Центр сучасного мистецтва «Дах» відомий передусім музичними проєктами — гуртом DakhaBrakha та фрік-кабаре Dakh Daughters, проте під його крилом і театр поезії DakhTrio. Він обʼєднав трьох акторів театру: Софію Баскакову, Ігоря Димова та Володимира Руденка. У 2021 гурт випустив свій дебютний альбом «Стус: Перехожий» — камерну оперу на основі 10 поезій Василя Стуса. У грудні 2024 року DakhTrio випустив свій другий альбом у схожому форматі, цього разу на поезії Павла Тичини — «Тичина: Феномен доби». До альбому ввійшли 11 композицій, зокрема «Тополі» та «Паліть універсали», які до того гурт випустив синглами.
Якою є аудиторія альбому «Тичина: Феномен доби» та в якому форматі його найкраще сприймати — у розмові музичного журналіста Олексія Бондаренка, літературної оглядачки Яни Опалєвої та випускової редакторки медіа «Сенсор» Марини Губіної.
Марина Губіна: Важко говорити про цей альбом у відриві від попереднього, принаймні з перспективи літератури: Павло Тичина і Василь Стус справді мають спільні точки. Так, коли я згадувала, хто з наших літературознавців писав розвідки про Тичину, першими на думку спали слова, якими становище поета у 1930-ті та пізніші роки описував саме Василь Стус. Мовляв, що Тичину репресували визнанням. І це справді так, бо в радянські часи поет був страшенно відомим, очільником свого покоління, возвеличеним тодішньою літературною критикою, але за корисні для ідеології тексти, а не за ранню творчість. Тому закономірно, що у 1990-ті взялися говорити про інших письменників: тих, кого закатували у таборах; тих, чиї тексти вилучили. А про Тичину говорили менше, бо розмов про нього не бракувало і за радянської культурної окупації. І до сьогодні Павло Тичина з одного боку дуже знаний ще зі школи, а з іншого — завжди поряд із цитатами на зразок «Краще зʼїсти кирпичину, ніж читать Павла Тичину».
З іншого боку, Василь Стус і Павло Тичина можуть бути певною антитезою: дуже різні люди у схожих, гранично складних обставинах. Один із них став символом стійкості та непорушності, інший — тривожності та надламаності, бо ж не всі можуть встояти під натиском системи. Мені здається, що DakhTrio дуже емпатично ставляться до Тичини, бачать його в найкращому світлі. Думаю, це потрібно сучасному діалогу про поета.
Олексій Бондаренко: DakhTrio насправді часто посилаються на те, що Василь Стус писав про Павла Тичину, як він його аналізував, яким бачив. І дійсно, далеко не всі бачать Тичину в такому позитивному світлі. Цікаво, хто в такому разі буде третім у трилогії? Бо я читав, що йдеться саме про три альбоми.
Марина: Якщо знову йти від контрастів, то я одразу згадала про Миколу Хвильового як частину покоління Павла Тичини, який був геть іншим, скажімо, стійкішим у соціально-політичному житті, але на якому теж лишився відбиток тривожності, ба навіть нервозності доби. Він може бути певною проміжною ланкою між Стусом та Тичиною. З іншого боку, ми його знаємо в першу чергу як прозаїка, тому це малоймовірна версія.
Яна Опалєва: Інший шлях — узяти когось зовсім забутого: що в радянські часи, що зараз. Як варіант це може бути хтось не дуже відомий сьогодні, але хто стає все більш впізнаваним. Наприклад, Свідзінський. За останній рік його вірші поклали на музику і «Пиріг і Батіг» у своїй пісні «Сніг», і Монтеск’є в пісні «Осліплених днів каламуть», кілька його віршів використали Олексій Шмурак та Олексій Подать у своєму концерті в Українському домі. Передостанній альбом Drudkh теж включав Свідзінського. Якщо заглиблюватися в поетику, то вони близькі, тому завершити так трилогію було б навіть логічно.
Марина: Мені було цікаво, які DakhTrio обрали поезії, бо вони, власне, йдуть переважно за першою та другою збіркою. Тобто це друга половина 1910-х, початок двадцятих: поезії з «Соняшних кларнетів», «Плуга», «Замість кларнетів і октав» — ранніх та визнаних збірок Павла Тичини. А потім раптом «Я утверждаюсь», яку поет написав у 1943 році. Мені стало цікаво, чому вони обрали саме цей вірш, і зародилась певна теорія.
