З цукром чи зі смітника: переписи кави від книжкових персонажів

Кавою ми зустрічаємо ранки, пригощаємо гостей, підвищуємо тиск під час негоди та намагаємося збадьоритися після занадто веселих вечірок. П’ємо її без жодних підсилювачів смаку або ж навпаки — додаємо корицю, кардамон, вершки, перець… Вочевидь, що більше завдань та вподобань постає перед цим напоєм, то багатшою стає сама культура кави. 

Активно докладаються до цього й кавомани з-поміж персонажів книжок. Певно, якби вони вели кулінарні зошити, без переписів кави діло точно не обійшлося б — і на характерно пожовклих аркушах хвильками розтеклися б переліки інгредієнтів і послідовність процесу приготування. 

Ми взяли ініціативу у свої руки й самі створили подібний збірник, де особливими рецептами поділилися зовсім різні поціновувачі та поціновувачки: так би мовити, від кавозалежних героїнь нобелівської лавреатки Ольги Токарчук до любителів збадьоритися перед черговим робочим днем у Дискосвіті Террі Пратчетта. А продовження кавової теми також читайте у добірці про цей напій у текстах пісень.

Випити кави в кав’ярні може кожен, а ви спробуйте зробити це в музеї світлячків, відкритому в кленовому корчі. Вхід, до речі, суворо вночі — і це зовсім не конспірація: просто герої «Землі світлячків» Віктора Близнеця — казкові стовуси й тривуси — сплять удень, а працюють під місяцем.

Найбільшим сплюхом є колекціонер і власник музею Сиз ХІІ, який начебто тільки-но з ентузіазмом розповідав вам про свої найцінніші експонати: вогняні нитки «коси русалок» або рибу-мішкорот, у якої світиться паща, — а вже за секунду солодко посопує на найближчій горизонтальній поверхні. Коли робо́ти зі світлячками-гниличками чи трухлявками не надто багато, Сизова сестра Мармусія не перериває його сон, а просто переносить брата в ліжко. Якщо ж його необхідно збадьорити, на срібній таці з’являється чашка кави «коро-хоро».

Екстремальною кава в «Мальві Ланді» є з двох причин: перша — часом за допомогою неї спалюють мандрівників-нишпорок (так спопелів необачний кіт відьми Гортензії); друга — деякі кавові рецепти краще почуваються в фантастичних світах, аніж на вашій кухні. А проте принаймні дізнатися про них варто було б — тож по конях, точніше по чашках!

Головний герой роману львів’янин Бумблякевич опиняється на «сміттярці» — сміттєвому звалищі, що насправді є альтернативним світом з відповідно альтернативними ласощами, як-от борщ із вареними русалками з Моря Борщів чи ковбаси з ковбаба — ковбасяного баобаба.

Аперитивом-перепусткою для Бумблякевича стає кавування, напій для якого готує місцевий мешканець сміттярки пан Зеньо. Смакує кава специфічно, а проте допомагає встановити необхідні соціальні зв’язки, щоб закріпитися на звалищі, а не пролетіти там неприкаяним поліетиленовим пакетиком. Навіщо? Бо тамтешнє середовище омолоджує: один день на сміттярці дорівнює пів року старішання у Львові.

Щоб місто спало мирно, потрібно, аби хтось продирав заспані очі й цілісіньку ніч ганявся за зловмисниками. Нічна сторожа Террі Пратчетта на варті хоч би що, тож регулярна доза кофеїну є таким же необхідним атрибутом служби, як і кольчуга, шолом чи меч. До того ж навіть фентезійні охоронці закону залишаються передовсім полісменами з відповідними смаками, а отже, їм теж хочеться простого (не)людського «пончика з кавою» (кхе-кхе, ну а той факт, що ці пончики за ґномською модою можуть готувати зі щурами, ми тимчасово опустимо, бо культурно-гастрономічного шоку тут і так задосить).

Найзатятішим кавоманом є капітан Ваймз — він такий суворий, що й кава хоч-не-хоч намагається відповідати своєму споживачу: чорна, як «північ у безмісячну ніч», або «як той дідько», й дряпучо-гірка, як напильник на язиці. Коли ж він перебирає з алкоголем, як-от із «Обіймиведмедем» чи «Справжньою автентичною соковитою гірською росою В. Д. В. Нудля», підлеглі змінюють кавову тактику й напувають боса хапонійською кавою, що «додає тверезості сильніше, ніж несподіваний візит податкової».

Персонажка Марта зі «Старих людей» любить розкидатися не лише дивними історіями, а й не менш вигадливими рецептами кави. Зустрівшися з Лукою на весіллі його діда й бабці, Марта наступного дня приносить йому каву «Джорджію-Джинджер» — такого ж теплого смаку й кольору, як жовтувате від глини озеро в осінній колибі, біля якого вони познайомилися, й призахідне сонце. 

Із цієї кави починається їхній 101 день разом і подальше позачасся, де по-старечому не тріскаються п’яти й немає потреб у похоронній косметиці, яку для проводів виготовляв Мартин дід.

У Морбацці — затишному обійсті родини Лаґерльоф — не затихають казки й оповідки про всілякі дивовижі: то в сусідньому озері розгуляється водяник у подобі сріблястого непідкованого коня, то старі сани на горищі раптово захочуть злітати на відьомський шабаш. Вправляються в байкарстві й любителі кави — особливо ж тоді, коли її забороняє пити мама!

Окрім духмяної ялівцівки, Себастян, Франц та Анна п’ють каву з грейпфрутовим соком — цей ритуал озатишнення стоїть в одному ряду з кутанням в ліжники й наслуханням тріскоту виноградного галуззя в комині. Звісно, в романі фігурують і інші напої, як-от кава з гашишем для растаманів, що перевозять сирних коників, або фруктові чаї старого Беди. Та саме грейпфрутова кава є своєрідним символом втишення й самовіднайдення.

Кавовий млинок є моделлю всесвіту, віссю самої реальності, а крутіння корби — ніщо інше як пусковий механізм для часу. 

Першим спогадом персонажки Місі Небеської стало повернення батька з Першої світової, коли той приніс млинок як воєнний трофей. Останнім спогадом була першовереснева кава, дбайливо намелена в цьому ж механізмі з дерева, міді й порцеляни. Недивно, що й у світотворчій настільній грі, яку мудрий рабин подарував дідичу Попельському, поміж фігурок людей, тварин та книг лежала мініатюра млинка: жінки Правіка, народжуючи, відчувають себе зерням, затисненим поміж жорен, натомість відхід у засвіти супроводжується тугою за світлом — сонячним зайчиком на поверхні майже допитої кави.

Подорожувати значить знайомитися з новими кавовими традиціями! Головний герой тревелогу, вирушивши до острова Пасхи, по дорозі залітає до Еквадору. Бо все-таки символічно почати виправу до південної півкулі з самісінького центру Землі — екватора, а заразом почастувати себе екваторською, а точніше еквадорською кавою, через яку спочатку репетуєш, а потім вибачливо дякуєш офіціанту.