«Луцьк. Тисяча років життя та історії» — це освідчення в любові до міста від популяризатора історії Олександра Котиса. Шанувальники волинського спадку вже знайомі з ним як із автором праць «Луцький модернізм», «Міжвоєнний розквіт Волині» та путівника «Луцьк». У нонфікшні 2024 року Олександр Котис зібрав найцікавіші історичні сюжети й створив кілька туристичних екскурсій, щоб розділити своє захоплення з іншими.
Як «ходилося» цими книжковими маршрутами — у рецензії від Валерії Сергєєвої.
Як луцькоцентричні гобі переросли в нонфікшн?
Любителям музеїв добре відомий так званий синдром «музейних ніг», коли після курсування з зали до зали так натруджуються м’язи, що тільки й кидаєш промовисті позирки «де б то присісти?» та розминаєш литки. Письменниця та колекціонерка мистецтва Ґертруда Стайн казала про це так: «У музеї йдіть повільно, але не зупиняйтесь». Добра порада, якщо йдеться про огляд експозиції середньостатистичного художнього чи краєзнавчого. А якщо музей — це ціле багате на історію місто? Тоді за діло береться видавництво «Віхола» й пропонує інтерактивну мандрівку: потрібна лише книжка — жодної втомленої захеканості, панамок від сонця й спреїв від комарів.
Екскурсоводом для прогулянки Луцьком видавництво запросило Олександра Котиса — історика за покликанням та фізика-астронома за університетським дипломом. Цікаве поєднання? Авжеж, тому приготуйтеся не тільки до історичних екскурсів і рекомендацій, а й до лірично-фізичних відступів (але без паніки: навіть якщо ваші шкільні знання з точних наук давно згасли й відсвічують хіба «білим карликом», вам усе ще буде зрозуміло). Луцьк для Котиса — велика, а може, й космічна пристрасть. Недаремно в післямові він пише: «Я і Луцьк — одне ціле». Пізнання свого міста як пізнання себе — процес, як розуміємо, довгий і тернистий, та автор охоче ділиться ним із читацтвом.
Ось лише декілька «гобі» Котиса на шляху до численних публікацій і цього нонфікшну зокрема: розклеював історичні довідки-листівки на прикметних кам’яницях, колекціонував цеглу з рідкісними штампами, водив друзів на пиво й сухарики в луцький паб Земана, чийого брата в «Пригодах бравого вояка Швейка» згадує Ярослав Гашек. А ще шукав суголосся з постатями, життя яких досліджував (наприклад, обирав сигари, як у єврейського бізнесовця початку ХХ століття Іллі Кронштейна), та налаштовував правильні ракурси, щоб відтворити старі знімки міських краєвидів, — недаремно ж С’юзен Зонтаґ у праці «Про фотографію» писала, що світлина дає ілюзію контролю над плинним минулим. Олександр Котис у це минуле залюблений і всіляко намагається наблизити й олюднити його.
Сухим фактам і абстрактним пасажам зі шкільних підручників він прагне протиставити локальну історію, дуже щільно дотичну до географії, вписаність у загальносвітовий контекст, а також наголос на повсякденні. Наприклад, як лучани минулих століть одягалися, що їли та пили, як працювали й розважилася. Зважаючи на такий підхід до матеріалу, де точність поєднана з оригінальністю, показово, що рольовою моделлю Котиса є медієвіст, письменник-постмодерніст і шанувальник інкунабул Умберто Еко, який ні з того ні з сього з’являється в книжці «Луцьк. Тисяча років життя та історії» щонайменше тричі! Cause Еко is iconic — не погодитися в цьому з Олександром Котисом просто неможливо.
