Залізне стебло нечуйвітру. Перевидання роману «Нечуй. Немов. Небач» Петра Яценка

У 2016 році він опублікував на своїй фейсбук-сторінці коротку анотацію майбутнього роману й попросив уподобати допис лише тих друзів, які готові придбати книжку. Лайкометр швидко зафіксував необхідну позначку — і Петро Яценко сів за переосмислення Нечуєвої біографії. А далі все як у тумані, чи то пак па́рі: роман зацікавив критиків, став об’єктом дослідження для багатьох літературознавців, здобув першу Премію міста літератури ЮНЕСКО у Львові. Та головне — його купили й прочитали набагато більше людей, ніж передбачалося. Нині, за 10 років від задуму, на полицях книгарень з’явилося перевидання, а отже, час перевірити, чи не заіржавіли в цього тексту коліщата.

Івану Нечую-Левицькому загалом щастить на інтерпретаторів. Чого вартий мегапопулярний серіал «Спіймати Кайдаша», який вийшов на екрани у 2020 році й, без перебільшення, підкорив серця мільйонів українців. Наталка Ворожбит, сценаристка та виконавча продюсерка проєкту, в післямові до одного з видань «Кайдашевої сім’ї» пише, що витягти з Нечуєвої повісті матеріалу аж на 12 епізодів було складно, тому вона створила телевізійний фанфік із улюбленими персонажами. Петро Яценко, узявшись за стімпанковий життєпис класика, теж запропонував своєрідний фанфік, оскільки зібрав перевірені біографічні факти та заповнив лакуни між ними фантастичним, але все ще вірогідним домислом, скріпивши це діло заклепками для металу.

Ідея була вдалою: надто багато прогалин зяє у тому, що і як ми знаємо про Івана Нечуя-Левицького. Річ у тому, що майже всі мемуаристи, які лишили спогади про письменника, знали його вже сивим дідом, застряглим у попередній епосі: через це і тоді, і тим паче нині Нечуй здається ходячим анекдотом. Він читає газети з величезним запізненням і «дивує» знайомих торішніми новинами. Так боїться застудитися, що, навіть вирушаючи влітку на Рось, бере із собою шапку та кожух — від протягів. З цієї ж причини обходить друзів із новорічними привітаннями, поки на дворі погожа днина, хоч до Нового року як до Семигір рачки. А також вражає власною невинністю: скажімо, запитує Бориса Грінченка, укладача 4-томного словника української мови, звідки йому знати, що значить слово «бодян», раз він зроду-віку не куштував настоянок, наливок чи будь-якої горілки? Така собі людина-автомат, якій не відомі пристрасті — лише розклад щоденного моціону з незмінною парасолькою, обіду й засинання в чітко визначений час.

Письменник Євген Кротевич згадував, що «сусіди могли по ньому звіряти годинник», настільки послідовним Нечуй був у побуті. Натомість публіцист Сергій Єфремов вбачав у старенькому «одлюдкові» чоловіка «методичного і в розмовах, і в учинках, навиклого на якесь розмірене, майже машинове життя». Порівняння з машиною тут невипадкове. Улюбленим казусом знайомих був Нечуєвий вибрик на святкуванні власного 35-річного творчого ювілею: не досидівши до кінця вечері, прямо посеред однієї з промов Іван Семенович піднявся з-за столу і, за словами Марії Грінченко, почав поспішно прощатися: «Десята година: я мушу лягати спати. Дуже дякую всім за все, але зостатися ніяк не можу: мушу лягати спати». Будь-які спроби його спинити класик рішуче відсік, тож присутні продовжили святкувати ювілей без ювіляра. Та сама історія і зі зборами Старої громади — щоразу ближче до десятої вечора Нечуй утікав. Петро Яценко береться за цю загадку і по-стімпанківськи розкручує: раптом він квапився додому, бо мав зробити щось украй важливе, як-от завести своє механічне серце?

