Місяць: Травень 2026

Хоч за першою освітою Володимир Станчишин — вчитель інформатики, а за другою — психотерапевт, все життя його вело до літератури. У 2019 році він разом з Катериною Ковалишин заснував та очолив Центр психічного здоров’я «Лабораторія змін», що дав йому доступ до безлічі різних історій, про які можна написати. Спочатку це вилилося в успішні психоедукаційні книги («Стіни в моїй голові», «Для стосунків потрібні двоє», «Емоційні гойдалки війни» та «Soft skills: Бути собою»), а цьогоріч з’явився перший художній твір автора — психотерапевтичний роман «Човни». 

Автор залишається вірним як видавництву «Віхола», що випустило всі його книги разом із найновішою, так і тематиці творів: тривожність, стосунки, самотність, переживання кризових ситуацій тощо. Але тепер накопичений в роботі досвід Станчишин перевів у яскраві образи, які, хоч і мають певних прототипів, скоріше подають узагальнені портрети українців воєнного часу.

Говорячи на «Ліричному бранчі» з Надею Лірою про мотивацію до написання книги, Станчишин згадував, що на певному етапі реакції на колективну травму мають виникнути твори, що перетворять цю травму на метафору, бо на щоденне споглядання новин може не вистачати ресурсу. Такою була мета автора при написанні «Човнів» — перетворити власний та чужий досвіди на ємку метафору, через яку буде легше сприймати жахи сьогодення.

В українському книжковому середовищі люблять повторювати думку, що роман про війну вимагає дистанції, та й у «Човнах» згадується твір Курта Воннеґута «Бойня номер п’ять», що присвячений катастрофічному бомбардуванню Дрездена і вийшов більш ніж за 20 років після самої трагедії. Проте за 12 років збройного конфлікту ми маємо вже не один роман, який торкається цієї теми: «Доця» Тамари Горіха-Зерня про трансформацію та вибір в окупованому місті; «Інтернат» Сергія Жадана про визначення позиції та відповідальність; чи величезний роман Влада Якушева «Карателі» про людяність та звитягу реальних військових.

Названих авторів, як і Станчишина, можна зрозуміти: у ситуації, коли кожен день може стати останнім, навіть великий твір про війну не хочеться відкладати на потім. Тим паче у випадку роману «Човни», який написаний не так для нащадків, як для сучасників, котрі через власні переживання можуть не помічати інші драми, що відбуваються зовсім поруч.

То що ж за метафору обрав автор? Човни — це уособлення всього багажу людського досвіду, його перемог і негараздів. Як часто можна почути на терапії — все росте з дитинства, і в романі Станчишина переживання, комплекси, страхи та звички закладалися в човни персонажів ще змалечку.

Човни оточені морем — певним вакуумом, в якому можуть сховатися персонажі, живим тлом, яке реагує на їхні емоції, роздуми та й суто географічні пересування. Воно «поглинає непевність, рятує від пустки, коли зникає ґрунт під ногами».

Кожен човен — це ще й місце, де персонажі можуть побути наодинці, а також провести сеанс психотерапії — іноді зворушливий, іноді життєствердний, але найчастіше — болючий. І якщо море, хоч і приймає до своїх тихих вод всіх охочих, належить лише собі, то човни мають власників. То хто ж вони?

Одним із найвідоміших (хоча й зі специфічною славою) фрагментів «Іліади» Гомера є величезний перелік кораблів, що вирушили на Троянську війну. Список займає більше ніж 250 рядків, він переповнений іменами, назвами міст та числами, це монументальний образ, що демонструє силу троянського війська. 

У 2025 році вийшла книга Мирослава Лаюка «Списки», де автор через образи Гомерової «Іліади» підкреслює, що війна — це історія втрат. Фіксуючи втрати українців під час війни, Лаюк фіксує також і список цінностей, певним чином протиставляючи себе Гомеру, який не описав в «Іліаді» жодної втрати корабля. У схожій формі працює Олександр Михед, який в книгах «Я змішаю твою кров з вугіллям» та «Позивний для Йова» записує історії зовсім різних людей, які разом творять портрет чи певного регіону, чи цілої країни.

