Поетичні парфуми: переклад віршів на мову запахів

Зазвичай поетів ділять на візуалів та аудіалів: хтось мислить образами, хтось — звуками. А проте за такого розподілу ми можемо загубити тих, що сприймають світ і ословлюють себе через описи запахів. Українська поезія дивовижно запашна, що додає їй особливої глибини й чуттєвості. 

Тож ми вирішили пофантазувати, якими могли б бути парфуми, створені на основі улюблених поетичних збірок. Кілька крапель поезії за вухами та на зап’ястя — і довкіл нас уже пахтить літо Агатангела Кримського, Юрія Андруховича, Лесі Українки, осінь Василя Герасимʼюка, Максима Рильського, Євгена Плужника, зима Івана Малковича, Ігоря Римарука, Ірини Жиленко чи весна Павла Тичини, Уляни Кравченко, Богдана-Ігоря Антонича.

Східна композиція Агатангела Кримського нагадує сад із біблійної «Пісні Пісень». Навіть арабським мудрецям несила сидіти над фоліантами, коли за вікном гіпнотично пахтять туберози, гвоздики й мигдаль. Аромат парфумів найповніше розкривається вночі, коли в альтанках, захищених лаврами, лунають серенади: рум’яні щоки коханих уподібнюються до гранатів, а їхні гінкі постаті випростуються, ніби кедри. У такі години кожне серце перетворюється на запашну пряно-квіткову оазу.

Парфуми від Юрія Андруховича — це «велика дивовижність»: там, де щойно крутилася солодка вата, за хвильку може виникнути перець і щось гостре та металеве (наприклад, сталь ножа). Цей аромат пасує відчайдухам, що, спокусившись на апельсинове шатро цирку «Ваґабундо», не бояться зазирнути всередину — у його химерну пітьму із хтивими фавнами, шаблековтачами та фіглярами-шахраями. Постмодерні пахощі грайливо міксують українські та екзотичні ноти: якщо козацька сивуха — то з Ямайки, якщо тужити, то лиш сидячи на березі океану й граючи на сопілці з цукрової тростини.

Мелодійно рипить млинок-деґирмен із кавовими зернами, з кримської кав’ярні лине дух чебереків і баклави, а перлисті хвилі цілують втомлене серце й натруджені ноги. 

Море — хан-запах у віршах Лесі Українки. Вночі воно запалює маяком Stella Maris — зорю мореплавців, а вдень лагідно гойдає білі вітрильники, наче шовкову чадру:

Запашним човном у свіжо-солоному бризі стають деревні ноти кедра й кипариса. Натомість солодка сонячність відпочиває в медовому винограді.

Поезія Василя Герасим’юка — це карпатський космос «чорних мітів» афин і білої бринзи з діжок-бербениць, мокрої кори смерек і сухої різьби сонця на сволоку ґражди. Подібно до того як чоловіки стають у коло аркана, а жінки заплітають ритуальний весільний калач, елементи парфумерної композиції злютовані в єдину прадавню таємницю. Деревна основа парфумів доповнена димом люльки-файки старої гуцулки та фруктовими нотами пізніх яблук, що зриваються з гілля й, не долітаючи до землі, губляться в сивих осінніх досвітках. За Герасим’юком, найдорожчі пахощі, як-от аромат білого гриба, ховають у снах під нагорнутою хвоєю — такого ж коштовного сніння-сховку варті й ці парфуми.

Споглядаючи золотий грабовий ліс, ніби з гравюри Хокусаї, Максим Рильський каже: «Часом можна висловить пейзажем те, для чого слів нема людських». А там, де нишкнуть і пейзажі, впоратися можуть лише запахи, закорковані в пляшечку парфумів. Рання осінь у віршах Рильського — це зустріч із любов’ю в «теплі дні збирання винограду» і дари богині вроди й кохання Кіпріді: у повітрі витають пахощі медових смокв, рожевобоких яблук і пелюсток троянд. Попри композиційну насиченість аромат лишається майже невагомим, адже разом із розкриттям нот в’ялого тютюну та медових динь з’являється також подув вітру, що колихає мандрівні сакви. 

За Євгеном Плужником, сезон кошлатих вітрів і тоскних пташиних ключів найкраще проживати, п’ючи чай із цитриною та занурюючись в читання, як у цигарковий дим.