Якщо відкинути фантастичний прорив у біомедичній інженерії, всі інші технології з «Нечуй. Немов. Небач» цілком відповідають реальному часу. Ми часто схильні забувати, що Іван Нечуй-Левицький написав свої знакові твори в розквіт індустріальної епохи ХІХ століття, а помер узагалі 1918 року, за доби УНР. Його герої працюють серед машин на цукрових і суконних фабриках, користуються трамваєм. А в уже згаданій нині «Кайдашевій сім’ї» навіть є ремарка про те, що поруч із Семигорами проклали залізничний шлях. Звісно, ні про які стімпанківські дирижаблі та аероплани не йдеться, а проте не варто змазувати долю Івана Нечуя-Левицького та його персонажів у суцільне старосвітське позачасся, де останніми винаходами є рубель, праник і качалка для тіста.

Та головне, що вирізняє механізми у світі роману «Нечуй. Немов. Небач», — це душа. Церква, вивчаючи питання одухотвореності машин та біомашинних гібридів, навіть відкрила новий розділ богослов’я — так звану парову теологію. Найкраще це артикулює суфражистка Немов — кохана Нечуя: з одного боку, він є для неї усередненням кавомолки й годинника із зозулею, з іншого — Немов не втомлюється повторювати, що залізне серце Нечуя здатне кохати не менш палко, аніж звичайне. А значить, відчувати радість буття. Пишучи стімпанкову біографію, Петро Яценко вважав своєю настільною книгою дослідження «Нечуваний Нечуй» канадського літературознавця Максима Тарнавського. І це прикметно бодай тому, що Максим Тарнавський за основу Нечуєвої філософії визначає потяг до втіхи, веселості, щастя врешті-решт: «У Джефферсеновій тріаді цінностей — життя, свобода, щастя — Нечуй, поза сумнівом, почав би з останньої і з неї вивів би дві перші».

У романі Петра Яценка незмінною супутницею Нечуя-персонажа є механічна бджола, що її ще маленькому Івану подарував мудрий цадик, друг його батька — православного священника Симеона. Бджолу цю можна покликати вигуком «цхок!». З івриту צחוק (читаємо — «цхок») перекладається як «сміх». А якщо машина сміється, то чи це все ще машина? Так, автор підводить до думки, що традиційне розмежування людського та механічного потребує коригування. Як і наше уявлення про непробивну «нечуйність» Івана Семеновича.

Водночас проблема стрімкої технологізації та вживлення механізмів у тіла людей і худоби віддзеркалює національне протистояння. Часто противниками технічного прогресу виявляються дрімучі колонізатори та кріпосники (не те що б це було несподіванкою насправді). Отож Петро Яценко бере реальні епізоди з автобіографічних текстів Нечуя («Життєпись Івана Левицького (Нечуя)…», «Уривки з моїх мемуарів та згадок…») і підсвічує національний конфлікт як конфлікт прогресистів і регресистів.

Російська імперія не надто переймається тим, аби за допомогою техніки поліпшити життя селян і робітників (хоч луддистський сюжет у книжці теж присутній), її цікавить зовсім інший «механізм» — монструозна машинерія манкурства та лизоблюдства, де кожен функціонер є маленьким гвинтиком гігантської системи. А щоб закріпити ефект настрашування і спокуси «пряником» преференцій, людям-гвинтикам імплантують у груди «российский дух», що має розганяти по всьому тілу хвилі патріотизму. «Российский дух» найвищого ґатунку виготовляється за макетом яйця Фаберже — і цей натяк жирнючий, немов мастило: вочевидь імперія обернулася Кощієм Безсмертним, який ховає заповітну голку в яйце, яйце в качку, а качку в зайця… Мовляв, ось де таємниця колоніального прислужництва. 

