Книжкові новинки, видані у січні 2024 року

авторка Валерія Хаупшева - 31.01.2024 в Книжки

Для читачів початок року — це завжди щось особливе, гостро цікаве та відповідальне. Видавці діляться анонсами та планами на рік, оголошують перші передзамовлення, а читачі ставлять цілі, доповнюють вішлісти та дають собі обіцянки читати більше.

Уже зовсім скоро ми зможемо побачити на полицях книжкових крамниць перші видання, анонсовані в січні. Наприклад, КСД планує у лютому видати аж 19 книжок: серед них як додруки, так і новинки в серії «КультRead». А видавництво Artbooks продовжить дивувати читачів романтичними сюжетами та неймовірними дизайнами. Окрім того, команда запустила масштабний челендж для читачів: протягом року вони мають заповнювати листівку «Моя книжка року 2024» та ділитися результатами у соцмережах. Усі учасники, які дотримаються правил, отримають приємні подарунки на початку наступного року. «Лабораторія» планує видати близько 100 книг, зокрема, в них має з’явитися зарубіжна класика: Френсіс Скотт Фіцджеральд, Джек Лондон, Віктора Гюґо і безліч інших відомих письменників. Vivat також поділився видавничими планами у своєму телеграм-каналі, де назвав 50 позицій, серед яких — романи Алі Гейзелвуд, фентезі Сари Дж. Маас, продовження «Служниці» й інші бестселери та зірки буктоку.

Протягом січня українські видавництва випустили 83 новинки в розрізі як української літератури, так і перекладної:  заплутані детективи, відверті романи, історії злетів і падінь, казочки для найменших тощо.

Хочемо зазначити, що деякі з книжок у цьому переліку вийшли друком наприкінці 2023 року, але потрапили до читачів уже в 2024-му.

Художня література

Подорожі у часі, романтичні побачення, переслідування та химерні вбивства… Детективи, романи, фентезі, оповідання — тут знайдеться жанр на будь-який смак.

Фентезі

«Знищ мене. Книга 1», Тагере Мафі

Переклала Вікторія Зенгва, «Клуб сімейного дозвілля», 256 с.

Що може статися з сімнадцятирічною дівчинкою, яка від народження має «дар» убивати доторком? Її можуть тримати під вартою та використовувати як зброю. Проте це не сценарій для Джульєтти — головної героїні цього роману, — тому вона наважується на сміливі кроки, аби врятуватися від такої долі. 

«Розгадай мене. Книга 2», Тагере Мафі

Переклала Вікторія Зенгва, «Клуб сімейного дозвілля», 381 с.

Обережно, спойлери! 

Джульєтта разом зі своїм другом Адамом знаходять союзників та виявляють, що є й інші люди з надзвичайними здібностями. В Омега-Пойнті головна героїня має шанс дізнатися більше про свій смертельний дар та сили, які приховує її тіло.

«Темніший колір магії», Вікторія Шваб

Переклала Єлизавета Долгозвяг, Nebo Booklab Publishing, 328 с.

Келл — чаклун, який може переміщатися між паралельними Лондонами: Червоним, Сірим, Білим і Чорним. Хлопець таємно допомагає подорожувати світами людям, які не мають такої здатності, але мають гроші. Проте такі вилазки мають небезпечні наслідки, з якими Келл обов’язково розбереться, якщо зможе вижити.

«Ворони», Меґґі Стівотер

Переклали Ольга Левченко та Тетяна Яремчук, Nebo Booklab Publishing, 368 с.

Блу Сарджент — дочка провидиці, через чиє тіло проходять мерці. Дівчинка ніколи не бачила їх — до одного разу. Хлопець на ім’я Ґензі виявився одним із учнів академії Аґліонбі, яких усі називали «воронами». Блу заборонено спілкуватися з ними, але її все більше затягує у зловісний світ Воронів.

«Пекельна пісня. Книга 1», Вікторія Шваб

Переклала Ірина Вернигора, «#книголав», 360 с.

«Серед людей чимало чудовиськ. І чимало чудовиськ уміє прикидатися людьми». Ця історія про дівчинку Кейт, яка прагне бути жорстокою та безжальною, та хлопчика Огаста, який хоче бути доброю людиною попри те, що він є чудовиськом. 

«Танхельм», Юлія Романюк

«Фабула», 400 с.

Якщо хочете потрапити у королівство морфів — наполовину людей, наполовину тварин, — то вам у Танхельм. Ейла Одноока є ключем від «Книги Стихій», на яку полює Ерголом — новий правитель. Їй доводиться ховатися та робити все, щоб книга не потрапила до рук жорстокого мага.

«Закон третьої крові», Андрій Новік

Nebo Booklab Publishing, 512 с.

У європейських містах створюється підпільний протестний рух, учасники якого звуться борцями. Вони прагнуть знищити трьохрівневих та вступають у бійки з ними. Поки Едмунд вивчає можливості подорожей позавиміром, у маленькому шведському місті стається викрадення давньогрецького папірусу з таємними алхімічними рецептами. Читачам доведеться дізнатися, як саме переплітаються та впливають на історію ці події.

«Двір срібного полум’я. Книга 4», Сара Дж. Маас

Переклала Тетяна Іванова, Vivat, 896 с.

Ставши фейрі не з власної волі, Неста Арчерон щоденно тренується із Кассіаном. Вона досі не може оговтатися від жахів війни та відчуття самотності. Тим часом якась із королев на континенті укладає небезпечний союз. Несті доведеться якомога швидше пізнати свої набуті сили та вступити у нову битву.

«Коронована зорями. Книга 1. Одна істинна королева», Дженніфер Бенкау

Переклала Ірина Савюк, РМ, 336 с.

Це був звичайний день Мейлін, але в якусь мить в її очах потемніло, і вона опинилася у зовсім іншому світі — королівстві Ляскі. У цьому місці її хочуть убити всі (навіть дерева!), крім незнайомця, який захищає дівчину та допомагає їй. Пізніше Мейлін дізнається, що вона має стати королевою Ляскі, а в цьому місті це прирівнюється до смерті.

Детективи

«Шепіт мертвих. Третє розслідування», Саймон Бекетт

Переклала Євгенія Канчура, «Клуб сімейного дозвілля», 368 с.

Продовження розслідувань судового антрополога Девіда Гантера. У цій частині чоловік долучається до свого наставника, який розслідує вбивство. Пізніше стає зрозуміло, що це не простий злочин: Гантер має справу із серійним убивцею, який чудового володіє навичками криміналіста.

«Справа Аляски Сандерс», Жоель Діккер

Переклав Леонід Кононович, «Видавництво Старого Лева», 680 с.

Тіло Аляски знайшли на березі озера у містечку Нью-Гемпшир. Справу швидко закрили та не згадували про неї одинадцять років, допоки сержант Перрі Ґегаловуд не отримав анонімного листа. До повторного розслідування долучають письменника Маркуса, який прославився у попередніх романах Жоеля Діккера.

«Аргайл», Еллі Конвей

Переклав Віталій Ракуленко, «Клуб сімейного дозвілля», 400 с.

Надзвичайно небезпечний російський олігарх Федоров прагне знайти Бурштинову кімнату, яка допоможе йому прийти до влади. Це може спричинити повний хаос, тому ЦРУ наймають команду професіоналів, які мусять знайти цю кімнату раніше. Серед вправних агентів опиняється один новачок, який виконає головну роль у цій грі. І це — Обрі Аргайл.

«Убивство — це легко», Аґата Крісті

Переклала Аліна Недзеленко, «Клуб сімейного дозвілля», 320 с.

Під час мандрівки потягом поліцейський Люк Фіцвільям слухає історію міс Пінкертон, яка прямує у відділок, щоб повідомити про серію вбивств. Чоловік не вірить жодному слову, проте щойно старенька виходить з поїзда, її збиває машина. Ця подія змушує Люка розібратися: невже ця дивна історія була правдивою?

«Інститут Шляхетних убивць», Валерія Малахова

«Ранок», 368 с.

В Інституті шляхетних дівчат відбувається низка загадкових убивств: троє вихованок уже загинули від руки демона. За цю справу береться слідчий, який «приручив» демоницю. Відомо, що ці створіння готові на все, щоб вижити, тому їй доводиться допомагати з розслідуванням.

«Дохла кішка», Микола Гришаєв

«ТУТ», 448 с.

Містичний роман про розслідування дивних ритуальних убивств. Кореспондент Тарас приїздить до міста Хуст із повною впевненістю в тому, що надприродного не існує. Чи змінить він свою думку після всіх пригод, що з ним трапляться?

«Тесак і скальпель», Алайна Уркхарт

Переклала Олена Оксенич, «#книголав», 196 с.

Однієї ночі двоє людей виходять на полювання: серійний убивця зі схильністю до медичних експериментів — у пошуках жертви, а також судмедекспертка Рен Мюллера, яка ідеально підходить для пошуку злочинця.

«Смерть у Берестові», Петро Кралюк, Олександр Красовицький

«Фоліо», 352 с.

Книжник і мандрівник Симеон стає свідком того, як розгортаються події середньовічної історії Української держави. І йому належить розібратися, хто ж винен у смерті відомої людини. Читачі зустрінуть багато знайомих історичних постатей, дізнаються багато таємниць і зануряться в атмосферу Київської Русі.

Драма

«Припини свої вигадки», Філіпп Бессон

Переклала Марина Марченко, «Лабораторія», 208 с

Історія про підліткове заборонене кохання двох протилежностей: один — старанний та сором’язливий, інший — харизматичний та бунтівний. Пристрасть між ними підсилена спільною таємницею, проте тиск суспільства та неприйняття власної ідентичності руйнують ці стосунки. Як це вплине на їхнє майбутнє?

«Фанат», Нік Горнбі

Переклала Наталія Палій, «Клуб сімейного дозвілля», 336 с.

Роб мешкає у Лондоні та має власний музичний магазин, який опинився на межі банкрутства. На додачу Роб щойно розійшовся з дівчиною. У роздумах про стосунки він створює свій власний топ — п’ять історій кохання з поганою кінцівкою.

«Я не знаю, як про це писати: збірка оповідань та есеїв»

Курувала Ірена Карпа, «#книголав», 488 с.

На курсі Ірени Карпи My Story студенти писали твори, засновані на реальних подіях, про власні життя та життя їхніх близьких під час повномасштабної війни. Так і виникла ця збірка оповідань. 

«Імперфекціоністи», Том Рахман

Переклала Вікторія Дудик, «Фабула», 304 с.

Базована в Римі англомовна газета, власник якої є мультимільйонером, має шалений успіх до того, як приходить епоха інтернету. Видання досі не має сайту, наклади падають, проте репортерів і редакторів це геть не хвилює, адже вони повністю поглинуті особистими інтригами.

«Венера в хутрі», Леопольд фон Захер-Мазох

Переклала Наталія Іваничук, «Видавництво Старого Лева», 192 с.

Двоє людей укладають договір: вона стає господинею, а він — її відданим рабом. Ванда фон Дунаєва та Северин фон Куземський вирушають до Італії, де кожен задовольняє свої потаємні бажання.

«Картонні замки», Марк Аксельрод

Переклав Роман Гардашук, «Видавництво Старого Лева», 328 с.

Химерний та заплутаний роман про письменника Дункана Каца. Цей чоловік не боїться розмов зі Смертю та позовів на Бога. У творі поєднано багато художніх елементів, алюзій та метафор, які розповідають про людське порозуміння та розкривають героїв.

«Хороша пам’ять», Марина Єщенко

«Фабула», 224 с.

Оповідання про втрати та страждання українців під час війни, які попри всі негаразди прагнуть зберегти оптимізм, стійкість і жагу до життя. 

«Кушмарджак», Сергій «Колос» Мартинюк

«Наш Формат», 504 с.

Кушмарджак — напівміфічна істота, яку автор придумав у дитинстві. Події відбуваються у вигаданому містечку на київському Поліссі, де герою доведеться боротися зі спогадами та долати травми минулого.

«Лінія зусилля», Таіс Золотковська

«Видавництво XXI», 352 с.

У романі йдеться про трьох людей, які намагаються вибратися з темряви та досягнути щастя. Герман бореться із внутрішнім Злом. Його мати Ханна прагне знайти себе та йде проти своєї релігії. Віра має досвід невдалих стосунків із близькими та хоче розкрити сімейну таємницю.

«Вдома чекає Марко», Галина Лицур-Щадей

«Видавництво XXI», 280 с.

Тридцятисемирічна Дана живе мріями та амбіціями своєї нереалізованої матері. Вона має успішну кар’єру, власну квартиру та чисту репутацію, але не має самої себе. Розуміючи це, Дана звільняється з перспективної роботи та йде працювати продавчинею у квіткову крамницю. Це її шанс здійснити власні мрії.

«Назустріч світанку», Олена Павленко

«Ліра-К», 238 с.

Мірра та Матвій були парою зі спільними планами та мріями. Проте сталося так, що доля розлучила їх і зруйнувала весь внутрішній спокій. Героям доведеться переживати втрату і вчитися втілювати свої мрії поодинці. Чи вийде у них?

«Товаришки. Новели», Олена Пчілка

«Віхола», 248 с.

З оповідань Олени Пчілки можна дізнатися багато деталей із життя заможних українських родин і столичної еліти наприкінці XIX століття. Ми познайомимося з першими українками, які поруч із іншими змогли навчатися у Швейцарії та здобувати лікарський фах. Так відбувалося зародження жіночої університетської освіти.

«Лондонські хроніки: леді Амелія, Кітті», Місіс К.

ТУТ, 320 с.

Ви опинитеся в аристократичному Лондоні доби Регентства. Ця романтична історія розповість про вишукану леді Амелію та мовчазну міс Кітті. Жінки зустрінуть на своєму шляху справжніх джентльменів, які пробудять у них невідомі та дивовижні почуття.

«Кішка Далай-Лами», Девід Мікі

Переклала Світлана Кулінська, Vivat, 240 с.

Розповідь веде Кішка Його Святості, Далай-Лами, яка поділиться своєю мандрівкою до щастя. Це не вчення про буддизм — це історії про людей у розпачі, які змогли поглянути на звичні речі по-іншому, і це врятувало їх. 

«44 розділи про 4 чоловіків», Бібі Істон

Переклала Катерина Корнієнко, «Лабораторія», 272 с.

Бібі виходить заміж за ідеального чоловіка, оселяється в ідеальному будинку, народжує двох дітлахів та живе ідеальне життя. Проте спогади про бурхливе життя в юнацькі роки не дають їй спокою. Вона починає описувати своє минуле у щоденнику, який згодом знаходить чоловік. Він починає відтворювати описані сексуальні сцени, а жінка вправно користується цим. До чого ж приведуть її маніпуляції?

«Щоденник агресії. Книга 2», Андрій Курков

«Фоліо», 256 с.

Автор вирушив за кордон, щоб розповісти світу про українців, їхню культуру та мужність. Під час подорожі він писав есеї в період із серпня 2022 року до кінця жовтня 2023, а потім зібрав їх у цій книжці.

Романтичні комедії

«Усе, що з нами навіки», Люсі Скор

Переклала Дарія Беззадіна, Artbooks, 524 с.

Поєднання трьох популярних тропів: grumpy and sunshine, the enemies to lovers trope, fake relationship. Наомі тікає зі свого весілля та опиняється у маленькому незнайомому містечку, обманута сестрою-близнючкою, яка викрала машину та гроші, залишивши свою одинадцятирічну дочку. За цим спостерігає Нокс, татуйований брутальний самітник, який починає допомагати жінці налагодити життя.

«Люди, яких ми зустрічаємо у відпустці», Емілі Генрі

Переклала Анна Процук, Artbooks, 424 с.

Поппі й Алекс — двоє найкращих друзів, які не мають нічого спільного. Щоліта вони разом вирушали у тижневу відпустку. Але це було до того, як два роки тому вони посварилися. Поппі хоче виправити все, тому запрошує хлопця у подорож, яка назавжди змінить їхні стосунки.

«Щаслива катастрофа. Книга 2», Медді Довсон

Переклала Оксана Дятел, РМ, 400 с.

Марні та Патрик уже декілька років живуть разом. Відмінність у їхніх характерах дає про себе знати: вона — за зміни, він — за стабільність. Проте стається дещо, що повністю перевертає їхній світ. Чи зможуть вони відновити баланс у стосунках і зробити крок назустріч змінам?

«Зимове сонцестояння», Розамунда Пілчер

Переклала Анастасія Дудченко, РМ, 688 с.

Маєток у шотландському містечку Крейґан об’єднає чотирьох різних людей, щоб кардинально змінити їхні життя. Акторку Елфріду, яка тікає з великого міста, щоб розпочати все з початку, Оскара, який готовий на будь-які жертви заради доньки, Керрі, життя якої схоже на драму, та Сема, який переживає розставання з дружиною.

Трилери

«Барні 613», Юлія Чернінька

«Видавництво Старого Лева», 152 с.

Відома співачка Марія Лакрицька переживає складний етап у своєму житті. В якийсь момент вона починає підозрювати, що хтось переслідує її: дивні повідомлення від невідомих абонентів, предмети, які опиняються не там, де їх лишала співачка. За нею дійсно стежать чи це просто бурхлива уява травмованої жінки?

