Регата без переможця. Рецензія на роман Володимира Станчишина «Човни»

Хоч за першою освітою Володимир Станчишин — вчитель інформатики, а за другою — психотерапевт, все життя його вело до літератури. У 2019 році він разом з Катериною Ковалишин заснував та очолив Центр психічного здоров’я «Лабораторія змін», що дав йому доступ до безлічі різних історій, про які можна написати. Спочатку це вилилося в успішні психоедукаційні книги («Стіни в моїй голові», «Для стосунків потрібні двоє», «Емоційні гойдалки війни» та «Soft skills: Бути собою»), а цьогоріч з’явився перший художній твір автора — психотерапевтичний роман «Човни». 

Автор залишається вірним як видавництву «Віхола», що випустило всі його книги разом із найновішою, так і тематиці творів: тривожність, стосунки, самотність, переживання кризових ситуацій тощо. Але тепер накопичений в роботі досвід Станчишин перевів у яскраві образи, які, хоч і мають певних прототипів, скоріше подають узагальнені портрети українців воєнного часу.

Говорячи на «Ліричному бранчі» з Надею Лірою про мотивацію до написання книги, Станчишин згадував, що на певному етапі реакції на колективну травму мають виникнути твори, що перетворять цю травму на метафору, бо на щоденне споглядання новин може не вистачати ресурсу. Такою була мета автора при написанні «Човнів» — перетворити власний та чужий досвіди на ємку метафору, через яку буде легше сприймати жахи сьогодення.

В українському книжковому середовищі люблять повторювати думку, що роман про війну вимагає дистанції, та й у «Човнах» згадується твір Курта Воннеґута «Бойня номер п’ять», що присвячений катастрофічному бомбардуванню Дрездена і вийшов більш ніж за 20 років після самої трагедії. Проте за 12 років збройного конфлікту ми маємо вже не один роман, який торкається цієї теми: «Доця» Тамари Горіха-Зерня про трансформацію та вибір в окупованому місті; «Інтернат» Сергія Жадана про визначення позиції та відповідальність; чи величезний роман Влада Якушева «Карателі» про людяність та звитягу реальних військових.

Названих авторів, як і Станчишина, можна зрозуміти: у ситуації, коли кожен день може стати останнім, навіть великий твір про війну не хочеться відкладати на потім. Тим паче у випадку роману «Човни», який написаний не так для нащадків, як для сучасників, котрі через власні переживання можуть не помічати інші драми, що відбуваються зовсім поруч.

То що ж за метафору обрав автор? Човни — це уособлення всього багажу людського досвіду, його перемог і негараздів. Як часто можна почути на терапії — все росте з дитинства, і в романі Станчишина переживання, комплекси, страхи та звички закладалися в човни персонажів ще змалечку.

Човни оточені морем — певним вакуумом, в якому можуть сховатися персонажі, живим тлом, яке реагує на їхні емоції, роздуми та й суто географічні пересування. Воно «поглинає непевність, рятує від пустки, коли зникає ґрунт під ногами».

Кожен човен — це ще й місце, де персонажі можуть побути наодинці, а також провести сеанс психотерапії — іноді зворушливий, іноді життєствердний, але найчастіше — болючий. І якщо море, хоч і приймає до своїх тихих вод всіх охочих, належить лише собі, то човни мають власників. То хто ж вони?

Одним із найвідоміших (хоча й зі специфічною славою) фрагментів «Іліади» Гомера є величезний перелік кораблів, що вирушили на Троянську війну. Список займає більше ніж 250 рядків, він переповнений іменами, назвами міст та числами, це монументальний образ, що демонструє силу троянського війська. 

У 2025 році вийшла книга Мирослава Лаюка «Списки», де автор через образи Гомерової «Іліади» підкреслює, що війна — це історія втрат. Фіксуючи втрати українців під час війни, Лаюк фіксує також і список цінностей, певним чином протиставляючи себе Гомеру, який не описав в «Іліаді» жодної втрати корабля. У схожій формі працює Олександр Михед, який в книгах «Я змішаю твою кров з вугіллям» та «Позивний для Йова» записує історії зовсім різних людей, які разом творять портрет чи певного регіону, чи цілої країни.

