«Незручні. Відчайдушні. Виродки» — книга письменниці, сценаристки, кінорежисерки Ольги Войтенко, що вийшла 2024 року. Раніше авторка написала фентезійну трилогію для підлітків «У світлі світляків», яку високо оцінили за висвітлене питання залежності від технологій та важливості особистих взаємин, а також книгу для дітей «Кожна грудочка землі» — спосіб розповісти найменшим про сучасні воєнні реалії. Окрім цього, Ольга здобула відзнаку «Коронації слова» за сценарій «Тимош. Хлопчик, який ніколи не зачісувався» та стала співавторкою сценарію фільму «Уроки української».
У «Незручних. Відчайдушних. Виродках» історія подається нестандартно — через уривки 13 щоденників — 13 розповідей, 13 різних поглядів учнів та вчителів приморської мистецької школи. Це книга передусім для підлітків і про підлітків, але водночас і для всіх, хто хоче зрозуміти, як часом почуваються ті, хто дорослішає у світі, що не завжди готовий їх прийняти. Вона підіймає теми толерантності, «інакшості», підліткового кохання, батьківства та ще безліч інших гострих і актуальних питань, про які далі в рецензії.
Персонажі спочатку можуть здатися непростими для сприйняття, зокрема через складні імена та прізвиська, іноді виникає природне запитання: «Хто це?», і необхідно поєднати шматочки інформації, аби зрозуміти. У 300 сторінок книги вміщено багато сюжетних ліній: розвиток романтичних стосунків між Ендером та Вишнею, Маркелем і Христиною, Дев’ятим та Лєрою, Джейкобом та Еммою. Окрім того, кожен із них має свої проблеми. А ще тут є Смарт, Антон, Май, про яких взагалі майже нічого не відомо. Важливий елемент, що зв’язує усіх героїв на початку, — закриття школи — стає двигуном історії, хоча й не описаний повністю до фіналу.
Конфлікт між особистістю та суспільством
Маленьке приморське містечко, в якому розгортаються події, можна сприймати як метафору традиційного, консервативного суспільства. Його мешканці не розуміють учнів арттерапевтичної школи, сприймаючи їх як «виродків» і небезпечних бунтівників. Хтось із них постійно в навушниках, пише музику і міксує треки; хтось із камерою в руках, за якою ніколи не видно обличчя; хтось створює та публікує комікси. Вони малюють не лише в зошитах, а й на стінах, мають купу пірсингів, рожеве волосся чи дреди.
«Що вони знають про нас? Що вони знають про те, що ми любимо? Про те, чим насправді займаємось? Що нас цікавить? Про те, що нам болить? Що нас хвилює? Нічого! І найбільша фігня в тому, що навіть не намагаються дізнатися — вони просто собі вирішили, що й так усе знають: і оце от «усе» сходиться лише до того, що вони більше прожили і “мають досвід”, а ми — малі інтернет-залежні наркомани з пустими головами…»
Звісно ж, такі підлітки лякають жителів міста. Будь-яка форма протесту чи самовираження викликає агресію, а влада прагне позбутися всього, що порушує комфортний порядок речей. Єдиним місцем, де підлітки можуть бути собою, стає школа — простір, де їх не засуджують за «незручність». Директор роками підбирав учнів, які не знайшли свого місця у звичайних навчальних закладах: дітей із розладами аутистичного спектра, аутсайдерів, диваків, складних підлітків з інтернатів, інших шкіл чи міст. Це єдина школа, яка має команду тьюторів, гуртожиток і свою територію. Тут можна замість алгебри обрати історію мистецтв, а кількість мистецьких дисциплін, які вивчають учні, сягає двадцяти чотирьох.
Один із головних меседжів книги — бути собою, говорити вільно, творити та жити так, як хочеться. Не боятися проявляти власне «я». Здавалося б, ці істини лежать на поверхні, але чому ми так часто про них забуваємо?
Молодь як рушій змін
Світ завжди рухають уперед ті, хто відмовляється мовчати. У романі «Незручні. Відчайдушні. Виродки» саме учні стають головною силою, яка кидає виклик несправедливості. Директор відмовляється зарахувати сина мера, винного у смертельній ДТП, тож школу прагнуть якомога швидше «прикрити». Закриття означає знищення спільноти, в якій підлітки нарешті знайшли своє місце. Їхня зброя — творчість, їхній бунт — мистецтво. Вночі на стінах з’являються обличчя борців за свободу — Махатми Ганді, Мартіна Лютера Кінга, Василя Стуса, Георгія Гонгадзе, Миколи Хвильового. У темних провулках розгортається невидима війна: групи підлітків перетворюють місто на полотно для своїх ідей, графіті стають голосами, які не можна заглушити. Вони діють ризиковано, але продумано — у кожного є своя роль. Хакерка, стратег, художник, режисер, журналіст — команда, яку не можна зупинити. Молодь, яку вважали несерйозною, небезпечною, неконтрольованою, виявляється єдиними, хто має сміливість боротися. Самі ж вони себе порівнюють із митцями «Розстріляного відродження».
«Я тепер тут не головний. Тільки цим малим відморозкам я можу довірити свою школу і бути впевненим у тому, що вони її втримають».
Домашнє насильство
Дім — це місце, де має бути безпечно. Але що, коли він стає пасткою? Клімт знає відповідь на це запитання. Його справжнє ім’я — Костя, але ж він найкращий художник у школі, тож бути Костею, напевно, надто просто і буденно, а от Клімт — інша справа. Як і його знаменитий тезка Густав Клімт, він не хоче вписуватися в запропоновані рамки. Тож Клімт — це не просто псевдонім, це заява. Це вибір на користь мистецтва, яке не ховається, а кидає виклик.