І от через майже 3000 років з написання «Іліади» Володимир Станчишин пропонує читачеві «список човнів» — 7 розділів (а також 1 додатковий), що поділені на 7 сюжетних ліній, названих за ключовими для розуміння цих історій поняттями: сподіватися, служити, наважуватися, запевняти, усвідомлювати, любити, витримувати.

«Сподіватися» — це історія рішучої, але зніченої Анни, яка бореться з усвідомленням того, що її колишній чоловік загинув на фронті. Анна має відпустити минуле, яке вона пам’ятає не зовсім таким, яким те було.

«Служити» — це розповідь самотнього Артема, світ якого «звузився до власного горнятка та знайденого кота». Хоч Артем із дитинства самотній, він хоче це змінити і знаходить можливість у тому, щоб бути корисним.

Сюжетна лінія «Наважуватися» оповідає про розгублену Марину, яка разом із сім’єю виїхала за кордон і готується адаптуватися до нових реалій. Із малих літ її готували у всьому бути найкращою, але тепер вона опинилася в ситуації, де від неї залежить далеко не все.

«Запевняти» — це яскравий потік емоцій волонтерки Вишні, якій війна «допомогла» розкрити гасло її життя: «Втома — моя природа». Але чи можна вічно існувати на межі можливостей?

В історії «Усвідомлювати» йдеться про Максима, сім’я якого виїхала за кордон, і тепер сушарка з пранням — єдина його можливість торкнутися близьких.

Кожен герой сидить у своєму човні, до якого приходить спостерігач Олекса, який виконує роль психотерапевта: розпитує героїв про їхні болі, розкриває їхні історії та мотивує до змін. Олекса не вигадує нічого від себе, він слухає та розкручує вже наявні переживання, з якими персонажі самі ніколи б не впоралися.

Кожна людина хоче, щоб її вислухали, щоб її зрозуміли. У формі діалогу, який ще з часів Платона полягає найперше в обміні, герої «Човнів» радше шукають самих себе, намагаються впорядкувати теперішнє та минуле, щоб знайти майбутнє.

Психотерапія як явище здібно концентрує в собі історії. Сама терапія побудована як подорож із точки «А» в точку «Б» чи то пак розчищення цього шляху, щоб людина могла продовжити його самостійно. Також суть сеансів полягає в розказуванні історій, які, звісно, не є самоціллю, а мають розкрити причини, передумови та суть внутрішнього конфлікту пацієнта. 

Всі ці історії є суб’єктивними, людина мотивує свої вчинки власним досвідом, травмами та переконаннями, а інших учасників конфлікту почути неможливо, тому конкретний голос на певний час стає абсолютно істинним.

Але в кризові ситуації виникає момент, коли нація має об’єднатися навколо єдиної історії, єдиного наративу, який необхідний задля збереження спільноти не як набору окремих одиниць, а як цілісного формування. У такий момент виникає дуже складний конфлікт: як особистий наратив співвідноситься з наративом національним?

Такі особисті історії дають змогу набагато краще зрозуміти добу. Тут можна згадати книги нобелівської лауреатки з літератури Світлани Алексієвич. Її твори — це поліфонія історій, де трагедія пролізла в усі прояви людського життя, це розповіді, що дали зрозуміти в Чорнобильській трагедії чи Другій світовій війні те, чого ні влада, ні тогочасні філософи побачити не змогли. А все через те, що описані нею історії оповідали не про те, що люди мають відчувати, а те, що вони відчувають по факту.

Проте варто зазначити, що Алексієвич працює з літературою факту, а Станчишин пропонує художній твір — психотерапевтичний роман, який збирає історії, аналізує їх, пропонує практичні поради з вирішення певних ситуацій або ж дає зрозуміти, що якісь речі змінити вже не вдасться. І хоч це й художній текст, історії для нього взяті з нашого повсякдення та багаторічного досвіду Володимира Станчишина, тому прочитати про тих, кого ми не знаємо, або ж впізнати в персонажах своїх знайомих, і, можливо, краще зрозуміти їхні почуття — це теж певною мірою терапія.

