Місяць: Липень 2024

Гаррі Поттер, хлопчик, який вижив, святкує свій день народження в розпал літа — 31 липня. Це персонаж однойменного циклу романів авторки Джоан Ролінґ, один із талановитих чарівників, який ще й зміг здолати найбільше зло. Свого часу він залишив теплі спогади всім поціновувачам книжок і фільмів про магічні пригоди. 

Сьогодні Гаррі Поттеру могло би бути 44. Як він святкував цей день і чи мав таку можливість взагалі? Що ми знаємо з книжок та як бачили це у фільмах? Поміркували в матеріалі.

Своє 11-річчя Гаррі зустрів у старій химерній хижці на скелі посеред моря, куди дядько Вернон відвіз родину, тікаючи від численних листів з Гоґвортсу, магічної школи. Тоді хлопчик і познайомився з Геґрідом, який розповів йому, що Гаррі — чарівник. Цілий день вони провели на Алеї Діаґон, купуючи магічне шкільне приладдя. У подарунок від Геґріда Гаррі отримав білосніжну полярну сову Гедвіґу.

Наступний день народження, 12 років, маленький чарівник провів зовсім не так весело. Більшу частину дня він займався хатньою роботою, але ввечері зустрів Добі — домашнього ельфа. Хоча в майбутньому вони стануть добрими друзями, ця зустріч закінчилася тим, що Добі скинув на підлогу розкішний пудинг тітки Петунії посеред важливої зустрічі Дурслів із подружжям Мейсонів — робочими партнерами дядька Вернона. Добі втік з місця злочину непомітно, і вся провина лягла на Гаррі.

На 13-річчя Гаррі вперше отримав на своє свято листівки та подарунки від друзів. Рон надіслав йому совою кишеньковий стервоскоп — магічний прилад, який мав повідомляти, коли поруч небезпека. Хоча більшість не вірила, що він дійсно працює, Рон був упевнений, що це, безперечно, корисна річ. Герміона також обрала для друга практичний подарунок — набір для догляду за мітлою. Подарунок Геґріда ледь не відірвав Гаррі пальці. Це була «Жахлива книга жахіть» — посібник про магічних істот.

День народження в 14 років Гаррі ризикував зустріти не лише без веселощів, а ще й без їжі, бо тітка Петунія вирішила, що час Дадлі сісти на дієту, і всім, хто проживав на Прівіт-драйв, 4, зробити це разом із ним. Але друзі не лишили Гаррі на самоті, приреченого їсти лише моркву та грейпфрути, і на своє свято хлопець отримав цілих чотири торти: від сімейства Візлі, Герміони, Геґріда і, звісно ж, від свого хрещеного Сіріуса Блека.

Літо напередодні 15-го дня народження у Гаррі видалось не дуже. Він проводив весь час у домі Дурслів і був відрізаний від будь-яких новин з магічного світу. Друзі також не розповіли йому нічого у своїх листах, і він був ображений на них за це. Коли Рон і Герміона прислали Гаррі дві коробки шоколаду з «Медових руць» на день народження, він їх викинув, навіть не розпакувавши. Про що пожалкував вже наступного ранку, бо тітка Петунія вирішила знову ввести дієту і подала на сніданок вʼялий салат.

Майже дорослий Гаррі Поттер свій 16-й день народження зустрів із друзями та близькими у домі Візлі. Те літо було сповнене невтішних новин у світі магії: Темний Лорд нарощував свої сили, надходило все більше звісток про смерть або викрадення добрих чаклунів. Та попри все, нарешті хлопець міг розділити свято з тими, кого любить, у затишному «Барлозі».

Повноліття в магічному світі настає у 17 років. Цей день народження Гаррі зустрів у «Барлозі» в колі друзів і тих, кого вважав родиною. Місіс Візлі приготувала торт у формі снича і подарувала годинник. Від Рона він отримав книгу «12 способів причарувати чаклунку», від Герміони — новий стервоскоп. Серед інших подарунків важливим став поцілунок Джіні Візлі, яка хотіла, щоб у своїх пригодах Гаррі завжди мав щось на памʼять від неї. Пізніше того дня новий міністр магії вручив хлопцю спадщину від Албуса Дамблдора — золотий снич, який Гаррі зловив у своєму першому матчі з квідичу.

Цікаво, що у фільмах, на відміну від книг, не згадується, що день народження Гаррі Поттера був саме 31 липня. Можна припустити, що для зручності кіносценаріїв іменини перенесли на 31 серпня. Свідчення про це можна знайти в першій частині, коли, згідно з фільмом, Гаррі у свій день народження після закупівлі магічного приладдя на Алеї Діаґон одразу рушив на потяг до Гоґвортсу.

