«Повернемо грьобаний світ грьобаним людям», або за що піднімають революцію в «Механічному піаніно». Рецензія на антиутопію «Механічне піаніно» Курта Воннеґута

Одне з ключових питань нашого сьогодення — «Чи зможуть технології повністю замінити деякі професії?». Та цікаво, що насправді воно почало хвилювати людей ще задовго до тієї хвилини, у яку ви читаєте цю рецензію. Працюючи в компанії General Electric після служби в армії під час Другої світової війни, американський письменник Курт Воннеґут спостерігає, як автоматизація прогресує і впливає на суспільство. Як наслідок, проблему заміни людської праці машинною він розглянув у своєму дебютному антиутопійному романі «Механічне піаніно» (1952), що 2025 року вийшов українською в перекладі Тетяни Некряч у видавництві «Вавилонська бібліотека».

Задум Воннеґута чимось схожий на концепцію роману «Який чудесний світ новий» Олдоса Гакслі: аби зберегти «утопійне» людське буття, сенс якого насправді зведений до жалюгідної примітивності, суспільство позбавляють індивідуальності й свободи думки. У темі дегуманізації через технології і критиці технократії «Механічне піаніно» перегукується з романом Філіпа К. Діка «Чи мріють андроїди про електричних овець?». Але якщо твір Воннеґута розмірковує, нащо потрібна людина, якщо прилади працюють краще за неї, «Чи мріють андроїди…» запитують, чи має людина право знищувати машини, якщо вони теж наділені почуттями.

Дебют із «Механічним піаніно» приніс авторові світове визнання, хоча й не здобув нагород. Рецензенти того часу позитивно оцінили книжку, зокрема, редактор антології наукової фантастики Ґрофф Конклін у журналі Galaxy Science Fiction назвав її «їдкою, живою і стриманою антиутопією». Редакція журналу The Magazine of Fantasy & Science Fiction включила роман до свого списку «Найкращі твори року», описавши його як «людяний, сатиричний і захопливий; [на той час] найуспішніша спроба поєднати наукову фантастику з серйозним “прямим” романом».

У Сполучених Штатах майбутнього після Третьої світової війни майже всю роботу виконують машини. Вони не мають емоцій чи негараздів, що могли б відбитися на якості виготовленої ними продукції, тож працюють у рази краще за людей — чутливих і недолугих. Мати владу над технологіями можуть ті, хто на них знається, тож елітою в Америці стають інженери й менеджери.

Долучитися до вершків суспільства можна, якщо у вас високий рівень айк’ю, ви успішно склали тест на виявлення здібностей, що визначає, чи достойні ви університету, закінчили ЗВО й у підсумку навчання отримали добрі показники у «Профілі придатності» — документі про навички й силу особистості. І всі ці якості оцінює, звісно ж, машина. В іншому разі вибір щодо майбутнього у вас невеликий: корпус реконструкцій і рекламацій (або, як вони самі себе проголосили, «роботяги репані»), що опікується ремісничими й простими завданнями, або армія.

Уся особиста інформація про людину зберігається в її перфорованій картці, яку теж опрацьовують машини — а отже, шансу обійти систему й влаштуватися на роботу з невідповідними до посади показниками немає. За ідеєю, люди мають насолоджуватися життям, оскільки всю тяжку роботу за них виконують машини, та з відсутністю справ і можливості кар’єрного зростання американці втрачають почуття власної гідності й тільки більше страждають.

Головний герой «Механічного піаніно», керівник заводу міста Іліон і член інженерської еліти доктор Пол Протеус, раптом усвідомлює, що його цінності суперечать системі, частинкою якої він був (чи намагався бути) усе життя. Що людина може бути цінною і шанованою, попри свої недосконалості, що вона може вільно конкурувати з машинами й багато в чому їх перемагати. Але довести підпорядкованому ідеології суспільству думку, що суперечить ідеології, — завдання не з простих.

Уже в ній Воннеґут іронізує: машина з легкістю може замінити людину. Механічне піаніно — інструмент, на якому може грати людина, і водночас пристрій, що грає сам собою. Тільки закинь у нього монетку — і живий маестро стає непотрібним. Та з цим незгоден, мабуть, найбільший бунтівник книжки, друг Пола, колишній інженер Ед Фіннерті. В одному з епізодів він завзято грає на піаніно, ніби виборюючи контроль у машин.

Усе своє життя Пол був бітом у системі автоматизації людського життя, яку фактично започаткував його батько. Усе життя Протеус-молодший прагнув дізнатися те, що знав його старший родич, — як це: належати й вірити. І половина цього життя пішла на те, щоб Пол усвідомив, що намагався знайти належність не там, де треба.