Запах опалого листя й набряклого від вологи моху, ніби листопадове небо, прокреслюють «падучі зорі» підмерзлих айстр, щоб згодом із гіркоти знову вийти на теплу солодкість. Плужникові парфуми відчуваються як споглядання голого хутірського саду, коли в кишені старої кухвайки намацуєш ключ від дому — і це зараджує меланхолії.    

Різдво з колядками та запахом хвої — це ключ до країни дитинства, де фруктові сушениці з куті знову висять на дереві і «чути, як в тиші нічній тверднуть у слив кісточки».

Адже саме на цю травинку нанизані найсокровенніші запахи дитинства та юності: розсип намистинок-суниць, карамельність і кавовість вулиць рідного міста, вільгість ночі, в яку босою ступила музика. Ніби затишна равликова хатка з бутлями вина під лавою та в’язкою хмизу, ці парфуми захищають дорослих і дітей від паморозі смутку.

Сніг засипає поезію Ігоря Римарука, заповнюючи порожнечу між століттями й сідаючи останнім гостем за новорічний стіл: терпкість живиці, догорілі воскові свічі, чари з вином. Після першого тосту з-за ароматичного запинала завірюхи, ніби палімпсест, скрадливо проступає запах проминулого: молодість червоніє «гострою і густою» шипшиною, а в повітрі витає «янгольський м’ятний прояснений дух».

Та після теплого проблиску у шлейфі знову прибуває вода, ніби мокрі сліди від річки, що втекла з пізнього безлюдного пляжу й босоніж бродить людською оселею.

Верхні ноти: фіалки, ваніль, м’ята
Ноти серця: чай із вермутом, цвіт липи, герань, зерна гірчиці
Шлейфові ноти: зацукрована троянда, насіння кропу, жасмин
Тип аромату: квітковий

Що почитати: збірка вибраних віршів «Євангеліє від ластівки»

Та хоч у яку пляшечку не поткни носа, всюди бринітиме спільна нота — домашній затишок із цвіркуном у запічку і геранню на підвіконні. Чим більше м’яти-холоду розростатиметься за вікном, тим дужче — разом із потріскуванням грубки — вона звучатиме: троянда з саду визиратиме з банки варення, липа та жасмин чекатимуть, доки їх запарять у чашці, а комора щедро кропитиме всіх парасолькою кропу. За Жиленко, взимку душі «моляться на піч, на юшку, на сон у теплих подушках». А якщо хтось навіть захворіє, одразу ж відчує запах вермуту в чашці чаю і гірчичників на своїй спині. До того ж часом застуда — це лише зайвий привід зігрітися в кубельці й засісти за писання фіалкових віршів.

Ви знаєте, як пахне вірш у місячні весняні ночі? 

У цьому шелесткому звучанні ніжності поет диригентською паличкою вказує то на полиново-свіжий озон грози, то на солодкість меду, що зібрався на лапках метеликів і пелюстках лісових дзвіночків. Поціновувачі Тичинових парфумів притягують прояснені яблуневоцвітні погляди перехожих, примножуючи злотоцінну радість.

Парфуми від Уляни Кравченко аж ніяк не поступаються в ніжній квітковості картині «Весна» Сандро Ботічеллі. 

Усміхаються тут і троянда — кохана соловейка, і зворушливі небесні незабудки, в пахощах яких можна мріти й мріяти на поетичних «крильцях ластів’ячих».

Дванадцять обручів весни — це дванадцять солодких елементів у весняних парфумах, що запрошують до рослинного буяння. Долучившись до запашної учти, Антонич росте, як кущ малини, гуде хрущем на вишні та обертається розквітлою черемхою:

Ці метаморфози й любовний шал п’янять не менше за горілку в корчмі на Місяці. Спочатку аромат вихлюпується білою пінявою цвіту в келиху тюльпана, відтак хмільно-хмелевими поцілунками і насамкінець — екстрактом весільного чару, який «крізь лійки фіялок ніч фільтрує». На думку поета, зовнішнє застосування парфумів сприяє безперервному внутрішньому веснінню, коли «на пальці елегійний перстень, на серці — елегійний квітень».