Зазвичай, коли ми говоримо про Тичину, ми говоримо про оці ранні збірки, меншою мірою про поезії другої половини 1920-х і ще згадуємо «Чернігів» 1931 року як останнє видання, в якому ще варто шукати хороші тексти. А далі — то вже падіння поета, який так і не спромігся пізніше написати щось рівне своїй ранній творчості, далі він уже співець СРСР остаточно.
Проте мені спало на думку, що з погляду DakhTrio «Я утверждаюсь» у його першій версії, яка тут є, не переписаній радянською цензурою, може бути іншим останнім віршем Тичини, на який варто звертати увагу. В альбомі композиція «Народ» із текстом цієї поезії розміщена передостанньою, ніби свідчить, що ось це його поетичний фінал. А епілогом альбому слугують «Соняшні кларнети» — повернення до початків поета Павла Тичини.
Яна: Мене зацікавила «Я утверждаюсь», бо це той випадок, коли рядки про радянське були просто пропущені, без деформацій з новим додатковим українізованим змістом, як це почасти роблять, публікуючи вірш у соцмережах. Вони не роблять його антиросійським, але й не уникають його використання.
Олексій: Це той, що «єсть народ, якого правди сила»? Тобто це шкільна програма?
Яна: Це була шкільна програма. Наскільки я пам’ятаю, вивчали уривок. Тож приємно почути оригінальний текст, де прибрали лише ті куплети, які не пасують зараз контексту. Не дописані, що добре.
Олексій: Мені не зовсім зрозуміло, для кого і з якою метою створено цей альбом. Я розумію, що це фактично записана вистава, яку вони оформили. Але для мене це не працює як музичний альбом саме через те, що без візуальної картинки він для мене не складається. Він дуже нагромаджений, його важко слухати, водночас доволі одноманітний, увесь в одному темпі. Там немає якихось поп-елементів, тобто стандартної структури пісень типу куплет-приспів. Інтерпретація текстів — довільна, мені не залежить на сенсі текстів, але цікавіше, коли вони підходять до музики і поєднуються з нею. І при цьому вся ця музика має слугувати для чогось. А тут вона просто є. Я не маю остаточної відповіді, як цей альбом має працювати. Якщо він має працювати на популяризацію Тичини, то він не популяризує Тичину.
Пересічному слухачеві навряд вистачить уваги дослухати уривок до кінця. І зрозуміти сенси, якщо він не буде знати всі контексти, про які ми зараз із вами говоримо. Щоб сприйняти, він має володіти великим обсягом інформації: що таке DakhTrio, що це не цілісна трилогія і таке інше.
Навіть «Пирогу і Батогу» популяризація українських поетів дається дуже складно, попри те, що вони намагаються працювати із поп-структурою. Як не парадоксально, але все-таки найкраще популярно попрацювати з поезією вдалося Пивоварову. Але Пивоваров завертає в супер-поп-структуру, де вже від оригінальної творчості мало що залишається. Але не в тому суть. І DakhTrio, і «Пиріг і Батіг», і Пивоваров — різні проєкти з різною суттю. Але хто тоді цільова аудиторія цього альбому?
Яна: Це має бути дуже специфічна компанія літераторів чи просто людей, охочих послухати відому для себе поезію у новому форматі.
Марина: Сприйняття ускладнює ще те, що не можна тексти пісень, принаймні на Spotify. А з тим, як DakhTrio майстерно змішують синтаксис текстів, постійно додають рефрени окремих рядків, обирають фрагменти з різних частин вірша, а то й змішують два тексти в одній пісні, пошуки відповідної поезії забирають певний час. І хоча мені дуже сподобалось, як вони попрацювали з текстом, бо так «музика» поезій Тичини не суперечить музиці власне пісні, відшукати за цим текстом справжні вірші дуже складно.
З іншого боку, в інтервʼю DakhTrio говорили, що візуальний складник вистави доволі незначний, принаймні в тих виступах, що вже були. Тобто звук це все ж основне й на живих виступах.
