Місяць: Серпень 2025

Тетяна Некряч — перекладачка та перекладознавиця, в минулому викладачка Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Київського лінгвістичного університету, кандидатка філологічних наук. Авторка наукових праць зі стилістики та методології перекладу. Працює з англійською, серед її перекладів романи Курта Воннеґута, Девіда Лоджа, Джанет Вінтерсон, Гарпер Лі, Джона Стейнбека. Переклала драматичні твори, зокрема пʼєси Бернарда Шоу та Теннесі Вільямса, що ставилися на сценах Молодого театру та Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Ми поспілкувалися з Тетяною Некряч про її перекладацький досвід, улюблених авторів та погляди на перекладацькі методи.

Мій еталон українського перекладу — Микола Олексійович Лукаш. Його роботи неможливо сприйняти за переклад: вони настільки свіжі — ніби щойно народилися. З його текстами я була знайома ще тоді, коли не знала, що таке переклад — з дитинства, коли читала «Пригоди Цибуліно» Джанні Родарі.

Коли в 1986 році вийшло повне зібрання творів Шекспіра в 6-ти томах, мені замовили оглядову рецензію перекладів. Зауважу, що якість цих перекладів набагато вища за переклади в російському 8-томнику. Дійшла до драми «Троїл і Крессіда», яку ще школяркою прочитала російською  — і враження було, ніби гризеш каменюку, а не читаєш. Відкриваю переклад Миколи Лукаша, а його текст, немов шампанське: ігристий, бурхливий, живий, — він пʼянить!

Спершу навіть подумала: мабуть, Микола Олексійович багато чого від себе написав. Порівнюю з оригіналом, а його переклад ніби підрядник, але при цьому барвиста мова Лукаша — немов щойно народжена у вас на очах.

Я вважаю, що перекладач не може бути геніальним, у найкращому випадку він може бути висококваліфікованим. Геніальним може бути автор, бо саме він подає оригінальні ідеї.

Перекладач, якщо він недостатньо сумлінний, може просто знищити автора. А фахівець з почуттям своєї відповідальності перед рідною культурою, має стати співавтором. Звісно, що тут свою роль відіграє і певний талант, але, як казав Едісон, талант лише на 1% inspiration (натхнення), а на 99% — perspiration (важка праця). Треба піклуватися не про самовираження, а про найповнішу передачу задуму і неповторної творчої особистості автора. Тому найбільша чеснота перекладача, за Лоренсом Венуті, це його невидимість.

Я принципово перекладаю тільки дуже хороших класичних і сучасних авторів й авторок. Якщо це Джейн Остін, Бернард Шоу, Оскар Вайльд, Джон Стейнбек чи Девід Лодж, то я хапаюся за них не руками, а зубами.

Іноді виникає враження, що ми з автором — «однієї крові». Звісно, так не з усіма. Але от з Куртом Воннеґутом — я переклала 6 його романів — почуття духовної спорідненості було дуже сильним. Він пропускає світ через себе, у творах його багато автобіографічного, він стає близькою людиною. Близькі люди — це ті, чиє світобачення збігається. Те саме в мене й з творами Девіда Лоджа.

Коли мені запропонували перекласти «На схід від Едему» Джона Стейнбека, я спершу навіть думала відмовитися, бо не читала саме цього його роману. А потім, коли все ж взялася, — відчула, як зі мною, на той час уже дорослою жінкою, яка вже сформувалася як особистість, починають відбуватися внутрішні духовні зміни, дуже серйозні. Це просто епохальний роман. Стейнбек сказав, що, мабуть, народився для того, щоб його написати. А я собі сказала, що, певно, народилася зробити переклад цієї книжки. На що одна моя знайома зауважила: «А я для того, аби прочитати ваш переклад».

Якби в мене було 9 життів, в одному з них я б хотіла бути театральною режисеркою. Це надзвичайно цікава робота.

Проте зараз, на жаль, деякі, особливо молоді ще режисери, вважають автора п’єси фігурою несуттєвою і надзвичайно вільно поводяться з текстом і авторською концепцією. На мій погляд, першоосновою вистави має бути драматургія, в якій режисер повинен знаходити натхнення для передачі театральними засобами усіх нюансів змісту і смислів. У перекладних драматичних творах плідною могла б виявитися співпраця режисера з перекладачем, який виступає представником автора й може прояснити усі глибинні відтінки і їхні художній потенціал.

Взагалі театр — дуже живе мистецтво. Він найшвидше і найгостріше відповідає на актуальні, а часто болючі запити суспільства. Одна й та сама режисура може справити зовсім інше враження в іншій суспільній ситуації. Так, скажімо, фінальна сцена вистави «Дами та гусари» в театрі імені Івана Франка, яку я вперше подивилася до 2014 року, тобто, до війни на Донбасі, вразила мене в саме серце, коли я її побачила вдруге, після цих подій: гусари йдуть на війну, вони вальсують зі своїми дамами, але раптом в обіймах дам залишаються тільки порожні шинелі. Зал плакав. Я спитала в акторів, чи було так і раніше, виявляється, було, — тільки тоді сприймалося просто як режисерська знахідка. А зараз бʼє серце.

Я доволі скептично ставлюся до теорії перекладу, цих схоластичних нагромаджень псевдонаукових термінів, які ще нікому не допомогли краще перекладати. Натомість високо ціную методологію перекладу, яка пропонує шляхи вирішення складних практичних, реальних проблем, що стоять на перешкоді повноцінного відтворення художнього тексту. Дуже корисно і цікаво читати, що пишуть високофахові перекладачі про свою роботу, зокрема, коли вони діляться не лише перемогами, а й програшами. Це прекрасна школа. Я сама теж спробувала поділитися своїм перекладацьким і перекладознавчим досвідом в трьох книжках: «Вікторіанська доба в українських і російських художніх перекладах»,  «Інтертекстуальна іронія та переклад» та «Айсберг в океані перекладу». Зрозуміло, те, що добре спрацювало в одному тексті, спрацює і в іншому, але такий обмін досвідом розширює фаховий виднокруг і збагачує палітру перекладацьких тактик.