Поезія

«Усі вірші. 1993–2023», Сергій Жадан

Meridian Czernowitz, 1440 с.

У цій книжці зібрано та розставлено у хронологічній послідовності всі вірші Сергія Жадана. У такому форматі можна спостерігати за злетами та падіннями у житті автора, глибше зануритися в рядки та зрозуміти їхні сенси.

Наукова фантастика

«Двері у Літо», Роберт Гайнлайн

Переклала Олеся Малая, «Клуб сімейного дозвілля», 288 с.

Ця історія про інженера Дена Девіса, якого зрадили найрідніші. Наречена та друг Дена відправляють його туди, звідки не повернутися. Проте чоловік мусить зробити неможливе, адже вдома його чекає кіт, про якого треба піклуватися.

Нонфікшн

Нонфікшн-література завжди була легким способом зрозуміти складні речі. До добірки новинок цього місяця увійшли книжки про ведення бізнесу, економіку та історію, материнство та життєві шляхи відомих людей.

Історія

«Перемога або смерть. Український визвольний рух у 1939–1960 роках», Іван Патриляк

«Клуб сімейного дозвілля», 688 с.

Книга висвітлює основні історичні події у період 1939–1960 років. Про те, як була створена УПА, яка була її мета та яку роль вона відіграла в нашій історії.

«Як українці зруйнували імперію зла», Олександр Зінченко

Vivat, 560 с.

Поденне відтворення подій 1991 року з реальними фактами із секретних архівів ЦРУ і КДБ. Як відбувся розпад СРСР та хто насправді зруйнував імперію зла — відповідь у цій книжці.

«Єврейські фотографи та фотостудії Львова (1860–1939)», Ірина Котлобулатова

«Видавництво Старого Лева», 672 с.

У монографії зібрано знімки фотографів-євреїв (професіоналів та аматорів), у яких відображені зміни у житті львів’ян наприкінці XIX та на початку XX століть. Пам’ятки та культурні об’єкти, патріотичні та протестні маніфестації, поява технічних інновацій — усе зібрано у цьому виданні.

«Битва за життя: щоденник 2022 року», Анатолій Дністровий

Vivat, 408 с.

Це щоденник початку розгортання великої війни, у якій автор був не лише спостерігачем, а й учасником. У книжці ви відчуєте відлуння голосів письменників, військових, журналістів, політиків та жертв війни. Вона доповнена ілюстраціями автора, деякі з яких були намальовані під час блекауту.

«Маріуполь. Вихід з пекла», Сергій Духно

«Фоліо», 288 с.

Сергій Духно провів із родиною 25 важких днів у бункері «Азовсталі» — єдиному знайомому для них прихистку. Щоденник розповість про те, як вони жили у цьому пеклі та як змогли вибратися з нього.

«Війна і ми. Лікарі на війні», Василь Князевич

«Фоліо», 416 с.

У створенні цієї книжки брали участь медики різних напрямів з багатьох регіонів України. Вони розповіли про стратегії виживання та відновлення фізичного та психічного стану українців. 

Бізнес та економіка

«Переможець. Чудовий самовчитель для тих, хто мріє завоювати світ бізнесу», Джек Велч, Сюзі Велч

Переклала Олена Савінова, «Клуб сімейного дозвілля», 368 с.

Джек Велч — генеральний директор General Electric. Сюзі Велч — колишня головна редакторка Harvard Business Review. У цій книзі вони поділяться досвідом та пояснять основи створення власного бізнесу: як почати, як скласти бюджет, як створити дружній колектив та як зробити багато інших важливих речей.

«Популярна економіка. Як зрозуміти економіку та полюбити її», Віктор Пинзеник

«Брайт Букс», 248 с.

Автор розповідає про основи економіки простою мовою, щоб допомогти розібратися у цій складній науці. Він пояснить, що таке гроші, ринкова ціна та НБУ. Можливо, саме після цієї книжки ви зможете полюбити економіку та перестанете її боятися.

Мемуари

«Це Ґауді», Моллі Клейпул, Христина Христофору

Переклала Ірина Серебрякова, «Видавництво Старого Лева», 80 с.

Насичена біографія відомого генія та митця Антоніо Ґауді. Він надихався природою, божественним началом та каталонською культурою. А зараз його архітектурні творіння прикрашають вулиці Барселони, часом навіть визначаючи їхній вигляд.

«Шалено, глибоко. Щоденники Алана Рікмана», Алан Рікман

Переклали Олег Колесніков та Анна Пащенко, «Наш Формат», 512 с.

Алана Рікмана завжди вважали тим, ким він не був, а безліч ролей ще більше викривили  для багатьох образ актора. Про те, ким насправді він був, ви зможете дізнатися з 26 його щоденників, у яких ідеться про період від 1993 до 2016 року.

Психологія

«Згораючи бажанням бути хорошою мамою», Гезер Човін

«Смакі», 248 с.

Гезер поділиться особистою історією та дасть поради з виховання дітей, догляду за домом і саморозвитку. Вона розвіє міф «Я все встигаю» та надихне на покращення якості життя.

«Містерія зустрічі. Стосунки як шлях відкриття», Стів Бріо

Переклала Олександра Радкевич, «НАІРІ», 140 с.

Будь-які стосунки впливають на нашу особистість та будують нас зсередини. Хоч ми і прагнемо індивідуальності, проте все одно йдемо за спільнотою та хочемо бути в її колі. Ця книга відкриє секрети справжнього значення стосунків у людському житті — не лише з партнерами та коханими, а й із сім’єю, друзями та колегами. 

Кулінарія

«Відьмак. Офіційна кулінарна книга», Аніта Сарна, Кароліна Купецька

Переклали Олександра та Юрій Поворозники, Mal’opus, 256 с.

У цій кулінарній книзі зібрано вісімдесят рецептів поживних страв із серії комп’ютерних ігор «Відьмак». Для фанатів гри це змога скуштувати кухню фантастичного світу «Відьмака» та зануритися у його атмосферу ще більше.

Секс

«Секс — це ок», Володимир Юшманов

«Прометей», 160 с.

Автор розповідає про різні прояви людської сексуальності та відповідає на безліч запитань про секс. Що таке секс? Що варто знати на початку статевого життя? Які є сексуальні норми та як урізноманітнити ваш секс?

Дитяча література

Повчальні історії, віршики та казки для найменших читачів. Гарні яскраві ілюстрації допоможуть малечі ще краще зануритися у сюжет і полюбити читання.

«Шерлок Бонз та Справа про замок з привидами. Книга 4», Тін Коллінз

Переклала Олена Соломарська, «Клуб сімейного дозвілля», 192 с.

Детективна історія про Шерлока Бонза, який вирушає на чергове завдання з усунення привида разом із помічницею, докторкою Джейн Кетсон. У розпалі подій детектива викликають у Лондон, тож дівчині доведеться самостійно розгадати цю таємницю. 

«Фламінго-балерина», Белла Свіфт

Переклала Юлія Підгорна, РМ, 152 с.

Маленька Фіфі вперше вирушає у теплі краї разом із дорослими фламінго. Через власну цікавість і неслухняність вона відбивається від зграї. На допомогу їй приходить дівчинка-балерина, якій Фіфі хоче віддячити за порятунок.

«Снігопад», Ганна Гаґеруп, Гільда Гаґеруп, Ане Ґуставсон

Переклала Галина Кирпа, «Крокус», 152 с.

Ця історія — про дев’ятирічну Сельму, яка найбільше мріє про родину. Тому на Різдво вона пише лист для гномів, які мешкають у Снігопаді. Якимось чином разом із листом там опиняється й дівчинка, навіть попри те, що звичайні люди не мають змоги туди потрапити. Можливо, Сельма — не звичайна маленька дівчинка? 

«Єдиноріг, який мріяв про сніг», Вікторія Солтис-Доан

«Мандрівець», 48 с.

Це збірка терапевтичних казок, які заміняють повчальні бесіди. Кожна історія має на меті навчити чомусь дитину, розказати, як правильно діяти у різних ситуаціях та реагувати на небезпеку. 

«Гектор Лис і Загадкова мапа. Книга 4», Астрід Шекелс

Переклала Олександра Орлова, «Читаріум», 32 с.

Гектор Лис і його друзі знаходять старовинну мапу та вирушають у далеку подорож, щоб знайти скарби. Опинившись у пастці голодних койотів, вони доводять свою хитрість, кмітливість і хоробрість та тікають, щоб усе ж дістатися до скарбу.

«Мікова книжка», Лауріс Ґундарс

Переклала Ліна Мельник, «Видавництво XXI», 24 с.

Історія про ведмедика Міка, якому довелося подолати чимало перешкод у жорстокому світі. Останнім променем надії героя був той, хто його любить, і те, що любить він, — Латвія. 

«Незвичайні хобі», Алла Гутніченко, Юлія Коломієць

«Видавництво Старого Лева», 88 с.

Завдяки друзям у Ліни немає часу на нудьгу, адже вони займаються захопливими та незвичними речами. Проте дівчина досі не вирішила, яке заняття буде у неї. Книга присвячена різноманітним хобі, які будуть цікаві дітям різного віку. 

«Українські науковці та винахідники. Розповіді для дітей», Оксана Поліщук

«Видавнича група Основа», 80 с.

Це — збірка біографічних оповідань про постатей, які жили в період з XV до XXI століть. І є одна річ, яка їх об’єднує, — колись усі вони зробили щось грандіозне та неочікуване.

«Темноліс», Надія Ширін

Переклав Максим Калініченко, «Читаріум», 240 с.

Лисенята Тед і Ненсі вимушені тікати з міста через сварку з однією кішкою. Вони опиняються у Темнолісі — дивному місці зі специфічними мешканцями, де качки грають у театрі, а борсуки роз’їжджають у кабріолеті. Лисенятам доведеться з’ясувати, що ж це за місцина, в якій їм доведеться жити. 

«Від Змія до Мачухи: українські вірування в міфах і казках», Ольга Журенко

«Видавнича група Основа», 80 с.

Це збірка ілюстрованих оповідань про українських міфічних та казкових героїв. Вони не лише знайомлять дітей із легендами, а й пояснюють, як у давнину формувалося розуміння світоустрою. 

«Стейсі у пошуках щастя. Частина 1», Олександра Гнелецька

ІРІО, 89 с.

Стейсі — дівчинка, яка протягом історії шукатиме відповіді на різні запитання: що таке дружба, звідки береться щастя, ким вона стане. А допоможе їй БіМ, з яким вони вирушать у космічну подорож.

«Крута історія перемог», Інна Ковалишена

«Моя книжкова полиця», 164 с.

Ця дитяча енциклопедія розповість дев’ять історій XX століття, які сталися у світі. Серед них буде і похід армії УНР, і арабські повстання, і бунти українців у концтаборах. Усі ці історії доведуть, що для перемоги однієї сили мало — потрібні ще й єдність, упевненість і винахідливість. 

«Носата красуня», Марія Пасіка

«Чорні вівці», 32 с.

Краса всередині нас — основний меседж книжки. Ця історія — про добру щиру мавпочку, яка мала довгий ніс. Вона завжди приходила всім на допомогу, та раптом сама потрапила у халепу з алігатором. Чи врятують її інші звірі? Чи зможе вона пізнати свою істинну внутрішню красу?

«Сонечка в ситі», Олександра Ковальова

АССА, 64 с.

Збірка віршів про наш чудовий світ: природу, тварин та любов. 

«Кицька на ім’я Мицька», Іван Попович

ТУТ, 88 с.

Повчальна казка про маленьку розумну кицьку та її захопливі небезпечні пригоди. Вона легко знаходить нових друзів та долає усі труднощі, щоб повернутися до мами.

«Корисні казки. Як навчитися дружити?», Олена Йігітер

Crystal Book, 32 с.

У цій збірці казок — історії тваринок, які зрозуміли, що не поводяться як справжні друзі. Баранчик занадто багато хизувався та скаржився на інших, а бурундучок був неввічливий. Проте вони зможуть змінитися та навчаться берегти дружбу. 

«Корисні казки. Хто живе в космосі?», Олена Йігітер

Crystal Book, 32 с.

Комета — маленька мандрівниця, яка хоче розібратися, що таке космос і наш Всесвіт, та на своєму шляху зустрічає справжніх друзів. Вона потоваришує із Сонцем, а також з Венерою та іншими планетами Сонячної системи, навіть познайомиться з чорною дірою. Тож вирушайте у подорож разом із нею. 

«Світ почуттів та емоцій. Зрозуміла психологія»

Crystal Book, 48 с.

Емоційний інтелект — дуже важлива складова у розвитку дитини. Що краще він буде розвинений, то легше буде дитині впоратися зі своїми емоціями та зрозуміти свої почуття. Це допоможе їй швидше адаптовуватися до змін і знаходити друзів. 

«Абетка. З Україною в серці»

Crystal Book, 48 с.

Ця книжечка не просто навчить дитину літерам, а й розповість багато цікавих фактів про нашу країну. За допомогою ілюстрацій та коротких віршиків навчання буде ще цікавішим.

Підліткова література

Ці книжки для підлітків будуть цікаві навіть дорослим. Через призму романтичних, фентезійних і детективних історій вони розповідають про дорослішання, відповідальність і перші проблеми, з якими доведеться зіткнутися в дорослому житті. 

Фентезі

«Винахід Гюго Кабре», Браян Селзнік

Переклала Марта Сахно, Artbooks, 544 с.

На початку XX століття Гюго Кабре рятує із згорілого паризького музею автоматон —  механічну ляльку, яка вміє писати. Гюго вирішує відремонтувати механізм та виявляє, що автоматон не пише, а малює. Хлопчику доведеться дізнатися, які секрети приховує малюнок, та знайти його власника.

«Різдвяна пісня у прозі. Святкова повість із духами», Чарльз Дікенс

Переклав Олександр Мокровольський, РМ, 176 с.

Завзятий скнара Ебенезер Скрудж завжди зневажав радість і свята. Щоб змінити це, до нього завітають духи Різдва. Чи вийде у них переконати Скруджа, що його життя може бути яскравішим і щасливішим, ніж воно є зараз?

«Зграя. Книга 6. Борвій собак», Ерін Гантер

Переклав Тарас Бойко, АССА, 272 с.

Нарешті зграю очолила справедлива альфа, проте мир не настав: з’являється нова небезпека. Лютопси хочуть знищити всіх, а Щасливець передбачає, що скоро розпочнеться Борвій собак.

Романтичні комедії

«Якби він був зі мною», Лора Новлін

Переклав Святослав Зубченко, РМ, 392 с.

Отем та Фінн були найкращими друзями, проте щось раптово змінилося, і це зруйнувало їхню дружбу. Тепер Фінн — найпопулярніший хлопець у школі, а Отем — дивачка в тіарі. Обох продовжує переслідувати думка, що все мало бути інакше. Та чи не запізно вони це зрозуміють?

Драма

«Пакс. Книга 2. Мандрівка додому», Сара Пенніпакер

Переклала Марія Головко, РМ, 208 с.

Рік тому дороги Пітера і Пакса розійшлися. Тепер Пакс має Сердиту та виводок лисенят. Пітер подався до спільноти Водні воїни, яка допомагає землі оговтатися від війни. Стається горе: одне з Паксових лисенят захворіло, тож лису доводиться звернутися по допомогу до Пітера. Незважаючи на свої образи, хлопець не може проігнорувати прохання колишнього друга, тому їхня спільна мандрівка починається знову. 

«Космос, прийом», Марк Лівін

Vivat, 240 с.

Історія про дівчинку Зоряну, якій не цікаві звичні захоплення підлітків. Вона витрачає всі заощаджені кошти, щоб знайти свого батька, про якого мовчить уся родина. Коли їй це вдається, чоловік  розповідає, що насправді він ветеран міжгалактичної війни. Чи правда це та що відбувалося з татом Зорі в минулому?

«Нічний подорожній. Книга 2», Галина Пагутяк

«А-БА-БА-ЛА-МА-ГА», 304 с.

Продовження першого в Україні підліткового роману про УПА. У цій частині п’ятнадцятирічний Ільок, зв’язковий УПА, буде мандрувати з діамантом «Око світу». Саме йому, дитині, доведеться боротися з московськими окупантами.

«Пригоди Олівера Твіста», Чарльз Дікенс

Перекладали Мар Пінчевський, Галина Пінчевська-Чекаль, Олександр Терех, РМ, 656 с.

Олівер Твіст виріс у притулку для бідних, який ще називають робітним домом. Хлопчик вирішує тікати, зрештою потрапляючи на безжальні вулиці Лондона, де вчиться виживати.

«Лампадка», Аннет Схаап

Переклала Ірина Коваль, «Крокус», 328 с.

Ця історія — про море та його мешканців, про піратів та їхні легенди. Лампадка — дочка доглядача маяка, який щоночі запалює світло. Проте одна ніч змінює все: сильний шторм починається саме тоді, коли закінчуються всі сірники, і це перевертає спокійне життя героїв. 