Головний герой мав будинок, гроші, репутацію, дружину, можливість професійного розвитку, та ніколи не мав індивідуальності. Шансу вчинити бодай найменшу підступність, хоча б збрехати всупереч системі. Бо будь-який непередбачений алгоритмом крок убік може повалити весь ідеологічний лад, який дбайливо оберігають усі інші інженери й менеджери.

Водночас вони — можна сказати, пусті оболонки, сенс існування яких полягає лише в тому, щоб бути частиною алгоритму великої технократичної системи й продовжувати вести її вперед. Хай якою б обдарованою і корисною на своїй посаді була людина, якщо вона раптом у чомусь не погоджується із системою, вона стає нулем — втрачає роботу, а разом з тим і пакет забезпечення, і домівку, і статус. У цьому переконуємося на прикладі Пола.

До речі, щодо пакету забезпечення — це універсальна річ, сформована платіжними машинами, що виділяється кожному громадянинові й включає будинок, усе його наповнення й будь-які речі чи пристрої, потрібні людині та її родині. Завдяки цьому американці більше не роблять імпульсивних покупок, перестають бути непередбачуваними у тому, до чого мають попит, і разом з тим не розхитують економіку й промисловість. З одного боку, влада дбає про економіку й рівномірне забезпечення громадян усім необхідним, та з іншого — люди не мають навіть елементарної можливості розпоряджатися власними грошима.

Незастраховані від безробіття й самі інженери, які не зупиняються в прогресі й продовжують винаходити нові й нові машини. Іронія в тому, що прогресуючи, вони поступово створюють пристрої та автомати, які спокійно замінюють їх же в професійних обов’язках. Так, невгамовний і креативний винахідник Бад Калгун, колишній керівник нафтового терміналу в Іліоні, втрачає роботу разом із 71 іншим працівником, коли створює один-єдиний прилад, здатний повністю замінити кілька спеціальностей. Як наслідок, позиція Бада стає непридатною для людей, кадрові машини поступово переформатовують на новий лад, і в минулому блискучий інженер стає нікому непотрібним.

Цікаво, що нові прилади здебільшого збирають для того, щоб вони виконували тяжку фізичну або розумову роботу. А «дурна робота так і залишається дурною», не даючи людям підніматися кар’єрними сходинками, набувати впевненості й захоплюватися власними виключними навичками й здібностями.

Водночас, як запевняє Пола старий машиніст на пенсії, коли вони разом їдуть на абсолютно механізованому поїзді, машинна праця має перевагу над людською в кількості, та аж ніяк не в якості. Прилади не мають здатності відчувати, піклуватися, приділяти увагу — у їхньому алгоритмі це не закладено. Інакше, як, імовірно, вважають владні кола, машини б стали такими ж слабкими й недолугими, як люди, — а навіщо технологіям деградувати? Та разом із цим прилади не можуть дати тепло й турботу, наприклад, до клієнтів. Можливо, саме через цей недолік машин на своїх посадах збереглися офіціанти, кухарі й представники схожих спеціальностей.

Те, що індивідуальність у колах інженерів не схвалюють, помітно й у репліках героїв. Чітка, ніби створена ШІ фраза, позбавлена емоцій і націлена на конкретну мету: підвищення, зваблення, захоплення уваги тощо, точно належить інженеру чи менеджеру. І це не сильно впадає в око, поки читач(-ка) не добирається до реплік когось із, наприклад, «роботяг репаних». Жаргонізми, емоції (десь навіть безпричинна агресія), сарказм — ось це по-нашому, по-людськи.

Разом із працею американці ніби механізували й власні почуття: вони не відчувають жалю до кицьки, яку вбиває електричний струм, не здатні милуватися звичайним паперовим корабликом, який несе потоком води із чергового розбитого гідранта… На автоматі лунає фраза «Я люблю тебе» від Пола до його коханої Аніти й навпаки. Ці слова не про почуття, а про скупе підтвердження їхнього спільного статусу — інженер і його дружина.

Машини пробралися й у домівки американців — посудомийки, що самі миють і вивантажують за кілька секунд посуд, пральні машини, що самі перуть і вивантажують за кілька секунд речі, духові шафи, що самі розігрівають їжу за графіком харчування власників протягом кількох секунд… Якщо й хатні справи виконують машини, та ще й так швидко, куди ж тоді квапляться люди, спитаєте ви. «Жити! — відповість система. — Насолоджуватися життям!» Щоправда, з насолод у людей — хіба перегляд тих самих каналів по телевізору й інші прекрасні види прокрастинації. Бо обридне так жити весь час, як нема альтернативи.

Паралельно з основною історією про Пола та його кар’єрні й революційні пригоди читаємо про дипломатичний тур держпрацівника доктора Гальярда та шаха Братпуру — правителя вигаданої країни, який приїхав у Штати подивитися на «переваги» політики автоматизації. Його погляд — перспектива члена суспільства, у якому людина цінна передусім як працівник, ремісник або воїн, що відкриває абсолютно нове ставлення до устрою Штатів у «Механічному піаніно».