Окуляри доповненої реальності: «прогулянка з задоволенням і не без моралі»
Ті, хто бачив сучасний герб Луцька, знають, що покровителем міста є Миколай Мирилікійський — його образ з’являється на печатці луцького магістрату в XVI столітті. А ще цей святий опікується мандрівниками, до числа яких точно можна зарахувати й Олександра Котиса. Призначивши читачам зустріч коло ЦУМу (звідти-бо відкривається гарна панорама на старе місто), автор окреслює кілька повноцінних маршрутів Луцьком — часів Речі Посполитої, Російської імперії, модернізму першої половини ХХ століття й пізньорадянського періоду (усі згадані локації завбачливо розміщені на мапі, до якої можна перейти, відсканувавши QR-код, і відтворити мандрівку вже в ролі пішохода). До того ж паралельно оповідь часом «провалюється» в підземелля, якими теж любить блукати дослідник.
Герб Луцька
Інформаційна насиченість книжки така висока, що хоч-не-хоч згадується анекдот про козака, якому сказали: скільки проскачеш на коні — стільки землі тобі й дадуть. І от козак їде-їде, вже й кінь упав виснажений, а козак не спиняється — йде далі пішки, відтак і зовсім повзе. Коли ж відчуває, що й повзти не може, то кидає шапку попереду себе зі словами: «А ото буде під буряки!». Так і з виданням «Луцьк. Тисяча років життя та історії»: після переказу й аналізу десятків історичних сюжетів Олександр Котис буквально відводить один із підрозділів на те, щоб «галопом» сформулювати, які ще місцеві оповідки мають хороший потенціал. Як-от відповіді на запитання: чому ксьондзи ордена домініканців виставляли у вікні рефектора трапезної кінське сідло? Як у Луцьку відтяли голову відьмі? Що тутешня шляхта могла побачити в телескопі в першій половині ХІХ століття?
Перефразовуючи Тараса Прохаська, цьому фрагменту тексту можна було б дати заголовок «З цього можна зробити кілька екскурсій» (і підзаголовок «Сподіваюся, вони стануться!»). Річ у тім, що сам автор визначає своїм головним завданням передачу лучанам і гостям міста імпульсу любові до Луцька. А отже, і знаннями ділиться максимально щедро й відкрито, закликаючи й інших дослідників та популяризаторів приставати до роботи.
Структура книжки направду подібна до оповіді людини, понад усе захопленої своєю справою. Один факт нанизується на інший — і сюжети розгалужуються, як у необрізаному кущі. Та в цьому прекрасному живоплітному лабіринті лишається основний «шлях», якому Олександр Котис несхитно вірний, — це чітка хронологічна вісь і послідовний огляд ключових для Луцька архітектурних споруд, у яких, ніби смола у волинському бурштині, загус слід проминулих епох. Наприклад, поруч із загальноулюбленим замком Любарта, або Верхнім замком, велику увагу приділено й замку Окольному, точніше уважному вгляданню в те, що від нього залишилося, — вежі Чорторийських, вигину прилеглих вулиць тощо. Відчуття, ніби отримуєш окуляри доповненої реальності, щоб подумки відбудувати зруйноване, згадати забуте, а також познайомитися з людьми, що були зріднені зі старою цеглою й деревом луцьких вулиць.
На міський амфітеатр Олександр Котис виводить як відомих загалу постатей (князів, фундаторку Київського й патронку Луцького братств Галшку Гулевичівну, мецената Балтазара Тишку, барокову авторку пасквілю на братову Олену Копоть-Жоравницьку й інших), так і людей, що зазвичай перебувають у сліпій зоні історії. Зокрема це представники забутих професій: водовози, вуличні ліхтарники чи сажотруси (над тяжкою долею їхніх англійських побратимів ви, ймовірно, вже ронили сльозу за читанням віршів романтика Вільяма Блейка — а тепер час емпатично поглянути й на українських коминярів). Із таким направду людиноорієнтованим підходом зверхня байдужість і відмахування від минулого, як від набридливої мухи, не має шансів.
Рекомендації: з’їсти замкову браму, проїхатись із тріо «Маренич», відвідати внутрішні дворики
У «мові» мандрівників складання списку рекомендацій є важливим виявом турботи. Адже це буквальне вболівання за те, щоб іншим смачно їлося, добре спалося й цікаво гулялося. У книжці «Луцьк. Тисяча років життя та історії» майже кожне завертання за ріг чергової вулиці супроводжується цікавими порадами. Так, після відвідин замку Любарта Олександр Котис пропонує з’їсти в одному з найближчих закладів — ресторані «Корона Вітовта» — шоколадну копію в’їзної вежі й приміряти княжий вінець.
