Голоси, що звучать. Українсько-данський проєкт Voices of Defenders

Роки війни показали, що у всіх нас різні досвіди, які важко зіставити чи оцінити. Цивільні живуть на перетині надзвичайних ситуацій та повсякденності, а військові — в умовах постійних фізичних та емоційних екстремумів. Саме тому важливо надавати простір для рефлексії та голос ветеранам — тим, хто отримав цей досвід війни і продовжує жити з його наслідками. Адже, як зауважують творці проєкту Voice of Defenders: «Ніхто краще не розкаже про цінність життя, ніж ті, хто щодня його захищає».

Voices of Defenders («Голоси захисників») — українсько-данський проєкт, мета якого підтримати українських молодих ветеранів та ветеранок, дати їм можливість розповісти та прорефлексувати власні досвіди крізь мистецькі практики. Проєкт триватиме протягом 2025–2027. Він реалізовуватиме різні формати — написання текстів, їхнє озвучування, інтервʼю з учасниками та учасницями проєкту тощо. У рамках цієї ініціативи у 2025 році вийде збірка новел, які написали молоді ветерани та ветеранки: Андрій Боднар, Анастасія Хлібник, Денис Скоробатюк, Ігор Дусан, Інна Короленко, Ірина Васечко, Володя Савельєв, Андрій Каспшишак, Андрій Сушко та Данило Ставицький. Упорядником збірки став поет та культурний менеджер Григорій Семенчук. А передмову до видання підготував письменник та військовослужбовець Валерій Пузік. Також у майбутньому планується збірка з історіями волонтерів та волонтерок.

У суспільстві дедалі частіше постає питання: як саме ми говоримо про війну? У цьому «як?» приховано багато рівнів — хто має право говорити, що ми здатні чи наважуємось озвучити та у якій формі це відбувається.

Проєкт Voices of Defenders зосереджений на художній трансформації досвіду мовою мистецтва. До написання текстів залучили десятьох ветеранів та ветеранок, створивши простір, де вони можуть поділитися прожитим. Їхні тексти — це голоси людей, які бачили війну зблизька і тепер залучають нас до розмови про неї.

До проєкту залучені автори та авторки з різним досвідом: із різних міст, бригад чи посад. Це показує, що війна стосується кожного і людей з абсолютно різним минулим обʼєднує одна теперішня мета — захист своєї країни.

Наразі для того, аби розповідати про досвіди війни, найчастіше стає в пригоді коротка форма: есеїстика, репортажі, поезія. Саме вона дає можливість повʼязувати людей на декількох рівнях — інтелектуальному, емоційному, чуттєвому.
Тексти проєкту Voices of Defenders — це передусім новели. Цей жанр малої прози є вдалим вибором для того, аби поділитися досвідом та художньо його переосмислити. Новела забезпечує її авторові чи авторці свободу: це можливість як додати поетичність образам чи ширму вигадки там, де з нею буде комфортніше, так і залишатися у площині чіткого відтворення власного досвіду.

Водночас, вона не вимагає розповіді одразу про «все», ба більше закликає сфокусуватися на якихось конкретних спогадах — найважливіших, закарбованих у памʼяті спалахах. Вона не вимагає ні детального пропрацювання сюжету й персонажів, як, наприклад, роман, ні дотримання певної складної поетичної форми.

Цим форма новели додає відчуття «експромту» — саме розмови про наболіле. Через індивідуальний голос у цій розмові йдеться і про колективне — страх, втрати, біль, гідність і витримку.

Мова війни відрізняється від тої, якою спілкуються у мирний час. Вона багато в чому обережніша; водночас вона пряма, лаконічна, болюча. Часом — мовчазніша. Але саме літературна форма дозволяє «обрамити» її, вкласти в щось, мати змогу передати її іншим. Саме художній складник написання текстів створює безпечний простір, у якому можна лишатися щирим зі собою та іншими, трансформувати свій досвід у мову, але дещо відсторонитися від найболючішого за вигадкою, навіть якщо вона геть незначна. Читачам же це дозволяє проемпатувати, поставити себе на місце іншого, глибше відрефлексувати історію іншої людини.

Дедалі частіше ми як суспільство стикаємося з колосальною різницею досвідів, які направду важко осягнути не емпірично. Це і робить їх складною темою для обговорення на багатьох рівнях: від розмови із близькими за обіднім столом, коли складно поділитися наболілим, до публічних виступів на широку авдиторію.

На сторінках цієї збірки сусідять досвіди побратимства, бойових дій, втрати та смерті. Але головним серед них усе ж лишається невловима жага життя, яке змогло пробитися серед суцільної темряви війни.

Це й створює простір спільності між читачами та авторами: намагаючись осягнути досвід однієї людини, ми все ж спираємось на певну константу. Читаючи про досвіди поруч зі смертю, ми шукаємо в ній ствердження життя — і знаходимо. Ми зустрічаємося з іншими історіями і маємо змогу пропустити їх крізь власну оптику, долучитися до творення цього розмовного простору, а також рефлексувати й переосмислювати власний досвід.

Цей проєкт — не тільки про переосмислення й трансформацію досвідів, але й про памʼять. На сторінках новел зʼявляються імена загиблих побратимів, спогади про них та присвяти. Саме література та мистецтво дозволяють промовляти до тих, хто вже не поруч, і водночас реконструювати їх такими, якими ми їх запамʼятали.

Памʼять тут — це не хроніка, а жива нитка, яка звʼязує нас із минулим та теперішнім, прокладаючи шлях поміж нашими спогадами. Вона ніби «зшиває» місця розломів, які неминуче утворює війна, даючи можливість звучати саме людському голосу.

Однією з частин цього проєкту є аудіоверсії текстів, які будуть доступні для безкоштовного прослуховування. Це надає можливість голосам захисників лунати. Окрім безпосереднього звучання голосів, це також створює інклюзивний простір для розмови про війну, оскільки процес осмислення задіює ще один орган чуття, надаючи більше можливостей долучитися до розмови.

Озвучкою новел займалися інші ветерани та ветеранки, яким у цих текстах багато чого відгукується з особистого досвіду. Так, це ще більше апелює до колективного, перебуваючи на перетинах особистого. Голос створює відчуття співприсутності, причетності до людини та її досвіду. Висловлення перетворюється на діалог між людьми, які нібито не повʼязані між собою — але голос іншого здатен подолати цю відстань між людськими життями.

У передмові до видання Валерій Пузік пише про те, що цей та подібні проєкти не лише документують історію, а й допомагають долати суспільні стереотипи щодо ветеранів, формують розуміння того, що означає бути захисником своєї країни. Суспільну значимість таких проєктів дійсно важко переоцінити: вони сприяють побудові містків між «цивільними» та «воєнними» досвідами.

Саме розмова багато в чому здатна призвести до суспільних змін: перш ніж осмислити щось про інших людей, треба їх зрозуміти. Водночас, для того, аби поділитися досвідом, зокрема травматичним, потрібно знайти дуже багато відповідей на внутрішнє питання: «Як правильно це зробити?»

Відповідь на це питання часто лежить у площині безпеки — де немає страху перед реакцією інших і байдужості. І саме такі проєкти, як Voices of Defenders, повертають почуття безпеки крізь трансформацію, діалог та висвітлення різноманітних досвідів захисників. Мова війни тут, попри свій травматизм, повертає читачів до життя — до гідності, надії та підтримки тих, хто цього потребує.