Із конфліктом особистого та загального наративу виникає ще одна проблема — вічне порівняння себе з іншими, створення певної ієрархії страждань, де той, хто страждає менше, не має право на переживання в принципі.

Станчишин виступає за максимальне різноголосся, він не стверджує, що досвід емігранта складніший за комбатантський, він звертає уваги на некоректність та, по суті, непотрібність цього порівняння. Кожна людина має право на проговорювання власної історії: від розставання з дівчиною до звільнення з роботи, від відчуття непотрібності в теробороні до втрати кінцівок від міни.

Роман «Човни» пропонує погляд, де жоден біль не можна ані применшувати, ані перебільшувати, кожен біль має бути пропрацьований, а кожна історія має прозвучати, бо з-за ієрархії страждань стає не видно безліч драм, із яких виткане сьогодення.

Рішення зламати четверту стіну може бути виправданим ключовим конфліктом Олекси — бажанням зберегти дистанцію. Герой вважає, що тільки за допомогою відстороненості можна зрозуміти чужі трагедії, а його власна при цьому має залишитися поза увагою: «…якщо він виявиться кимось іншим, ніж спостерігачем, тоді війна зачепить і його також. А він не хотів цього. Не хотів бути присутнім у цій війні. Його цікавила лише війна як така —  без нього в ній. Він прагнув мати інший погляд збоку. Не бути дотичним. Не проживати це на власному досвіді».

Проте, що більше Олекса проводить і приймає терапію, то більше його особисте проростає в розділах про інших: з’являються короткі вставки з його рефлексіями, він дедалі  згадує про свої деміургічні властивості, інші персонажі твору починають цікавитися його емоційним станом…

У вступі до роману Станчишин пише, що спочатку хотів створити якраз відстороненого спостерігача, але твір у добу війни, навпаки,  вимагає, якщо не єдності, то хоча б залученості, активного переживання, а не пасивного споглядання. Цю практику можна порівняти з тим, що відбувається в українській воєнній документалістиці — виникла потреба в більшому коментуванні, кадрам вже важче залишатися «голими», інакше з’являється легка можливість для ворожих маніпуляцій та брехні.

Ключове поняття роману — любити. Так називається шоста сюжетна лінія, яка існує в двох часових площинах: інтимна розмова Олекси з його загиблою на фронті Леєю; їхня терапія ще за життя Леї та її особисті переживання.

У контексті цієї сюжетної лінії любити — це те саме, що пам’ятати. Згадувати людину такою, якою вона була, або ж прикрашати, щоб зберегти лише найліпше. Навіть можна вигадати людині інше ім’я, але любов від цього не зникне.

Любить своїх персонажів і сам Станчишин, пишучи у вступі: «Можливо, деяких героїв ви не розумітимете, може, декого зневажатимете, можливо, дехто вас дратуватиме, — я не знаю. Я люблю їх усіх. У моїй професії немає поганих клієнтів, і в моїй книжці немає поганих героїв». І читати цю книгу варто людям з розвиненою емпатією, тоді кожна історія, кожен факт із життя вигаданої, але, здається, знайомої людини залишить слід у вашому серці. Ви зможете, якщо не полюбити, то хоча б зрозуміти долі тих людей, кого ми можемо бачити щодня коло себе, але не помічати з-за гулу війни.

Володимир Станчишин вірить у можливість змін під впливом чи то терапії, чи то просто уваги, розуміння та поваги, і ця віра переноситься й на читача. Хочеться одразу поговорити з тими, хто цього потребує, бо складається враження, що змінити можна якщо не все, то багато чого.

Що ж, перевірмо це.

Наталія Кош послідовно працює у жанрі роментезі для young adult — літературі, де тісно сплелися пригоди та почуття. Після дебютного роману «Загублений принц» (видавництво «Віхола»), відзначеного на конкурсі «Коронація слова», авторка повертається до знайомої території — магічних шкіл, підліткових амбіцій і перешкод, що здаються нездоланними.