Довірливо автор ділиться й локаціями, близькими саме йому. Так, у розарії коло південного фасаду єзуїтського колегіуму можна посидіти ввечері, коли не хочеться зайвого гамору. А от у внутрішньому дворику між модерністською будівлею пошти й поштарським будинком на вулиці Кривий Вал добре отримувати «повідомлення» симпатії під час побачень.
Можна знайти тут і посилання на додаткові матеріали, що дозволять краще відчути міський дух. Наприклад, зважаючи на те, що Луцьк, серед іншого, славиться виробництвом машин (колись гордістю ЛуАЗу був улюбленець всіх грибників і рибалок позашляховик «волинянка»!) та зірками української естради, розмова про місто обов’язково заверне до згадки про легендарне тріо «Маренич» і їхній кліп «Маленький концерт у дорозі», в якому артисти, їдучи в кабріолеті луцькими вулицями, виконують народну пісню «Бодай ся когут знудив».
Тож книжка «Луцьк. Тисяча років життя та історії» не лише перекриває насущну потребу історичної довідки, а й переводить роздуми про місто в регістр дружньої розмови.
Іти на голос луцького кликуна
Нині на книжковому ринку побільшало путівників, що поєднують рух географічний із рухом углиб історії, як-от «Київські адреси Української революції 1917–1921» Ярослава Файзуліна, Максима Майорова та Олександра Кучерука чи «Карпати. Коротка історія мандрів» Ірини Пустиннікової. Своє місце на цій поличці посідає й нонфікшн Олександра Котиса — щоправда, місце це особливе, адже книжками з амбіцією висвітлити все життя якогось міста від засновку й донині, а до того ж запакувати цей екскурс в обгортку цікавої й практичної екскурсії, греблю не загатиш. Прикметно, що така спроба сталася саме на луцькому ґрунті.
І тут, либонь, важливо наголосити, що ця праця — не самітниця, а один із проявів послідовної культурної політики Луцька й лучан, що хочуть і відчувають внутрішню потребу говорити про себе. Наприклад, цьогоріч вийшла збірка «Вежа через [о]» — підсумок Луцької резиденції, під час якої письменники й письменниці з різних регіонів України, ознайомившись із містом, мали по-особливому ословити його: від вершечка замку й до горбка арматури, через який у дитинстві перечепилася Оксана Забужко й набила ґулю завбільшки зі «столик для пупсика». Або ж скористатися луцькою гостинністю, щоб попрацювати над власними темами, як-от у випадку Макса Кідрука, що протиставив луцьким фланерам із оповідань та есеїв колег марсохід.
Одна з резиденток — Катерина Калитко, що відчитала місто крізь історичну призму сюжетів, пов’язаних з УНР, — сформулювала особливий статус Луцька так:
«Я люблю міста, віддалені від магістральних шляхів. Такі завжди мусять вибудовувати повноцінний самостійний наратив, не втягуючись на вже наявну чужу орбіту. Люблю міста фронтирні, з усією притаманною таким краям розмаїтістю досвідів, із тривожністю, породженою питомою відкритістю — із чутливістю, чуттєвістю та чуйністю як наслідок. Люблю міста-хвилерізи, на яких велика історія заломлюється, часто несподівано для себе самої, розбивається на дрібніші потоки й підбирається до чергового берега тонше й точково. Луцьк — саме з таких».
Зрештою, увага до місць, «віддалених від магістральних шляхів», майже завжди винагороджується кількістю цікавих і неочікуваних відкриттів. Недаремно одним із символів сучасного Луцька є середньовічні кликуни, що сповіщали мешканців про важливе. Наше завдання — відгукнутися. І книжка «Луцьк. Тисяча років життя та історії» може бути надзвичайно помічною в цьому — причому як для «новачків», у кого знайомство з Луцьком ще попереду, так і для тих, хто, здавалося б, знає луцькі вулиці як свої п’ять пальців.