Просолена морськими вітрами Одеса манить до себе мандрівників, ніби солодкоголоса сирена. Яких тільки мов не почуєш у співі портового міста — кримськотатарську, грецьку, їдиш, українську. Та ця повага до національного й культурного різноманіття не розмиває міську ідентичність, а радше навпаки — ще більше увиразнює її українську основу. Саме на ній ми й вирішили зосередитися, створюючи гід містом на базі української літератури. Тож наступного разу, зійшовши з потяга «N — Одеса», ви точно знатимете, якими туристичними справами можна наповнити вакації у перервах між смакуванням форшмаку й бессарабського вина.

Наприклад, Іван Нечуй-Левицький радо запросить почаювати на Потьомкінських сходах, Володимир Сосюра — помилуватися ліхтарями Дерибасівської, Юрій Яновський — відшукати одеську бруківку з застиглої магми Везувію, а Олекса Влизько — піддивитися, як разом із косяками скумбрії навколо міста курсують кораблі вікінгів. Провідниками ж Одесою зразка середини 2000-х, а також одеською альтернативною історією стануть Ніна Кур’ята та Йван Козленко.

Тепле море вже ластиться до наших ніг, а отже, час відкривати сезон і занурюватися в одеські тексти!

З весни й до середини осені Одеса зустрічає своїх гостей спекою. Писав про жарке одеське підсоння й Іван Нечуй-Левицький. У романі «Над чорним морем» (1890) він порівнює життя в Одесі з перебуванням «в натопленій хаті». Щоправда, замість звичного запаху мальв і чорнобривців, що традиційно ростуть коло порога оселі, тут панують йодисті пахощі розімлілих на сонці водоростів. Від спеки Нечуй пропонує рятуватися двома способами — купанням у морі та гайнуванням часу в кав’ярнях за кавою, чаєм, пивом чи морозивом. Герої його роману — інтелігенти-українофіли Віктор Комашко та Михайло Мавродін — саме це й роблять: опісля морювання здіймаються вгору Потьомкінськими сходами і, не відходячи від парапету й затінку білої парусини, сідають за один зі столиків кав’ярні, що своєю оздобою схожа на «мавританську храмину».

Така суміш стилів невипадкова, адже Одеса — місто, де зустрічаються різні світи. Так, пасія Комашка Саня Навроцька, доєднавшись до приятелів, жартує, що після прогулянки Одесою їй потрібні окуляри, адже вона ледь не осліпла від яскравості одягу тутешнього жіноцтва, яке оригінально поєднує моди різних культур. Часом одне вбрання може пістрявіти аж вісьмома кольорами — таке різнобарв’я дивує Навроцьку, через що вона порівнює одеських модниць з «австралійськими райськими птахами» та іронічно припускає, що прототип для Цариці Савської зі «Спокус святого Антонія» Флобер безперечно шукав десь поміж одеських дам.

Зі свого досвіду можемо додати, що не так критично, чи оберете ви для мандрів яскраве «космополітичне» вбрання, а чи сіре, як у Навроцької. Важить лише, щоб одяг був зручним, адже одеські маршрути героїв роману «Над Чорним морем» розмашисті, і ходити доведеться багато: Малий Фонтан, Великий Фонтан… До того ж весь цимес одеських вакацій, за Нечуєм, полягає у довгих прогулянках узбережжям — саме тоді точаться найпалкіші дискусії та, ніби Афродита з морського шумовиння, народжується любов. Поезія моря відкриває душі до нових ідей і почуттів, а погляди робить небезпечно «вакханальними». Тож Нечуй застерігає від ризиків курортних романів: вакхів і вакханок варто шукати з чесними серцями, а не зі слизькими медузами в грудях, як в одній з мариністичних казок Дніпрової Чайки.

Де Рібас, де Рішельє і де Соссюр — саме так, «по-французьки», волів би вписати себе в історію Одеси поет Володимир Сосюра. У автобіографії «Третя рота» (Сосюра почав працювати над нею в 1926 році) він грайливо оповідає про свою генеалогію, міфологізуючи її донесхочу. Мовляв, якийсь далекий предок, як йому здається, достеменно походив з Провансалю, а потім опинився в Запорізькій Січі — там його й українізували, забравши аристократичну частку «де» й перетворивши на Сосюру.