Олексій: Припускаю, що під час виступів працює особлива атмосфера. Якщо саме це й збирає аудиторію — супер, ця комплексна річ прекрасно виконує своє завдання. Але якщо вони хочуть виходити на значно більшу аудиторію, можна подивитися, як це вдалося DakhaBrakha. Вони вистрілили завдяки тому, що загорнули свою творчість в унікальний формат World Music, який підходить для будь-якої аудиторії.
Яна: Іронічно, що в «Пирога і Батога» якраз «Гаї шумлять» Тичини і популяризувалися. Тож фактично з деякими піснями може пощастити, якщо десь вона далі піде, але на таке не можна розраховувати. Щодо попсових форм, то все ж там є різні пісні. Проте для цього варто таки повністю ознайомитися з альбомом, що в певних випадках може бути виснажливо. Йдеться про тривалі композиції, які не дуже втримують структурно, а радше навпаки — можуть навантажити.
Наприклад, «Тополі» вміщують два вірші, «Ой не крийся природо» і «Там у полі тополі», які розбиті на шматочки й змішані у пісні, що триває 9 хвилин. Тобто проблема може виникнути не так у тому, що на тебе не чекає пісня, яка зачепить, а радше, що тобі самому чи самій доведеться її очікувати. Знову ж таки, окремі пісні були представлені раніше: «Паліть універсали» опубліковані в серпні 2023 року, ті ж «Тополі» в жовтні 2024 року. Тож із ним можна було ознайомитися і сформувати певні очікування — ймовірно, досить контрастні (хоча обидві пісні і на альбомі поруч). З одного боку, його все ж потрібно сприймати-слухати саме цілісно, з іншого боку — це важко зробити за одне прослуховування. Він вимагає уваги, яку потрібно забезпечити.
Якщо зважати на коментарі, які DakhTrio дали для Читомо, то таку увагу могла б гарантувати вистава з усіма цими піснями. Це знову підтверджує, що альбом таки не є самостійним: йому потрібна опора, якась форма перформансу. І про те, що така складова передбачена, поінформовані ті, хто вже знає проєкти театру «Дах». Тому все ж видається, що цільовою аудиторією насамперед є ті, хто зацікавлені в інших подібних проєктах. І в такому випадку якась інакшість у музичному складнику DakhTrio наче проігнорована. Те, що єдина відмінність — це сфокусованість саме на літературі, а релізи присвячені окремим постатям, не робить проєкт самодостатнім, тому не відчувається, що він працює.
Марина: Я декілька разів поверталася до альбому, і, напевне, на друге прослуховування на мене спрацював один лише звук. Імовірно, бо слухала із заплющеними очима та в навушниках, тому відчуття певної співприсутності зʼявилося. Можливо, більшість сучасних людей уже не готові до такого зосередженого прослуховування музики, якого вимагає цей альбом. Принаймні з першого разу.
Яна: До речі, так. Я почуваюсь, звісно, як людина, яку деформував TikTok короткими форматами, і мені хочеться уникати чогось тривалого, але якщо мати можливість уявити собі якийсь візуальний супровід, із яким було б ознайомлення попередньо, прослуховування відчувалося б фізично легшим. І тут мені зрозуміліше, чому першою опублікована «Паліть універсали». Вона достатньо активна й емоційна, здається, що її простіше сприйняти і зафіксувати в пам’яті це відчуття, а тому кортить послухати знову. Враховуючи її гнівність, це та форма, яку охоче слухатимуть ті, хто нещодавно відчув у собі зацікавлення в переспівах віршів 1920-х.
Марина: Цей альбом добре передає емоційну складність і жахи часів Визвольних змагань. Це те, що, можливо, було неочевидним у школі, але про що зараз часто говорять історики, які займаються періодом Української революції. В той час пересічному українцю було дуже складно, постійно змінювалася влада, велися бойові дії, помирали люди, про стабільність не було жодної мови. В атмосфері постійної звукової напруги та тривоги заклик Тичини «Паліть універсали» здається дуже доречним, бо стійко триматися і не звертати увагу на кількість крові довкола було важко.
Яна: Для мене це водночас і перевага, і недолік цього альбому. Вони класно поєднали політичну складову і ось цю таку естетично виважену лінію з ліричними експериментами. Але залишилося відчуття, що фіксованого настрою після їх з’єднання забракло. Не можу для себе сформулювати, яким відчуваю цей альбом. Але начебто найпопулярнішою виявилася не «Паліть універсали», а «Тополі» й «Народ».