«Цієї зими», Еліс Осман

Переклала Катерина Ткачук, «Видавництво», 144 с.

Ця історія про сім’ю Спрінґ, якій доводиться переживати важкий рік. Останні кілька місяців із ними відбувалися жахливі події, з якими доводиться розбиратися Торі та Чарлі, а їхній братик Олівер просто хоче гратися з ними, як раніше. Чи зможе Різдво знову об’єднати їх?

Текст створено в межах студентського стажування.

Фільм «Ґолда»: погляд кінокритика та історика

Єгор Брайлян - 31.01.2024 в Кіно, Культура

Медіа «Сенсор» запропонувало кінокритику Ігорю Кромфу та історику Єгору Брайляну сходити на допремʼєрний показ фільму «Ґолда», а потім — поспілкуватися, адже ізраїльський контекст актуальний для українців сьогодні. Що глядач може взяти з цього фільму? В які історичні контексти варто глибше зануритися перед переглядом? Чому ця стрічка важлива? Ігор та Єгор перечитали розшифровку своєї розмови та додали коментарі про історичні контексти та кінематографічні прийоми. 

Ігор Кромф: Єгоре, розкажи, будь ласка, як тобі як історику було дивитись «Ґолду»?

Єгор Брайлян: Кіно було дуже цікавим. Свого часу я написав декілька текстів про Ізраїль, зокрема про російську пропаганду щодо хасидів, російський агітпроп і напад ХАМАС на Ізраїль у жовтні 2023 року. Було дуже цікаво подивитися, як будуть показані відносини США та Ізраїлю. Є традиційне уявлення, що Ізраїль союзник США на Близькому Сході. У фільмі звучала фраза: «Американці нас не кинуть». Думаю, сьогодні для українців вона звучала трошки іронічно. Центральний персонаж Ґолда Меїр, перша жінка на посаді прем’єр-міністра Ізраїлю. Інна Іоффе  (директорка Єврейської конфедерації України) та Анна Фурман (Старша радниця Благодійного Фонду «Якщо не зараз, то коли») під час виступів на допремʼєрному показі наголошували на важливості показу фільму в Україні. Вони розповіли, що пишаються, що Ґолда Меїр народилася в Києві. А мер столиці Віталій Клико навіть заявив, що в Києві відкриють сквер, який буде названий на її честь.

Коментар історика:

Українсько-єврейські відносини мають тривалу історію. Перші згадки про євреїв на території України містяться в джерелах про античні міста Північного Причорномор’я в I ст. до н.е. Іудейські громади були в Пантикапеї (I–VIII ст.) та Херсонесі Таврійському (II–VIII ст.). Хозарський каганат, згодом розгромлений київським князем Святославом, був державою, головною релігією якої був іудаїзм. Найдавнішим джерелом з відомостями про хозарів-євреїв у Києві є «Київський лист» — документ, написаний стародавнім івритом. 

Уже з XI ст. на територію Русі переселяються євреї із Західної Європи, які тікали від хрестоносців. Згодом тенденція переселення євреїв на українські землі, особливо на Галичину, продовжилася в XIII–XIV ст. Хоча найбільша міграція відбулася після Люблінської унії 1569 року та утворення Речі Посполитої, коли польська шляхта почала освоєння території Лівобережної України. Під час Хмельниччини євреїв примусово навертали в православ’я, їм влаштовували погроми. У першій половині XVIII ст. на Поділлі виникає хасидизм — релігійно-містичне вчення, відгалуження юдаїзму, яке відкидало ортодоксальні погляди. Засновником хасидизму був єврейський цадик (праведник) Ісраель бен Еліезер (1698–1760). Пізніше раббі Праведний Нахман із Брацлава (1772–1810) заснував брацлавський хасидизм, а його могила в Умані вже за незалежної України стала місцем паломництва під час святкування єврейського Нового року (Рош га-Шана).

Після входження Наддніпрянської України до Російської імперії в другій половині XVIII ст. виникла «смуга осілості» — територія, де імперська влада дозволяла оселятися євреям. Переважно це були землі сучасної України, Білорусі, Литви та Польщі. У межах цих земель євреї мешкали в штетлах — єврейських містечках. 

На території України народився і жив один з найбільш визначних діячів сіонізму, письменник Володимир Жаботинський, який сприяв створенню Єврейського легіону в лавах британської армії під час Першої світової війни (1914–1918). В уряді Української Народної Республіки було генеральне секретарство (пізніше — міністерство) єврейських справ, очільником якого був Моше Зільберфарб. Окрім Ґолди Меїр, прем’єр-міністерки Ізраїлю в 1969–1974 роках, на території України народилися й інші визначні ізраїльські політики — зокрема, Іцхак Бен-Цві, президент Ізраїлю в 1952–1963 роках.               

Єгор: Як на мене, Ґолду Меїр показали живою людиною з реальними вадами. Вона не «забронзовіла» політикиня, а звичайна людина, яка курила і жартувала. І це мені сподобалося найбільше. У фільмі було показано образи різних ізраїльських воєначальників. Зокрема, Моше Даяна, міністра оборони Ізраїлю (1967–1974), не показали якимось особливо хвацьким героєм радше звичайною людиною зі своїми емоціями. Загалом я б хотів сказати, що фільм історично достовірний у тому, як він демонструє особливості ситуації на Близькому Сході у 1970-х роках. Арабські держави, зокрема, Єгипет і Сирія, підтримували Радянський Союз. Його називали Росією, а не Радянським Союзом. Це правильно, тому що під час Холодної війни на Заході ніхто не вживав терміну «Радянський Союз» або «СРСР». Це все була для них Росія або Радянська Росія.

Ґолда Меїр та Моше Даян

Єгор: Для мене було важливо, що бойові дії і військових показували без зайвого пафосу і героїзму. Коли були провали, то демонстрували провали, а коли були перемоги, то показували перемоги. Я думаю, українському глядачеві важливо побачити, що в армії Ізраїлю воюють звичайні люди, які так само можуть загинути. Це не герої коміксів. Вони справді воюють за свою Батьківщину. Якщо говорити про костюми те, яким чином було відтворено одяг Ґолди Меїр, воєначальників, то все також цілком достовірно. Я впевнений, що фільм можна показувати школярам і студентам як точний опис подій 1973 року. Чому так сталося? Тоді Саудівська Аравія оголосила ембарго на експорт нафти до країн Заходу через їхню підтримку Ізраїлю, і це спричинило значну економічну кризу, зокрема, в США та Великій Британії. 70-ті роки ХХ століття загалом увійшли в історію як кризові. І це, безумовно, вплинуло на світ і його подальшу історію. Тоді на Заході почали вперше серйозно говорити про альтернативні джерела енергії (вітряки, сонячні батареї). СРСР натомість не став частиною цих обговорень, у 1970-х – на початку 1980-х отримуючи надприбутки через високі ціни на нафту й природний газ.  

Історія Ізраїлю знає як перемоги, так і поразки. Нам треба враховувати їхній досвід, але не вважати його абсолютним.

Як показано у фільмі, був шанс, що за день до нападу Ізраїль міг би провести мобілізацію як превентивний захід, щоб попередити раптовість агресії з боку Сирії та Єгипту. Цього не було зроблено передовсім через людський фактор. Один із воєначальників забув увімкнути прослуховування, й ізраїльтяни дізналися про плани ворогів пізно, буквально 6 жовтня, напередодні Судного дня. Я думаю, що події в Ізраїлі 50-річної давнини яскравий приклад того, що не треба покладатися лише на союзників. Разом з тим необхідно мати власні сили і розуміти ситуацію.

Як показала Війна Судного дня, Ізраїль був готовий чинити опір агресорам не через те, що їм допомагали чи не допомагали США, а через те, що вони розуміли: це їхня земля, інші держави здійснили вторгнення, щоб знищити їх. Це екзистенційна війна.

Євреї розуміли це тоді і розуміють зараз. Я думаю, це один із важливих історичних уроків для українців, які ми можемо винести з тих часів. Можливо, це один з тих моментів, які об’єднують євреїв та українців. Обидва народи розуміють, що триває війна за існування їхньої держави. У фільмі є дуже крутий момент коли Ґолда сказала своїй асистентці: «Я живою не дамся арабам, ти мені в цьому допоможеш». Це квінтесенція ізраїльської самосвідомості. Люди готові були скоїти самогубство, але не здатися в полон до ворога.

Коментар історика: 

Усього війна тривала три тижні: з 6 по 25 жовтня 1973 року. Загальні втрати Ізраїлю після Війни Судного дня такі: 2521–2800 вбитими, 7250–7800 пораненими, 293 взято в полон. Основним наслідком війни був початок примирення між арабськими державами та Ізраїлем.

Ігор: Ґолда Меїр героїня за межами Ізраїлю і суперечливий персонаж у самому Ізраїлі. Мені здається, що весь фільм будується навколо цього. Він показує Ґолду як достатньо суперечливу постать. З одного боку, вона дійсно стверджує, що вони закінчать війну, коли знищать усіх арабів, але з іншого часто мислить як політик. Наприклад, коли генерал каже їй, що треба мобілізувати 200 тисяч, вона каже, що вони не можуть мобілізувати стільки, це зруйнує уряд. І вже говорить про мобілізацію 120 тисяч. І таких кадрів, які демонструють її суперечливість в Ізраїлі, — чимало.

Кадр з фільму "Ґолда"

Фільм узагалі можна сприйняти доволі клаустрофобним. Багато подій відбуваються в замкненому, вузькому просторі в темних кольорах. Кадр фіксує або крупні плани, або зовсім віддалені димні центри. Ти згадав про те, що Ґолда курить. Творці дуже класно зіграли з цим. Вони використали дим як перехід між кадрами від ситуації до ситуації. Куріння Ґолди надавало фільму окремої естетики.  

Гелен Міррен, що зіграла Ґолду, є головним надбанням цього фільму. На мій погляд, стрічка має певні вади в репрезентації історичних подій. Одразу видно, що фільм знімав ізраїльський режисер: було багато моментів, контекст яких зрозумілий лише місцевим глядачам. Якщо глядач не дуже розбирається в питаннях Війни Судного дня, сцени з командних пунктів не будуть йому зрозумілими.

Єгор: Так, показується просто перспектива зверху і все. 

Ігор: Власне, і значну частину боїв нам передають просто тим, що герої фільму слухають перехоплення, і не до кінця зрозуміло, що відбувається. Наприклад, я дивився фільм із дівчиною, і вона мене запитала: «Чому провалилася місія з танками, які їхали рятувати людей з оточення?».

Єгор: 400 людей…

Ігор: Вона каже: «Незрозуміло, то загинули ті, хто поїхали їх рятувати, чи араби?».

Єгор: Або ті, кого визволяють. Це незрозуміло, згоден.

Ігор: Так, там є моменти, не до кінця зрозумілі, якщо ти не спеціаліст. Але загалом фільм можна назвати достатньо приємним. У нього досить старомодна режисура.

Єгор: Ніби історичні фільми 1990-х. 

Ігор: Я б сказав, що радше схоже десь на початок 2000-х. Взагалі Ґай Наттів дуже важливий для Ізраїлю режисер, який має «Оскар» за короткометражний фільм «Шкіра». Для Ізраїлю це дуже велике досягнення: у них не дуже масштабний кінематограф, навіть порівняно з українським. Видно, що багато в чому творці намагалися наслідувати Спілберґа,але зі значно меншим бюджетом. Хоча фільм отримав номінацію на цьогорічний «Оскар» за найкращий грим. Якщо подивитися, який вигляд у житті має Гелен Міррен (виконавиця головної ролі) і як її загримували під Ґолду, то стає очевидно, що гримери провели справді велику роботу. Взагалі Міррен — прекрасне надбання цього фільму. Я здивований, що в неї немає номінації за найкращу жіночу роль на тому-таки «Оскарі». Це той випадок, коли на одній акторці тримається більша частина драматургії фільму.

Коментар кінокритика:

Ізраїльський кінематограф переважно зосереджений на темах своїх воєн з арабами, а також на питаннях національної ідентичності та співіснування. Серед найбільш важливих ізраїльських фільмів можна виокремити анімаційну драму «Вальс з Баширом» (2008) Арі Фольмана, «Ліван» (2009) Самюела Маоза, а також популярний серіал «Фауда» (2015–…) Ліора Раза й Аві Ісахарова. 

Єгор: Біля мене сиділа незнайома дівчина і після завершення показу вона сказала своїм друзям, що їй сподобалися два моменти: з борщем (коли Ґолда примусово зробила так, що Генрі Кіссінджер з’їв борщу, приготованого її домогосподаркою) і коли було перше зібрання воєнного кабінету й вона попільничкою стукнула по столу, змусивши всіх замовкнути.

На багатьох моментах — зокрема, там де «кинуть нас американці чи ні», чи в епізоді з  борщем — аудиторія оживала. Можливо, такий і був задум режисера: щоб навіть у серйозному фільмі глядач міг моментами посміятися.

Кадр з фільму «Ґолда»

Ти правий, що не треба ідеалізувати Ґолду. І в Ізраїлі так само є свої вразливі місця, і ми розуміємо, що треба знати їхній досвід, але не робити його абсолютним і не казати: «А давайте все будемо робити так, як в Ізраїлі». Євреї так само критично ставляться до своїх політиків. Ще один момент, про який варто згадати, — це відносини між політиками й військовими, а також конкуренція між воєначальниками. Кожен хотів видатися головним і крутим. У кінці, наприклад, показали, як Ґолда літала на гвинтокрилі до ізраїльських військових на Суецькому каналі. При цьому, щоправда, була показана й історія сина машиністки, який загинув біля Суецького каналу. Проте мені все ж не вистачило перспективи Війни Судного дня, так би мовити, знизу, де можна було показати сцену якогось із боїв наприклад, на Ґоланських висотах коли розпочалося раптове вторгнення Сирії.

Ігор: Я тут згоден з тобою. Ба більше, вони бій показували лише той, де Моше Даян дивиться з вертольота. Він достатньо розмитий, там до кінця взагалі не зрозуміло, що відбувається, просто темрява, в якій лунають вибухи. Потім уже нам подано контекст у кабінеті про те, що це нібито вони програли Північ.

Єгор: А чому, на твою думку, батальні сцени зняли саме так?

Ігор: Мені здається, завдання режисера полягало якраз у тому, щоб показати, як війна відбувається в кабінетах, максимально відсторонитися від лінії фронту, від героїчного пафосу чи цього бруду і жаху, показати, як ухвалюються рішення. Режисер хотів показати більше контекст самої Ґолди, а вона все-таки не була безпосередньо на війні, в польових умовах.

Стрічка вийшла достатньо кабінетна, і від того теж клаустрофобна. Мені здається, суть у тому, щоб показати, як точиться війна не лише на лінії фронту, а й значно далі. У цьому суть.

Єгор: Війна не з точки зору трагедії, а з точки зору менеджменту?

Ігор: Можна й так сказати. Радше з точки зору якоїсь політики. Але знову ж таки, у фільмі залишено персонажів, як-от машиністка, в якої загинув син. Залишили людське обличчя в цій війні. Ну, і, власне, тут дуже цікавий момент про жертви. Ґолда кожен раз, коли їй говорять, що хтось помер, позначає кількість загиблих в особистому записнику. Вона ніби проживає кожну смерть насправді. Там є сцена на слуханнях, де в неї запитують: «А скільки померло?». Вона каже: «Якого дня?» бо в неї записано, якого дня й скільки померло. Вона справді рахувала цих загиблих, вони справді для неї щось значили. Фінальна сцена, коли вона зустрічає домовини в аеропорту, достатньо трагічна. А до того в принципі нема великої кількості воєнних сцен. Цей фільм про політику під час війни. Ти часто говориш про український урок — що українцям треба винести якийсь урок з цієї війни, і я насправді, коли дивлюся цей фільм, багато ловлю якихось триґерів, близьких до української реальності. Наприклад, коли вони сидять у кабінеті й звучить повітряна тривога.

Єгор: Ага, і ми такі: «Що? Виходити?».

Ігор: Звук сирени — абсолютно ідентичний тому, що в нас. Знову ж таки, перше, що Ґолда намагалася вибити в Кіссінджера, — це були літаки «Фантоми». Це зараз дуже перекликається з F-16.

Єгор: Однозначно, так. Я не знаю, яка була оcновна ідея режисера. А коли він вирішив знімати цей фільм? Не знаєш? 

Ігор: Його зняли, здається, рік тому, ще до початку війни, що триває в Ізраїлі зараз. Фільм дуже класно підійшов під контекст подій, вийшов дуже вчасно.

Єгор: А коли почався світовий прокат? 

Ігор: Світовий прокат почався ще у 2023-му: у серпні — в США, а у Великій Британії — 6 жовтня, за день до початку війни з ХАМАСом. Так склалося історично. Цей фільм дуже актуально увійшов у контекст нинішньої ізраїльської війни, і легко можна провести паралель і з нашою війною. Попри те що, можливо, у фільмі є якісь недоліки, невдалі місця, він чудово сприймається, його цікаво дивитись. Плюс мені подобається, що фільм не дуже довгий. Зараз у кіно є тенденція до дуже великих історій: дві з половиною, три години. Тут фільм на годину і сорок хвилин сприймається досить компактним, це теж приємний момент.