Я безмежно люблю художній переклад за те, що в ньому немає монотонності.

Я закінчила факультет романо-германської філології Київського університету імені Шевченка по філологічному, а не перекладацькому відділенню (дівчат тоді на перекладацьке не приймали!), але глибокі знання загальної методології і практики перекладу отримала завдяки кафедрі військового перекладу, де нас навчили всім видам усного і письмового (не художнього!) перекладу. Це був прекрасний підмурок для розуміння текстів під перекладацьким ракурсом. В університеті нам чудово викладали історію зарубіжної літератури, усі 5 років, і я навіть написала дисертацію про жанр американського політичного роману і багато статей про різні літературознавчі проблеми, але доволі скоро розчарувалася в цій науковій галузі, яка на той час була надто заангажована ідеологічно. Проте набуті знання виховали смак до справді якісних літературних творів. Багаторічне викладання в університеті англійської мови і англійської стилістики дало можливість читати художню літературу в оригіналі, як рідну. Всі ці складники гармонійно злилися в художньому перекладі: знання мови, розуміння літератури й основи перекладацької методології. На відміну від літературознавства, в перекладі є певна константа, яка не залежить (або менше залежить) від ідеологічних факторів. Ця константа — оригінальний твір.

Є дві найсуттєвіші стратегії художнього перекладу: одомашнення (коли автора твору «переносять» в країну мови перекладу) та очуження (коли читача перекладу «переносять» в країну оригіналу). Я сама принципово сповідую очуження, оскільки прагну, щоб читач перекладу якомога більше дізнався про культуру, історію, побут інших народів.

Звісно, ці дві стратегії не існують у чистому вигляді, вони можуть перетинатися задля досягнення оптимального ефекту. В одній зі своїх статей я писала, що в перекладі важлива їхня гармонізація, яка мусить бути дружньою до читача. Не слід догматично триматися тільки за одну з них — треба прагнути динамічної еквівалентності, тобто рівноцінного впливу оригінального й перекладеного твору на читача. Ясна річ, розбіжності завжди залишаються, адже переклад — це не стільки перехід від мови до мови, скільки від культури до культури. А культурні відмінності не завжди можливо передати без втрат. Головне ці втрати мінімізувати.

Геніальний Микола Лукаш свідомо сповідував одомашнення. Але в ту тяжку добу, коли жорстоко й системно знищувалась українська мова, це була неймовірно важлива і благородна місія: у своїх перекладах він поновлював забуті й «зросійщені» слова і фрази, надавав їм нове життя, плекав соковитість і яскравість нашої мови попри всі утиски і гоніння. Одомашнення у Лукаша — це не лише видатний творчий здобуток, це високе громадянське подвижництво.

Насправді, важко сказати, який твір для мене був найскладнішим, бо кожен текст ставить свої виклики. Коли з ним працюєш, здається, що ось цей — «най-най-най».

Я безмежно люблю Девіда Лоджа, зокрема його «кампусну трилогію», в яку входять романи «Переміна місць»,  «Світ тісний», і «Чудова робота». Прочитавши їх уперше 30 років тому, під час стажування в Ратгерському університеті (США), я безмежно захопилася ними, їхньою неймовірною вигадливістю, тонкою іронією, гумором, сюжетними колізіями, мовною грою, літературними алюзіями, але тоді здавалося, що все це неможливо перекласти українською, тим паче — не мені. Але 30 років, мабуть, не минули даремно, набутий досвід теж виявився чогось вартим, і ось я переклала всю цю захопливу трилогію, навіть впоралася з віршами сера Едмунда Спенсера, В. Б. Єйтса і лорда Теннісона.

Проблема в тому, що кожен по-справжньому видатний автор унікальний. Тому мусять бути унікальними і шляхи до розв’язання тих мовно-культурно-історично-естетично-психологічних проблем, які ці письменники ставлять перед перекладачем (хоча навряд чи вони про перекладачів особливо піклуються).

Але набутий досвід безумовно стає в пригоді. Дорогу здолає той, хто йде.

Зараз майже зникла школа фахових редакторів. Раніше, наприклад, видавалися переклади за редакцією Максима Рильського — можна тільки собі уявити, скільки така співпраця давала перекладачеві. Взагалі редагування літературних текстів — це колосальна робота, але зараз подеколи стикаєшся з тим, що редактор хоче скоріше скалічити твій текст, аніж удосконалити.

 Коли ж складається хороший тандем, коли перекладач і редактор дивляться в один і той самий бік, коли вони мають схожі уявлення про те, яким мусить бути переклад — це щастя. Тоді можна і розходитися в окремих деталях, але завжди досягається консенсус.

Переклад — безумовно творчий процес.

Звісно, коли перекладаєш технічні, зазвичай, шаблонні тексти, то накопичуються терміни й синтаксичні структури, і згодом ця робота доходить до автоматизму.

У перекладі художньої літератури шаблонів немає, тут розслаблятися не можна ані на мить. Кожен автор прагне написати твір, подібного якому ще не було. Тож перекладач має осмислити нову реальність, у яку занурюється, глибоко її проаналізувати, а тоді дібрати найточнішу форму, здатну найвлучніше передати неповторний світ цієї книжки. Хіба це не творчість?