Останнім часом ніша українського фентезі невпинно густішає — хоч втиснутися на полицю поряд із перекладеними книжками буває непросто, та автори впевнено напрацьовують нові оригінальні тексти. У такому просторі з’являються книги, котрі казанок жанрів не перевертають, а обережно до нього домішуються. Вони працюють зі знайомими вже сюжетами — магія, dark academy, заборонене кохання, перші випробування — і пропонують читачеві зрозумілий маршрут від непевності та сумніву до кожної наступної маленької перемоги. Ці книжки висувають на здобуття престижних нагород, «Колонію» Макса Кідрука вивчають в університетах, а автори шукають нових форм — як-от «Корчма на перехресті світів», збірка оповідань від різних письменників і письменниць. Саме такі історії формують любов до читання, що з часом лиш міцнітиме.

Роман Наталії Кош «Апельсинове зілля» добре вписується в такі рамки. Це історія про дорослішання в декораціях магічного світу, де випробування починаються значно раніше, ніж хотілося б, а помилки стають частиною шляху. Тринадцятирічний Лука готується до іспитів у магічну академію — і, звісно, провалює їх. Надто малий, надто недосвідчений, а його конкуренти старші на кілька років. Батько вирішує не морочитися й відправляє сина працювати прибиральником у таємничий заміський маєток. Тут він знайомиться з принцесою Юліанною — не ідеальною, не рожевою, а живою, різкою і трохи зухвалою, що відразу ставить Луку в незручне становище і змушує швидко подорослішати. Хоч декорації тексту натякають на середньовіччя, підлітки залишаються підлітками — принцеса одягається абияк, чхати хотіла на бали та дипломатію, а Лука до останнього не хоче визнавати своїх почуттів.

Бібліотека маєтку стає чарівним містком до світу магії — саме там хлопець готується до іспитів Академії, встигаючи й пилюку протерти, і з бешкетною принцесою посваритися. Саме тут і розгортається справжня драма — перше підліткове кохання, сварки принцеси із батьками, солодке порушення заборон — не один дорослий читач усміхнеться, згадавши власну юність.

Історії обох головних персонажів — про протест та непокору, хоч кардинально різняться виявами. Юліанна воює зі світом відкрито — вирує, кричить, тікає, обурюється. Вона не бажає бути зручною і покірною — відвідувати бали, чепуритися, як і личить панянкам її статусу, врешті, укласти політичний шлюб. Їй видається, що втрачати нічого, тож методи боротьби вибирає радикальні. Натомість Лука добре розуміє ризики — залишитися без пари зимових чобіт чи лягати спати не повечерявши, усе життя складати копійку до копійки. В його житті настав переломний момент, все або нічого, тож ступає на цей шлях обережно. Його боротьба внутрішня — мусить довести самому собі, що не прогадав, витративши ще один рік на підготовку до іспитів. Принцеса порушує правила, бо не хоче жити за чужим сценарієм, а Лука намагається їм коритися, бо не впевнений, чи знайде собі місце обхідними шляхами.

Персонажі не перевантажені складною психологією і не потребують довгих пояснень та передісторії. Вони різко, ніби похапцем, окреслені кількома мазками — старанність, впертість, зухвалість, закоханість, — і цього достатньо, щоб рухати сюжет уперед. У такому тексті герой не займається безконечним самоаналізом, а діє, помиляється і знову пробує. І ця динаміка створює відчуття руху, яке тримає увагу навіть тоді, коли фінал здається передбачуваним.

Цікаво, що для Луки навіть невеликі негаразди здаються катастрофами глобального масштабу. З точки зору дорослого, всі ці «жахіття» — тільки дрібниці, котрі потім викликатимуть теплу усмішку. Тут і криється цінність книжки для дорослого читача. Текст дозволяє відступити від ролі «всезнаючого наставника» і дозволяє поглянути на свої перепони під іншим кутом. Часом треба зняти «броню» дорослості і приголубити власну внутрішню дитину. Книга нагадує, що перші поразки, невдачі, непорозуміння й маленькі катастрофи не лише не страшні, а й необхідні — вони вчать сміливості, терпінню і вмінню радіти власним маленьким перемогам. І, можливо, саме через цей погляд на дитячі «біди» дорослий читач знову зможе відчути ту втіху першого досвіду, коли навіть найменша перемога здається велетенською, а кожна помилка — кроком до власної неповторної історії.