Коментар кінокритика:

Власне, ось ця історія про те, як визначні історичні події відбуваються в кабінетах, це один з базових сценарних прийомів для політичного трилера, коли саспенс досягається завдяки нагнітанню обставин ухвалення рішення. «Ґолда» за своєю суттю є не байопіком, а саме політичним трилером. Як приклад можна навести інші подібні стрічки: «Секретне досьє» (2017) Стівена Спілберґа, «Фрост проти Ніксона» (2008) Рона Говарда, «Темні часи» (2017) Джо Райта. 

Важливий елемент байопіка — в тому, що він намагається розкрити людину якнайповніше, тобто показати її життєвий шлях і те, як вона дійшла до свого успіху чи краху. Іноді це подається лінійно, а іноді події починають демонструвати уже з важливої точки в житті людини, а весь шлях — це флешбеки та флешфорварди. Як правило, для хорошого байопіка використовують біографічні нонфікшн-книги. Наприклад, «Оппенгеймера» (2023) Крістофер Нолан знімав за мотивами міцного літературного джерела — книги Кая Берда та Мартіна Дж. Шервіна «Американський Прометей: Тріумф і трагедія Дж. Роберта Оппенгеймера». Іноді, звісно, бувають і унікальні випадки: наприклад, Стенлі Кубрик у процесі підготовки до свого нереалізованого байопіка про Наполеона зібрав одну з найбільших архівних колекцій про нього.

Єгор: Так, я, коли дивився, не відчував, що це довгий фільм, — якось так сіли й подивилися. Щодо росіян — це, мабуть, завершальний момент від мене як історика. Ґолда в спілкуванні з Ксісінджером згадує про росіян. Що вони були антисемітами. Що її родина була змушена виїхати через антисемітизм у Російській імперії. І це так само важливий меседж сучасному світу — що росіяни за своєю суттю не змінилися. Існує багато моментів, які ускладнювали відносини між Україною та Ізраїлем. Стосунки між українцями та євреями були багато в чому зумовлені політикою Російської імперії чи Радянського Союзу. Ми не можемо просто-таки всю відповідальність покладати на росіян, але багато до чого вони все ж доклалися, зокрема, до створення ворожого образ євреїв у масовій свідомості. Я думаю, що зараз, особливо після нападу ХАМАСу на Ізраїль, багато хто зрозумів, що все пов’язано. Мені б дуже хотілося бачити, що країни Заходу так само це зрозуміли, особливо США. Є інтереси союзника. Ми можемо це по-різному називати: партнер, союзник, але є інтереси держави, яку ви підтримуєте, і треба це захищати до перемоги. Американський фактор у цьому фільмі — особливий: іронічний і повчальний.

Ігор: Є момент, коли Ґолда вперше розмовляє з Кіссінджером телефоном, а потім кладе слухавку й пояснює всю цю історію хитросплетінь і те, чому він не зацікавлений у підтримці Єгипту для ослаблення СРСР. Його головне завдання — знищення СРСР, а Ізраїль — лише якийсь додатковий елемент у цьому. Ці хитросплетіння достатньо явно корелюють із тим, що відбувається зараз. У цьому плані спостерігати було окремо цікаво.

Кадр з фільму «Ґолда»

Єгор: Ще на завершення хочу сказати, Ігорю, що історичності додають документальні уривки. Глядач бачить Гелен Міррен в образі, а тоді — документальні кадри справжньої Ґолди з її виступами по телебаченню чи перед солдатами. Є відчуття, що ти ніби поруч із нею. 

Ігор: Так, ефект присутності там трохи є. Я не можу сказати, що «Ґолда» — це найкращий фільм року чи просто шедевр. Це досить насичений, компактний, наповнений саспенсом фільм. І він достатньо актуальний. Я, наприклад, його радив би подивитися.

Єгор: Я теж радив би. Особливо як контент для студентів чи школярів. У мене свого часу був предмет «Історія Сходу» (друга половина ХХ століття, після Другої світової війни). Було так: сьогодні лекція про Ізраїль, наступна про Пакистан, далі — про Туреччину. Я думаю, якщо б ми могли написати рецензію на фільм чи зробити щось схоже, це б додавало інтересу до кожної з тем. Ясно, що я history geek, мені подобається, так би мовити, професійна історія, але думаю, що художній фільм — це ще один спосіб зацікавити людей певною темою.

Ігор: Однозначно. Це працювало би. Було би більше заглиблення в контекст і легше сприйняття. Плюс history geekʼа — посидіти повибирати, що достовірно, а що — ні.

Єгор: У фільмі є смішний момент: коли ізраїльські військові перетнули Суецький канал, то сказали по секретному зв’язку у командний пункт, де була й Ґолда Меїр, що вони в Африці. До речі, вони постійно кажуть не «Суецький канал», а просто «канал». Не треба навіть пояснювати. Це до того, що ти казав про контекст. Глядачі навіть не відразу можуть зрозуміти, що мова про Суецький канал.

Ігор: Досить багато такого ізраїльського контексту, який потрібно пояснювати. Це частково можна було й виправити під час переозвучки. 

Кадр з фільму «Ґолда»

Єгор: В озвучці звучало просто «канал», так. Це якраз мова про ізраїльський контекст, який дещо відокремлений від міжнародного і потребує додаткового ґуґління.  Мені сподобалася гра актора, що виконав роль Аріеля Шарона (Охад Кноллер). Хоч це й епізодична роль у фільмі, він дуже класно обіграв постать військового командира, завдяки якому відбувся переломний момент у війні.  

Ігор: Так, маленька — з точки зору фільму, але безумовно цікава роль. Мені сподобалося, як показали Моше Даяна, бо це людина, в якої зовнішність і дії кардинально відрізняються. Його зовнішність дуже бравурна, на фото він здається доволі жорстким чоловіком. Насправді ми знаємо, що Моше Даян, був одним із головних лобістів переговорів з арабами. Хоча в якийсь момент він зривається і починає переконувати, що треба застосувати ядерну зброю, через що Ґолда його відсторонює від обов’язків, але при цьому не знімає з посади, бо розуміє, що зміна міністра оборони під час війни  може спричинити катастрофу. Міністр існував де-юре, але де-факто — ні, і це цікавий момент.

Кадр з фільму «Ґолда»

Єгор: Я, мабуть, дуже коротко поясню історичний контекст. У 1948 році Давид Бен-Гуріон оголосив про створення держави Ізраїль, і тоді точилася боротьба в ООН чи буде місце двом державам: арабській і єврейській? Тоді Ізраїль сам вирішив проголосити незалежність. Араби також відстоювали своє право на державність. Так почався новітній арабо-ізраїльський конфлікт. У 1948–49 роках була Перша арабо-ізраїльська війна, в якій арабські держави, зокрема Єгипет, Сирія, Йорданія, воювали проти Ізраїлю. Тоді якраз, як не дивно, Ізраїлю допомагав Радянський Союз (це, до речі, показано у фільмі) у пізні сталінські часи Москва геополітично підтримувала Ізраїль. Після проголошення незалежності Ізраїль почав створювати свою новітню державність. Важливою подією була Суецька криза 1956 року. Суецький канал було збудовано в ХІХ столітті французами. Згодом контроль над ним отримали британці, щоб швидше переправляти товари з Індії до метрополії. У 1956 році Британія і Франція вирішують заново отримати контроль над каналом, який націоналізував єгипетський президент-соціаліст Гамаль Абдель Насер. Британії і Франції це не вдалося, все завершилося фіаско для Лондона і Парижа, а в арабському світі посилився вплив Єгипту. Арабські держави не залишали спроб знищити Ізраїль, їх тепер підтримувала Москва. Останній було вигідно вкладати гроші у військову та економічну допомогу цим державам (зокрема, Сирії і Єгипту).

Ігор: Давай звернемо увагу на цей контекст. У 1948 вони допомагали Ізраїлю, а потім переключилися на арабів?

Єгор:  У пізні сталінські часи були думки, щоб отримати контроль над Лівією (колишня італійська колонія), але цього не сталося. У фільмі показано, що наприкінці 1940-х років Сталін підтримував Ізраїль. Ґолда каже: «Тоді, в 1948-му, нам допомагала Москва, тепер допомагають США». Уже в часи Хрущова зовнішня політика переключилася на арабський світ. Це було пов’язано з деколонізацією. У цих країнах до влади почали приходити люди лівого спрямування (той-таки Насер). У 1967 році відбувається Шестиденна війна, коли спроба арабських держав захопити Ізраїль не вдалася. Буквально менш ніж за тиждень Ізраїль сам захопив території. Під його контролем опинилися Синайський півострів, Суецький канал, Ґоланські висоти біля Сирії, східна частина Єрусалима (є історичне фото з ізраїльськими військовими біля Стіни Плачу). Кордони 1967 року певний час визначали геополітику на Близькому Сході. Треба також уточнити, що в Єгипту не було дипломатичних відносин з Ізраїлем. Анвар Садат, який став президентом Єгипту в 1970 році, спочатку орієнтувався на Радянський Союз (розірвав дипломатичні зв’язки з Ізраїлем у 1967 році). Війна Судного дня стала поворотним моментом, і Єгипет почав орієнтуватися більше на США. Це було виражено в Кемп-Девідських угодах 1978–79 років, які призвели до тимчасового миру на Близькому Сході. Війна Судного дня стала «вододілом» у примиренні між арабськими державами та Ізраїлем. Для цього треба було пройти цю війну, що спочатку була провальною для Ізраїлю і переможною для арабів, але зрештою закінчилася навпаки.

Ігор: Я думаю, що на цьому можна завершувати наш імпровізований подкаст. Дякую тобі, що ти дав стільки історичного контексту. Цікаво було поспілкуватися і послухати. До наступних історичних фільмів.

Єгор: Так, давай, дякую, Ігорю.

кінокритик
Ігор Кромф

Джокер у «Щенячому патрулі». Рецензія на «Догмен» Люка Бессона

кінокритик Ігор Кромф - 31.01.2024 в Кіно

Новий фільм Люка Бессона «Догмен» (англ. DogMan) презентували на минулорічному Венеційському кінофестивалі. Стрічка мала стати великим поверненням французького режисера у світ кіно після чотирирічної перерви та попереднього крінжового бойовика «Анна» (англ. Anna). Однак натомість обернулась найбільшим касовим провалом у кар’єрі Бессона та принесла йому лише негативну критику і кпини. 

На сайті-агрегаторі рецензій Rotten Tomatoes фільм отримав 58% «свіжості» на основі 24 рецензій. Сайт Metacritic оцінює «Догмен» на 37 зі 100 на основі 11 рецензій. А оцінка на сайті IMDb станом на вечір 26 січня — 6,7 з 10.

Кінокритик Ігор Кромф подивився «Догмен» і готовий розповісти, чому на цей фільм можна сміливо підняти задню лапку, щоб помочитись.

Якби Джокер потрапив у «Щенячий патруль»

В основі сюжету фільму — історія чоловіка на ім’я Даґлас, який більше любить називати себе Догмен. Доля Даґласа-Догмена склалась трагічно й печально. Він виріс у сім’ї психопатичних американських рагулів, які заробляли на життя організацією собачих боїв та вважали, що всім у житті завдячують Богові. Зокрема, сімейним насильством. Даґлас же любив собачок, бо ті, на відміну від батька, його не били.

Але одного разу батькові не сподобалась синова прихильність до собак, тому він закрив сина у клітці з псами. А згодом, щоб життя медом не здавалось, ще й прострелив тому спину, зробивши інвалідом. Після цього Даґлас потрапив до притулку, де закохався в керівницю театрального гуртка. Звісно, невзаємно. Врешті-решт ми бачимо Даґласа прикутим до колісного крісла власником нелегального собачого притулку й актором-кросдресером, який виступає щоп’ятниці в образах співачок 1940–1950-х років. А ще він дресирує собачок так, що ті здатні навчитися чому завгодно — і кольє з хати винести, і конкурентів прибрати, і навіть подати яйця під час замішування тіста на торт. 

Однак у певний момент у тихий маніакальний триб життя інваліда-кросдресера з армією приручених собак вривається латиноамериканська мафія, яка нагадує NPC-персонажів із комп’ютерної гри GTA. Догмен влаштовує їм розправу в стилі «Сам удома» (англ. Home Alone), а опісля потрапляє в божевільню, де й розповідає печальну історію свого життя. 

Кадр з фільму «Догмен»

Навіть якщо глядач не дивився «Джокера» (англ. Joker) Тодда Філліпса — до речі, переможця Венеційського кінофестивалю, — а лише бачив трейлер чи бодай якісь фрагменти в Тік-Ток, він усе одно помітить, як бездарно Бессон намагається копіювати роботу американського колеги, створюючи образ високоорганізованого психопата. Причому весь цей до болю наївний і умовний «псячий» антураж нагадує не якесь жорстке кіно про собачу агресію в людському виконанні, а скоріше історію з мультика «Щенячий патруль» (англ. PAW Patrol), у центрі якої — маніяк-убивця з марксистсько-ленінським ставленням до розподілу суспільних благ. 

Зламана мультижанровість

Найгірше в «Догмені» — те, що визначити його жанрову належність украй непросто. Бо, хай яким буде вибір жанру, фільм виявляється далеко не найкращим його представником. 

Як на трилер тут бракує старого доброго саспенсу, що є основою жанру. Ніщо не тримає глядача в напрузі, навіть не намагається. Окей, можливо, дещицю саспенсу містить сцена з голодними собачими очима, що чекають на команду «фас», — втім, не більше, ніж у ситуації, коли ви бачите великого приблудного пса, що бігає по вулиці й люто обгавкує всіх навколо. 

Якщо ж розглядати цей фільм як бойовик, то це радше пародія на жанр, ніж його представник. Екшн-сцени зняті так примітивно, що навіть Джейсон Стейтем зі своїм «Бджолярем» (англ. The Beekeeper) виглядає еталоном жанру. Сцена, де бандити з картелю потрапляють у пастки в закинутому будинку, справді нагадує спробу алюзії на такий улюблений для багатьох «Сам удома» з Маколеєм Калкіним. 

Якщо ж на хвилинку уявити, що перед нами кінокомікс, то виникає одразу кілька критичних зауважень. Перше: якщо це кінокомікс, то де, власне, друковане першоджерело? «Джокер», тіні якого трішки дісталось навіть Бессону, — це культовий персонаж DC, на якому тримається основна сюжетна лінія «Бетмена». Чи існує комікс «Догмен»? Звісно, ні.

Так, персонаж Догмена виглядає досить опукло, як на комікс: важке дитинство, інвалідність, нахили до кросдресинґу, «суперсила» у вигляді прирученої армії псів. Є й купа дрібних деталей, що працюють на образ, на кшталт його любові до куховаріння чи вінілів із піснями 1940–1950-х. Однак уся харизма, якої надає персонажеві гра Калеба Лендрі Джонса (призера Каннського фестивалю за найкращу акторську роль у стрічці «Нітрам»), розбивається об відверто жахливий сценарій. 

«Догмена» можна було б дотягнути до середнякового темного «а-ля кінокоміксу» про чергового маніяка-психопата, але з притаманною жанру гротескністю. Але для цього, наприклад, варто було б використовувати згаданий саспенс, а ще не відводити камеру вбік, коли пси загризають до смерті чергового негідника. І, найважливіше — привести до ладу «зворушливий» (насправді ні) діалог Догмена з судовим психіатром, під час якого герой Калеба Лендрі Джонса говорить цитатами з псевдофілософських ФБ-пабліків та репліками з проповідей телеєвангелістів. 

Кадр з фільму «Догмен»

Очевидно, що в сучасному кіно переважно немає суворо визначених жанрів. Постмодерна парадигма в кінематографі привчила глядача до того, що всі жанри змішані, й один виростає з іншого. Однак проблема «Догмена» полягає в тому, що важко взагалі визначити: що це в біса за жанр? Хай як його називай, ніякі базові характеристики жанру просто «не працюють». У підсумку мультижанровість у «Догмені» зламалась, і на екрані глядач бачить еклектику: «щось типу трилера», «десь наче як бойовик» і «щось на кшталт кінокоміксу».

Амбіції забутих режисерів

Наприкінці 1980-х та в середині 1990-х Люк Бессон «вистрілив» як неймовірно потужна і яскрава комета французького кіно в світі. Спершу — дуже доладний неонуарний трилер «Її звали Нікіта» (фр. La Femme Nikita), згодом — ще одна драма про кілера, явно натхненна «Самураєм» (фр. Le Samouraï) Жан-П’єра Мельвіля, — «Леон» (фр. Léon). Потім з’явилась іронічна космоопера «П’ятий елемент» (англ. The Fifth Element), яка навіть зараз виглядає досить сучасно й свіжо. Також незгіршою за якістю стала історична драма «Жанна Д’арк» (англ. The Messenger: The Story of Joan of Arc). Після цього Бессон на певний час зосередився на продюсерській діяльності, працюючи з різними фільмами — від досить непоганого трилера «Багряні ріки» (фр. Les Rivières pourpres) до посередньої трилогії «Заручниця» (англ. Taken). Вряди-годи він намагався щось зняти сам, але це завжди закінчувалося провалом. На кшталт спроби в кіберпанк — «Люсі» (англ. Lucy) зі Скарлетт Йоханссон чи вже згаданої «Анни», яка виглядає наче жалюгідна пародія Бессона на власний фільм «Її звали Нікіта».

