Джокер у «Щенячому патрулі». Рецензія на «Догмен» Люка Бессона

кінокритик Ігор Кромф - 31.01.2024 в Кіно

Новий фільм Люка Бессона «Догмен» (англ. DogMan) презентували на минулорічному Венеційському кінофестивалі. Стрічка мала стати великим поверненням французького режисера у світ кіно після чотирирічної перерви та попереднього крінжового бойовика «Анна» (англ. Anna). Однак натомість обернулась найбільшим касовим провалом у кар’єрі Бессона та принесла йому лише негативну критику і кпини. 

На сайті-агрегаторі рецензій Rotten Tomatoes фільм отримав 58% «свіжості» на основі 24 рецензій. Сайт Metacritic оцінює «Догмен» на 37 зі 100 на основі 11 рецензій. А оцінка на сайті IMDb станом на вечір 26 січня — 6,7 з 10.

Кінокритик Ігор Кромф подивився «Догмен» і готовий розповісти, чому на цей фільм можна сміливо підняти задню лапку, щоб помочитись.

Якби Джокер потрапив у «Щенячий патруль»

В основі сюжету фільму — історія чоловіка на ім’я Даґлас, який більше любить називати себе Догмен. Доля Даґласа-Догмена склалась трагічно й печально. Він виріс у сім’ї психопатичних американських рагулів, які заробляли на життя організацією собачих боїв та вважали, що всім у житті завдячують Богові. Зокрема, сімейним насильством. Даґлас же любив собачок, бо ті, на відміну від батька, його не били.

Але одного разу батькові не сподобалась синова прихильність до собак, тому він закрив сина у клітці з псами. А згодом, щоб життя медом не здавалось, ще й прострелив тому спину, зробивши інвалідом. Після цього Даґлас потрапив до притулку, де закохався в керівницю театрального гуртка. Звісно, невзаємно. Врешті-решт ми бачимо Даґласа прикутим до колісного крісла власником нелегального собачого притулку й актором-кросдресером, який виступає щоп’ятниці в образах співачок 1940–1950-х років. А ще він дресирує собачок так, що ті здатні навчитися чому завгодно — і кольє з хати винести, і конкурентів прибрати, і навіть подати яйця під час замішування тіста на торт. 

Однак у певний момент у тихий маніакальний триб життя інваліда-кросдресера з армією приручених собак вривається латиноамериканська мафія, яка нагадує NPC-персонажів із комп’ютерної гри GTA. Догмен влаштовує їм розправу в стилі «Сам удома» (англ. Home Alone), а опісля потрапляє в божевільню, де й розповідає печальну історію свого життя. 

Кадр з фільму «Догмен»

Навіть якщо глядач не дивився «Джокера» (англ. Joker) Тодда Філліпса — до речі, переможця Венеційського кінофестивалю, — а лише бачив трейлер чи бодай якісь фрагменти в Тік-Ток, він усе одно помітить, як бездарно Бессон намагається копіювати роботу американського колеги, створюючи образ високоорганізованого психопата. Причому весь цей до болю наївний і умовний «псячий» антураж нагадує не якесь жорстке кіно про собачу агресію в людському виконанні, а скоріше історію з мультика «Щенячий патруль» (англ. PAW Patrol), у центрі якої — маніяк-убивця з марксистсько-ленінським ставленням до розподілу суспільних благ. 

Зламана мультижанровість

Найгірше в «Догмені» — те, що визначити його жанрову належність украй непросто. Бо, хай яким буде вибір жанру, фільм виявляється далеко не найкращим його представником. 

Як на трилер тут бракує старого доброго саспенсу, що є основою жанру. Ніщо не тримає глядача в напрузі, навіть не намагається. Окей, можливо, дещицю саспенсу містить сцена з голодними собачими очима, що чекають на команду «фас», — втім, не більше, ніж у ситуації, коли ви бачите великого приблудного пса, що бігає по вулиці й люто обгавкує всіх навколо. 

Якщо ж розглядати цей фільм як бойовик, то це радше пародія на жанр, ніж його представник. Екшн-сцени зняті так примітивно, що навіть Джейсон Стейтем зі своїм «Бджолярем» (англ. The Beekeeper) виглядає еталоном жанру. Сцена, де бандити з картелю потрапляють у пастки в закинутому будинку, справді нагадує спробу алюзії на такий улюблений для багатьох «Сам удома» з Маколеєм Калкіним. 