Найприродніше ця історія спрацює для підлітків, які тільки починають знаходити своє місце у світі. Тут підкреслені знайомі до болю страхи — не впоратися, бути «недостатнім», залишитися осторонь. Лука боїться, що не вступивши до Академії, назавжди втратить шанс стати магом і заробляти зі свого ремесла. Ба більше, тринадцять — саме той вік, коли він усе ще може стати підмайстром й опанувати іншу професію, а згаявши ще рік на підготовку до вступних іспитів, ризикує залишитися різноробочим до кінця життя. Ця ситуація дуже знайома і українським підліткам — здається, що якщо одразу після школи не вступиш до університету, шансу більше не буде. Хоч сучасні реалії пропонують роботу без вищої освіти, а gap year — час після школи для пошуку себе — вже давно став нормою в Європі та Америці, українські підлітки досі відчувають потребу мати диплом «для галочки».

Водночас книжка може знайти свого читача й серед дорослих — особливо тих, хто інколи потребує простого і зрозумілого наративу. Це схоже на повернення до знайомої забавки з дитинства: вже знаєш правила гри, але все одно отримуєш задоволення від самого процесу. До того ж, такі тексти добре працюють у періоди втоми або внутрішньої нестабільності. Коли світ здається занадто складним, проста історія з чітким рухом уперед створює відчуття порядку. «Апельсинове зілля» — книжка для моментів, коли вже варто перепочити від складних сюжетів та тем. Вона сподобається кожному, хто після важкого дня хоче перегорнути сторінку, заварити чашку улюбленого чаю і зупинитися без ризику загубити нитку оповіді. Вона не обіцяє великих одкровень, але дає щось не менш цінне — відчуття, що шлях завжди можна пройти крок за кроком знову.

Останнім часом у літературознавчому колі з’явилася погана звичка шукати всюди психологічні травми — наче кожна історія обов’язково мусить працювати, як засіб для втечі від реальності. Та іноді все набагато прозаїчніше — з’являється потреба в гарній казці, сюжет котрої не вимагає сізіфів-інтерпретологів, котрі знаходитимуть приховані сенси навіть там, де автор не вкладав нічого між рядків. Сучасна українська література дедалі частіше звертається до досвіду втрати, війни і внутрішніх зламів — дослідники навіть говорять про появу окремого типу оповіді, так званого «роману травми». Та поруч із цією тенденцією виникає й інша: попит на історії простіші за формою і м’якші інтонаційно. Торік Мія Марченко в аналітичній статті звернула увагу на такий перехід: «Українські підлітки, що живуть в умовах, коли безпека повністю зруйнувалась, зі слів моїх колег-письменників, найбільше радіють, коли у фентезі-книжках “узагалі ніхто не помирає”, а герої затишно п’ють чай на кухні й радіють життю».

Писати такі книжки — теж не обов’язково означає уникати складних тем чи мати страх «серйозності». Це радше питання ремесла й жанру. Комусь цікаво будувати складні світи і психологічні лабіринти, а комусь — створювати історії, які працюють як добре налаштований механізм: зрозуміло, чітко й без хитрих метафор. Обидва підходи мають право на існування, бо література — це не тільки про метафізичні головоломки, а й про задоволення. Та й читач не зобов’язаний підтверджувати свою готовність до літер і слів аналізом складних текстів. Книжка потрібна не тільки для того, щоб змінити життя, а й щоб провести з нею кілька приємних вечорів.

«Апельсинове зілля» — чесна книжка без претензій на універсальність чи позачасовість. Цей текст працює на свою аудиторію і робить чиєсь життя теплішим та романтичнішим. Він не претендує на статус великого фентезійного епосу й не намагається нав’язати нові правила. Зате виконує свою функцію: розповідає зрозумілу історію про дорослішання, перші поразки і маленькі перемоги, які зрештою складаються у відчуття руху вперед.