Наталя Кош — сучасна українська письменниця, яка працює в жанрі фентезі. Її дебютний роман «Загублений принц», виданий у «Віхолі», став одним із найобговорюваніших підліткових фентезі минулого року і здобув прихильність десятків книжкових клубів по всій країні. Наступна книга авторки — «Апельсинове зілля» — готується до виходу у видавництві Readberry і є очікуваною новинкою в жанрі козі-фентезі.
До роботи з великими текстами Наталя прийшла через фанфікшн і копірайтинг — досвід, який суттєво вплинув на її авторський підхід. У розмові вона згадує про свій шлях у літературі, розповідає про внутрішнього читача, написання нового роману «Апельсинове зілля» й баланс між творчістю та медійністю.
Формування авторського підходу
Однозначно, я дуже багато навчилася саме з фанфіків — і це стало для мене несподіваним відкриттям, коли я прийшла у видавничу справу як авторка. Публікація фанфіків — це фактично електронний самвидав: ти одночасно й автор, і редактор, і маркетолог, і модератор коментарів. Саме цей досвід навчив мене спокійніше реагувати на негативні відгуки — я розумію, що це просто справа смаку. Також я усвідомила, що читачі швидко забувають і про текст, і про автора, якщо їм про себе не нагадувати.
З копірайтингом теж цікава ситуація. Коли я починала, то фактично робила те, що тепер робить ChatGPT. Я дуже рада, що створили всі ці нейромережі, бо то була дурна робота. Я пропрацювала в такому режимі менше ніж рік, але цей досвід допоміг мені усвідомити: я не зможу писати те, що мені не подобається. Від цього дуже швидко вигораєш, і в цьому немає ніякого сенсу. Тепер я переношу цей досвід на свою творчість і дуже чутливо вибираю теми — пишу лише про те, що мені справді «горить».
Водночас ні фанфікшн, ні копірайтинг не дають повного розуміння того, як працює текст. Саме під час навчання я побачила свої помилки й розібралася в структурі. Моєю улюбленою дисципліною в університеті були «Логічні методи аналізу тексту» — я досі обожнюю цей предмет. А ще університет дав розуміння видавничої галузі, і, коли ми працювали над першою книжкою з «Віхолою», я часто ловила себе на думці: «Я це вже знаю, ми це проходили».
Читати, щоб писати
Якщо знаходжу цікавий спосіб подання чи роботи з текстом, обов’язково пробую його на практиці — не завжди в книжках, інколи у фанфіках, щоб зрозуміти, чи працює це для мене. Колись мене дуже захопила «Шістка воронів» Лі Бардуґо, я тоді буквально відкрила для себе, що можна писати з кількох поглядів і робити це динамічно й цікаво. І, звісно, захотіла спробувати сама.
Проте зараз я стала набагато прискіпливішою до того, що читаю. Минулого року я проковтнула десь 75 книжок, але часто наштовхувалася на те, що йшло важко або взагалі не подобалося. Тому тепер ретельніше формую список, хоча іноді свідомо беру щось поза зоною комфорту. Наприклад, «Планктон» Кирила Половінка — це зовсім не мій жанр, я писала б таку історію інакше, та рада, що прочитала її. Навряд чи я скоро знову візьмуся за український реалізм, але такі експерименти розширюють погляд на творчі інструменти.
Зрештою я завжди повертаюся до фентезі. Це мій спосіб відпочивати й водночас досліджувати ринок. Навіть магічний реалізм я сприймаю як частину фентезі.
Внутрішній читач — головний редактор тексту
Рішення про те, що варто залишити в тексті, а що прибрати, завжди формується з поєднання різних факторів і залежить від конкретного моменту в історії. Інколи це суто технічний підхід: я викреслюю речення чи сцену, бо вони не відповідають характеру персонажа, а інколи відчуваю певну нелогічність, яку навіть важко пояснити словами: мені просто не подобається, і все. Головне правило — у тексті не має бути води. Якщо я відчуваю, що мені стає нудно, поки я це пишу чи перечитую, то я на сто відсотків упевнена: буде нудно і моїм бетам, і майбутнім читачам. Я цілком покладаюся на власний смак, і саме це дозволяє мені працювати в радість.
Мій внутрішній читач — це, власне, і є мої смаки. Оскільки я досі читаю переважно перекладну літературу, мій орієнтир — це світові бестселери з високим рейтингом на Goodreads. Мій смак формується саме на таких текстах, я тягнуся до цієї планки.