«Догмен» починається з епіграфу-цитати французького поета Альфонса де Ламартіна: «Тому, хто страждає, Господь посилає собаку». У безпорадній спробі вилізти зі скандалів зі звинуваченнями у зґвалтуванні, скажених боргів за провальні проєкти та й просто власної творчої кризи Люк Бессон підкладає своїм глядачам якогось брудного й шолудивого пса, котрого ті мусять лікувати й доглядати своєю увагою та поблажливістю, щоб той не здох до фінальних титрів. 

Дивитись на цей майже двогодинний вимучений мікс нереалізованих амбіцій, погано використаних запозичень і пафосно-крінжових діалогів важко, особливо коли згадуєш, що колись цей режисер знімав дійсно непогане кіно. Про вторинність 18-го фільму Бессона свідчить уже його назва — вперше стрічку під назвою «Догмен» випустив Маттео Гарроне в 2018 році, але то інший, дуже цікавий і драматичний фільм, розмова про який вийде явно змістовнішою, ніж про фільм Бессона. 

кінокритик
Ігор Кромф

Про дитинство з солдатського бліндажа — «Тут були ми» Артура Дроня

авторка Богдана Неборак - 30.01.2024 в Книжки

У 2001 році в Україну з візитом прибув Папа Іван Павло ІІ. Це була особливо важлива подія в регіонах, де найбільш поширеною є греко-католицька церква, бо папа був людиною, яка допомогла цій церкві повернути собі легальний статус після десятиліть радянських репресій. В останній день року, що передував тій події, народився Артур Дронь, поет, сьогодні двадцятитрирічний військовослужбовець з біблійним позивним «Давид», чия друга поетична книжка «Тут були ми» наприкінці 2023 року вийшла у «Видавництві Старого Лева». 50 віршів, оформлені ілюстраціями Катерини Сад і фрагментами листів, які діти надсилають солдатам на фронт. Книжка починається згадкою про візит Папи, який можна відтворити завдяки відео, на якому понтифік каже: «Дощ падає — діти ростуть». Сьогодні, говорить ліричний герой Артура Дроня, «солдати падають — діти ростуть», тобто змінилася система рівноваги світу.

Ми всі походимо з дитинства. «Усі-бо дорослі спершу були дітьми, хоч мало хто з них про це памʼятає», — слова письменника, але що важливіше для українського читача нині — військового авіатора Антуана де Сент-Екзюпері з присвяти до «Маленького принца» (до речі, єдиної прижиттєвої книжки автора, яка вийшла друком у 1943 році). Це книжка, написана військовим під час війни, в якій він брав участь. Попри те що в дискурсі вона існує радше як твір шкільної програми, який вважають надто обтяженим значеннями для школярів і пригадують звідти кілька кліше про приручання і сюжет про хлопчика з лисом і квіткою, це — класична воєнна література від комбатанта, в якій виникає дитина, що має право ставити дитячі запитання й давати дитячі пояснення.

Прикметно, що дитина в Екзюпері — фактично, прибулець із космосу: настільки неприродним є дитинство в час Другої світової війни. Більшість тих, хто свідчить з зони бойових дій та прифронтових територій сьогодні, окремо говорить про дітей: утрачене дитинство, найвищий рівень несправедливості, найбільшу жорстокість, які війна накладає на дитячі життя.

«Тут були ми» Артура Дроня — про дитинство й збереження дітей в усіх сенсах: і тих, кому допомагає благодійний фонд «Голоси дітей», на який скеровується прибуток з продажу книжки, і тих дітей, якими ми всі колись були, і тих, хто є дітьми сьогодні.

Тут військовий, зустрічаючи матір полеглого товариша, «не дивиться жінці в очі, як її син у дитинстві, коли відчував провину»; військовий, звертаючись до товариша, каже «закінчився наш останній обстріл, // а у вухах — // ніби дзвоник // велосипедний»; герой каже, що «ми тут рідко говоримо про надію, // чи про патріотизм чи // про Батьківщину. // Але якщо говоримо, то це завжди // про дітей»; дівчина бідкається до героя, що він «жахливо дорослим став» і каже, що востаннє відчувала себе вдома у реальності до вторгнення; врешті на запитання «хто ми?» звучить відповідь «ми діти». Реальність дому в ліричного героя повʼязана з дитинством, тобто щоб відчувати себе вдома, треба зберігати дитячі риси — здавалося б, не дуже потрібні риси у воєнний час.  

*** 

«Ми були тут, але нас // ніколи про це не спитають», — говорить герой Дроня, міркуючи про акценти в переживанні воєнних досвідів, збереження позиції субʼєкта та запитання, які ставлять пізніше ті, хто не був «там». Наголос стоїть на побратимстві й на рівній мові, тому ті, хто не розділив досвід, не здатні спитати про справді головне. У тексті Василя Герасимʼюка «Коса» ( «Діти трепети», 1991) вояк УПА після оповіді про зимівлю в криївці, де жінці-упівці він не дає відрізати довге волосся як образ останньої краси, відповідає на запитання ліричного героя про те, що трапилося, коли надійшла весна і повстанці вийшли з криївки: «Потому нема, // Чи цікавить геройство? тортури? тюрма? // Може, зрада? відступництво? Може, // доля кожного з нас аж по нинішній час? // Міг би я розказати про кожного з нас, // але це тобі не допоможе». Описи найстрашніших речей, які пережила людина, не гарантують розуміння того, що вона пройшла, — парадоксально в умовах, коли ми підтримуємо ініціативи з документування злочинів в очікуванні майбутнього трибуналу. Проте насправді тут немає суперечностей, адже судовий процес і особисте спілкування між людьми чи поетичний текст, який таке відтворює, — різні речі.

Війна не всюди однакова, якщо ти перебуваєш всередині неї й уважний до нюансів, однак поети ловлять справді універсальні речі, які дійсно — над війною: вони про людину в умовах війни.

Герой «Тут були ми» говорить, що головне — те, що до військових на нулі все одно приходить Миколай «у відбитих руских бліндажах» і приносить мандаринки й снікерс, а бабуся по телефону запитує про погоду й розказує про те, як діти йдуть на шкільну лінійку у вересні. Важливою є увага до людини без атрибутів, особливо в час граничної жорстокості, де приватні деталі можуть здаватися аномалією. Героєві дзвонить бабуся зі словами: «Не кажи, не кажи, де ти є. // Але чи там, де ти є, // вже починались дощі?». Ці нібито дрібні запитання про погоду, спогади про прогулянки — прояви нормальної рутини.

«З обмороженими обморожуйся, // з контуженими блюй в окопі», — це нагадує сучасні рекомендації з психологічної допомоги, які впроваджують українські психологи в межах військових підрозділів услід британським, які засновані на системі «рівний — рівному». Система допомоги після травматичної події полягає в тому, що приховувати щось від побратима не має сенсу. Тобто тільки емпатія до іншого допоможе спробувати досягти розуміння. Реальним побратимом читач стати не здатен, але й поезія занурює у неможливий до пережиття досвід — і наближає читача до розуміння цього стосунку. 

«Поезія, написана на фронті, — це майже ніколи не поезія про війну. Це тексти, в яких війна завжди присутня, але вони не про неї», — каже автор у інтервʼю. «не пиши “війна”, // напиши: // ніхто з них ніколи // не позбудеться того вечора» говорить герой у тексті про те, що віршам зі словом «війна» віритимуть менше. Дронь включає до книжки тексти, написані до й після вторгнення, демонструючи, що для його поетичної мови 24 лютого не є вододілом. Українські письменники в різних варіаціях проговорюють, що сьогодні важливо говорити про свою спільноту і її історію, показуючи українців більшими за сучасну війну. Так само як людина, що вціліла від травми, є більшою за свою травму, так і історія українського суспільства й навіть безпосередніх учасників бойових дій у російсько-українській війні є більшою за факт російської агресії і воєнних злочинів. 

***

У поезії Дроня відчутне читання інших поетів: очевидно важливим автором для нього є Остап Сливинський. Цей діалог звучить і в попередніх текстах поета, сьогодні він викликає в мене особливий інтерес. Сливинський, нині активний волонтер, упорядник кількох антологій воєнної літератури, є у своїх опублікованих натепер поетичних книжках поетом часів, які згадую як кращі: фестивалів, культурних обмінів, безпечного відкриття нових текстів і такого іншого. Артур Дронь добровільно відмовляється від рівня свободи, очевидно важливого для поета (формулює свій актуальний стан фразою «якби був вільним», коли заохочує читачів свого інстаґраму відвідати поетичні читання Івана Малковича в Києві, на які сам потрапити не може), й отримує іншу рамку для написання віршів, яка визначається наказами. Проте поетична мова є чимось більшим, ніж покірним приймачем режиму воєнного стану, тому діалог між поетами продовжує прозоро зчитуватися.

У вірші «Любов» з книжки «Зимовий король» (2018), в якій присутні рефлексії Революції гідності й початку війни, герой Сливинського каже, що «Любов // не обіцяє, не виправдовує, // не переконує, не слугує доказом, // не відвертає війну. // Хай іде. // Хай іде до цивільних, // хай іде до старих і дітей». У Дроня натомість «Любов риє окопи, і живе в них, // і гризе лід із розрізаної пляшки, // коли хоче пити у мінус двадцять», тобто любов переміщається на фронт, стає там присутньою. Послання до Коринтян як великий сюжет, який використовують багато авторів, може звучати по-різному, що бачимо на цих прикладах. 

Християнські мотиви у «Тут були ми» автор підкреслює: він є християнином і для нього особисто — це не так загальнозрозумілий культурний код, а саме опрацювання біблійних текстів, які мають для нього практичне значення, у поетичній мові. Однак ця книжка побудована на архетипних образах, попри конкретику імен та історій. Є теми не менш важливі, на яких не зупиняюся детально: ландшафти міста й окопів, літературний канон, зміна сюжетів Біблії у фронтових умовах, слова, якими говорять про смерть.

Бути молодим поетом досить довго означало їздити на літературні фестивалі й пити вино у літню ніч на тлі урбаністичних пейзажів. Сьогодні це свідомо спрощене трактування змінюється з воєнною та військовою поезією незалежно від того, чи є в авторів саме бойовий досвід, — просто змінився час. Героїв віршів книжки «Тут були ми» не можна звинуватити в інфантильності, однак можна назвати дитинними через тип уважності до приватних деталей. Дитинність виявляється чинником, який дозволяє зберігати людськість і гуманізм у нелюдських, негуманних умовах, у яких багато запитань так і залишаться без відповідей. 

Як і що ми їмо? П’ятий епізод подкасту «Не ґуґли»

авторка, редакторка подкастів Ліза Цареградська - 30.01.2024 в Культура

У п’ятому епізоді подкасту «Не ґуґли» від медіа «Сенсор» журналістка й редакторка подкастів медіа Ліза Цареградська поговорила з нутриціологинею, гелс-коучинею Катериною Мацюпою про здорове харчування, продукти, які можна або не можна вважати корисними, та про переваги того, щоби складати план свого харчування. Наша версія конспекту подкасту — в матеріалі.

Що означає «правильно харчуватися»?

Здорове, або правильне харчування — поняття, що для різних людей може означати різні речі. Проте ключове у ньому — обмежити або дозувати певні продукти у раціоні. Йдеться про:

трансжири — це маргарин, кондитерський жир, рослинна олія (пальмова, соняшникова, навіть кокосова, яка в більшості асоціюється з чимось «здоровим»). Трансжири утворюються при нагріванні рослинних олій, тобто сюди зараховуємо їжу, приготовану у фритюрі — наприклад, фастфуд. Водночас котлети й биточки не завжди можуть бути трансжирами, оскільки все залежить від режиму приготування;

рідкий цукор — так звані «солодкі води» (наприклад, Coca-Cola Zero), пакетовані соки (адже містять у своєму складі підсилювачі смаку);

копчене — процес, під час якого зневоднюють продукт і просочують його димом. Це копчені риба, м’ясо й навіть сири;  

солодощі — навіть «біопечиво» без цукру, може містити цукрозамінник стевію, котра підходить не всім. А взагалі найкраще солодке в пачці, яке точно буде корисне, — це ягоди та фрукти.

Здорово харчуватися не означає відмовлятися

Важливо, щоби людина була чесною з собою. Якщо їсти солодке приносить їй задоволення, вона не має повністю відмовлятися від цього. Водночас рішення споживати постійно тільки біо- чи екопродукти, наприклад, печиво без цукру, тому що це «здорове» харчування, не є абсолютно правильним варіантом.

Ідеться саме про дозування таких продуктів або їх мінімізацію в раціоні: наприклад, солодке можна їсти не щодня, а головне після основного прийому їжі. Це стане і першим кроком до правильного харчування, і врешті приноситиме задоволення, аніж якби людина відмовилася повністю від солодкого, а в якийсь момент зірвалася б. 

Здорове харчування — це не про випадок, коли щось обов’язково потрібно виключати з раціону. Тут справа міри споживання й часу прийому того чи того продукту.

Як почати харчуватися правильно

Найперше й найголовніше — скласти реалістичний план свого харчування. 

Прийоми їжі мають бути структурованими, тому слід виокремити свій час та необхідний ресурс для споживання. Немає ідеальної формули, скільки разів на день кожному потрібно їсти: нормально це робити тричі або й шість разів. Важливо — домовитися з собою про власну частоту прийомів, щоби уникнути додаткових і незапланованих «під’їдань».

Звичайно, не все може скластися одразу ідеально, адже ніхто не застрахований від форс-мажорів — про це теж важливо пам’ятати. Для початку планування потрібно зосередитися на своєму рутинному способі життя, на тому, як прийоми їжі відбуваються зазвичай і що в цьому можна змінити чи додати.

Наступне — урізноманітнити свій раціон. Те, що білки треба їсти окремо від вуглеводів, а продуктів, які містять жири, узагалі уникати, — міф. Навпаки усі ці речовини є поживними для організму людини, забезпечують ситість і сприяють гарному самопочуттю.

Важливим складником правильного харчування є й розуміння того, що їсти на сніданок, обід, вечерю, перекуси. Тобто сформувати план закупівлі продуктів і план самого харчування. Часто людина може переоцінити те, скільки їй потрібно з’їсти й чого саме. Такий план допоможе і краще зрозуміти себе, свої потреби, і грамотно розподілити всі необхідні ресурси.

Чи можна харчуватися правильно поза домівкою

Зазвичай їжа в закладах харчування відрізняється від їжі, яку ми готуємо. Буває, що власник закладу зацікавлений у тому, аби людям усе сподобалося і вони надалі точно відвідали цей ресторан чи кафе знову. Для цього, до прикладу, до страв у різних закладах досипають більше солі, цукру (не тільки у солодощі, а й до соусу), тому що це буде смачніше. Проте, звичайно ж, усе залежить від певного закладу.

Якщо говорити про «біо» та «еко» продукти, які в Україні тепер набувають популярності, то тут важко зрозуміти, адже така етикетка ні до чого не зобов’язує виробника. Проте не може бути винятком, що, наприклад, в магазині, який позиціонує себе як еколавка, продаються справді гарні й якісні продукти.

Не бійтеся нового — досліджуйте

Полички супермаркету можуть стати чудовим полем для експериментів. Не потрібно обмежувати себе усталеним способом споживання й продуктами харчування. Наприклад, мало хто знає, що серед цільних круп є багато бобових, наприклад, маш, сочевиця. А ще набуває популярності нут, із якого роблять хумус.

Популярні харчові міфи

Почати здорово харчуватися — це і їсти кожного дня сирі овочі. Насправді, якщо людина до цього не мала в раціоні овочів, то їх різке збільшення може призвести до розладу травлення. Починати з чогось потрібно поступово, щоби і собі не нашкодити, й отримувати від прийому їжі задоволення. Також не забувати урізнюманітнювати свій раціон. 

Потрібно виключити жири. Ні, вони мають бути в кожному прийомі їжі, часто буває, що вони входять до білкової групи, якщо говорити про м’ясо (курятину), рибу (оселедець зокрема). До дієтичного харчування теж важливо включити продукти, що містять жири, наприклад, олія до салату чи горіхи. 

Кефір як найкорисніший продукт. На жаль, часто переоцінюють кефір. Він може бути частиною повсякденного раціону, але це точно не той засіб, що лікує при розладах кишечника, наприклад. Такі практики споживання не мають нічого спільного зі здоровим харчуванням.

Молоко як джерело кальцію. У США, наприклад, молоко фортифікують, тобто навмисне збагачують кальцієм. В Україні виробники переважно до такого не вдаються. З одного стакану молока насправді можна отримати дуже мало білка, зовсім трохи жиру, але багато природного рідкого цукру, оскільки це лактоза.

