Збірка «Баби-онучки»: про бабів по-бабиному

Впродовж 1950–1960-х у сільських хатах масово з’явилися фотоколажі. Не маючи змоги обрамити кожну світлину окремо, наші пращурки вставляли по кілька штук в одну велику, «картинну», раму. Відтак свідки відходили, імена забувалися — і нині вже ні в кого запитати, хто ці дівчата поруч із пра в день її весілля або з якої «гілки» старенька, що дивиться в об’єктив, сидячи на призьбі.

Книжка «Баби-онучки» від Creative Women Publishing є всеукраїнським колажем. 32 авторки з різних регіонів презентували портрети своїх бабусь: і хоч їхні спомини тонкі, неначе павутинки бабиного літа, назагал збірка вселяє надію, що ще не все втрачено, що відповідь на бентежне питання «Чия ти?» прямо під носом.

Як-то чия? Онучка своїх бабів, звісно.

На сторінках книжки «Баби-онучки» читацтво зустріне бабусь, бабць, бабушок та бітайку — про це в передмові розповідає упорядниця Тетяна Ястремська, пояснюючи, що однією з головних цілей команди було збереження місцевих говірок. Хтось спеціально записував діалектизми своїх рідних, хтось переймав їх несвідомо, дивуючись, чому на троянду в них вирвалося почуте в дитинстві «трандахі́ра», або «муки́чка» — на борошно. Те саме з чіпкими фразеологізмами й жартами: бабусі вони ж такі — скажуть, як припечатають.

Друга упорядниця Тетяна Жидак ділиться спостереженням: її баби сипали діалектизмами, «мов насінням у рівчик — наліво й направо». Підхоплюючи це порівняння, можна також згадати, що чимало жінок старшого віку пророщують городнє насіння, вигріваючи його за пазухою: нині в бюстгальтерах, раніше — за домотканим полотном сорочки. Не менш дбайливо — коло серця — сучасні авторки несуть зерно бабиної мови. Письменниця Божена Немцова 1855 року видала цілу повість про те, як літня чешка стала оплотом патріотизму для понімечених онуків: усупереч моді, вона не зраджувала традиційний стрій, благословляла хліб перед випіканням, жила за народним календарем, а головне — вперто говорила з малечею чеською. Це було легко, адже в баби 77 кишень — і в кожній по казці. На щастя, її українські подруги, маючи схожі проблеми, славляться такою ж місткою пам’яттю.

Пишучи про бабусь бабусиними словами, онучки майже повністю заповнили діалектологічну мапу України. Це структурувало зміст збірки: упорядниці поділили всі історії на три великі розділи — за кількістю наріч української мови: північне, південно-східне та південно-західне. Нещодавно проєкт зі збереження та популяризації традиційної культурної спадщини Еге films виклав матеріали зі своєї чергової фольклористичної експедиції: творці їздили по селах і досліджували зникаючий вид — «бабусь хусточко-спідничних та дідусів картузо-сорочкових». І це, як то кажуть, зовсім не смішки з бабиної кішки. Розрив між поколіннями стає все більшим, отож хоч-не-хоч виникає питання: чи не екзотизують онучки (носійки літературної української) бабусь, коли намагаються розповісти про них говіркою? Зрештою, це зчаста буквально інший вид, і, можливо, образ діалектологічної мапи було би чесніше використати щодо прямої мови самих «хусточко-спідничних» героїнь, а не стилізацій їхніх онучок.

Відповідь — у професійному редагуванні та суб’єктивному відчутті щирості. Для Creative Women Publishing було принциповим запросити в редакторки діалектологинь, що стежили б як за послідовним дотриманням діалектних рис, так і загальним потоком оповіді. У поєднанні з щемкою приватністю зв’язку «онучка — бабуся» це допомогло авторкам витримати чисту інтонацію: історії зі збірки тихі й прозорі, як надвечір’я, коли чути цвіркунів.