«Шрек», Робін Гобб і Різдвяне диво: як варилося «Апельсинове зілля»
Початкова точка «Апельсинового зілля» насправді загубилася десь у 2018 чи 2019 році. У мене був старий зошит, куди я записувала ідеї, і цей концепт чекав свого часу дуже довго. Я вже навіть не згадаю, що саме тоді стало тригером, але після «Загубленого принца» виникло гостре бажання написати щось значно коротше, веселіше й затишніше. На це вплинуло і спостереження за ринком. Я ходила на літературні події, зокрема «Книжкову країну», слухала видавців і бачила, що формується тренд на затишне фентезі. Тоді я подумала, що варто спробувати застрибнути на цю хвилю, і виявилося, що стара ідея ідеально підходить під цей формат.
Проте для того, щоб сісти за план, мені обов’язково потрібно розуміти шлях із точки А в точку Б. У мене була зав’язка, але я абсолютно не знала, чим усе закінчиться. Розв’язка прийшла раптово на Різдво. Я просто відпочивала, дивилася «Шрека» та ще один мультик (не буду казати назву, бо це суцільний спойлер), і в якийсь момент у голові теленькнув той самий дзвіночок. Після цього все пішло-поїхало: склала план і взялася за рукопис.
Окремою фішкою книги став формат: головний герой, уже зрілий, коментує події своєї молодості. На такий прийом мене надихнула Робін Гобб і її трилогія «Убивці». Звісно, в неї коментарі значно серйозніші й розлогіші, а я адаптувала це під свій стиль — зробила їх стислими та іронічними.
Експерименти з жанром
Я не вважаю, що «Апельсинове зілля» кардинально відрізняється від «Загубленого принца», хоча мені приємно, якщо воно так сприймається, — отже, я впоралася зі своїм завданням. У новій книзі справді більше іронії та жартів, а конфлікти значно простіші. Якщо раніше це була боротьба за державу й визнання на високому рівні, то тепер історія більш побутова: герой намагається вступити в університет. Це теж про визнання, але ближче і зрозуміліше кожному. Відповідно, і сама історія вийшла легшою — і за обсягом, і за поданням. Для мене це був свідомий крок, я не хочу залишатися в одному піджанрі фентезі, бо це швидко набридає. Спочатку я написала пригодницько-політичну історію, тепер — романтично-затишну і хочу рухатися ще далі. Уже маю готовий рукопис урбан-роментезі про Запоріжжя.
Як особистий досвід формує взаємини персонажів
Мені хочеться вірити, що я не списую персонажів із реальних людей і не використовую конкретні життєві історії. Але правда в тому, що будь-який автор усе одно вкладає в текст власний досвід, я — не виняток. Останні роки я значно більше спілкуюся зі своїм братом: відколи він переїхав до Києва, ми бачимося майже щотижня, і він став важливою частиною мого життя. Йому щойно виповнилося 16, і мені просто цікаво спостерігати за ним, взаємодіяти, пізнавати динаміку дорослішання. Власне, ці взаємини підсвідомо перенеслися й на стосунки головного героя з його рідними. Я не можу написати це по-іншому, бо маю саме такий досвід взаємодії. Це не буквальне списування, але відчуття з власного досвіду з’являються в тексті самі собою.
З батьками вийшла ще цікавіша історія. Якось мама запитала, чому в усіх моїх текстах герої мають складні або нещасливі стосунки з родиною. І я тоді жартома пообіцяла: напишу історію, де буде нормальна, здорова сім’я. Так і вийшло, що в Луки в «Апельсиновому зіллі» нарешті повна і здорова родина. Для жанру янґедалт це справді рідкісна подія, але тепер у моєму фентезі є місце не лише для магії, а й для адекватних сімейних стосунків.
Переосмислення жіночих ролей у фентезійних історіях
Персонажі без внутрішніх та зовнішніх конфліктів просто не цікаві читачеві, тому певна мораль й актуальні питання є в будь-якій книжці, незалежно від жанру. В «Апельсиновому зіллі» такий конфлікт закладений в образі проклятої принцеси — другої головної героїні історії. Але якщо в «Загубленому принці» Аніта була дещо самотньою у своїй ролі та йшла шляхом «я можу бути нарівні з чоловіками», то в новій книзі акцент інший. Тут мова про те, що жінки можуть бути ким завгодно. Це про свободу вибору, і саме на цьому зав’язаний великий конфлікт героїні — принцеси Юліанни, який зачіпає і самого Луку.
До співпраці з видавництвом і відгуку Катерини Пекур я взагалі не сприймала свої тексти як феміністичні. Для мене це радше нормальний порядок речей. Якщо він порушується — це просто конфлікт для історії, і він мені цікавий як сюжетний інструмент. Можливо, старше покоління читає в цьому фемінізм, але для мене це радше базове уявлення про те, як має бути. Я інакше просто не пишу.