Якщо ж на хвилинку уявити, що перед нами кінокомікс, то виникає одразу кілька критичних зауважень. Перше: якщо це кінокомікс, то де, власне, друковане першоджерело? «Джокер», тіні якого трішки дісталось навіть Бессону, — це культовий персонаж DC, на якому тримається основна сюжетна лінія «Бетмена». Чи існує комікс «Догмен»? Звісно, ні.

Так, персонаж Догмена виглядає досить опукло, як на комікс: важке дитинство, інвалідність, нахили до кросдресинґу, «суперсила» у вигляді прирученої армії псів. Є й купа дрібних деталей, що працюють на образ, на кшталт його любові до куховаріння чи вінілів із піснями 1940–1950-х. Однак уся харизма, якої надає персонажеві гра Калеба Лендрі Джонса (призера Каннського фестивалю за найкращу акторську роль у стрічці «Нітрам»), розбивається об відверто жахливий сценарій. 

«Догмена» можна було б дотягнути до середнякового темного «а-ля кінокоміксу» про чергового маніяка-психопата, але з притаманною жанру гротескністю. Але для цього, наприклад, варто було б використовувати згаданий саспенс, а ще не відводити камеру вбік, коли пси загризають до смерті чергового негідника. І, найважливіше — привести до ладу «зворушливий» (насправді ні) діалог Догмена з судовим психіатром, під час якого герой Калеба Лендрі Джонса говорить цитатами з псевдофілософських ФБ-пабліків та репліками з проповідей телеєвангелістів. 

Кадр з фільму «Догмен»

Очевидно, що в сучасному кіно переважно немає суворо визначених жанрів. Постмодерна парадигма в кінематографі привчила глядача до того, що всі жанри змішані, й один виростає з іншого. Однак проблема «Догмена» полягає в тому, що важко взагалі визначити: що це в біса за жанр? Хай як його називай, ніякі базові характеристики жанру просто «не працюють». У підсумку мультижанровість у «Догмені» зламалась, і на екрані глядач бачить еклектику: «щось типу трилера», «десь наче як бойовик» і «щось на кшталт кінокоміксу».

Амбіції забутих режисерів

Наприкінці 1980-х та в середині 1990-х Люк Бессон «вистрілив» як неймовірно потужна і яскрава комета французького кіно в світі. Спершу — дуже доладний неонуарний трилер «Її звали Нікіта» (фр. La Femme Nikita), згодом — ще одна драма про кілера, явно натхненна «Самураєм» (фр. Le Samouraï) Жан-П’єра Мельвіля, — «Леон» (фр. Léon). Потім з’явилась іронічна космоопера «П’ятий елемент» (англ. The Fifth Element), яка навіть зараз виглядає досить сучасно й свіжо. Також незгіршою за якістю стала історична драма «Жанна Д’арк» (англ. The Messenger: The Story of Joan of Arc). Після цього Бессон на певний час зосередився на продюсерській діяльності, працюючи з різними фільмами — від досить непоганого трилера «Багряні ріки» (фр. Les Rivières pourpres) до посередньої трилогії «Заручниця» (англ. Taken). Вряди-годи він намагався щось зняти сам, але це завжди закінчувалося провалом. На кшталт спроби в кіберпанк — «Люсі» (англ. Lucy) зі Скарлетт Йоханссон чи вже згаданої «Анни», яка виглядає наче жалюгідна пародія Бессона на власний фільм «Її звали Нікіта».

«Догмен» починається з епіграфу-цитати французького поета Альфонса де Ламартіна: «Тому, хто страждає, Господь посилає собаку». У безпорадній спробі вилізти зі скандалів зі звинуваченнями у зґвалтуванні, скажених боргів за провальні проєкти та й просто власної творчої кризи Люк Бессон підкладає своїм глядачам якогось брудного й шолудивого пса, котрого ті мусять лікувати й доглядати своєю увагою та поблажливістю, щоб той не здох до фінальних титрів. 

Дивитись на цей майже двогодинний вимучений мікс нереалізованих амбіцій, погано використаних запозичень і пафосно-крінжових діалогів важко, особливо коли згадуєш, що колись цей режисер знімав дійсно непогане кіно. Про вторинність 18-го фільму Бессона свідчить уже його назва — вперше стрічку під назвою «Догмен» випустив Маттео Гарроне в 2018 році, але то інший, дуже цікавий і драматичний фільм, розмова про який вийде явно змістовнішою, ніж про фільм Бессона. 

кінокритик
Ігор Кромф