Викладання як ще один спосіб не бути самотніми

Чимало українських письменників і письменниць вчителювали або викладали в університеті. Наприклад, Іван Нечуй-Левицький працював у гімназіях та училищах, Леся Українка навчала своїх сестер та давала приватні уроки, а Агатангел Кримський не лише викладав в інститутах, але й написав роман про дещо схожого на себе професора, тільки-от не лінгвіста, а математика Андрія Лаговського.

А ще у викладанні в університетах себе знаходили автори та авторки еміграції. Для них це було не лише способом заробітку, але й робило їх менш самотніми.

Повоєнна українська еміграція гостро прагнула зберігати власну ідентичність і гуртуватися довкола неї. Зокрема і завдяки освіті, бо так вони могли розповідати про Україну і ще й самі до неї наближатися. Напевне, найдіяльнішим у цьому був Юрій Шевельов, який у 1930-х роках викладав в інституті Харкова, пізніше — у німецьких та американських університетах, а у 1990-х сприяв відбудові звʼязків між нарешті незалежною Україною та світом. 

У наступних поколіннях емігрантів також були ті, хто обирав шлях викладачів, хоча нам вони відомі радше своєю літературною діяльністю. Наприклад, Богдан Рубчак, поет Нью-Йоркської групи, викладав славістику у кількох американських університетах і створив на той час першу в США навчальну програму з українознавства.

Письменниця Віра Вовк викладала німецьку літературу в університеті Ріо-де-Жанейро. Вона студіювала германістику, славістику, а згодом теорію літератури у вишах різних країн. 

Поетка Марія Ревакович, наймолодша з Нью-Йоркської групи, і зараз викладає українську мову та літературу у Вашингтонському університеті, зокрема досліджує творчість Нью-Йоркської групи.

А письменник Аскольд Мельничук, який народився вже в США, викладає зараз креативне письмо в американських університетах і водночас підтримує звʼязки з Україною: перекладає українську поезію, а от романи про діаспорне життя пише англійською.