Амбітні цілі та реалії видавничого ринку
Коли я готувала інформацію для своєї сторінки на сайті видавництва «Віхола», то, мабуть, трохи погарячкувала й поставила собі амбітну ціль — десять книг до тридцяти років. Але важливо уточнити: я мала на увазі саме написати десять рукописів, а не видати десять книжок. Це різні речі, і я добре розумію темпи видавничого ринку — це доволі неспішний процес. Можливо, Андрій Кокотюха й може працювати в такому режимі, але точно не я. Наразі одна моя книга вже видана, «Апельсинове зілля» найближчим часом вийде друком, а третій рукопис перебуває на розгляді у видавництві й має хороші шанси на публікацію. Загалом маю приблизно шість-сім готових рукописів, тож до цілі залишилося не так уже й багато.
Щодо міжнародного ринку, то на момент виходу першої книги це була радше мрія, ніж реальний план. Я тоді не бачила конкретних шляхів і не до кінця розуміла, як працює видавнича сфера зсередини. За рік після виходу «Загубленого принца» я вже побачила кілька потенційних маршрутів, але водночас усвідомила і свої прогалини — зокрема недостатній рівень англійської. Вона потрібна для участі в міжнародних програмах і конкурсах або для того, щоб писати й просуватися англійською напряму. Інший шлях — стати настільки популярною письменницею в Україні, щоб тебе почали перекладати як жанрову авторку, як це відбувається зараз з Андрієм Сем’янковим («Танці з кістками») чи Ілларіоном Павлюком («Я бачу, вас цікавить пітьма»). Конкретного плану в мене поки немає, але я не відмовляюся від цієї мети. Можливо, після другої чи третьої книги відчиняться нові двері.
Нині ж я точно знаю одне: хочу залишатися у фентезі. Максимум, куди я готова відійти, — це магічний реалізм.
Ціна присутності в соцмережах для сучасного письменника
Медійність автора сьогодні однозначно працює, ми бачимо це на прикладах великого успіху, як-от у Катерини Самойленко. Соцмережі та навіть танці в тіктоці дають реальний результат. Для дебютантів це особливо важливо, бо напряму впливає на передзамовлення та перші продажі. Але водночас це дуже енергозатратний шлях. Якби у мене було більше вільного часу, я, можливо, приділяла б соцмережам більше уваги. Але чесно зізнаюся: я не люблю робити фото, відео та створювати контент — цього треба вчитися. Я розумію, що якщо зараз порину в медійність, то витрачені зусилля можуть бути непропорційні результату.
Я намагалася вести телеграм-канал на щоденній основі й протрималася так десь рік. Зараз також пробую робити регулярні пости в телеграмі, з’являтися в тредсі й не запускати інстаграм. Останній залишається основним джерелом комунікації, бо саме там більшість аудиторії, але мені все одно не вистачає ресурсу на той формат контенту, який зараз популярний.
Водночас я дуже добре бачу, як працює офлайн. Книжкові клуби суттєво впливають на продажі — я це відчула, коли «Загубленого принца» активно вибирали для читання. Те саме з фестивалями, презентаціями, зустрічами з читачами. Є загальний тренд на повернення в офлайн, потреба в живій присутності й досвіді. Мій тур на підтримку першої книги це підтвердив: я вперше наживо познайомилася з багатьма людьми, з якими до цього спілкувалася тільки онлайн, і залучила нових читачів. Тому офлайн для мене — надзвичайно важливий інструмент, який допомагає зробити історії ближчими й реальнішими.
«Апельсинове зілля» — безпечний простір для релаксу
Мені б передусім хотілося, щоб люди отримали теплі, затишні емоції. Можливо, це звучить як тавтологія, але головне — щоб читачі залишали цю історію з гарним настроєм і відчуттям, що вони справді класно провели час. Я хочу, щоб моє ім’я запам’ятали як авторки, з якою можна приємно відпочити. Мої книжки не будуть надто «вантажити» — вони логічні, приємні, і в них завжди знайдеться щось цікавеньке та прикольне. Це література для релаксу після важкого дня, коли хочеться просто розслабитися.
І ще важливий момент: мені хочеться, щоб мої історії стали для жінок безпечним простором, де вони можуть бути ким завгодно. Коли ви закриваєте «Апельсинове зілля», я хотіла б, щоб у вас залишалося саме це відчуття внутрішньої свободи та затишку.
