про вибори, а тон та оповідь мають передати абсурдність ситуації, викручену до краю:
«Гайда, гайда, людці, людиська, прокинулись, збираємось, хутко! Усі як один взялися, морди вмили, руки відшурували, волосся прилизали! Півень піє, сонце котиться по небу натужно, а ми еге-гей, найловкіші черевики, найчистіші сорочки, розшиті спідниці — усе, що лежить «на вихід», сьогодні йде в хід. Цього дня на всі витребеньки влада милостиво заплющить очі, бо свято в неї велике, гайда, гей!
Сходяться люди з села, спинаються люди під гору, святочні й усміхнені, умиті й причесані, не тямлять себе від щастя, що сьогодні тут, о, так, про це й мова, зможуть висловити свою думку, проявити палку любов до партії, віддати свій голос і радісно засвідчити, що партія їм — матінка рідна, що партія — полум’я, в яке вони всі гуртом хвацько скочать!»
З одного боку, Реймер має на меті показати, наскільки тоталітарна система ламає людину. Та насправді авторка дає надію — окреслює певні форми протесту. Ось, наприклад, про чоловіка, який не прийшов на вибори, бо вибрав пасти своїх овець:
«Ану ж знайдеться такий дурень, якому щось не до вподоби? Можна віддати голос за, можна віддати проти, усе можна: і гідно жити, і в муках померти (…) Члени комісії перезираються й супляться. За мить десята. Десята — це ще не полудень, але вже страх як пізно, неприпустимо пізно. Як пояснити нестовідсоткову явку? (…) Хто це пояснить партії? На зморщених лобах комісії проступає піт. Вагання, заїкання, кепські справи. Доведеться рапорт писати, шукати пояснення… Але ж це неможливо пояснити. Тож двоє членів комісії зриваються й біжать — бруківкою, травами, луками, за пастухом, паскудним зрадником, невмитим нечепурою, диверсантом із вівцями! Біжить комісія полями, тріпочуть на вітрі краватки, свавільно несеться увись мелодія оркестру, аж на вершечок схилів. Пастух дивиться, як звіддалік наближаються чорні постаті, стривожені, спітнілі, бачить і посміхається собі у вуса. Повертається спиною до міста і простує далі в ліс» (переклад Олени Шеремет).
Олена Шеремет коментує: Реймер не описує конкретні вибори чи ситуацію, проте через деталі зосереджується на тому, що відбувалося в часи комунізму в Албанії. Такі вставки можуть бути дуже короткими, поміж великими описами, повними болю і горя в долях людей, із якими вона спілкувалася. І це також про те, яким різним може бути репортаж.
Фото: Антон Сорочак
Виклики для репортажистики сьогодні
Після 1989 року знову відбувається велика трансформаційна зміна у Польщі: пройшли переговори «круглого столу», відбуваються перші демократичні вибори і нарешті свобода слова та вільний розвиток медіа. З 1993 року виходить додаток «Ґазети Виборчої» — «Великий формат», який присвячують репортажам. У 2000-х вихідці газети, серед яких: Маріуш Щиґєл, Войцех Тохман, Павел Ґозлінський — створили Фундацію «Інститут репортажу». Засновують літературні премії, як-от Премія імені Капусцінського. З’являється безліч імен польських репортерів та розширюється коло тем для висвітлення.
Проте сучасність також стає періодом дискусій про те, яким є репортаж і що для нього ключове. За Оленою Шеремет: репортаж завжди ставить собі якусь ціль — оповідати правду про світ, відображати дійсність. Як саме описують реальність? Наприклад, Яцек Гуґо-Бадер займається репортажем, який можна назвати репортажем під прикриттям: він не просто описує середовища, а часто авторові йдеться про маргіналізовані спільноти, він на певний період переймає такий спосіб життя, наприклад, живе із бездомними на вокзалі. Це дискусійний момент, адже, наприклад, інший репортажист Войцех Яґельський критикує цей підхід як нечесний і щодо людей, які не знають, що спілкуються з репортером, і щодо професії. Йому опонують, що ніхто з закритої спільноти не схоче свідчити репортерові відкрито, тож немає іншого способу розповісти про їхнє життя. Також у цьому випадку можна говорити вже не про репортажистику, а про гонзо-журналістику, коли автор виступає безпосереднім учасником подій.
Фото: Антон Сорочак
Ще одне дискусійне питання: чи допускає репортаж додумування, створення з кількох реальних людей одного персонажа? На лекції спікерка як приклад наводить текст Мірослава Влеклого «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала». В одному з епізодів автор зазначає, що його герой, Джонс, стоїть біля вікна свого кабінету в одній із багатоповерхівок Нью-Йорка і спостерігає, як відпливають кораблі до Європи. Влеклий, пишучи цей історичний репортаж, працював уже з архівними матеріалами і щоденниками, а сам Ґарет Джонс ніде такої сцени не описував. Тож чи може автор додавати такі деталі? Ми як сучасники тільки припускаємо, що Джонс справді спостерігав за кораблями, оскільки з вікна кабінету справді можна було побачити порт.
Аудиторія лекції також поділилася спостереженнями: репортажист Маріуш Щиґел у своїх текстах на основі фактів робить припущення: «Він, напевно, міг піти…, він, напевно, знав про це…». А Шабловський вводить себе й пропонує певну оптику сприйняття — він описує факт й історію, яку почув, і ділиться з читачами своїми міркуваннями про те, чи вірить сказаному, чи сумнівається.