Олексій: Ну просто «Тополі» та «Паліть універсали» — найбільш типові пісні. Пісні, які найкраще запамʼятовуються й підпадають під усе це. Але загалом це дуже нішевий проєкт, який у цьому випадку популяризації не сприятиме. Це проєкт для своїх про своїх.
Яна: З іншого боку, всі «свої» не надто задоволені всіма останніми варіантами того, як співають Тичину і про Тичину.
Олексій: Всім не подобається «МУР», але він збирає 85 тисяч глядачів у турі. І справедливо сказати, що у «МУР» є структура та кращі записи, простіша мова, динамічна зміна, в альбомі є драматургія. Ти відчуваєш, що відбуваються якісь події. В альбомі «Тичина: Феномен доби» я цього не відчуваю. Вони послідовно співають, але ж важливо відчитувати й вірші. У моєму розумінні Тичина, наприклад, — це «Сонячні кларнети». Я очікував, що «кларнети» мають бути веселим і яскравим модернізмом. А врешті цей трек не особливо вирізняється з похмурої атмосфери всіх інших.
Яна: До речі, я не можу зрозуміти, чи ця невідповідність позитивна. Спершу мені здавалося, що в цьому є свої переваги — все ж мелодійні зміни були відповідно до куплетів. Втім у більшості вже є якісь очікування, можливо, навіть фіксоване сприйняття окремих текстів. Але натомість ти просто не розумієш, що це за вірш. І це може бути цікавим ребусом — багаторазово вслухатися в лірику, щоб точно пересвідчитися, що це саме ті рядки.
Олексій: І це зробить 10 людей, яким це буде дуже цікаво. Я в принципі не фанат того, що вірші кладуть на музику, лише тому, що дуже рідко це виходить вдало. Часто композиції розшаровуються: музика існує окремо, текст — окремо.
Яна: У цьому альбомі є пісні, за якими ти можеш собі візуалізувати певне полотно, яке все з’єднає. Тут дуже класне інтро, але відносно невелике, але воно прекрасно налаштовує на те, що це альбом про Тичину. Є якесь відчуття космічного, яке спонукає заплющити очі й бачити ту напівфутуристичну, напівсимволічну музику сфер. Цей початок мене дещо налаштував на щось подібне, спонукав очікувати не ідентичне, але хоча б щось тематично логічне. Цього не було. Тож залишається розкручувати кожну окрему композицію, занурюватися в їхню логіку і лише тоді вдовольнятися. Але для цього треба багато часу й бажання. Не всі слухачі матимуть обидва.
Олексій: Ми приходимо до того, що практично цьому альбому бракує наративності. Якби тут був наратив, то це би принаймні скріпляло всю історію докупи. А так це окремі пісні, а як окремі пісні вони не працюють.
Марина: Мені здається, що певний сюжетний вектор усе ж простежується: від раннього Павла Тичини до його поетичного кінця. Він певною мірою втілений у «Скорбній матері» — до речі, улюбленій композиції DakhTrio з цього альбому. Це текст про Марію, що тужить за розпʼятим Христом. Це теж корелює зі словами Василя Стуса про Тичину, якого розітнули радянською цензурою, а пропагандою ускладнили шляхи до перепрочитання. Проте кожна композиція помережана тривогою, тому не можна казати, що на початку альбому в нас був молодий і відкритий поет-кларнетист, що шукав натхнення у природі та чистих звуках, а потім його зʼїли нерви та вага доби. Від самого початку альбому тривога перериває шум дзвіночків, які ми звикли чути в поезіях Тичини. Це концентрує емоцію слухачів, але дійсно може перешкоджати «прочитуванню».
Яна: Зрештою, у форматі альбому це працює на дуже вузьку і дуже зацікавлену аудиторію, проте із перформативним складником це ймовірно зміниться. 18-19 січня у Києві у Центрі сучасного мистецтва «Дах» буде дві вистави за цим альбомом. Можливо, саме таке перше прослуховування дасть вичерпну можливість познайомитися із задумом. Тим паче, що гурт анонсував лібрето з текстами пісень, тобто тепер і це не буде проблемою. Одразу за концертами з альбомом про Тичину, до речі, буде і виступ зі «Стус: Перехожий», тож можна по-новому подивитися одразу на два альбоми цього проєкту.