Безпечна доза алкоголю. Насправді немає такого поняття, адже швидкість, із якою рідина метаболізується в організмі людини, індивідуальна. Відмовитися від алкоголю чи споживати його в певній кількості — це має стати свідомим вибором кожного.

Неможливо спланувати прийоми їжі. Перфекціонізм — це наш жахливий ворог, буває нормальним, якщо людина раптово зірветься у своєму прагненні харчуватися здорово, проте полишати цю ініціативу остаточно не варто. Важливо почати з хоча би з одного — наприклад, запланувати для себе суто корисний сніданок. Ніхто не ідеальний, а все ж цілком реально можна досягти бажаного, якщо починати з малого. 

У подкасті згадана:

Книжка Олени Стяжкіної «Смак радянського: їжа та їдці в мистецтві життя й мистецтві кіно (середина 1960-х – середина 1980-х років)»

Пояснення складних термінів, про які йдеться у четвертому епізоді подкасту «Не ґуґли»:

трансжири — це різновид ненасичених жирів, які від звичайних жирів відрізняються структурою і властивостями. Невелика їх кількість може бути в натуральних харчових продуктах (молоці, різних видах м’яса), проте вони не становлять небезпеки. Йдеться про шкідливість саме штучних трансжирів, тобто отриманих у процесі гідрогенізування рідких рослинних олій (приєднання атома водню). Такий процес здешевлює продукцію; 

продукти глікації — результат узаємодії цукрів і білків, тобто глікування. Ця хімічна реакція може відбуватися як при приготуванні їжі, так і в нашому організмі при підвищенні рівня глюкози. Урешті утворюються кінцеві продукти глікування, що «засмічують» клітини організму;

стевія — натуральний цукрозамінник, проте на відміну від інших натуральних цукрозамінників вона не містить енергетичну цінність і не бере участі у вуглеводному обміні;

целіакія — генетичне і рідкісне аутоімунне захворювання при якому організм не переносить глютен;

«Гарвардська тарілка харчування» — термін, що позначає приклад правильного раціону для людини. Цю формулу розробили експерти з харчування Гарвардської школи громадської охорони здоров’я. Вона позначає, що: фрукти й овочі мають займати половину щоденного раціону, цільнозернові — чверть, білкові продукти — ще чверть, також у міру рослинні олії (оливкова, рапсова, соєва, кукурудзяна, соняшникова або арахісова) та напої (вода, чай, кава, молочні напої до 1-2 порцій на день, соки — 1 невелика склянка на день).

Слухати подкаст: Spotify, Apple, YouTube, Sound Cloud, NV Подкасти, Megogo.

авторка, редакторка подкастів
Ліза Цареградська

Останній тиждень прокату «Ля Палісіада»: як відгукується про стрічку кіноспільнота

авторка Іванна Рубан - 29.01.2024 в Кіно

До 31 січня в українському кінопрокаті можна подивитися  дебютний повнометражний фільм Філіпа Сотниченка «Ля Палісіада». Світова прем’єра відбулася 29 січня 2023 року на 52-гому Роттердамському міжнародному кінофестивалі, а українська — 12 жовтня в межах Київського тижня критики.

На Роттердамському фестивалі, одразу після прем’єри, дебютна стрічка отримала приз FIPRESCI, невдовзі забрала нагороду за найкращий фільм на Вільнюському міжнародному кінофестивалі Kino Pavasaris, згодом таку ж номінацію здобула і на 41-му Туринському кінофестивалі, де у коментарях журі підкреслило високий рівень майстерності режисерської роботи. 

Також Філіп Сотниченко отримав відзнаку «Серце Сараєво» як «Найкращий кінорежисер» на Міжнародному кінофестивалі в Сараєво. А на шостій Національній премії кінокритиків «Кіноколо» фільм здобув перемогу як «Найкращий повнометражний фільм», де в номінації з ним змагалися «Довбуш» Олеся Саніна, «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча та «Степне» Марини Вроди. 

Стрічка має дві сюжетні лінії: сучасність, з якої починається фільм, та 90-ті, які і є основним ядром. 1996 року, за кілька місяців до скасування в Україні смертної кари, за невідомих обставин вбивають підполковника. Справу розслідують судовий психіатр Олександр та слідчий Ільгар. Вимальовується головний підозрюваний, проводяться слідчі експерименти, але щось у цій справі не так. 

Оцінка на сайті IMDb станом на кінець січня — 6,5 з 10.

З одного боку, фільм отримує нагороди на фестивалях, здебільшого  позитивні відгуки критиків, захоплені рецензії кінолюбителів, натомість з іншого, — непоодинокі спантеличені коментарі. Що ж вабить та що в стрічці відштовхує? Ми зібрали відгуки кіноспільноти.

Чи не найбільше уваги в усіх матеріалах про «Ля Палісіаду» приділено саме сюжетові. Кінокритик Ігор Кромф у рецензії для Лірум пише про те, чому фільм може роздратувати та захопити глядача водночас:

«Сотниченко вдається до “сюжетного тероризму” і викидає частину необхідних елементів пазла, іноді замінюючи їх пазлами з іншої коробки. (...) Очевидно, що такий “некомфортний” підхід змушує дратуватися, але якщо ж вам вдалося витримати півтори години вдумливого перегляду — ви відчуєте емоції близькі до захопленості».

Кінокритик Дмитро Сидоренко у своєму відгуці на фейсбуці називає стрічку цікавою книгою, з якої добряче повиривали сторінок. Його колега Антон Фролов на Cineast каже, що основна проблема фільму в тому, що глядачеві складно виокремити основну тему стрічки:

«Вона, здається, відходить на другий, третій або навіть четвертий план, і це може заплутати глядача. Однак, на мій погляд, саме ця складність додає фільму глибини».

Кінооглядач Метью Джозеф Дженнер, якого «Ля Палісіада» заразом вабить і тривожить, у рецензії для International Cinephile Society також згадує про хаотичність оповіді та не зовсім зрозуміле зміщення між сюжетними лініями. Водночас він підкреслює, що бачить у такій манері оповіді свідоме структурне рішення: 

«У цьому божевіллі явно простежується певний метод, оскільки режисер зосереджується на дослідженні цього матеріалу, який зрештою зводиться до серії розмов про ідентичність та існування — двох широких тем, котрі що далі, то більше ускладнюються протягом усього фільму, коли ми починаємо бачити кореляції між ними по ходу розвитку фільму».

Творці називають фільм «пострадянським нуаром» та «іронічним детективом», однак, як застерігає критик Дмитро Майстренко у статті на сайті Yabl, не слід чекати на типову жанрову оповідь:

«Детектив, як і все у фільмі, також нетиповий — складається враження, що для повного розуміння бракує пазлів, без яких картина все ж таки складається, але складається вже в щось інше, можливо, менш зрозуміле, але більш цікаве. Тому на це кіно не варто йти як на суто детектив, бо може спіткати розчарування».

На «гумор у лоб» розраховувати не варто: кінооглядач Рой Стеффорд для  ресурсу itpworld пише, що комізм у фільмі походить радше від дрібних деталей і того, як оповідь «занурює» нас у розслідування. Згодна з ним і режисерка Ірина Цілик у своєму відгуці на фейсбуці:

«Автори позиціонують цей фільм як іронічний детектив, і в ньому справді багато тонкого гумору (UPD: Але ви маєте бути готові, це не традиційне глядацьке кіно, а авторське доволі незвичне висловлювання). Почерк Філіпа цікавий і самобутній, ця стрічка може вас місцями дуже дивувати (наприклад, відчуттям, що перші 20 хвилин ви наче дивитеся якесь одне кіно, а потім – якесь зовсім інше). І, якщо чесно, особисто мені взагалі було неважливо, про що саме розповідає ця історія. Я насолоджувалася тим, ЯК режисер та його команда все це розповіли».

Стихійні ринки, застілля, «Черепаха-аха», перемоги «Динамо», хутряні шапки та хлопаки в спортивних костюмах — дев’яності режисер зобразив вдало та переконливо, не романтизуючи їх та водночас не вдаючись до надмірної демонізації. Саме на цьому наголошує кінооглядач Кирило Троїцький у матеріалі для УП.Культура:

«Фільм не належить до двох тенденцій (звісно, умовних) зображувати 90-ті — ані до романтизації “дикого капіталізму” та бандитського способу життя, ані до спепеляючого реалізму девальвації усіх попередніх уявлень про добро і зло. Філіп Сотниченко певною мірою “очуднює” всю добу “девʼяностих”, показує нам, яким дивним є наше минуле. Стрічка переносить той період в площину абсурду, що утворився з анархії на стику епох. Наче розшматовує радянський конструктор на найменші деталі, які випадково складає в чудернацькі фігури».

Частина фільму знята на VHS-камеру 3:4 для підсилення автентичности, що, як каже оглядач Нейл Янґ у рецензії на ScreenDaily, режисерові вдалося:

«Знімаючи на відеокамери тієї епохи, Сотниченко та його оператор Володимир Усик (разом із художницею-постановницею Маргаритою Кулик) досягають разючої правдоподібності в деталях та атмосфери того часу. Це забезпечує міцне тло для їхнього сюжету, заснованого на віньєтці».

Професійні критики все ж радять стрічку до перегляду, однак, як і Станіслав Тарасенко у рецензії на Свідомі, суголосно застерігають, що фільм таки може певною мірою спантеличити пересічного глядача:

«“Ля Палісіада” — це радикальне немасове кіно, представлене в експериментальній та навіть незручній для перегляду формі. Пряма цільова аудиторія стрічки — досвідчені кіномани, які готові дивитись щось на кшталт “Атлантиди” Валентина Васяновича».

Текст створено в межах студентського стажування.

авторка
Іванна Рубан

Дайджест культурних подій цього тижня (з 29 січня по 4 лютого)

авторка Софія Богуславець - 29.01.2024 в Події

29 січня

«Далі: я поверну собі життя, обіцяю»

Київ, Squat 17b
Графік роботи: з 11:00 до 23:00

Виставка фоторобіт Максима Кривцова (Далі), яка доповнена його поезіями. Експозиція діятиме до 3 лютого.

Більше про подію в інстаграмі простору.

«Гранат. З рубінів і перлів»

Київ, Національний музей «Київська картинна галерея»
Графік роботи: щодня крім понеділка й четверга, з 11:00 до 17:00

Виставка сучасного українського художника Бориса Єґіазаряна, котру художник присвячує вірменсько-українському режисеру Сергію Параджанову. Це експозиція, в роботах якої переплітаються дві культури: українська й вірменська. Водночас це й автобіографічна виставка, де через полотна можна простежити основні мотиви у творчості Єґіазаряна. Відвідати експозицію можна до 25 лютого.

Читати про виставку в інстаграмі музею.

Концерт-лекція за романом Герман Гессе «Гра в бісер»

Київ, Відділ мистецтв Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки
Початок: 18:00

Музично-літературна подія, під час якої відбудеться лекція про творчість німецького письменника Германа Гессе, передусім про його твір «Гра в бісер», де переплітаються і слово, і музика. А також після цього відбудеться концерт за мотивами.

Про подію у фейсбуці.

«Імпульс самопізнання»

Київ, КультМотив
Початок: о 18:00

Відкриття виставки-діалогу двох мисткинь: Тамари Сафарової та Ренати Асанової. У своїх роботах авторки розмірковують про самовизначення в контексті війни, а також прагнуть пробудити такий імпульс до пізнання у відвідувачів. Виставка триватиме до 11 лютого.

Читати про подію.

30 січня

«Д.І.М.»

Київ, МЦКМ «Жовтневий палац»
Початок: о 18:30

Прем’єра вистави від танцювального театру INSHA Dance Company. Це балет на дві дії, котрий пропонує свій погляд на тему дому, його фізичне та метафізичне значення для людей, котрі змушені покинути свою землю. «Дім — це шлях, а отже, ми всі на шляху додому…» — розповідають про виставу

Читати про подію у фейсбуці.

Презентація книжки Дмитра Скочка «Сміття. Харківський детектив у часи постапокаліпсиса»

Київ, book.ua
Початок: о 19:00

Презентація й обговорення книжки Дмитра Скочка. Модеруватиме розмову письменниця, авторка романів «Проєкт Лабіринт» та «Морок над містом» Олена Кузьміна.

Про подію на сторінці книгарні.

«Шевченкіана. Свою Україну любіть»

Київ, Київська картинна галерея
Графік роботи: щодня крім понеділка і четверга, 11:00-19:00

Експозиція робіт митця Івана Марчука, виконаних у техніці гризайлю за мотивами поетичних творів «Кобзаря» Тараса Шевченка. Водночас це серія робіт, яка позначає ще один творчий етап художника, його історіософію. Виставку можна відвідати до 25 лютого. 

Читати про подію в інстаграмі музею.

1 лютого

«Donat & Донат»

Івано-Франківськ, Асортиментна кімната
Графік роботи: з четверга по суботу, з 12:00 до 18:00

Виставка робіт художниці Маргарити Болгар. Це серія про роль донатів і те, як цей народний спільнокошт може змінювати події, долі людей або характер суспільної взаємодії. Експозиція триватиме до 10 лютого.

Детальніше про виставку у фейсбуці простору.

2 лютого

«Чи промінь, чи ніч»

Одеса, Музей сучасного мистецтва Одеси
Початок: о 15:00

Відкриття виставки відеоарту й акціонізму про вплив соціальних і культурних розломів на сучасне суспільство. На експозиції представлять роботи художників Дмитра Ерліха, Миколи Карабіновича, Олександра Ройтбурда, Альони Токовенко, Надії Шошиної та інших. Подію реалізують спільно з Одеським музеєм західного і східного мистецтва. Відвідати виставку можна до 3 березня. 

Більше про концепцію проєкту у фейсбуці.

Камерний концерт у два акти гурту «Пиріг і Батіг»

Київ, Музичний простір V’YAVA STAGE
Початок: о 19:00 відкриття, початок концерту: о 20:00

Виступ українського фольк-гурту «Пиріг і Батіг», які представлять співану поезію українських поетів й поетес в оригінальному авторському виконанні та поділяться особливостями свого творчого процесу.

Про подію в інстаграмі простору.

«Зачарований ліс»

Львів, Львівський палац мистецтв
Початок: о 17:00

Відкриття виставки світлин Олега Огородника, виконаних у техніці ціанотипії. Подію організовують Українське Фотографічне Товариство (УФОТО) спільно з Львівським Фотомузеєм, Львівською філією спілки фотохудожників України та Львівського палацу Мистецтв. 

Більше про подію у фейсбуці.

«Степ Міккі Маусів»

Одеса, Одеський національний художній музей
Початок: о 16:30

Відкриття виставкового проєкту-дослідження від творчого дуету митців Даніїла Ревкоського та Андрія Рачинського, які зібрали архів світлин танків, підбитих на території України за останні сто років. В основі фантасмагоричної метаформи: жаргонна назва радянських танків, чиї відкриті люки нагадували військовим Другої світової війни вуха Міккі Мауса.

Виставка складається з двох частин: архіву фото, що доповнені химерними малюнками, та показу фільму «Степ Мікі Маусів. Шукачі», знятий у Харківській області. Відвідати експозицію можна до 5 травня.

Детальніше про виставку у фейсбуці.

World Press Photo 2023

Дніпро, Галерея Артсвіт
Початок: о 18:30

Виставка переможців щорічного конкурсу World Press Photo, де представляють найкращі роботи фотожурналістики та документальної фотографії. Дніпро стало третє місто у всеукраїнському турі цієї експозиції. Відвідати її можна до 24 лютого.

Більше про виставку у фейсбуці.

3 лютого

«Анатомія звуку»

Львів, Галерея Львівського органного залу
Графік роботи: з 13:00 по 18:00

Експозиція-міркування про природу музики і її магічний вплив на людину: своєрідна препарація цього виду мистецтва, розкладання його на фізичні явища. Автор проєкту — учасник команди Львівського органного залу Євген Червоний. Виставку можна відвідати до 1 березня.

Читати про експозицію.

4 лютого

«Традиції дому Франків»

Львів, Дім Франка
Початок: о 14:00

Театралізована екскурсія, присвячена розповіді про традиції, які плекали в сім’ї Івана Франка.

Більше про подію у фейсбуці.

11 відео про 11 учасників нацвідбору

авторка Марина Губіна - 27.01.2024 в Музика

Вже за тиждень відбувається національний відбір на Євробачення, де зʼясується, хто представлятиме Україну цього року на конкурсі у Швеції. Цьогоріч організатори вже вдруге вирішили не робити півфінали, тому всі 11 учасників та учасниць будуть в одному ефірі 3 лютого. Тому саме час познайомитися з конкурсантами та конкурсантками ближче, дізнатися більше про пісні, з якими вони виступатимуть на нацвідборі, та їхній шлях до Євробачення.