І раз уже мова зайшла про часові маркери, цікаво також відмітити, коли саме ставалися душевні розмови. Ярина Пришляк пише, що її невгамовна бабця з Тернопільщини починала оповідати в пору дощів — під громи й блискавиці: «Лиш на небесах напрядуть вовни з сірих овець, затарахкотять горшками і пустять води — як бабцю, а коло неї й діда, налаштовувало на мандри минулим». Знаючи історичну та художню цінність таких спогадів, читацтву тільки й лишається, що цитувати заклички дощу кшталту «Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику». Натомість баб Таня з Луганщини (історія Тетяни Вербицької) дає уроки життя під первак: наливає їм із онучкою по п’ятдесят, а залишки виплескує під поріг — він-бо теж живий, чого ж не дати. На її переконання, звісно, можна трохи покиснути, посолонцювати важким минулим, та головне після цього намотати соплі на кулак і йти вперед, адже світ не любить «тютів-матютів». Така от прикра правда від несприкреної жінки.

Щоби читацтво засвоїло ці та інші мудрощі без перешкод, Тетяна Ястремська спеціально уклала словник діалектизмів і назвала його «Слова з бабиної скрині». Насправді значення більшості слів можна зрозуміти з контексту, не перериваючи читання. Отож діалектологічна скриня сприймається радше як окремий цінний продукт, до якого доходиш насамкінець. І, зважаючи на цю окремішність, логічніше було б поділити винесені лексеми за наріччями (як перед тим було поділено історії, з яких їх узято), а не розміщувати всі гамузом, без жодних приміток. Особливо губишся, коли бачиш цікаві етнографічні коментарі, як-от те, що «ви́качок» — це залишки тіста, з яких випікали щось маленьке найменшій дитині або молодій мамі, щоб прибувало молоко, але вже забула(-в), у якому тексті, чи то пак якому регіоні, той викачок бачила(-в).

Окрім діалектизмів, око ваблять і українські топоніми. Либонь, найсимволічнішим є Мала Дівиця: так називається село на Чернігівщині, де живе бабуся з історії Оксани Боровець. За словами авторки, лише подорослішавши, вона почала відкривати жінок свого роду поза ролями «мама»/«бабуся», бачити в них дівиць — самодостатніх і красивих. Адже там, де на бабусиних щоках нині червоніє купероз, раніше цвів трояндовий рум’янець, та й, правду кажучи, шиньйони в пра і ба теж з’явилися не одразу: на чорно-білих фотографіях їхні коси викладено високими вінцями. Як у королівен.

Перевагою книжки «Баби-онучки» є те, що письменниці наголошують на суб’єктності літніх людей і направду чуйно працюють із такими складними темами, як жіноче старіння й відмінність поколіннєвих досвідів.

2023 року світ побачила поетична збірка Катерини Міхаліциної «Розламані люди», присвячена її «реальним, вигаданим, напів забутим бабам». Передмову до книжки написала літературознавиця Ірина Старовойт, зосередившись на тріщинах і травмах  — точніше тому, як їх уперто ігнорували:

Життя наших бабусь було смугастим, як зачовгані килимки-доріжки, — більше темного, менше світлого. Чимало з них справді не змогли себе вповні реалізувати, переспрямувавши сили на готування, миття, прибирання, виховання та сотні інших хатньо-родинних справ. Звідси в «Бабах-онучках» стільки специфічних порівнянь (як-от бабуня, що ліпить пироги, «наче скульпторка») та проблисків альтернативної історії в одноманітних буднях: «Скільки себе пам’ятаю, бабуся сушила сливи, а потім продавала, маючи з того неабияку копійку. Вона загалом завжди цікавилась бізнесом. Як і її мати» (з тексту Ції Свідерської). Бабуся — підприємиця, бабуся — скульпторка, бабуся — лікарка, науковиця, космонавтка… Усі ці соковиті мрії скибочками закладалися в сушарню реальності і зморщувались, зморщувались, аж доки не розсипалися на порох. Саме тому такою неосяжною гордістю сповнені історії про те, як бабина онучка — продовження баби! — усе ж пробиває скляну стелю і, святкуючи, подумки обіймає дівчинку в платті з попередньої епохи. Приміром, Тетяна Добрянська, київська письменниця, перекладачка, випускниця НаУКМА, простягає все зроблене Марусі, що багато років тому застрягла кріпачкою в колгоспі й не змогла отримати бажаної освіти. Мовляв, бабо, це тобі й за тебе.

