2 травня в українському прокаті стартувала нова стрічка Луки Ґуаданьїно «Суперники» (англ. Challengers). Фільм мав брати участь у минулорічному Венеційському кінофестивалі, однак через страйк голлівудських акторів усі прем’єри затрималися на майже безкінечний для сучасної кіноіндустрії період у вісім місяців. Але ось серед травневого тепла, напередодні нового Каннського кінофестивалю, фільм Ґуаданьїно про теніс та секс стає головною прем’єрою місяця.
На сайті-агрегаторі рецензій Rotten Tomatoes фільм отримав 89% «свіжості» на основі 277 рецензій. Сайт Metacritic оцінює фільм «Суперники» на 83 зі 100 на основі 48 рецензій. А оцінка на сайті IMDb станом на 8 травня — 7,8 з 10.
Кінокритик Ігор Кромф подивився фільм і готовий розповісти як Ґуаданьїно вдається роками ігнорувати важливість сюжету, але при цьому бути трендсетером виключно на естетизмі власного візуалу.
Кар’єра легенди тенісу Арта Дональдсона (Майк Фейст, відомий за роллю Ріффа з «Вестсайдської історії» (англ. West Side Story) Стівена Спілберґа) тріщить по швах, рівно так само, як його шлюб із власною тренеркою Таші (найкраща наразі роль Зендеї). Щоб якось урятувати і спортивну кар’єру, і шлюб, Арт приїздить на прохідний регіональний турнір, де йому не має бути рівних суперників. Аж раптом на корті він сходиться з Патріком Цвейґом (Джош О’Коннор, принц Чарльз із серіалу «Корона» (англ. The Crown)), який колись був молодою зіркою тенісу, а зараз — радше безробітний, який намагається заробити на хліб та нічліг перемогами у таких-от регіональних турнірах.
Однак боротьба Арта та Пітера — значно більше, ніж просто тенісне суперництво. Вони колишні друзі дитинства, дружба яких свого часу розкололося об спільну закоханість у Таші. Історію складного любовного трикутника, де між двома основами Арта та Пітера пролягають дві бічні до вершини Таші, розповідають нам аж два таймлайни, що постійно розривають основний сюжет: юнацької закоханості Таші й Пітера, де Арт був «просто другом», та піку кар’єри одруженого з Ташею «просто друга» Арта, який зустрічається з Пітером на корті в Атланті.
Його «Великий сплеск» (англ. A Bigger Splash), «Суспірія» (англ. Suspiria) чи «Цілком та повністю» (англ. Bones and All) — яскраві приклади того, як технічна та візуальна майстерність з одного боку заміняла, а з іншого — підкреслювала дефіцит рефлексій та емоцій. Ґуаданьїно влаштовував гейські провокації у кіно, меметизував перестиглий персик чи взагалі розповідав про канібалізм як субкультуру зі своєю естетикою. Схожий трюк він провертає у «Суперниках», запроваджуючи моду на високі гетри та гофровані спіднички серед юних модниць, як минулого літа у рожевий лук усіх «одягала» «Барбі» (англ. Barbie) Ґрети Ґервіґ. Власне, теніс — це досить-таки кінематографічний вид спорту. Так чи інакше, про теніс у кіно говорить і Альфред Гічкок у своїх «Незнайомцях у потягу» (англ. Strangers on a Train), і Вудді Аллен у «Матч-пойнті» (англ. Match Point), і дует Дейтона та Феріс у «Битві статей» (англ. Battle of the Sexes). Однак саме Ґуаданьїно виводить теніс не просто як спорт, а як спосіб життя.
Узявши собі в компаньйони оператора Сайомбху Мукдіпрома, який знімав медитативні фільми головного улюбленця європейських кінофестивалів із Тайланду Апітчатпона Вірасетакула («Дядечко Бунмі, який пам’ятає свої минулі життя» (тай. ลุงบุญมีระลึกชาติ), «Пам’ять» (англ. Memoria)), Ґуаданьїно починає створювати ефектне видовище тенісу з точок зору гравців, рефері, глядачів, пташиного польоту та навіть тенісного м’ячика, що стрімко летить від ракети до ракетки
На додачу до перемінливо-естетського візуалу йде музичне оформлення, над яким попрацювали музиканти з Nine Inch Nails, лауреати двох «Оскарів» та «Ґреммі» Трент Резнор та Аттікус Росс. Вони вдало компонують розривне та безкомпромісне електронне технозвучання, що додає жорсткості та динамічності сценам чи то тенісу, чи то кохання — хай там як, суперництва. А переривають цей тенісний рейв холодне арпеджіо для фортепіано, яке створює ефект клаустрофобності почутті героїв. А в проміжку між цим композитори примудряються додавати, наприклад, Девіда Бові чи бразильську босанову від Каетану Велозу.
Однак за всією цієї еротизацією тенісу зі створенням навіть занадто очевидних сексуальних образів та метафор зі спортивного реманенту, за цими операторськими вихилясами та рейв-сетом стоїть (десь на відстані, майже непомітно) адаптована для зумерів класика Французької нової хвилі — «Жюль і Джим» (фр. Jules et Jim) Франсуа Трюффо, з її розповіддю про те, як двоє чоловіків бились за жінку, наче за трофей, хоча насправді самі обоє були трофеями цієї жінки.
Хоча, з іншого боку, не так давно Емеральд Фіннелл світилася в усіх соцмережах та на всіх форумах зі своєю чорною трагікомедією «Солтберн» (англ. Saltburn), яка є нічим іншим, як тим самим переосмисленням «Талановитого містера Ріплі» (англ. The Talented Mr. Ripley), але з посиланнями на П’єра Паоло Пазоліні та модними інстаґрам-фільтрами. Тому «Суперники» стануть іще одним блискучим, але порожнім скельцем у калейдоскопі-фільмографії Ґуаданьїно, що дасть його глядачам змогу відчути себе справжніми синефілами.
