«Любов, брехня та кровопролиття» (англ. Love Lies Bleeding) — друга повнометражна робота режисерки Роуз Ґласс, яка продовжує працювати під крилом студії А24. Фільм показували в основній конкурсній програмі цьогорічного кінофестивалю «Санденс», а 18 квітня стрічка виходить у широкий український прокат.
На сайті-агрегаторі рецензій Rotten Tomatoes фільм отримав 94% «свіжості» на основі 206 рецензій. Сайт Metacritic оцінює «Любов, брехню та кровопролиття» на 76 зі 100 на основі 49 рецензій. А оцінка на сайті IMDb станом на 17 квітня — 7,3 з 10.
Кінокритик Ігор Кромф розповідає, як епоха 1980-х чудово поєднується з дослідженням тілесності та дисфункційності у цьому трагічно-жорстоко-смішному трилері.
Кінець 1980-х. Десь на задньому дворі штату Нью-Мексико живе Лу (Крістен Стюарт, яку або обожнюють, або ненавидять за її роль у франшизі «Сутінки» (англ. Twilight), що тепер важкою тінню падає на решту фільмів), яка працює в дешевому тренажерному залі. Життя Лу — це намагання знайти спокій у безкінечній похмурості: весь день вона має справу з перекачаними довбнями і вичищає забиті унітази, з батьком не спілкується відтоді, як той убив матір, сестру намагається врятувати від смертоносного аб’юзу чоловіка — спільника її батька. А ще в неї обридлі стосунки з єдиною, крім неї, лесбійкою в місті, яка явно страждає на розлад дефіциту уваги та гіперактивності.
Одного з таких самих похмурих днів Лу знайомиться з Джекі (Кеті О’Браян, яку глядач може пам’ятати хіба за роллю в серіалі «Мандалорець» (англ. The Mandalorian)). Джекі — молода та нещасна сирітка, яка має велику мрію — стати переможницею національного турніру з бодібілдингу. Між Лу та Джекі, наче адреналіновий ривок, вибухає пристрасний роман. Однак зовсім скоро дівчата втрапляють у прикру пригоду, яка зводить їх із батьком Лу — Лу-старшим (магнетично моторошний Ед Гарріс, якого можете знати за ролями в «Шоу Трумана» (англ. The Truman Show) та «Іграх розуму» (англ. A Beautiful Mind)).
«Любов, брехня та кровопролиття» — це суміш романтичного та кримінального у жанрі трилеру. Ґласс уміло створює цікаву компіляцію кримінального кіно 1980-х і поєднує його з естетикою бодігорору та авантюрного кіно тієї самої епохи президентства Рейгана.
Цей фільм видається не стрічкою з 2024-го, а кіно, яке привезли на один з перших фестивалів «Санденс», коли той відкривав світу імена братів Коенів, Квентіна Тарантіно та Стівена Содерберга.
Єдине, звісно, непорозуміння викликає те, що оригінальну назву, яка звучить як «Любов, що стікає кров’ю», прокатники адаптували як «Любов, брехня та кровопролиття», втративши досить емоційне посилання на пісню Елтона Джона Funeral for a friend.
Дешевий спортзал із забитим сортиром, розкиданими шприцами та мотивувальними цитатками в дусі «Слабкість із тіла виходить із болем». А також стрілковий полігон Лу-старшого з його гільзами, які тріскають під ногами, та тераріумами з жуками. Все це простір, у якому можливі лише дисфункційні стосунки. Ґласс досліджує південь США як терен, де питання вирішуються лише правом сили і, відповідно, чим більші ти маєш біцепси та калібр пістолета — тим більше тобі дозволено в цьому світі.
Кохання Лу і Джекі Ґласс режисерка передає через тілесну близькість. Воно постійно блює, кровоточить, стогне, пітніє та проривається новим об’ємом м’язів. Саме через тілесність та натуралізм режисерка показує складну дисфункціональність цього кохання. Що Лу, яка виросла серед мутного криміналу на кордоні з Мексикою, що Джекі, яка втекла з неблагополучної родини, — обидві не вміють виражати почуття вербально, — просто поговорити про те, що тривожить, що подобається. Натомість завжди це висловлюють невербальною комунікацією — чи то грюканням об дверний косяк, чи то пристрасним кунілінгусом.
Однак чим більше романтичний сюжет про лесбійське кохання та бодібілдинг поринає в кримінальний саспенс, тим менше у кадрі еротизму та вітальності. Натомість у фільмі розкриваються вже інші діалогові сторони, а тілесність постає в абсурдно-комедійній, а під фінал узагалі в сюрреалістично-гротескній формі, надаючи «Любові, брехні та кровопролиттю» певного елементу нестрашного горору.
«Любов, брехня та кровопролиття» — фільм, який не боїться бути собою. Місцями він занадто horny, іноді занадто тілесний, буває дуже кумедний, а буває напрочуд жорстокий. Але в певній юнацькій наївності та вітальності йому не відмовити — це, мабуть, найбільше й підкупає глядача у роботі Ґласс.