Найбільше з оповідей «бабусь хусточко-спідничних» запам’ятовуються побутові подробиці — тут онучки виявляють бездонну цікавість: як це ви не мали зимового взуття й мусили виварювати ганчірки від місячної крові, а де ви спали, а що ви їли? Софія Безверха у серії віршів, присвячених її миргородській прабабі Анні, пише, що перед тим, як іти на «танцюлечки», вона мусила позичати хустку в сусідки й мазала чуба «сахарьом із водою». Такі деталі провокують читачку(-ча) на роздуми про власних бабів і їхні життєві умови: бракувало ж бо не лише красивого одягу й лаку. Скажімо, в одному з сіл Сумщини дівчата (майбутні баби!), вирушаючи ввечері в клуб, захотіли напудритись, однак із засобів макіяжу в 1950-х була хіба побілка з хати при дорозі. Коли ж вони, підмальовані, увійшли в освітлене приміщення, виявилося, що лиця в них дивно блакитні. Побілка була з синькою, а дівчата й не розгледіли напотемки. Як можна зрозуміти, цей екскурс зовсім не про безталанних сумських гейш, а про те, що читацтво заохочують і самим фіксувати спомини: розпитати найстарших членів родини, поки це ще можна зробити, і записати все так, як почули, — локальною говіркою. Місце для цієї останньої, насправді найважливішої, історії упорядниці залишили в нотатках.

Адже попри драми, які пережили наші бабусі: дефіцити, голод, сімейне насилля, — вони не постаріли душами: їхній внутрішній світ схожий на сільський дім, який ніколи не зачиняється на замок. Часом лиш поставлять на порозі віник або, як у мемі, заткнуть кленовий листочок у дверні петлі, аби показати: зараз господиня вийшла, та почекайте хвилю — і вона повернеться, тоді й поговоримо про все на світі…одразу після того, як ви гарненько поїсте!

За переконанням упорядниць, саме такі мікроісторії формують велику Історію України. На долю бабусь випали найбільші трагедії ХХ століття: радянська окупація та репресії, Голодомори, Друга світова, депортації. А тут ще й сучасна російсько-українська війна. Розмова про бабусь передбачає розмову про рідний край — зокрема території, окуповані з 2014 року: Крим, частину Донеччини й Луганщини. Найважче в цьому те, що здебільшого літні люди відмовляються покидати дім, кажуть, що будуть його охороняти (так, приміром, робить іловайська бабуся з тексту Світлани Вертоли), — і їхні нащадки позбуваються природного права: бути поруч із рідними, що вже стоять на краю обриву, провести їх в останню путь.

       З погляду ж мовознавчого все не менш сумно: разом із селами й містами на Сході росіяни знищують тамтешні питомі говірки. І кожна можливість зафіксувати їх, бодай навіть із вуст онучок носійок, має бути використана. У цьому сенсі «Баби-онучки» — неоціненно важлива книжка. У сенсі висвітлення зв’язку поколінь — теж: особливо коли на сторінках зустрічаються діти війни 1939—1945 років і їхні маленькі праонуки, що так само зростають під звуки вибухів.

Протягом останніх десятиліть у народі трапляється кумедний обряд — посвята в бабусі: подруги, вітаючи жінку з новим статусом, мажуть їй пупок зеленкою. Фактично як немовляті-онучаті в пологовому. І це найкращий жарт щодо циклічності — колообігу бабусь і онучок в природі. Творчині збірки «Баби-онучки» продемонстрували це зрощення вже на рівні назви. Навряд чи після цього вийде вигадати щось оптимістичніше: бабусі та їхній спадок не часують і не зникають безслідно, бабусі вічні, як вічним є саме життя.