Розмова з гуртом NAZVA на каналі «hromadske.зміст»

Ведучий подкасту «СучЦукрМуз» Альберт Цукренко поговорив із галицько-донбаським дуетом. Павло Гоц зі Львова та Ярослав Яровенко з Горлівки створили гурт на початку повномасштабного вторгнення і вже незабаром створили Тік-Ток-хіт «Сіґеле-міґеле». Як дует готується до нацвідбору на Євробачення та які в них очікування від конкурсу? Чому театрали вирішили зайнятися музикою? Та чим радянська естрада відрізнялася від української?

Інтервʼю з дуетом NAHABA на каналі «Євробачення в Україні»

Ведуча Роксолана Кривенко поспілкувалася з гуртом про їхню творчість, шлях до Євробачення та очікування від конкурсу. Який в учасників музичний бекґраунт та попередні проєкти? Хто з дуету більший фанат Євробачення? Чи вдавалося поєднувати репетиції зі службою Андрія? Та чим особлива музика гурту?

Розмова з гуртом Ziferblat на каналі «Радіо Промінь»

Ведуча шоу Ксенія Івась поговорила з гуртом про процес створення пісні, її сенси та чому їхній стиль такий британський. Чого Ziferblat очікують від Євробачення? Що для гурту означає «написати пісню»? Які музиканти вплинули за звук Ziferblat, а які впливи їм навʼязують? Та скільки людей вони планують залучити до виступу на нацвідборі?

Інтервʼю з INGRET на каналі «Євробачення Україна»

Ведуча Анна Тульєва розпитала співачку, як вона змінилася за минулий рік, які сенси вкладала у новий проєкт та чому додала у «Keeper» скандинавські мотиви. Чим INGRET надихалася під час створення пісні на конкурс? Чому у зйомках кліпу брали участь військові 3-ї штурмової бригади? Та чи справді виконавиця співпрацювала з росіянкою?

Інтервʼю з DREVO на каналі «Євробачення в Україні»

Ведуча Роксолана Кривенко поспілкувалася з виконавцем про спробу потрапити на нацвідбір минулого року, попередні проєкти та співпрацю з Pianoбоєм. Як DREVO почав займатися музикою? У чому місія Євробачення для виконавця? Чому він вирішив піти на відбір вдруге? Та для чого йому потрібен цей конкурс?

Розмова з alyona alyona & Jerry Heil на каналі «Радіо Промінь»

Фрагмент програми «Вікенд Нової Музики», в якому ведуча Ксенія Івась поговорила з дуетом про їхню спільну творчість: мініальбом, тур, а тепер і пісню на Євробачення. Чому співачки вирішили брати участь у нацвідборі разом? Скільки пісень Jerry Heil та alyona alyona подавали на конкурс і чому одна з них порушила правила? Як тривала робота над треком? Та чому Jerry Heil вирішила знову повернутися на Євробачення?

Інтервʼю з гуртом YAGODY на каналі «Перший Західний»

Засновниця гурту Зоряна Дибовська та авторка тексту пісні «Tsunamia» завітали в студію Радіо Перше, щоб розповісти, як триває підготовка до нацвідбору, чому на жеребкування й усілякі інтерв’ю приїжджають не всі учасниці та що промовляє сама композиція. З чого народилася пісня та яке її кредо? Чим YAGODY відрізняється від інших учасників та учасниць? Та з якою виконавицею гурт часто порівнюють?

Розмова зі SKYLERR на каналі «Радіо Промінь»

Ведуча шоу «Вікенд Нової Музики» Ксенія Івась розпитала співачку, чому вона змінила стиль до нацвідбору, коли прийшло розуміння, якою має бути пісня, та чи відповідає назва треку його змісту. Як триває підготова до виступу? Яким буде сценічний костюм виконавиці? Що для SKYLERR означатиме перемога на нацвідборі? Та що, з того, що пишуть про співачку в інтернеті, правда?

Інтервʼю з ANKA на каналі «Євробачення Україна»

Ведуча Анна Тульєва поспілкувалася з Анною Корченовою про її новий проєкт ANKA, який вона створила для участі у нацвідбору. Які виклики чекали співачку на шляху до конкурсу? Чи очікувала ANKA звинувачень від Наталі Валевської у плагіаті? Чому співачка вирішила використовувати етномотиви у своїй творчості? Та яким буде виступ виконавиця на відборі?

Розмова з MÉLOVIN на каналі «Радіо Промінь»

Ведуча Ксенія Івась поговорила зі співаком про його вже третє повернення на нацвідбір. Чому Меловін відчув потребу ще раз взяти участь у конкурсі? Як прийшла ідея пісні «Dreamer» і до чого тут Володимир Івасюк? Яким буде цьогорічний перформанс співака на відборі? Та яку місію MÉLOVIN транслюватиме, якщо потрапить до Швеції на саме Євробачення?

Інтервʼю з YAKTAK на каналі «Євробачення Україна»

Ведуча Анна Тульєва розпитала співака, з чого розпочалася його карʼєра, який секрет популярності його пісень та чим він займався до зацікавлення музикою. Чи відчуває YAKTAK конкуренцію між учасниками та учасницями нацвідбору? Якою була промокампанія пісні  «LaLaLa»? Чи буде співак на сцені з гітарою? Та чим для виконавця є Євробачення?

Головна ілюстрація — Суспільне Культура

авторка
Марина Губіна

Книжки про Голокост як етнічну травму

авторка журналістка, книжкова оглядачка Наталія Колегіна - 27.01.2024 в Книжки

До Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту зібрали добірку з семи книжок про єврейську етнічну травму. Є тут книжки самовидців подій — щоденникові записи й спогади, біографія, дві книжки короткої прози про концтабір та антисемітизм, а також діалоги про травму другого покоління, книжки про пошук втраченої єврейської ідентичности й Голокост очима дітей.

«Чи це людина», Прімо Леві, «Видавництво Старого Лева», 2017

Автобіографічна книжка від уцілілого під час Голокосту італійського єврея Прімо Леві. Хімік за фахом, 24-річний Прімо потрапив у концентраційний табір в Аушвіці 1944 року як підозрюваний у причетності до антифашистського руху. Перебуваючи в ув’язненні, чоловік фіксував власні спостереження та думки, а також намагався розгадати закони функціонування табору. Молодий та довірливий, Прімо часом страждав від підступів інших ув’язнених, капо (в’язнів-наглядачів) та есесівців.

Ключове питання книжки: як сталося так, що в таборі було стільки ненависти й нелюдського ставлення до людей? Письменник намагається розгадати, що спричинило постання потворної системи концтабору, де виринали найбільш відразливі риси людини.

«Найщасливіша людина на землі», Едді Яку, видавництво Vivat, 2020

Абрагам Соломон Якубович, для товаришів — Едді Яку, народився 1920 року в німецькому Ляйпциґу в єврейській родині. Заарештований у 1938-му, Едді побував у кількох концентраційних таборах, але вцілів і у віці 100 років розповів власну історію в мемуарах під назвою «Найщасливіша людина на землі». Попри пережите, Едді створив життєствердну книжку, в якій спогади про його юність та шок від жахів Голокосту переплітаються з набутою життєвою мудрістю чоловіка, що прожив ціле століття. Книжка поділена на невеликі розділи, кожен із яких розпочинається короткою повчальною сентенцією, а далі — спомини про події, висновки та порада уцілілого сучасній людині.

Є у книжці й гіркота, котру переживав Едді — німецький єврей, який раптом став чужинцем серед своїх та небажаним німцем за кордоном.

«У нас, в Аушвіці…», Тадеуш Боровський, «Видавництво 21», 2014

Сила короткої прози польського єврея Тадеуша Боровського — в одвічному протистоянні Еросу і Танатосу, любови та смерти. У його оповіданнях концтабір — це химерна система, створена спільними зусиллями наглядачів та в’язнів, катів та їхніх жертв. Книжка «У нас, в Аушвіці» цінна тим, що не прикрашає жахливі речі, які були елементами табірного життя. Воно видається до неможливого гротескним, бо поруч з крематоріями, де людей спалюють живцем, муром завтовшки 2 метри, щоб неможливо було підкопати, спонтанними розстрілами в’язнів та поодинокими анемічними деревами на території табору тут ніби є цивілізація та культурне життя — оркестр із 30 в’язнів щовечора дає концерти, відбуваються боксерські бої, є газони, ковдри на ліжках і навіть огляди лікаря. 

Не намагається Боровський облагородити й зухвалі вчинки своїх героїв. Є тут грек, який дістав 25 ударів по дупі через надкушену людську печінку, а є матір, яка зрікається власної дитини, ігноруючи її плач, щоб мати шанс вижити.

Тексти Боровського транслюють чітке усвідомлення причетності до злочинів, скоєних у табірному комплексі Аушвіца, а також деструктивну провину уцілілого, яка падає на плечі кожного, кому вдалося вибратися на волю.

«Сад відпливає», Іда Фінк, «Видавництво Старого Лева», 2021

Лаконічна, глибока й болісна книжка. У короткій прозі польсько-ізраїльської письменниці не пролунає слова Голокост, але мовиться про велику єврейську трагедію, яка розгорталася, зокрема, й на теренах України. Уродженка Збаража на Тернопільщині Іда Ландау в юному віці стала самовидицею багатьох втрачених життів і доль. У коротких оповіданнях вона транслює багатоголосся історій про єврейську етнічну травму. Є тут і фрагменти історії родини самої письменниці. На щастя, Іді з сестрою вдалося врятуватися під час «дикої операції» у Збаражі, коли 70 євреїв стратили на ринковій площі міста.

Жаскі картини погромів, утисків і страт. Обірвані голоси. Німий крик. Тут час вимірюється акціями, коли людей збирали у серцях міст, відправляли в табори чи вбивали, а простір відчужується — бо ж євреям негоже мати власний клапоть на цій землі, власні будинок і сад. А ще у книжці бачимо, як почувається людина, постраждала від етнічної дискримінації, — потопає у самозвинуваченнях та докорах сумління, бо не може захистити себе та рідних.

«Я звинувачую Аушвіц. Родинні історії», Міколай Ґринберґ, «Видавництво 21», 2020

Що таке травма Голокосту в другому поколінні? Це мусити з’їсти обід до останньої крихти. Не хворіти. Не жалітися. Приховувати власні емоції та почуття. Не відчувати. Бути сильним чи сильною. Ніколи не запитувати про те, що пережили батьки. Мовчати. 

Книжка польського єврея Міколая Ґринберґа зібрала 24 родинні історії людей, які не були свідками Голокосту, але зазнали беззаперечного впливу травми своїх батьків. 

Двадцять п’ятою історією є розповідь про травму самого автора, яка фрагментарно виринає в кожному інтерв’ю. Хтось із батьків цих дорослих єврейських дітей заперечує власну ідентичність і боїться назватися євреєм, щоби знов не бути переслідуваним. А їхні діти дізнаються про своє походження у зрілому віці й борються з травмою батьків. Інші батьки мовчать, живуть так, ніби нічого не сталося, а тим часом їхній досвід перетворюється у стигму. «Я звинувачую Аушвіц» — це спроба ословити травму своїх батьків, щоб частково побороти її наслідки й вийти з тіні Аушвіца.

«Аустерліц», Вінфрід Ґеорг Зебальд, Komubook, 2020

Роман «Аустерліц» написаний німцем, який не пізнавав жахи єврейської катастрофи. Проте однією з важливих ліній цього тексту є осмислення Голокосту як масштабної трагедії європейської цивілізації. Історію такого собі Аустерліца переказує оповідач, котрий стає слухачем і продовжувачем його пам’яти. Історія в історії, де головний герой шукає себе, здійснює складну й тривалу мандрівку власними спогадами й різноманітними місцями, щоби пригадати загублене дитинство. 

До чого тут рефлексія про Голокост? (Далі — спойлер.) Виявляється, що Аустерліц не просто далекий від славетного французького минулого, на яке оманливо натякає його ім’я, а є сином тих, кому не вдалося вціліти під час Голокосту. У такий нетривіальний спосіб Зебальд говорить про травму в другому поколінні, пошук чи відновлення ідентичности та схильність людини нищити інших людей.

«Піжмурки зі смертю. Дитячі розповіді про недитячу історію», «Дух і літера», 2021

Зроблена у форматі коміксу, дитяча книжка «Піжмурки зі смертю» розповідає про долі єврейських дітей Буковини. Тут є дві часові лінії — теперішнє й минуле. Двоє сучасних тринадцятирічок Еріка та Олексій досліджують документи в чернівецькому Музеї історії та культури євреїв Буковини та мандрують вулицями міста, щоби пізнати історії чотирьох єврейських дітей: Герберта, Мімі та двох Йосипів. Їхні сім’ї переслідували й намагалися знищити почергово румунська, німецька та радянська влади.

Комікс розпочинається невеличкою розповіддю про єврейські традиції та цінності, а далі почергово Еріка й Олексій розбираються в історії міста під час Другої світової війни та показують, що відбувалося із сім’ями малих героїв. Згадують тут і про визначних чернівецьких поета й поетку Пауля Целана та Розу Ауслендер.

авторка журналістка, книжкова оглядачка
Наталія Колегіна

Національний відбір 2024: учасники, жанри, ідеї

авторка Яна Опалєва - 27.01.2024 в Музика

Щорічне єднання українців навколо участі в Євробаченні вже розпочалося! Україна бере участь у конкурсі з 2003-го року й відтоді має аж трьох переможців: Руслана, Джамала та Kalush Orchestra (у цьому нам дорівнялася поки що тільки Швеція). Також Україна це єдина країна, окрім країн-засновниць, якій завжди вдавалося потрапити до фіналу Євробачення. 

Формат національного відбору з’явився лише у 2009-му році. Нацвідбір є такою ж гучною подією для української публіки, що й саме Євробачення. Через колективне прагнення бажаної репрезентації спільноти та культури на світовій сцені конкурс щорічно стає місцем зародження чималої кількості конфліктів. Наприклад, Нацвідбір 2019-го року зібрав цілий букет: дует «Анна-Марія», яким так і не вдалося відповісти на питання «Чий Крим?», російський паспорт учасниці Yuko, переможниця відбору MARUV, яка не погодилася на умови, що серед них було і  скасування концертів у Росії. Зрештою цей відбір став настільки виснажливим, що потенційні кандидати теж відмовилися від участі. У зв’язку з цим у 2019-му Україна вдруге пропустила Євробачення з моменту участі (вперше у 2015-му в зв’язку з російським вторгненням). Не можна не пригадати й гучний скандал з фальсифікацією результатів відбору на користь Аліни Паш у 2022-му році, яка, як виявилося, також намагалася приховати факт того, що їздила в окупований Крим.

Цього року, як і минулого, продюсером шоу став Дмитро Шуров. Серед нововведень лише один загальний фінал (раніше це було два півфінали, переможці яких зустрічалися у фіналі — за аналогією до самого Євробачення). Окрім того, відбори дещо цифровізувалися на користь більшої залученості глядачів: одинадцятого фіналіста (ANKA) та склад журі (Андрій Данилко, Джамала та Сергій Танчинець) глядачі мали змогу обрати шляхом голосування в Дії. Суспільне Мовлення, яке щорічно опікується конкурсом, повідомило, що Нацвідбір відбудеться 3-го лютого. Організацією шоу займаються 1+1 Production, ведучими відбору стали Тимур Мірошниченко, Юлія Саніна та Василь Байдак.

Якщо для глядачів основною вимогою стає бажана репрезентація української спільноти та культури на світовій сцені, то у конкурсантів спектр потреб та мотивацій дещо ширший. Нацвідбір щедро пропонує шанс для молодих виконавців прорекламувати власну творчість, як це сталося з Go_A, які з майже повної невідомості вийшли на світову арену. Але це зовсім не виключає участь уже знаних в Україні артистів, як-от Світлана Тарабарова чи The Hardkiss, які бачать місце для перезапуску кар’єри чи презентації нової творчості, яка ще й дозволить охопити ширшу публіку, якщо вдасться дійти до сцени Євробачення. Разом з тим конкурс має власну історію, що неодноразово впливало на заявки учасників, які інколи обирали дещо відмовитися від особливостей власної творчості, аби завоювати прихильність єврофанів. І тут не лише про жанри  часто таким кроком є англомовність, рішення, яке з роками стало навіть бажаним для конкурсантів, хоча й ніколи не було гарантією перемоги (пригадаймо 24-те місце О.Torvald).  

Тож пропонуємо ближче познайомитися з учасниками цьогорічного відбору та дізнатися думки музичних експертів щодо запропонованих композицій.

alyona alyona & Jerry Heil — Teresa & Maria

Найпопулярнішими виконавицями, що беруть  участь у відборі на Євробаченні, став дует alyona alyona та Jerry Heil. Для Jerry Heil це вже не перша спроба, і якщо у 2021-му році її пісня «#ВЕГАН» багатьом здалася чи то не надто серйозною, чи то просто сирою, то у 2022-му її WHEN GOD SHUT THE DOOR довела гнучкий композиторський потенціал співачки, яка здатний адаптуватися під запит часу. Щодо alyona alyona, то у її тематичній різнобічності не випадає сумніватися ще від початку кар’єри, а здатність зачепити будь-яку аудиторію зайвий раз підкреслило й те, що співачка отримує запити щодо саундтреків до серіалів для Netflix чи гри Need For Speed. З погляду ж  української публіки, це перспективний дует двох креативних жінок, які не вперше вирішують об’єднати творчі зусилля. Так, вони вже мають спільний мініальбом Dai Boh та чимало інших синглів, як-от «Рідні мої» та «Чому?». Як і в уже згаданих спільних роботах, alyona alyona & Jerry Heil продовжили досить меланхолійну й ліричну тему осмислення війни, а також звернулися до культових жіночих образів Діви Марії та Матері Терези.