І от через майже 3000 років з написання «Іліади» Володимир Станчишин пропонує читачеві «список човнів» — 7 розділів (а також 1 додатковий), що поділені на 7 сюжетних ліній, названих за ключовими для розуміння цих історій поняттями: сподіватися, служити, наважуватися, запевняти, усвідомлювати, любити, витримувати.

«Сподіватися» — це історія рішучої, але зніченої Анни, яка бореться з усвідомленням того, що її колишній чоловік загинув на фронті. Анна має відпустити минуле, яке вона пам’ятає не зовсім таким, яким те було.

«Служити» — це розповідь самотнього Артема, світ якого «звузився до власного горнятка та знайденого кота». Хоч Артем із дитинства самотній, він хоче це змінити і знаходить можливість у тому, щоб бути корисним.

Сюжетна лінія «Наважуватися» оповідає про розгублену Марину, яка разом із сім’єю виїхала за кордон і готується адаптуватися до нових реалій. Із малих літ її готували у всьому бути найкращою, але тепер вона опинилася в ситуації, де від неї залежить далеко не все.

«Запевняти» — це яскравий потік емоцій волонтерки Вишні, якій війна «допомогла» розкрити гасло її життя: «Втома — моя природа». Але чи можна вічно існувати на межі можливостей?

В історії «Усвідомлювати» йдеться про Максима, сім’я якого виїхала за кордон, і тепер сушарка з пранням — єдина його можливість торкнутися близьких.

Кожен герой сидить у своєму човні, до якого приходить спостерігач Олекса, який виконує роль психотерапевта: розпитує героїв про їхні болі, розкриває їхні історії та мотивує до змін. Олекса не вигадує нічого від себе, він слухає та розкручує вже наявні переживання, з якими персонажі самі ніколи б не впоралися.

Кожна людина хоче, щоб її вислухали, щоб її зрозуміли. У формі діалогу, який ще з часів Платона полягає найперше в обміні, герої «Човнів» радше шукають самих себе, намагаються впорядкувати теперішнє та минуле, щоб знайти майбутнє.

Психотерапія як явище здібно концентрує в собі історії. Сама терапія побудована як подорож із точки «А» в точку «Б» чи то пак розчищення цього шляху, щоб людина могла продовжити його самостійно. Також суть сеансів полягає в розказуванні історій, які, звісно, не є самоціллю, а мають розкрити причини, передумови та суть внутрішнього конфлікту пацієнта. 

Всі ці історії є суб’єктивними, людина мотивує свої вчинки власним досвідом, травмами та переконаннями, а інших учасників конфлікту почути неможливо, тому конкретний голос на певний час стає абсолютно істинним.

Але в кризові ситуації виникає момент, коли нація має об’єднатися навколо єдиної історії, єдиного наративу, який необхідний задля збереження спільноти не як набору окремих одиниць, а як цілісного формування. У такий момент виникає дуже складний конфлікт: як особистий наратив співвідноситься з наративом національним?

Такі особисті історії дають змогу набагато краще зрозуміти добу. Тут можна згадати книги нобелівської лауреатки з літератури Світлани Алексієвич. Її твори — це поліфонія історій, де трагедія пролізла в усі прояви людського життя, це розповіді, що дали зрозуміти в Чорнобильській трагедії чи Другій світовій війні те, чого ні влада, ні тогочасні філософи побачити не змогли. А все через те, що описані нею історії оповідали не про те, що люди мають відчувати, а те, що вони відчувають по факту.