Та байки про себе Сосюра не завжди вигадував сам — це залюбки робили й мешканки Одеси. Коли, вже будучи червоноармом, Сосюра потрапив на одеські політичні курси, його спочатку ледь не вбив нудьгою марксизм, а потім наново відродили краса вечірнього міста й увага богемних одеситок. І повірте, повернення до життя — аж ніяк не перебільшення, бо саме так поет описує враження від Дерибасівської: «Але море було таке чудесне, і увечері на Дерибасівській вулиці золотою ниткою тремтіли в небі ліхтарі, а повітря було ніжне, тепле й бархатне, і я роздумав умирати…» Щось подібне висловлює фразою «Как хорошо жить!» і красива дівчина в бурштиновому намисті, коли Сосюра підкурює їй цигарку в гуртку одеських поетів. 

Як пише Сосюра, одеситки страшенно впадали за ним, приваблені його «одухотворенным лицом бандита», і зовсім не хотіли вірити, що брутально-романтичний вояка ще не вбив жодної людини! Втім, велелюбний Сосюра зовсім не був проти такого залицяння. Наприклад, з революційно налаштованою панною Ольгою він кохався де завгодно — в помешканні, коло зруйнованого муру над морем і навіть в Олександрійському парку (нині парк Тараса Шевченка). А після пестощів на серпневій траві вони купували дині в перекупок і їли їх, розламуючи руками.

Якщо думаєте, що одеські рибалки просто ловлять рибу, то ви помиляєтеся. Поет 1920-х Олекса Влизько запевняє, що в перервах між закиданнями вудочки вони уподібнюються до скальдів і співають про сивих вікінгів. А потім раптово починає клювати риба — і рибалчина пісня на час уривається. Сам же Влизько у вірші «Іронічна увертюра» (зі збірки «Живу, працюю» 1930 року) зізнається, що оспівувати вікінгів чи ідилічних бретонок, як це робив французький поет Ередіа, набагато легше, ніж «схопити колорити» одеситок та затоки, обплесканої хвостами скумбрії.

Не менш рибно-зорієнтованою є і його «Безпутинна пісенька» (з книжки «Мій друг Дон-Жуан» 1934 року), де рибалки чекають дозволу від рибакспілки на вилов камбали, що весело пливе від Одеси до грузинського Батумі. Замість походу зі снастями до моря ми радимо прогулянку до рибного ряду на Привозі. Там ви гарантовано й без зайвих ризиків знайдете не тільки рибний обід, а й натхнення для морського піснярства чи рибацьких анекдотів.

Юрій Яновський писав, що приїхав до Одеси «юним захопленим горобцем», тож не дивно, що його роман «Майстер Корабля» (1928) — це гімн молодості й любовне освідчення місту, що попри тисячолітню історію ніколи не старішає. І повірте, згадка про таку сиву давнину — це чистісінька правда, адже персонажі біжать на роботу й побачення тротуарами, вкритими закам’янілою лавою вулкана. Річ у тім, що вже згаданий Хосе Де Рібас (адмірал, що відбив місто в турків і на честь якого названо вулицю Дерибасівську) настільки любив Одесу, що вирішив вимостити її бруківкою з магми Везувію. Тож кожен камінець доправляли сюди прямісінько з його рідного Неаполя.

Окрім покриття тротуарів, про плин часу в Одесі нагадує й синє море, перед яким, за словами Яновського, завжди почуваєшся винуватим за те, що мало живеш. Однак, на читацько-мандрівне щастя, цей солоний сум легко розвіяти в невеличких одеських кав’ярнях і винарнях. Один із таких закладів люблять і герої «Майстра корабля», адже там можна знайти розраду у вигляді «надзвичайної чорної кави, двох-трьох люльок опію і контрабандного вина “Кров землі”». Точні координати цього місця невідомі, однак гарними орієнтирами можуть стати розмови працівників кіностудії про пошук корабля для кінокартини та історії про Філіппінські острови від кремезного моряка за сусіднім столиком. Якщо всі ознаки зійшлися — ви там, де треба!

Говорячи про вино й п’янку веселість, неможливо оминути увагою й прегарні тости, які виголошують герої роману, сидячи в каюті й сповнюючись одеською вітальністю.

Одеса в «Танжері» (2017) Йвана Козленка постає у заворожливому розмаїтті років, місць і вражень. Це водночас гра в альтернативну історію і роман-хроніка: автор запрошує читачів і читачок прогулятися Одесою першої половини ХХ століття, побачити місто очима одного з героїв — легендарного письменника Юрія Яновського, а відтак опинитися на одеських вулицях середини 2000-х років. Наприклад, щойно ви мандрували з таврійським отаманом часів Української революції Миколою Григор’євим, писали п’єсу «97» разом із Миколою Кулішем, а вже на наступних сторінках п’єте та цілуєтеся в сучасному одеському гейклубі.