«Думаю, що це очевидний фаворит. По-перше, це вже третя спроба Jerry Heil, і, думаю, якби вона не була впевнена у пісні, вона б не ризикнула йти програвати ще раз. По-друге, якщо ми до alyona alyona вже звикли, то для європейського слухача це може бути приємним відкриттям, вона потужна і яскрава артистка. По-третє, Jerry Heil врахувала помилку минулого разу, коли в пісні було намішане все, що треба й не треба, і Teresa & Maria — набагато вивіреніша композиція, яка має хук, та западає в душу за перші ж 20 секунд», — Олексій Бондаренко, головний редактор медіа «Лірум».

ANKA — Палала

Учасниця, яку глядачі обрали шляхом голосування в Дії, — ANKA. Хоча виконавиця називає себе початківцем, вона дещо лукавить, адже до Нацвідбору була відома під псевдо Korchenova й устигла попрацювати над чималою кількістю патріотичного попу; має, зокрема, колаборації з Geonozis та зі Славою Камінською. У своєму новому проєкті Анна Корченова не надто радикально змінює репертуар, проте дещо відмежовується від того, що слухачі поспішають називати байрактарщиною, пробуючи у співпраці з Іваном Клименком підходити до фольклорних мотивів більш чуйно та виважено. І хоча здавалося, що успіх Go_A та Kalush Orchestra дещо пригальмував бажання аудиторії й надалі відправляти на відбір бодай щось подібне, Анну обрали саме слухачі. 

«Подобається гнучкість і умовність наголосів у приспіві, така свобода характерна для української традиції. Проте в самій пісні мені не вистачило особистості — наразі я б не відрізнив ANKA від Мамаріки чи Таянни. До того ж це знову чисто локальна історія, і, судячи з написання назви треку, — для самої виконавиці теж.

А головне, ім’ям рожевої панами на провідникові Укрзалізниці, будь ласка, поки що досить тягнути сопілку під трепові біти. До речі, у “Стефанії” та “Палала” один продюсер — Іван Клименко»,Сергій Кейн, музичний критик.

Drevo — Endless Chain

Усупереч майже абсолютній непопулярності року на щорічних відборах кількість учасників, що уперто виступають з такою жанровою пропозицією, здебільшого незмінна, і молодий виконавець Drevo (Максим Дерев’янчук) став одним з таких. Це не перша його заявка на Нацвідбір, однак лише зараз він дійшов до ефірів, у яких ухвалюють остаточні рішення. Хоча в його репертуарі домінують композиції українською, для Євробачення музикант досить категорично обирає англійську, адже лише тоді, на його думку, меседж артиста точно буде зрозумілим. Глибокий голос, рок — це те, на що варто було очікувати від Drevo і що справді підтвердилося. Дискусійним моментом стало те, що Максим виступав на концерті Шурова після своєї першої невдалої заявки, що вимушено порушує тему певної прихильності продюсера до цього конкурсанта, проте під прискіпливим наглядом фанів Євробачення  бажаний успіх залежатиме лише від його власних сил.

«У моїй музичній бульбашці подібну музику називають батроком (привіт Finn McKenty), і якщо вже робити саме рок для Євробачення, то, мабуть, це коректний хід — і виділишся трохи на фоні попсовиків, і вушка слухачам не травмуєш. Але й здивувати такою нехай і якісною, але не надто оригінальною музикою хоч когось важко, тож перспективи  Drevo з цим треком, на мій погляд, дуже туманні», — Ярина Денисюк, головна редакторка Neformat Ukraine.

INGRET — Keeper

INGRET певний час не з’являлася на великих сценах, не в останню чергу через фокус на особистому, а не професійному житті. Для багатьох виконавиця запам’яталася ще з часів її участі у шоу «Голос країни», однак і свій перший Нацвідбір вона вже відбула у 2018-му році та, як і майже що половина учасників, обіцяла не повертатися на відбори. А проте ми знову маємо можливість почути її пісню, яка сильно різниться від попередньої творчості. Поодинокі сингли INGRET вирізнялися концептуальною електронікою та англійською мовою виконання. Проте останній повноформатний альбом, реліз якого відбувся у 2021-му році, був російськомовним, і, можливо, він теж зіграв свою роль у потребі перезапуску власної публічності. Цього разу виконавиця не ризикує з електронними експериментами, а обирає рух в бік інтимної лірики про жіночу душу.

«Якісна попмузика, гарний вокал і гідна конкуренція SKYLERR та решті, якщо підходити виключно з технічної сторони. Але особисто мене дуже тригерить звернення до заяложених патріархальних установок — “Ми дочки, матері, наречені”. До берегинь і церкви з кухнею — пів кроку. Я розумію, що така позиція близька великій частині українського суспільства, але й не хотіла би, щоб саме вона репрезентувала сучасну Україну»,Ярина Денисюк, головна редакторка Neformat Ukraine.

MÉLOVIN — Dreamer

Для MÉLOVIN Нацвідбори — уже майже друга домівка. Це його третя поява в ефірі конкурсу, до того ж нагадаємо, що він уже встиг потрапити на Євробачення 2018 з піснею Under the Ladder, посівши там 18 місце. Навіщо ж знову повторювати пройдений шлях, і для чого взагалі виконавці приходять на відбори, адже більшість прямо говорить, що власне сцена Євробачення — це додатковий плюс, а не мета? Для MÉLOVIN це не перезапуск кар’єри, а радше певне нове самоусвідомлення, яке вимагає підтвердження своїх можливостей. Артист ненав’язливо підкреслює, що зрозумілі й відомі усім переживання стресу та тиску спонукають до переосмислення контролю над власним життям. У випадку MÉLOVIN такі відчуття привели його знову в ті умови, де він отримав найбільш комфортний і бажаний йому виклик. Отож, Нацвідбір 2024 дає потрібний йому старт для нових мрій на місці вже досягнутих.

«Музичний стиль MÉLOVIN для мене загадка. Його тягне то в чистий поп, то в рок, то він шукає щось третє… Тому я не можу якось однозначно схарактеризувати пісню Dreamer. Фрагмент з фальцетом нагадує Muse і, на мою думку, є найсильнішою частиною пісні. Але не можу сказати, що вона виділяється як з-поміж інших конкурсантів, так і в межах творчості самого Мела. А як показує досвід, щоб виграти на Євробаченні, гурт або артист має повезти туди якщо не найкращу свою пісню, то хоча б одну з найкращих», — Олексій Бондаренко, головний редактор медіа «Лірум».

NAHABA — Glass

Дует Vakyolia (Олі) та Андрія досить молодий, проте і їхня музична діяльність нині не є найголовнішою складовою їхнього життя — Андрій служить у ЗСУ, тож часу на репетиції обмаль. NAHABA використовують у своїй музиці фольклорні елементи, проте замість звичної для відборів фолктроніки вони пропонують відверте техно з похмурими, навіть горорними сюжетами, що чудово підкреслює мікс високого жіночого вокалу та чоловічого екстриму. Якщо натхненників їхнього звучання можна шукати в широченній палітрі від хаузу до металу, то за фінальною формою їхні пісні можна зарахувати до послідовників не нової, але точно знову актуальної форми народного гніву — пісні-прокляття. Зазвичай Євробачення сприймається як «свято музики», але гурт NAHABA у своїй творчості радше сповідує енергетичну й настроєву свободу, і зрідка це вивільнення стосується саме позитивних емоцій. Незважаючи на це, виконавці справді можуть пообіцяти ефектне шоу, яке дістане слухача навіть крізь призму телеефіру.

«Дует NAHABA підійшов до вибору звучання  відносно оригінально і вирішив звернутися до музичної спадщини, якій вже перевалило за десяток років. Хто свого часу копав глибше, почув там ефекти з треків Crystal Castles і тому подібних команд, а хто не дуже — російський гурт “t.A.T.u” Відтак мікроскандалу в медіа уникнути не вдалося, хоча під самим відео є і чимало схвальних коментарів. Подивимося, що переважить для масового слухача та поважного журі — російський душок чи естетика Еліс Ґласс», — Ярина Денисюк, головна редакторка Neformat Ukraine.

NAZVA — Slavic English

Цього разу до відборів дійшла не надто типова команда, але з дуже характерною для останніх років української молодої музики театральною естетикою — гурт NAZVA, багатьом відомий завдяки пісні «Сіґеле-міґеле». Учасники є вихідцями з Галичини та Донеччини, і хоча здебільшого це перша інформація, яку пропонують хлопці, вони не надто люблять розмови про власну регіональну репрезентацію. Особливістю гурту є не лише те, що вони є прихильниками виступів у театралізованому форматі, але й те, що вони самі є музикантами, а концепція їхнього гурту вимагає саме інструментального перфомансу чимось нагадуючи історію Dakh Daughters. Хоча сцена Євробачення передбачає, що єдиним живим звуком на сцені має бути вокал, та й далеко не вперше різним гуртам доводиться вчитися імітувати гру, залишається лише чекати, як з таким викликом упораються NAZVA.

«Чи не єдиний “живий” трек з усієї підбірки фіналістів, мій фаворит. Решта звучить переважно надто технічно і вилизано, наче їх позбавили душі. Втім, можливо, для Євробачення це нормальна ситуація. А от Slavic English видався дуже самоіронічним і дуже в контексті конкурсу, наскільки я його розумію і пам’ятаю з часів, коли телевізор був не для PlayStation. Утім, як влучно підкреслив мій колега, це радше музика для редакторів медіа і хіпстерів, а не для просто слухачів. Тому не певна, чи гурт виграє, але точно бажаю удачі саме цим хлопцям!» — Ярина Денисюк, головна редакторка Neformat Ukraine.

SKYLERR — Time Is Running Out

SKYLERR (Валерія Кудрявець) багатьом запам’яталася як виконавиця тікток-хіта «Вечорниці (Добрий день everybody)». Попри те, що вона точно є представницею нового покоління українських виконавців, SKYLERR цілком може розділити свою творчість на два періоди: тікток та телебачення. Зокрема помітно як поп з етномотивами різко замінили ліричні, а інколи навіть драматичні телевізійно-радійні пісні, тим самим даючи змогу співачці вийти на ширшу аудиторію. Це уже друга спроба Валерії потрапити на сцену Євробачення, і цього разу вона дійшла до відборів. Цікаво, що цьогоріч є ті, хто представляють звук, який не лише звичний для єврофанів, але й точно знайомий загальному українському слухачеві, а SKYLERR, схоже, вдало підпадає не лише під обидва формати, але ще й під традицію українських фіналісток Євробачення. Alyosha, Міка Ньютон, Злата Огнєвіч, Марія Яремчук — виконавиці з вартісним вокальним перфомансом завжди дозволяли Україні розраховувати на високі позиції в фіналі.

«SKYLERR представниця попсцени, про яку музичні оглядачі зазвичай не пишуть. Бо її головний хіт “Вечорниці” — дуже не вишукана пісня. Та й загалом її творчість більше скидається на спроби потрапити на радіо й телеканал М2, а не на усвідомлений мистецький шлях. Тим дивніше, що Time Is Running Out — цілком притомна і навіть приємна пісня, з доволі обережним використанням драм-н-басу. Ба більше, я вважаю, що на сьогодні це найкраща пісня SKYLERR, яка заявляє про неї як про артистку, а не копіпаст інших естрадних співачок. Водночас, потенціалу виграти нацвідбір я в ній не бачу. Але як спроба заявити про себе на нову аудиторію — дуже хороший хід», — Олексій Бондаренко, головний редактор медіа «Лірум».

YAGODY — Tsunamia

Цьогоріч театральна тема виявилася по-справжньому популярною, принаймні вихідців з театру вдосталь, щоб вони навіть не були в суміжних жанрах. Гурт YAGODY — для Нацвідбору у складі 5 учасників — готові запропонувати етніку та драму. Хоча часто їхня творчість зосереджена на переосмисленні й адаптації фольклорних пісень, відповідно до правил Євробачення вони пропонують авторську пісню, у якій все ж збережені характерна ритмічність та народна естетика. Етнічна тема серед учасників завжди була популярною, і цей рік не виняток, але що вигідно відрізняє гурт YAGODY, це відчутно професійний підхід до переосмислення народного, адже для їхньої творчості це не поодинокий експеримент, а вся сутність. Окрім того, здається, майже всі конкурсантки зосередилася на темі жіночого єства та його виявів у воєнний час, і гурт YAGODY теж створив оригінальний образ «Цунамії», який можна описати як майже хтонічне уявлення про жіночу силу.

«За заграваннями з етнікою може здатись, що тут використовуються народні рядки, проте пісня авторська, і відрізнити насправді нескладно: неясно, про що вона. Метафори не складаються в наратив, цілісний посил губиться між словами. Та й етніка, крім короткої врізки цимбал, тут умовна, універсалізована, коли не впізнати, це Карпати чи Ваканда.

Загалом Tsunamia звучить як студентський номер, і в цьому масштабі можна впевнено ставити залік. Театрально гіперартикульований шаманський вокаліз у приспіві має потенціал або завіруситись у тіктоці, або викликати апостола Мунтяна. Говорячи про шанси на Нацвідборі, ситуацію могло б покращити захопливе шоу наприклад, з незвичною хореографією», — Сергій Кейн, музичний критик.

YAKTAK — Lalala

Продовжуючи тему виконавців, що й без Нацвідбору зараз здобувають чималу популярність серед української публіки, одним з таких конкурсантів став виконавець з Волині, на що він сам неодноразово наголошує — YAKTAK (Ярослав Карпук), автор пісні «Порічка». За статистикою Spotify YAKTAK — найпопулярніший український артист 2023 року, зокрема завдяки досить активним гастролям. Знову ж таки, про жодну експериментальність не йдеться, а радше навпаки — про легкість, що почасти справді має позитивний ефект, адже зростає шанс сподобатися більшості. Проте, на відміну від SKYLERR, YAKTAK уже отримує відгуки про те, що це музика для українського ринку, а не для Євробачення. Але чи справді потрібно соромитись уподобань українців?

«В українському контексті це хіт. Співак давно тяжіє до танцювальщини, і у його дискографії Lalala поки що найтанцювальніший трек, чіпкий, із зухвало примітивними хуками. Але це абсолютно домашній хіт. Прямолінійне аранжування, неангломовний текст трек не спрацює на міжнародну аудиторію. Окремо зупинюсь на настрої пісні, щоб на цьому прикладі підкреслити: Євробачення насамперед політична подія, і наше рішення має бути політичним. Інші країни можуть собі дозволити на конкурсі відірвану від реальності творчість, але не ми, не зараз. А образ безтурботних танців дав би світу контроверсійні сигнали про ситуацію в Україні.

Сподіваюсь, YAKTAK це розуміє і просто використовує Нацвідбір як майданчик для домашнього промо, а організатори Нацвідбору взамін отримують ласу публіку. 18-річний парубок нещодавно зібрав у Києві повний зал-тисячник Atlas двічі за один день, крім того кожні кілька місяців їздить у тури на десятки концертів на нього чекають рідні землі та майбутні Палаци спорту», — Сергій Кейн, музичний критик.

Ziferblat — Place I Call Home

Гурт з трьох учасників Ziferblat — широко відомий у вузьких колах як поціновувачі й послідовники The Beatles, а також ретро-настроями у власній творчості — не завжди обмежується конкретним часом, а поступово змінює, до якої епохи хоче зістарити звук, подекуди надихаючись літературою та іншими видами мистецтв. Хоч музиканти й відверто пристрасно дотримуються картинного естетизованого минулого не тільки у музиці, але й в образах, гурт, принаймні на словах, старанно відмежовується від надмірних ускладнень, і навіть зараховує себе радше до звичайного попу, попри сукупні впливи власних музичних уподобань. Терапевтична сесія ностальгії, на яку можна розраховувати від цих виконавців, звучить, як схильна говорити більшість, «по-західному». Залишається лише очікувати такого ж сильного живого виступу.

«Вишуканий київський арт-рок гурт показує себе старанними учнями британської пісенної школи шістдесятих-сімдесятих. Безумовно наймузичніші артисти й наймузичніший трек цьогорічного Нацвідбору.

Якщо сценічна режисура знайде спосіб не виглядати статично, а посилити пісню, підкреслити харизму учасників, неземних принців із мрій дівчаток і хлопчиків, Ziferblat серед аудиторії Євробачення могли б стати нішевим культом. Але давайте відверто, чисто математично ніхто з шортлиста не дотягує до переможних шансів alyona alyona та Jerry “не-артистки-яка-виступає-по-євробаченнях” Heil», — Сергій Кейн, музичний критик.

авторка
Яна Опалєва