Одним із таких прислужників-ємностей є українець Михайло Юзефович — голова Археографічної комісії з розшуку давніх актів, що займається викраденням небажаних історичних документів і нищенням рукописів сучасних українських письменників. У реальному світі Юзефович був серед ініціаторів Емського указу, так що представники Старої громади навіть називали цей указ Lex Juzefoviana в приватному листуванні. Що ж до Юзефовича-персонажа, то його з певних причин понад усе цікавлять Нечуй і галицькі опирі.

Відповісти на питання «чому саме галицькі і чому опирі?» можна по-різному. Однак передусім спадає на гадку та обставина, що Нечуй-Левицький, в обхід російської цензури, друкував свої тексти на Галичині — зокрема у львівському часописі «Правда». І правда в тому, що імперії схильні демонізувати своїх ворогів, тобто непокірне місцеве населення. Вони ж бо прийшли порозумітися як «нормальні» люди, а тут якась чортівня мутить воду — «ану нє ущемлять вищий вид і в усьому слухаться!» З-поміж українських авторів найкраще це імперське розмежування на людей та людиноподібну нечисть зобразила Світлана Тараторіна у фентезі «Лазарус». Але Петро Яценко по-своєму теж не відстає, роблячи галицьких опирів на диво симпатичними й незалежними — особливо ж на тлі кровопивців-монархістів з мешапу «Кайдашева сім’я проти упирів» Олексій Деканя, які захищають російський престол.

Разом із тим, є в цій вампірській справі і зворотний бік: опирі мають свої плани на вийняте Нечуєве серце. Як відомо, лагідний вдачею Іван Семенович звірів до нестями лише в одному випадку — коли хтось починав захищати так званий «галицький діалект» й породжену ним «газетну мову». На його думку, всі мають говорити й писати, як баба з наддніпрянського села. Коли ж хтось відходив від заданого стандарту, класик підозрював у цій людині як не задатки шкідника, так небезпечну одержимість — і був ладний проводити сеанс правописного екзорцизму. Імовірно, саме в цих мовних баталіях (які багатьом молодшим сучасникам скидалися на одиночний пікет жабомишодраківки) і криється неоднозначність образу опиря в романі «Нечуй. Немов. Небач». Зрештою, Петрові Яценку вдалося, витримуючи ноту щирої поваги до Івана Нечуя-Левицького, бути страх яким іронічним.

Згаданий на початку майстер — дід Стех, — що зібрав механічного Тараса Шевченка, є не простим народним умільцем, а втіленням самої епохи. У Нечуя справді був дід Степан і він справді доживав при сині — Семені Степановичі Левицькому, однак навряд чи, подібно до романного персонажа, тримав на священницькому дворі дивовижну майстерню-лабораторію, куди сучасники зазирали, бажаючи звіритись із поступом технологій та часу як такого. На це вказує навіть форма імені майстра: С-тех — чи не про «століття техніки» йдеться? Будучи рушієм прогресу, дід Стех уже не прикрашає портрет національного пророка рушниками, він збирає власного Шевченка із заліза. І це найкраще, на що була здатна його доба. Петро Яценко, вводячи в «Нечуй. Немов. Небач» робота Тараса Григоровича, запитує, що ж ми — у ХХІ столітті — будемо робити з Іваном Нечуєм-Левицьким?

Можливо, метафора механізму все ще є найбільш годящою — принаймні тоді Нечуя можна розібрати на деталі й почистити їх від нальоту упереджень і неадекватних інтерпретацій. А вже відтак зібрати наново, так би мовити, для повторного знайомства. У 2019 році художник-ілюстратор Олександр Грехов представив українській публіці серію робіт «Квантовий стрибок Шевченка», де зобразив поета у вельми незвичних образах — Фріди Кало, Джека Горобця, Дарта Вейдера та інших. А от Нечуй-Левицький, завдяки старанням Петра Яценка, здійснює «стрибок» стімпанковий. Бо ж головне — це рух, тобто нескінченна зміна станів, підходів, оцінок як щодо текстів автора, так і його біографії.