Проте варто зазначити, що Алексієвич працює з літературою факту, а Станчишин пропонує художній твір — психотерапевтичний роман, який збирає історії, аналізує їх, пропонує практичні поради з вирішення певних ситуацій або ж дає зрозуміти, що якісь речі змінити вже не вдасться. І хоч це й художній текст, історії для нього взяті з нашого повсякдення та багаторічного досвіду Володимира Станчишина, тому прочитати про тих, кого ми не знаємо, або ж впізнати в персонажах своїх знайомих, і, можливо, краще зрозуміти їхні почуття — це теж певною мірою терапія.

Із конфліктом особистого та загального наративу виникає ще одна проблема — вічне порівняння себе з іншими, створення певної ієрархії страждань, де той, хто страждає менше, не має право на переживання в принципі.

Станчишин виступає за максимальне різноголосся, він не стверджує, що досвід емігранта складніший за комбатантський, він звертає уваги на некоректність та, по суті, непотрібність цього порівняння. Кожна людина має право на проговорювання власної історії: від розставання з дівчиною до звільнення з роботи, від відчуття непотрібності в теробороні до втрати кінцівок від міни.

Роман «Човни» пропонує погляд, де жоден біль не можна ані применшувати, ані перебільшувати, кожен біль має бути пропрацьований, а кожна історія має прозвучати, бо з-за ієрархії страждань стає не видно безліч драм, із яких виткане сьогодення.

Рішення зламати четверту стіну може бути виправданим ключовим конфліктом Олекси — бажанням зберегти дистанцію. Герой вважає, що тільки за допомогою відстороненості можна зрозуміти чужі трагедії, а його власна при цьому має залишитися поза увагою: «…якщо він виявиться кимось іншим, ніж спостерігачем, тоді війна зачепить і його також. А він не хотів цього. Не хотів бути присутнім у цій війні. Його цікавила лише війна як така —  без нього в ній. Він прагнув мати інший погляд збоку. Не бути дотичним. Не проживати це на власному досвіді».

Проте, що більше Олекса проводить і приймає терапію, то більше його особисте проростає в розділах про інших: з’являються короткі вставки з його рефлексіями, він дедалі  згадує про свої деміургічні властивості, інші персонажі твору починають цікавитися його емоційним станом…

У вступі до роману Станчишин пише, що спочатку хотів створити якраз відстороненого спостерігача, але твір у добу війни, навпаки,  вимагає, якщо не єдності, то хоча б залученості, активного переживання, а не пасивного споглядання. Цю практику можна порівняти з тим, що відбувається в українській воєнній документалістиці — виникла потреба в більшому коментуванні, кадрам вже важче залишатися «голими», інакше з’являється легка можливість для ворожих маніпуляцій та брехні.

Ключове поняття роману — любити. Так називається шоста сюжетна лінія, яка існує в двох часових площинах: інтимна розмова Олекси з його загиблою на фронті Леєю; їхня терапія ще за життя Леї та її особисті переживання.

У контексті цієї сюжетної лінії любити — це те саме, що пам’ятати. Згадувати людину такою, якою вона була, або ж прикрашати, щоб зберегти лише найліпше. Навіть можна вигадати людині інше ім’я, але любов від цього не зникне.

Любить своїх персонажів і сам Станчишин, пишучи у вступі: «Можливо, деяких героїв ви не розумітимете, може, декого зневажатимете, можливо, дехто вас дратуватиме, — я не знаю. Я люблю їх усіх. У моїй професії немає поганих клієнтів, і в моїй книжці немає поганих героїв». І читати цю книгу варто людям з розвиненою емпатією, тоді кожна історія, кожен факт із життя вигаданої, але, здається, знайомої людини залишить слід у вашому серці. Ви зможете, якщо не полюбити, то хоча б зрозуміти долі тих людей, кого ми можемо бачити щодня коло себе, але не помічати з-за гулу війни.

Володимир Станчишин вірить у можливість змін під впливом чи то терапії, чи то просто уваги, розуміння та поваги, і ця віра переноситься й на читача. Хочеться одразу поговорити з тими, хто цього потребує, бо складається враження, що змінити можна якщо не все, то багато чого.

Що ж, перевірмо це.