Але вдома він не художник, не творець, не Клімт. Удома він — син, який має мовчати, не суперечити, бути таким, як треба. Костя знає, як це — заходити додому і відчувати не тепло, а страх. Хлопець живе за правилами, які не вибирав: приходити додому непомітно, не дивитися зайвий раз у бік батька, не давати приводу для вибуху. Але привід завжди знайдеться, й один із вечорів стає переломним. Клімт повертається додому, не змивши макіяж. Без спроб сховатися, без страху, що його помітять. Це його маленький акт свободи. Удар за ударом, батько вибиває з нього «неприпустиме». Розмазує помаду разом із кров’ю, залишає синці на обличчі та зап’ястях. Немовби силою можна стерти те, що йому не подобається. Немовби можна зламати того, хто не вписується у звичну картину.
Рідного дому більше не існує. Клімт переїжджає до друга, у нову сім’ю, але чи так просто навчитися жити по-іншому? Тут запитують, як він почувається. Тут ведуть у магазин за новими речами, ніби це звичайний день. Тут можна просто зайти на кухню, не боячись почути крик. Та замість полегшення приходить розгубленість.
До чого легше звикнути: до болю чи до турботи? Чому життя у страху здається звичнішим, ніж життя у спокої? Домашнє насильство у романі — це не просто фізичні удари, це спроба стерти особистість, вкласти її у зручні рамки, зробити «як треба». І навіть коли жертва виривається, минуле не відпускає одразу. Клімт утік. Але скільки тих, хто досі мовчить, бо знає: наступного разу може бути гірше?
Життя з РАС
Люди, які мислять інакше, часто залишаються непочутими. Тихий, Маркель, Дев’ятий — вони живуть у світі, де емоції складніші, ніж здається, а спілкування — це не просто слова, а цілі схеми, символи, образи. Для більшості суспільства розлади аутистичного спектра — це мовчання, відстороненість, дивакуватість. Але для них це інший спосіб відчувати світ. Вони не вміють брехати, не розуміють підтекстів, не люблять несподіванок. А ще — відчувають набагато більше, ніж можуть висловити.
«Всі думають, що люди з РАС нічого не відчувають. Насправді ж ми відчуваємо багато. Забагато. Більше, ніж можемо витримати».
Більшість людей спілкується інтуїтивно, легко зчитує невербальні знаки. Але для когось це неочевидно. Комусь довелося вчитися розпізнавати емоції по міміці, рухах, голосу роками. Маркель розуміє світ через малюнки. Він аналізує людські почуття, розкладає їх на схеми. Так, як інші вчаться математики. Тихий не любить несподіванок. Не переносить, коли його торкаються. Для нього важливо знати, що буде далі, що на нього чекає. Для Тихого особисті кордони — це кордони, які порушувати не можна взагалі. Коли хтось намагається їх зламати, усе всередині сигналізує: «Небезпека!» І світ перетворюється на хаос, у якому єдиний вихід — закритися, закричати, зникнути.
В українській сучасній літературі книги, що висвітлюють досвід аутистичних персонажів, практично відсутні. «Незручні. Відчайдушні. Виродки» займають цю нішу та відкривають читачам світ РАС так, як його бачать самі люди з РАС. Водночас, в Україні діють проєкти на кшталт «Дитина з майбутнім», Happy Today, які допомагають краще зрозуміти людей із особливостями розвитку та інтегрувати їх у суспільство.
Проблема вибору та криза дорослішання
Підлітковий вік — це період сумнівів, бунту та постійного пошуку себе. Маркель опиняється в ситуації, знайомій багатьом підліткам: його змушують ухвалювати рішення, що нібито визначить усе його життя, тоді як він сам ще не готовий до такої визначеності. Суспільство накладає на підлітків величезний тиск: вони мають обрати «правильний» університет, побудувати «успішну» кар’єру, відповідати загальноприйнятим нормам. Нав’язані очікування не відповідають прагненням Маркеля і його бажанням. Його відштовхує ідея вступати в університет і слідувати стандартним життєвим шляхом (освіта, кар’єра, сім’я). Для нього важливо не потрапити в систему, де він буде змушений жити так, як це «нормально», згідно з батьковими уявленнями про успіх.
«Ти не в Америці, і тут не окей кілька років після випуску працювати в забігайлівці!»
Маркель розуміє, що для батька і для більшості людей у світі це — норма. Суспільство вимагає, щоб підлітки після школи відразу йшли до університету, щоби будували кар’єру, отримували стабільний дохід і не збивалися з наміченого шляху. Та замість того щоб жити за чужими стандартами, хлопець воліє сам вирішувати, чим йому займатися. Він хоче віддати себе творчості, бути чесним із самим собою і жити так, як відчуває серце. Навіть якщо це означає ступити на шлях без чітких гарантій і стабільності, але йому лише 16, а «коли тобі 16 — ти живеш у пітьмі. Ніхто ні чорта не розуміє, і ти сам себе ні чорта не розумієш, але відчайдушно намагаєшся це приховати».
«Незручні. Відчайдушні. Виродки» — це не просто підліткова проза, а книга, що торкається важливих соціальних тем. Вона говорить про прийняття інакшості, проблему насильства в родинах, боротьбу молоді за свої права та цінності. Роман не пропонує готових відповідей, а змушує замислитися: як суспільство ставиться до тих, хто не вписується у загальноприйняті норми? Чи справді мистецтво може бути формою боротьби? І чи можна змінити систему, якщо не мовчати?
Ця книга — голос тих, кого не чують. Вона про всіх, хто бодай раз відчував себе зайвим. І про те, що знайти своє місце у світі — можливо.