Епатажність є формотворчою для роману — і Йван Козленко демонструє це буквально з перших сторінок: так, знайомство з Одесою розпочинається з нудистського пляжу, а герой Юрій Яновський щовечора блукає біля порту, шукаючи прихованого й нелегального життя споночілого міста.

Любовні історії у двох персонажних трикутниках — Орест-Сева-Марта і Яновський-Довженко-Іта Пензо — розгортаються так стрімко і закручено, що всі поцілунки в готелях і на ринку «Сьомий кілометр», міцна кава у грецькій кав’ярні і вже відоме нам контрабандне вино «Кров землі» карусельно зливаються в один довгий і солодкий кадр, знятий у Голлівуді на березі Чорного моря. Прикметно, що Одеса тут є аж ніяк не статичними декораціями, а вабливою кінозіркою. Недаремно найліричнішою сценою роману є нічне купання на пляжі «Ланжерон», коли зорі відбиваються на темному екрані одеського штилю.

Autofiction-роман Ніни Кур’яти «Дзвінка» (2023) можна впевнено назвати загальним культурним оглядом простору пізнього совка, жорстоких 90-х, активних 2000-х та свідомих 2010-х (головна героїня роману зростає та формується протягом цього часу). Книжка поділена на три частини, що розмежовуються топографічними та водночас культурними площинами. Перший розділ присвячений Любашівці (селищу міського типу в Одеській області), другий — Одесі, а третій — Києву.

Крізь призму цього роману для нас відкривається інша неприкрашена Одеса — місто очима дівчинки та жінки, для якої життя тут було спробою об’єднання двох культур: імперської російської та колонізованої української. 

Через це головна персонажка Дзвінка зіштовхувалася з багатьма стереотипами:

Ще їдучи до Одеси потягом, читачі мають змогу на 3 короткі хвилини, десь о 4 ранку, опинитися в рідному смт персонажки — Любашівці, щоб помахати цьому зворушливому місцю з віконечка або ризиковано вибігти постояти кілька секунд на невеличкій платформі. А щойно прибувши на одну з колій одеського вокзалу — автоматично зануритися в атмосферу роману: відчути близькість із натовпом, у якому заклопотано біжать колишні місцеві, що переїхали на роботу в інші міста і тепер повертаються сюди на вихідні до рідних чи на відпочинок, туристи, що захотіли відвідати багате на історію місто, а також студенти, що приїхали на канікули до батьків.

Під час травневих свят та на початку червня, коли ресторани відкривають літні тераси, а місцеві зустрічають першу хвилю туристів, місто святкує життя. Мета для подорожувальника в цей час — знайти собі друзів в Одесі, ба неодмінно таких, які підтримували Євромайдан у 2014-му, а також купили машину. З ними можна кататися на пусті пляжі для місцевих, щоб дивитися на море, пити пиво та їсти креветки. Таке завдання ставила перед собою вже доросла Дзвінка, що поверталася сюди на вихідні або під час довгоочікуваних відпусток. Та й зрештою морське узбережжя завжди годиться для роздумів про дорослішання або ж усвідомлення початку нового етапу у житті. Наприклад, коли героїня тільки-но отримала ступінь бакалавра та наважувалася на магістратуру, вона також ішла гуляти на пляж і мочити ноги в солоній воді — аби просто побути наодинці перед відбуттям до столиці.

Та симптоматично, що в романі будь-яке особисте завжди тісно пов’язане з політичним, а краса пейзажів невіддільна від абсурдності русифікованого міського простору. Наприклад, Ніна Кур’ята не оминає питань про те, чому школярку, що віршує українською і яку кличуть виступати як поетку в Оперному театрі на дитячому концерті художньої самодіяльності, змушують одягати вишиванку та віночок, що буцімто є невіддільними атрибутами всього українського. Або чому пушкіна (пам’ятник якому досі стоїть у сквері) було заслано до прекрасного міста біля Чорного моря, а Шевченка — на Косарал та Мангишлак. Таким чином роман «Дзвінка» стає часом некомфортним, але таким потрібним для нас читанням, що показує, який великий шлях одесити вже подолали і як багато роботи ще попереду.

Музичною візитівкою Одеси є пісня про місто «край Чорного моря», що ось уже не одне десятиліття зустрічає й проводжає потяги на вокзалі. У 2022 році письменник Сергій Осока переклав її текст, щоб одеські заквітлі акації, солоне повітря та вогні пароплавів нарешті забриніли українською мовою. Либонь, кращого фінального акорду для літературних мандрів Одесою годі шукати.