Коментарі Братпуру, які сумлінно перекладає англійською його супутник і племінник Хашдрар Міазма, іронічно висміюють безглузду систему, у якій людина нічого не важить. Громадян США шах безкінечно називає рабами, незалежно від того, хто перед ним: інженер чи «пересічна» людина. У його країні існують тільки еліта й раби, хоча, найімовірніше, там раби відіграють бодай якусь роль і причетні до роботи. В Америці натомість машини усунули більшість людей від праці, через що вони здаються зайвими. Вони не раби, але й не вільні. Вони перебувають десь поза життям.

З плином часу меседжі технократичної пропаганди залишаються сталими: машини зробили людське життя кращим і легшим, інженери й менеджери працюють на благо суспільства… Лише з’являються нові формати для їхньої подачі: від урочистих промов до мініп’єс, — кожен з яких до сліз розчулює еліту. Її представники ніби живуть у казці й повністю ігнорують потреби народу, його протести й публічні мітинги, натомість продовжують просувати думку про автоматизований рай.

Попри вигадану владою утопійну картинку життя в США, насправді ж «пересічні» люди глибоко нещасні. Інженери й менеджери забрали в них найбільшу цінність — відчуття потрібності й корисності, а відповідно, і відчуття самоповаги. Тепер людина не може похвалитися навичками роботи руками — навіщо, коли машини роблять це куди швидше й краще? Тепер нікого не цікавить її внутрішній світ, тим паче емоції і слабкості. Людину оцінюють за принципом «скажи мені свій рівень айк’ю — і я скажу, хто ти». Хоча ні, не кажи — спитаю в кадрового апарату.

Якщо ж хтось відкрито вважає таке життя абсурдним, він неодмінно стає саботажником. За ним призначається контроль, його ловить поліція, позбавляє страхування, майна, посади — усього — і саджає за антисаботажними законами. Фішка в тому, що в післявоєнному світі без війни війна таки йде — між ідеологіями. «Бунтарі» поступово вчаться обходити охоронців закону, збільшують кількість своїх прихильників і піднімають боротьбу за повернення власної гідності.

Ось тут уже неможливо додати «штучний» у заголовку, бо революція в «Механічному піаніно» цілком реальна й дуже нищівна. Її перебіг чудово описує сам Курт Воннеґут, тож дослідимо, чому вона, як і для чого.

Рушіями бунту проти машин — а саме до них мають претензії учасники революції — виступає Товариство сорочок з духами — таємна організація людей з різними рівнями айк’ю, різними посадами й різними позиціями в загальній ієрархії. Що ж це, власне, за назва така чудернацька?

Чисто теоретично революція мала одну мету — повернути людям гідність і владу над машинами. Та фактично кожний із чотирьох її очільників прагнув чогось свого. Для священника Лешера боротьба стала моральним актом, етичним протестом проти несправедливості системи, кастовості технократії та аморальності. Інженером-нонконформістом Едом Фіннерті рухало бунтарське бажання сколихнути систему, можливо, налякати й укотре довести: я не з вами і я вільний. Ідеолог Людвіґ фон Нойман, який опікувався написанням пропагандистського листа, захищав природне право людини на недосконалість, сентиментальність, слабкість. А головний герой Пол Протеус, обличчя революції, шукав сенс і автономію людського життя у світі, де він — маленький гвинтик великої системи.

Прогрес не можна назвати точно позитивним або точно негативним явищем. Важливо, як люди пристосовуються до змін і чи не зловживають ними. Бачити, якими будуть наслідки, можливо тільки експериментуючи — так роблять і герої «Механічного піаніно», конструюючи нові прилади або піднімаючи революцію. Ясно те, що світ не стоятиме на місці. Бо, як пише Воннеґут: «Надто цікаво робити зміни».

1. Чи була революція Товариства сорочок з духами приречена від початку?
2. Пол наприкінці висловлює думку, що не варто позбуватися геть усіх машин. То яких тоді варто, а які краще залишити?
3. Чи ми можемо сказати, що в нашому світі наразі люди стають зайвими через стрімкий розвиток технологій, зокрема ШІ?
4. Які шанси, що наше майбутнє з розвитком роботів і ШІ стане схожим на світоустрій у «Механічному піаніно»?
5. Чи справедлива думка шаха Братпуру, що в романній версії США немає різниці між рабами й вільними людьми? Чому?
6. Який момент у романі показує найбільше зіткнення людської індивідуальності з бездушною механікою?
7. Чи мають моральне право ті, хто відчуває себе «зайвими», на насильницький бунт?
8. Чи може революція привести до справжньої свободи, чи лише до нового рабства?
9. Чи можна поєднувати людську працю з машинною, водночас не применшуючи значення людини?
10. Чому після знищення машин під час революції люди почали створювати їх наново?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.